2. Роль духовенства у галицькому театрі
Іван Франко
Наша галицько-руська суспільність з многих поглядів ненормальна, а головно тим, що у нас нема ані руського освіченого та заможного міщанства, ані численного чиновництва, ані шляхти, т. є. іменно тих верств, котрі скрізь в Європі піддержують театр, для котрих театр є справдішньою потребою і котрі в історичнім розвитку й витворили нинішній театр, і зробили його іменно таким, яким він є [Не потребую пригадувати тут головних фаз розвою театру в Європі і відсилаю цікавих до доброї книжки О. Веселовського «Старинний театр в Європі», а також до відповідних уступів «Всеобщей истории литературы» Корша – Кирпичникова.].
Місце тих верств у нас поки що заступає духовенство. Духовенство в Європі ніде і ніколи не було прихильне театрові, воювало з ним, відмовляло акторам, навіть таким, як Мольєр, похорону на посвяченім кладовищі і т. і. Православне духовенство на Україні і загалом у Росії і досі не сміє показуватися в театрі, латинське – також сторонить від нього. У нас бачимо ту аномалію, що галицько-руський театр держиться досі в переважній мірі працею і грішми духовенства. Духовенство становить дуже значну часть публіки театральної: значна часть авторів і композиторів п’єс драматичних нашого репертуару є робота духовних.
І так «Верховинців» переробив піп Устиянович, «Сільських пленіпотентів» і «Підгір’ян» написав піп Гушалевич, музику до них зладив піп Вербицький, музику до «Капрала Тимка» зладив піп Матюк, перші проби галицько-руської опери «Олеся» і «Марія» – робота попа Бажанського, плодовитим автором опереток і композитором театральним є піп (ще й православний) Воробкевич, перша проба історичної драми («Настася») вийшла з-під пера попа Ільницького, дальші кроки на тім полі зробили також попи Ом. Огоновський («Федько Острозький», «Гальшка Острозька») і Осип Барвінський («Полуботок», «Чернігівка»). Явище се бачимо ще від 1848 року, коли то піп Іван Озаркевич в Коломиї ставив на сцені драматичні твори Котляревського та Стеценка в своїх переробках.
Дивним було б, якби така значна участь попівства в розвої нашого театру не надала йому певних характерних признак. Признаки ті: склонність до мілкої моралізації і проповідництва, до малювання ідилічних сцен, підпущених солодкуватим сентименталізмом, страшенна дразливість на все «неестетичне», т. є. не підхоже під старосвітські, вузькопарафіянські погляди, на приличність, нехіть до смілого аналізу і навіть до зображування явищ прикрих, вражаючих нерви ніжних пансіонерок. Багато в тому винні безпосередні взірці, на котрих вчаться наші драматурги – польські а спеціально галицько-польські драми та комедії, повні конвенціональної фальші і пусті до границь неможливого. Та все ж і попівський характер нашого театру причинюється до збільшення сеї хиби.
Але то ще не головна хиба. Головна хиба в тім, що для театру нашого є і довго ще буде недоступне зображення власне тої верстви нашої інтелігенції, котра від р. 1848 займає таке визначне, перворядне місце в історії нашого національного розвою – зображення духовенства, його добрих і злих впливів. Подумаймо собі, що драматичний автор, котрий широко і поважно глядить на свою задачу, схоче нині зобразити в драмі галицькі вибори. Який їх механізм? В центральнім комітеті засідають попи; нехай і так, що тепер в меншості, але до недавнього часу в більшості; в комітетах повітових попи провідниками, секретарями, заступниками, делегатами, а в значній часті й кандидатами. Агітація ведеться двояка, світська на вічах, по коршмах, по вулицях і т. і., і церковна по соборчиках, церковках, на христинах, комашнях і т. і. Зображувати одну частину сього механізму а лишати на боці другу – значить сфальшувати всю картину, а зобрази вірної – ніяка цензура не пустить на сцену. От вам і школа життя!
Та й чи одні вибори так робляться?! Візьмемо школу: в шкільній раді місцевій або засідає священик, або ведеться проти нього війна, або, коли він індиферентний, власне задля його неприсутності панує хаос і безрадність. В раді громадській те саме, в раді повітовій те саме. Як у того каліки, що вродився без рук і мусить не тільки ходити, а їсти, краяти, писати та рисувати ногами, функції бракуючих органів перейшли на орган зовсім для них не призначений, так і у нас вплив духовенства на весь хід народного, політичного і літературного життя виріс і вибуяв понад нормальну міру і накладає на все свою характерну ціху.
Для літератури, а особливо для театру було б безмірно важним докладно вияснити становище і впливи так ненормально розвитого духовенства на суспільність. Не менше важним було б також заглянути в нутро, в душу тої одинокої і найважнішої верстви нашої інтелігенції, розібрати її психологію, її ідеали й бажання, показати в її нутрі різні відтінки і течії, різні типи і характери. А тим часом – гов-тпррру! Все се для драматичної літератури поки що заборонене поле! [Майже одинокою пробою на сім полі були «Аргонавти» Цеглинського. Я не знаю тої штуки, котру наші «народовці» задля попівського крику таки в колисці закопали, але все-таки сказати мушу, що вже сама відвага автора написати штуку з життя попівського варта всякої пошани. Але доля «Аргонавтів», певно, довго ще буде пострахом для других писателів драматичних.]
Ну, скаже дехто, але, крім духовенства, у нас є ще світська інтелігенція. Чому б драма нею не могла займатися? Що се за інтелігенція? – спитаю я. Жменька вчителів гімназіальних, жменька урядників судових, нотаріусів та адвокатів і купа нещасного, часто полуінтелігентного, придавленого вчительства сільського. Певна річ, драматична література мусить захопити й ті гурти і найде в них не одну інтересну тему, та не забувайте, що все се гурти людей урядуючих, офіціальних, і що власне найважніше, урядова часть їх діяльності і механізм тої діяльності переважно вп’ять-таки недоступні для драми і для театру.
Лишаються ще дві громади людей, живучих на нашій землі і дуже важних для нашого народного розвою, але обі ті громади не руської народності. Беручи зовсім реалістично, громади ті – поляки і жиди – належали б на руську сцену або тільки почасти, оскільки уживають руської мови в розговорах з персонажами руської народності, або повинні би зовсім бути з неї виключені, коли між собою говорять по-своєму. Та тут драматична конвенціональність позволяв переступити рамки реальної дійсності.
Нині нас не дивує вже, коли герої Шекспірових, Гетевих та Шіллерових драм говорять по-українськи (звісно, вони не мусять говорити чудернацьким українським діалектом, як Гамлет Старицького або Кулішева Дездемона), тим менше може нас дивувати, хоч досі дивує тупоумних польських журналістів, коли польський шляхтич та польська шляхтянка заговорять хоч на сцені мовою того хлопа, з котрого праці їдять хліб. Щодо жидів, то можемо сказати, що в руській драматичній літературі вони з давен-давна мають право горожанства, хоч і тут з жалем треба сказати, що виведено у нас на сцену досі тільки один тип жида в різних варіаціях – жида П’явкеса, шинкаря, виведено його шаблоново, в кількох ситуаціях, і навіть не трібувано заглянути йому в душу, показати його як чоловіка, аналізувати його психологію.
Але можна сказати як аксіому, що рівень усякої драматичної літератури можна міряти головно тим, яких вона виводить жінок і яких жидів. Щодо шляхти, котра в нашім краї, поза границями руської народності, грає тепер головну роль і рішуче впливає на всі діла крайові, то ми мусимо сказати, що галицько-руські драматисти досі майже не трібували виводити її в своїх творах і в своїм освітленні, може, почуваючи свою малу знайомість життя, інтересів і ідеалів тої верстви. Значить, і тут, щодо обох тих чужонародних та не чужих нам гуртів, нашій літературі драматичній і загалом нашій белетристиці отворене широке поле. Як багато гарного, характерного і навчаючого можна там найти, показує інтересна комедія Цеглинського «Шляхта ходачкова», безперечно, найліпший з його творів, де він змалював нам живо і вірно один осібний світок – людей, що являються в певній мірі мініатюрою, а то й карикатурою дійсної, багатої шляхти і заховали ще донині чимало традицій з часів польської Речі Посполитої і чимало симпатій до неї.
Примітки
Корш Віктор Федорович (1843 – 1915) – російський журналіст та історик літератури.
Кирпичников Олександр Іванович (1845 – 1903) – російський літературознавець.
Ільницький Василь (1823 – 1895) – український письменник і публіцист. У 1872 р. видав у Львові під псевдонімом «Денис із-над Серета» п’ятиактну драму «Настася» – з історії галицької Русі другої половини XII ст.
Барвінський Осип Григорович (1845 – 1889) – драматург напряму.
Озаркевич Іван (1793 – 1854) – один з ініціаторів українського театрального аматорства в Галичині наприкінці 1840-х років.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 28, с. 282 – 285.