Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Іван Франко і Михайло Грушевський / Грушевський про свої взаємини з Франком

Іван Франко і Михайло Грушевський

Грушевський про свої взаємини з Франком

Володимир Дорошенко

Про те, як познайомився Грушевський з Франком і як почалася їх співпраця, докладно оповідає він сам у своїй статті «Апостол праці», надрукованій в «Україні» [Київ, 1926, кн. 6] з нагоди десятиліття Франкової смерти. Але, розуміється, більшовики замовчують його спогади, як і спогади інших немилих їм діячів, С. Єфремова, С. Шелухина, Дм. Дорошенка та інших, бо, як каже О. Дей, упорядник згаданої вище львівської збірки спогадів, у своїй до неї передмові, «належачи активним діячам антинародного буржуазно-націоналістичного табору, ці спогади викривлюють образ письменника» (стор. 4).

Та ми, не оглядаючися ні на Дея, ні на А. Ключко, звернемося таки до спогадів нашого історика, з огляду на їх виключну важливість.

Із згаданої ювілейної статті «Апостол праці» зацитуємо для висвітлення правди довший уступ, тим паче, що та книга «України», де вміщена ця стаття, для широкого загалу нашого громадянства недоступна.

«Франко, – писав Грушевський, – не знаходив оточення, в якому міг би працювати рівно і гладко, без тертя й перебоїв, а при тім незадоволеним зіставався потяг до суто наукової праці, що з літами ду-духової дозрілости наростав у нім все більш сильно й непоборимо.

«Оттут мій перехід до Галичини, заповіджений в 1893 р., здійснений в 1894, дав Франкові надію на спілку зо мною повести таку наукову працю, для якої доти ще не було підстав у Галичині.

«Було се під осінь 1894 року, коли я приїхав до Львова на початок університетського року, щоб розпочати свій перший курс історії України, і в скриньці на листи, що висіла на моїх дверях, знайшов я одного дня жмуток кольорових окравків, записаних характеристичним рогатим письмом покійного, що стало таким знайомим і близьким мені з роками. Се був проспект видання корпусу апокрифічної і легендарної літератури в Науковім товаристві ім. Шевченка. Кілька день потім, давши мені роздумати над справою, покійний відвідав мене й ширше розвинув свій плян.

«Досі він стояв осторонь від Шевченківського товариства. Воно мало стару репутацію установи дуже виключної, обсадженої вибраною народовецькою публикою й неприступної для «інакомислящих»: високі вкладки і ріжні вступні формальності хоронили його від сторонніх впливів. Перетворення його з такої тісної корпорації в „наукове товариство”, переведене в рр. 1891-92, і знизило вкладку й улегшило приступ ширшим кругам наукових робітників, але товариство далі зіставалось при репутації твердині правого, консервативного народовецтва, якого ідеологом був померлий Володимир Барвінський. а його брат Олександер фактично кермував товариством.

Лівішим елементам – радикальним і соціял-демократичним – не було що шукати там собі місця для праці і, коли сам Франко після згаданої реформи подав заяву про своє бажання вписатися в члени товариства, управа (виділ) його не прийняла. Але він тим не знеохотивсь і, коли став відомий мій перехід до Львова, рішив його використати, вірно вгадавши, що сам сей мій перехід, як людини нової й галицькими рахунками незв’язаної, а узброєної – так би сказати – всеукраїнським мандатом, фактично порушить галицькі межі й перегорожі і спеціяльно наукове товариство, де я передусім мусітиму працювати, не вдержиться в своїх традиціях.

«Ще з Києва я брав діяльну участь в новім науковім його органі, новозаснованих „Записках”, і з приїздом став їх редактором, а заразом був вибраний директором історичної секції – се місце відступив мені покійний Анатоль Вахнянин. На сій підставі і як представник закордонних співробітників і жертводавців, я став брати участь в засіданнях і рішеннях управи товариства (його «виділу») і мушу констатувати, що вона йшла назустріч моїм проектам, так що я дійсно мав змогу провадити те, чого добивались через мене лівіші елементи, такі, як Франко (стор. 5-6).

«Так з кінцем 1890-х років виробилося для нього досить широке поле роботи на своїм, українськім ґрунті і ся свідомість дала йому моральну силу до того пам’ятного бунту проти всього, що досі тяжіло на нім (стор. 6).

«Се був незабутній момент, коли Франко, „виелімінований” відразу з українського й польського громадянства [мова про виступ Франка в 1897 році відразу на двох фронтах, польському і українському – В. Д.], а в своїх радикальних кругах підміновуваний потихеньку й помаленьку його старим антагоністом Павликом, заявив мені, що тепер одиноке джерело прожитку для нього й його родини – се його заробіток в Науковому товаристві.

«І тоді ми, його прихильники, поставили пунктом чести не дати йому впасти в біду і упокоритися перед людьми, які, очевидно, прагли його пониження. Франко не мусів іти до них на поклін. Навпаки, від сього часу і до смерти він мав змогу працювати виключно для українського народу, на українській мові» (стор. 14).

«Така була моральна сила того невеличкого, але сильного своєю щирістю й рішучістю гуртка, що згрупувався тоді коло наукових видань Наукового Товариства, „ЛНВ”, Видавничої спілки і „взяв на свої плечі” Франка в його конфлікті з „своїми – чужими”, що народовецькому осередкові скоро прийшлось порахуватися самим серйозним способом» (стор. 14-15).

«На вечірці, яку тоді влаштувала молодь, вітала вона своїх ідеологічних провідників – Франка, Павлика, Терлецького і Грушевського» (стор. 15).

«Тоді, – каже Грушевський, – вперше твердо зазвучали гасла самостійности України – в промовах молодіжі. В промові моїй на ювілейній вечірці присутні з захопленням підхопили ноти конкретної всеукраїнської програми й акції за своє національне право. А в своїй ювілейній промові Франко зложив свою ісповідь життя: догмату праці, як провідного принципу свого – і свого покоління» (стор. 15).

«Рік пізніше львівський народовецький осередок звернувся до нас з Франком з пропозицією об’єднання лівіших народовецьких елементів на соціалістичній програмі з нашим гуртком і радикалами. Ми пішли назустріч цим бажанням і ввійшли в комітет реформи, а хоч скоро переконалися в несерйозності сих замірів і по кількох засіданнях вийшли, я підчеркую тут сей момент як повну регабілітацію Франка, яку мусів дати йому сам народовецький осередок після його бунту й відставки 1897 року» (стор. 15).

«В таких обставинах зложилось тісне моє наукове й організаційне співробітництво з Франком, що потривало коло десяти літ до катастрофи, що його спіткала на початку 1908 року. Співробітництво в наукових виданнях Шевченківського товариства, в „ЛНВ”, в Видавничій спілці і в ріжних культурних заходах, що ми їх на спілку підіймали рік за роком, все тісніше зв’язувало нас і витворювало між нами братство праці, яке не маніфестувалося в голосних декляраціях, але мало міцні підстави в спільності завдань, в солідарності, в тактиці, в безмежнім довір’ю й поважанню.

Обставини складалися так, що на мою долю припадало більше організаційної керівної праці і не раз „благоприятелі” пробували заграти на Франковій амбіції, уболіваючи й дивуючись, як се він – такий старий, заслужений діяч – „слухається Грушевського”, молодшого від себе на десять літ чоловіка, та й ще, так би сказати, заграничного зайди. Але я добре знав, що сі вболівання ніколи не робили бажаного ефекту. Франко цінив наше співробітництво, – певну витриманість і авторитет, який приносила моя участь в роботі не тільки в очах людей мені прихильних, але й неприхильних, у котрих містична „рука Грушевського” часто викликала навіть мало обґрунтований острах.

Не раз, коли я, вважаючи певну справу, певне видавництво настільки налагодженим і організованим, що воно може йти без мене, з огляду на се хотів звільнитись від нього, Франко спиняв мене і намовляв лишитись, хоч би навіть тільки „на страх ворогам”. Так було, напр., з „ЛНВ”, коли його перестали пускати на Україну і він став локально-галицьким видавництвом, а я був занадто завантажений і перетомлений працею і хотів трохи себе розвантажити і зняти своє ім’я з журнала. Франко настояв, щоб я сього не робив і принаймні хоч переглядав коректури: мовляв, він, Франко, почуватиме себе певніш і сильніш, і я мусів згодитись, хоч приходилось мені тоді дуже тяжко.

«Особливо часто стали ми бачитися й працювати в тісній спільності, коли я в році 1901 купив кусень ґрунту під містом, щоб поставити собі хату, і Франко захотів бути моїм сусідом, я відступив йому частину ґрунту і ми разом згодили собі одного будівничого для будови обох хат і одночасно їх вибудували, одним заходом. Коли ми оселилися побіч себе, мій робочий ранок звичайно кінчався конференцією вдвох у біжучих справах.

Виходячи до міста, Франко заходив до мене з результатами своєї вечірньої або всенічної праці (він працював головно вечорами й ночами, я ж лягав рано і працював ранніми ранками, перед полуднем уже кінчаючи головну працю дня). Ми обговорювали матеріял, визначали потрібні перерібки й зміни, укладали пляни чергової роботи, розділяли між собою кореспонденцію тощо. Потім Франко йшов до друкарні, до бібліотек, а ополудні невідмінно на газети до „Віденської каварні”.

Ся щоденна полуднева порція газет була необхідним, як хліб, елементом його життя: як фаховий газетяр, він прочитував їх у величезній кількості, і се стало його другою натурою. Часто, коли вичитав або довідався він що-небудь пильне і важне, заходив, вертаючи з вечірніх газет, до мене вдруге, щоб обговорити подію й зайняти супроти неї певну позицію» (стор. 16).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1573

Модифіковано : 24.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.