Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Іван Франко і Михайло Грушевський / Франко, Грушевський і більшовики

Іван Франко і Михайло Грушевський

Франко, Грушевський і більшовики

Володимир Дорошенко

Наперекір історичній правді більшовики намагаються представити Франка, який все своє життя боровся за самостійну українську державу, якимсь анаціональним «революціонером-демократом» інтернаціонального, а в суті речі московського зразка, друга «великого» російського народу, його культури й літератури – очевидно, теж великих; що нібито все своє життя він мріяв про «возз’єднання» всіх поділених сусідами українських земель в одній державі під крилом «старшого брата».

Натомість Грушевського, який ще навіть у 1917 році був автономістом-федералістом, малюють як запеклого ворога Росії, українського «буржуазного націоналіста»-самостійника, як «зрадника Росії й України», новітнього Мазепу. Він, мовляв, у своїх історичних творах «фальшував» минуле України на шкоду українського народу, а на користь його ворогів. А тим часом Грушевський, на протилежність до Франка, в своїх писаннях ніколи не заявлявся за самостійністю України, хоч усі його історичні праці власне уґрунтовували цю самостійність і освідомлювали українське громадянство в її конечності. Але, бувши російським «підданим», Грушевський, щоб не стати еміґрантом, не міг про це говорити так голосно, як Франко, що був австрійським громадянином. Як політик, Грушевський покладався на демократизацію Росії і вбачав можливість вільного розвитку українського національного життя в майбутній демократичній російській федерації. Тому він відхрещувався від обвинувачень у мазепинстві, а називав себе богданівцем. А більшовики під його богданівством добачають таки мазепинство і, як російські централісти-об’єдинителі, не можуть йому цього дарувати.

Одночасно з цим вони представляють Грушевського і як особистого Франкового ворога, що тільки й думав про те, як би тиранізувати Великого Каменяра, як би діяти на шкоду його душевного здоров’я та матеріального стану.

І всі ці свої вигадки та наклепи вони намагаються підтримати висловами самого Франка, свідомо спотворюючи його думки або інтерпретуючи в бажаному собі напрямі його слова, сказані в хвилини хоробливого настрою чи роздратування.

Вони навіть силкуються підірвати наукову вагу історичних праць Грушевського, покликаючися на Франкову їх оцінку, що її він висловив в одному з своїх листів до мене, писаному за півроку до смерти (4 листопада 1915 р.).

Справді, в цьому листі Франко дуже терпко озвався про історичні праці Грушевського з приводу видаваних «Союзом визволення України» його популярних нарисів української історії.

Мовляв, «не знаю, чи так дуже потрібно на ріжних язиках товкти й перемелювати фальшиві історичні конструкції М. Грушевського, яких слабкість та нетривкість уже тепер відчуває кожний історик».

Цей Франків лист я після його смерти передав до його архіву, який, згідно з його заповітом, перебрало Наукове товариство ім. Шевченка. Тепер більшовики використовують цей лист на всі сто відсотків у своїй пресі, радіомовленнях та публічних виступах, щоб словами славного Каменяра понизити в очах українського громадянства авторитет великого історика.

[Більшовицькі автори, знайшовши у Франковому архіві згаданий його оригінальний лист до мене, думають, що це копія, а оригінал зберігається у мене, і тлумачать його як Франкову відповідь на моє прохання допомогти видати німецький переклад праці М. Грушевського (пор. О. Білецький, І. Басс, О. Кисельов, Іван Франко. Життя і творчість. Вид. Академії наук УРСР, Київ, 1956, стор. 112).

Нічого подібного! До Франка я не звертався з жадними просьбами, а, навпаки, він звертався через мене до Союзу визволення України з проханням видати його німецькі переклади Шевченкових поезій. На жаль, союз не міг вволити його волю, бо вже був видав чимало Шевченкових поезій у перекладах Остапа Грицая на німецьку мову, а нових не міг друкувати через брак на це фондів, та й деяких речей не можна було друкувати, хоч би й як хотів цього союз, через тодішню австрійську військову цензуру. Я про це написав був Франкові. Він був дуже невдоволений за це на союз і нарікав, що ми, себто союз, розходимося з ним в оцінці Шевченкових творів, а натомість перемелюємо «фальшиві концепції» Грушевського.]

При цьому вони замовчують і той стан, в якому був Франко, пишучи листа, і те, що саме мав він на увазі, говорячи про фальшиві конструкції Грушевського.

Терпкість і аподиктичність згаданого Франкового вислову пояснюються його тодішнім душевним і фізичним станом.

Зламаний тяжкою хворобою, а при тому майже цілком самітний, Франко мав страшний жаль до всіх і вся за свою неміч і злидні. Цим і пояснюється жовчність усіх взагалі тодішніх його висловлювань.

Але більшовикам ідеться не про правду, а про використання Франкового авторитету проти ненависного їм українського національного діяча, президента самостійної української держави.

Ми добре знаємо, чого саме вони нападаються на Грушевського. Аджеж, як учений, він у своїх працях з історії України обстоював самостійність українського історичного процесу та його незалежність від московського.

Колись цей погляд більшовики толерували, і їхній історик Покровський з своєю школою тримався його в своїх працях.

Але згодом, коли вони вернулися до старої, ще царського часу, формули про одність усіх трьох «веток русского народа» і старшість головної з них – московської, концепція Грушевського стала їм зовсім не до вподоби, бо йшла проти їхньої об’єднавчої політики.

Тому вони і вхопилися за Франків вислів і навмисно його не розшифровують, щоб полишилося враження, що Франко поборює саме тезу Грушевського про окремішність історичного процесу українського народу. Тим часом Франко, що сам був самостійником і під час першої світової війни стояв по стороні центральних держав, ніколи не був і не міг бути герольдом єдности «русского» народу.

Говорячи про історичні конструкції Грушевського, Франко мав на думці ті погляди останнього, що їх він скритикував був у своїх статтях на теми старої української історії, зібраних у книжці, що вийшла в 1912 році під наголовком «Причинки до історії України-Руси».

Тут нема потреби називати всі точки Франкової незгоди з Грушевським, бо хто цікавий, може сам докладно познайомитися з його критикою у присвяченій «Причинкам» статті Л. Винаря, що появилася в виданому на честь Франка збірнику мюнхенської «Української літературної газети» [Любомир Винар, Історичні праці Івана Франка, збірник «Укр. літ. газети», Мюнхен, 1957, стор. 48 – 63].

Тому я обмежуся лише короткою згадкою про головні точки незгоди. Вони стосуються передусім скитського періоду, норманської теорії, яку Франко приймав, а Грушевський відкидав, давньої української колонізації, молдавської політики Хмельницького та деяких дрібних питань з історії українського руху 19 віку, себто справ, з приводу яких можлива дискусія, і незгода в поглядах на них ще не означає фальшування історії.

Та про це радянські наклепники мовчать.

А разом із наклепами на адресу Грушевського вони заодно опльовують і Наукове товариство ім. Шевченка, що його він очолював і де Франко опублікував свої головні твори. Для більшовиків НТШ навіть не наукова, а просто якась собі просвітня інституція, що була в руках українських буржуазних націоналістів, «фашистське гніздо», завданням якого було сіяти ненависть до Росії.

В своїх лайках вони промовчують той факт, що в цьому гнізді двадцять років сидів Франко, вихвалюваний ними як діяч і науковець, а розводяться над тим, що Франко, мовляв, ставився вороже до Грушевського і тримався осторонь від нього та його «підлизнів».

Вони не згадують, що Франко був – поруч із Грушевським – одним із головних стовпів НТШ, а «підлизні» Грушевського, хоч як вони мінялися, були проте всі Франковими приятелями, а не ворогами.

Тим часом тепер майже не знайдете в УРСР статті, де б не паплюжено НТШ і не вигукувано про фальшиві історичні конструкції Грушевського.

Про це говорять за залізною заслоною всі, почавши від Павла Григоровича Тичини і кінчаючи авторами провідників по Музею ім. І. Франка та коментаторами його творів, особливо 20-томової збірки, що виходила в Києві протягом останніх 7 років (1950-1956).

А щоб іще більше принизити Грушевського, більшовики намагаються зробити його не тільки ідеологічним ворогом Франка, але, як я вже згадав, і особистим, що нібито довів його до хвороби і злиднів, цілком перекручуючи історію Франкового життя.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1828

Модифіковано : 23.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.