Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Іван Франко і Михайло Грушевський / Грушевський у спогадах А. Ключко

Іван Франко і Михайло Грушевський

Грушевський у спогадах А. Ключко

Володимир Дорошенко

У цій своїй кампанії вони повною мірою використовують спогади Франкової дочки, Анни Ключко, які вона опублікувала в 6-ій книжці київського місячника «Дніпро» за 1956 рік.

Передруковані ці її спогади в поправленій мовно і стилістично формі у спеціальному збірнику «Спогади про Франка його сучасників» [стор. 389 – 406, під заголовком «Останній поцілунок»], що вийшов минулого року у Львові за редакцією О. Дея, а також у значно поширеному вигляді в торонтському тижневику «Гомін України», який випустив потім окрему відбитку [Анна Франко-Ключко, Іван Франко і його родина. Спомини. Ліґа визволення України. Торонто, 1956, стор. 131 + 1 непаґ.]. Про Грушевського А. Ключко скрізь говорить з нечуваною просто ворожістю, найрізкіше саме в «Дніпрі».

З огляду на те, що більшовики максимально використовують спогади «доньки Франка», мусимо й ми приглянутися їм, користуючися текстом, опублікованим у «Дніпрі», бо саме він є джерелом радянських інвектив проти великого українського історика. Для А. Ключко Грушевський «людина пересічна» (підкреслення тут і далі мої – В. Д.) під поглядом здібностей і наукового значення, але непересічний тиран її батька, що «заздрив» Франкові і шкодив йому, де і як тільки міг.

А. Ключко покликається в своїх інвективах то на свою матір, яка – як це загальновідомо – була від довшого часу душевно-хвора і не могла відповідати за свої слова і вчинки, то на батька – з часу його недуги, то нарешті на свої власні спостереження, навіть з того часу, коли вона була ще дитиною і молодою дівчиною, яка ще не орієнтувалася як слід у відносинах; отже пізніше вона не могла оцінити їх об’єктивно.

За словами А. Ключко, Грушевський, хоч «завдячує» свою позицію в галицько-українському громадянстві Франкові, який нібито його в це громадянство ввів, відплатив йому за це грубою невдячністю, всяким способом спихаючи його – з заздрости – на підрядне становище, і в НТШ, і в Українській видавничій спілці, і в «Літературно-науковому віснику», «визискував» його працю, навантажуючи коректами та перекладами чужих праць і підриваючи його матеріяльний стан, а вкінці позбавив заробітку в «ЛНВ», перенісши журнал з початком 1907 року до Києва.

Але даймо слово самій пані Ключко, щоб докладно познайомитися з її обвинуваченнями і як слід їх оцінити, хоч і як прикро на них спинятися.

Ось що пише А. Ключко про взаємини свого батька з М. Грушевським [див. «Дніпро», 1956, кн. 6, стор. 86 – 95]. Приїхавши в 1894 р. до Львова,

«Грушевський, людина чужа і невідома тоді на галицькому ґрунті, звернувся до тата за підтримкою. Тато ввів його в круги галицької інтелігенції [в торонтському виданні додано, що Грушевського рекомендували Франкові київські громадяни; але це не відповідає правді], знайомив з новими і чужими обставинами, і здавалося, що вони, з’єднані щирою приязню, будуть іти вкупі, збагачуючи своєю працею, кожний у своїй ділянці, рідну культуру. Та так не було, і все це мало тяжкі наслідки для дальшого життя мого тата. Тато, людина благородна і добра, радо простягнув приятельську руку незначному і незнаному ще тоді чоловіку, дав йому моральну опору і поміг зайняти відповідне місце в НТШ. Та Грушевський дуже скоро зорієнтувався в становищі. Він побачив, що тато мав багато противників, а то найбільше серед вельможних верств. Грушевський одружується з донькою священика, діставши через цей шлюб зв’язки і матеріяльну підтримку. Він стає професором у Львівському університеті і захоплює керівне становище в НТШ» [стор. 90 – 91 «Дніпра» або стор. 51 торонтського видання].

«Мама, ведена внутрішньою інтуїцією і знаючи попів і поповичів, не любила Грушевського. Вона пізнала, що під личиною ввічливости і скромности криється еґоїстична Хижацька натура поповича, відчувала велику неприязнь до цієї людини. Вона застерігала тата перед ним, але тато, сам щирий і нелукавий, не ймав віри маминим осторогам, та й не раз за це на неї сердився» [c. 91, т. 51. При сторінках торонтського видання споминів А. Ключко ставлю літеру т].

[Грушевський був не поповичем, а сином учителя гімназії в Холмі, що опісля став інспектором народних шкіл на Кавказі; його батько й мати походили з священичих родин.

Презирство до попів і поповичів Ольга Федорівна Франко винесла з дому. На Наддніпрянщині дворянство, ставилося з певною погордою до духовенства, особливо сільського, вважаючи його верствою нижчою, мало освіченою й некультурною. А з особливою неприязню ставилися в панських домах до поповичів, як до людей неохайних, невихованих, «патлатих», а в додатку настроєних радикально. Згірдливе ставлення Франкової дружини до поповичів мусіло дуже разити галичан, бо ж галицько-українська інтелігенція – особливо за тих часів – походила здебільшого з священичих родин. Пані Ключко повинна була б про це знати.]

«Тим часом Грушевський, затвердившись на місці професора історії, добився того, що його вибрали головою НТШ. Заздрячи татовій славі і авторитету серед громадянства, він починає його затирати, відсувати на підлегле становище. Пам’ятаю добре, як тато дратувався, коли Грушевський накидав йому правлення коректи не тільки його власної, а й своєї і чужої. Він закидав його цією другорядною працею, котру з успіхом могли робити двадцять інших, тільки тому, щоб здеґрадувати його на звичайного коректора. Ще й до того татовим обов’язком було самому відносити зроблену коректу до друкарні. Кожного ранку він заходив до Грушевського додому на різні наради в справі видань і повертав звідти роздратований, пригнічений, мовчазний.

Грушевський ставився до нього безтактно, усе накидав свою волю, усе підкреслював, що тато йому підвладний і татова горда й вільна вдача глибоко цим обурювалася і страждала. Грушевський був людиною посередньою, як професор нічого не вартий, на його лекціях присутніх було пересічно три студенти, викладав він мляво, заїкуючись, нецікаво. Своїх студентів використовував на вишукування і студіювання матеріялів його „Великої історії України”. Студенти, яким був потрібен його підпис на індексах, опрацьовували цілі статті, котрі потім, дещо оброблені самим Грушевським, діставали його власний авторський підпис [c. 91, т. 60. В торонтському виданні фрази про цей «плагіат» Грушевського пропущено] .

«Весною 1904 р. на прохання Грушевського Франко поїхав із ним до Італії. Але радість від цієї поїздки затьмарило ставлення Грушевського до нього, і тато висловив навіть жаль, що взагалі з ним поїхав. Грушевський проявив свою дріб’язкову і скупу вдачу аж занадто. Тато мав дуже скромні кошти і мусів обмежувати свої витрати на подорож: вагон 3-ої кляси, скромний готель. Зате Грушевський не відмовив собі у вигодах: він їхав вагоном 2-ої кляси, жив у дорогім готелі.

«Це некультурне підкреслювання маєткової різниці дуже прикро вражало тата, і він приїхав розстроєний» [c. 91, т. 62].

«А у Львові, – пише далі п. Ключко, – життя батька ставало все більш нестерпним. Особливо багато прикрощів завдавав йому Грушевський. Він починає все більше переслідувати батька, стає його одвертим ворогом. Щоб остаточно вибити ґрунт з-під ніг тата, він переводить редакцію «ЛНВ» до Києва (1907), а тим самим відбирає в нього останній шматок хліба. На запити тата, що тепер робити, з чого жити й утримувати родину, він цинічно відповідає: „Можете перенестися до Києва”. А на засіданні товариства заявляє: «Ми вже досить дали Франкові, йому більш нічого не належиться» і жадає, аби його зовсім усунути від співпраці при „Вісник у”. Цей удар, мов громом, вразив тата, він прийшов з засідання цілком зломаний. Цілу ніч не спав, ходив з кімнати до кімнати і сам до себе говорив.

«Я збудилася, почувши неспокійні кроки тата, і чула, як він раз-ураз повторював: „Це Грушевський винен. Це Грушевський винен”. Відтоді почалася його тяжка хвороба, що зі здорової людини протягом кількох днів зробила немічну, частково душевно-хвору. Отак злобна і заздрісна креатура не завагалася знищити велику людину, і цей підлий плян удався, бо, придбавши собі в Науковому товаристві підлабузників і однодумців, Грушевський зміг легко виштовхнути звідти Франка» [c. 93 – 94; т. 75 – 76. В торонтському виданні замість «креатура» стоїть «людина» і злагіднено рядок про «підлий плян»].

Очевидно, ніякий незалежний український часопис не надрукував би таких негідних випадів проти великозаслуженого українського вченого і діяча. Вони могли появитися тільки на сторінках органу, ворожого до українського національного руху.

Але навіть для Дея, редактора згаданого вище львівського збірника спогадів про Івана Франка останній уступ від слів «я збудилася» видавався занадто «сильним» і він його в збірнику випустив.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1844

Модифіковано : 23.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.