Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Іван Франко і Михайло Грушевський / Чи був Франко протектором Грушевського?

Іван Франко і Михайло Грушевський

Чи був Франко протектором Грушевського?

Володимир Дорошенко

Пригляньмося ж, наскільки вірна та картина взаємин між М. Грушевським та І. Франком, яку намалювала А. Ключко, а за нею малюють різні більшовицькі автори, як от Дей.

Перше її твердження, що Грушевський прибув до Львова, як цілком незнана людина, і аж Франко ввів його в галицько-українське «товариство», цілком невірне. Було власне навпаки – не Франко тягнув Грушевського, а Грушевський Франка. Грушевський прибув до Львова за рекомендацією найвизначніших наддніпрянських діячів – Ол. Кониського і проф. Вол. Антоновича.

Останній, відмовляючися від запропонованої йому галицькими діячами катедри історії України, порадив їм запросити Грушевського, що був його найздібнішим учнем.

У Галичині протекцію Грушевському робили не Франко, а львівські політичні друзі й однодумці Кониського та Антоновича – Ол. Барвінський та Анатоль Вахнянин, що стояли на чолі того табору, який, довівши – на домагання центрального австрійського уряду – до угоди з поляками, здобув у числі інших поступок для галицьких українців і згадану катедру.

І прийшов Михайло Сергійович до Львова не як якийсь нікому незнаний найманець, а як відомий уже вчений, на додаток чоловік особисто матеріяльно незалежний.

Все це, вкупі з добре оплачуваною посадою університетського професора, відкрило йому широко двері, спершу серед прихильників Барвінського, а незабаром і серед політичних противників останнього.

А Франко тоді – й пізніше – і серед перших, і серед других – був persona ingrata, і, очевидно, про якісь його «впливи» серед народовців говорити не доводиться. Його «протекція» могла б хіба що пошкодити, а не помогти Грушевському. Це речі загальновідомі, і смішно читати про щось протилежне. Та послухаймо самого Франка.

«Про Грушевського я не знаю багато, – писав він до Драгоманова 9. VIII. 1894 р. – Він дебютував у нашій літературі декількома новеллами з підписом Михайла Заволока і навіть написав був роман „Свої й чужі”, – річ зовсім слабу. Щодо політичних поглядів він, здається, барвінщанин, і отеє недавно восени минувшого чи весною сего року, коли Барвінський їздив на Україну, щоб збирати підписи людей, похваляючих єго політику, а порицаючих Романчука, в числі тих підписів був і його підпис» [Див. «Листування Франка й Драгоманова» в 1-му томі «Матеріялів до культурної і громадської історії Західньої України», вид. ВУАН за ред. Мих. Возняка, Київ, 1928, стор. 472].

Згодом на запити Драгоманова, що діється в народовецькому таборі, Франко відписав йому в листі з 10 листопада 1894 р. таке:

«Про ситуацію у нас небагато вмію сказати. Стою далеко від народовців і тілько десь-колись чую се або те про їх діянія». І далі: «В тов. Шевченка, як чую, хочуть зробити головою Грушівського» [Там же, стор. 483].

Це по-перше. А по-друге: в Науковому товаристві ім. Шевченка Грушевський здобув собі передове становище незалежно від Франка, ані за його допомогою, ані випираючи його, а завдяки свому знанню та організаційному хистові. Це теж загальновідома річ [Проф. Ол. Лотоцький у своєму спогаді «На від’їзді», присвяченому М. Грушевському, наводить похвали Антоновича, що їх він висловив на адресу М. Грушевського під час оборони ним дисертації на звання магістра історії, а також промови Антоновича та Кониського на прощальному бенкеті, влаштованому киянами, з нагоди від’їзду М. Грушевського до Львова. Див. «Нова громада», Київ, 1906, кн. 7, стор. 23 – 24].

Проте я не можу не зацитувати свідоцтва такої в даному питанні авторитетної людини, як останній голова НТШ в краю, проф. Іван Раковський, що був свідком діяльности Грушевського від часу його приїзду до Львова в 1894 р. і пізніше співпрацював з ним і в НТШ, і в інших установах (Учительська громада, Шкільний союз).

«Грушевський, – каже проф. Раковський у своїх спогадах про нього, вміщених в «Альманасі» Українського народного союзу на 1952 рік, – був ідеальним головою установ, якими провадив: і справді кермував, і давав напрям діяльности даної установи та пильно наглядав належного виконання своїх поручень, а також ухвал виділу» (стор. 87).

Грушевський не тільки не затирав Франка, заздрячи йому, а, навпаки, сам його притягнув і до НТШ, і до Української видавничої спілки, і до «Літературно-наукового вісника», що до травня 1905 року був органом товариства.

До НТШ притягнув Грушевський Франка невдовзі по своїм прибутті до Львова, не зважаючи на неґативне ставлення до нього тодішнього голови товариства, Ол. Барвінського.

Барвінський не мав нічого проти співробітництва Франка у виданнях НТШ, але був проти прийняття його в члени товариства. Він перестерігав Грушевського перед Франком, який був його політичним противником.

Грушевський, що вийшов з гурту київських діячів, вороже наставлених до Драгоманова та його галицьких однодумців – радикалів, міг, очевидно, дивитися на галицькі справи очима своїх київських та львівських друзів і ставитися до Франка на початках своєї діяльности здержливо.

Початкову позицію Грушевського до Франка дуже добре характеризує його листування з Ол. Барвінським у справі співробітництва Франка в НТШ.

23 жовтня 1894 р. він писав до Барвінського: «Пробачте, що турбую Вас, та я хотів якнайскорше Вашу думку знати щодо Франка», а згодом питав Барвінського, «чи можна б йому (Франкові – В. Д.) доручити укладання якого тому, під доглядом загального редактора, якого товариство до видавання джерел поставить?»

Барвінський на це відписав Грушевському таке:

«Щодо Франка, то Ви, добродію, станули на тому становищі, на якому супроти нього я стояв в 1888 році. Ще бувши в Тернополі, я дорікав громаді львівській, що відтручує таких спосібних і рухливих людей, як Франко і Павлик і т. ін.

«Переселившись опісля до Львова, я вкупі з Перебендею пробував спільно робити в „Правді” з Франком і Павликом. Короткий досвід показав, що не можлива спілка. А ще додати мушу, що перед тим Франка і Павлика народовці силкувалися притягнути до роботи в „Зорі”. (Партицький давав Франкові ціле удержання), потім прийняли були Франка до ред. „Діла” і всюди показалась неможливою спільна праця. По тих досвідах і Перебендя і я впевнились, що вкупі нам годі з ним працювати, і я, як і виділ Товариства Шевченка, таке супроти нього і радикалів зайняли становище.

Напишуть щось доброго до „Записок”, чи до „Зорі”, чи більшу роботу, яку б треба окремо видати задля об’єму ширшого, тоді прийняти це і по спроможності навіть ремунерувати, але не запрошувати їх, і тим їм показати, що й без них робота можлива. Так було досі і Франко діставав ремунерацію від „Зорі”, його „Вишенського” мали ми друкувати в „Записках”, однак він сам відобрав, заявляючи, що сам буде друкувати.

Отже я рад би, щоб і надальше такі відносини лишились, бо я певний, що тісніша зв’язь з цими людьми внесе заколот в Товариство. Як ближче спізнаєте їх, то й, мабуть, згодитесь також на мій погляд. Тому й бажав би я, щоб видавання документів відбувалося Вашими, Коцовського та іншими ще молодими силами, які з часом підготовите, але їм даймо спокій» [М. Возняк, «Недопущення Івана Франка до доцентури у Львівському університеті». «Іван Франко», зб. 1, видання Львівського державного університету, Львів, 1948, стор. 61].

Ходили навіть чутки, що Грушевський поставився до кандидатури Франка на професора Львівського університету по смерті Ом. Огоновського мало що не вороже. За це ніби скаржився на нього Франко в листі до Драгоманова, і це тепер роздувають більшовики nec plus ultra.

Про ці чутки згадує Франко в листі до Драгоманова з 14. X. 1894 року:

«З моєю доцентурою діло стоїть так, що вибрано комісію з трьох референтів: Каліна, Пілят і Грушівський. Розказували мені, що на конференції професорів при виборі тої комісії всі професори-поляки були за тим, щоб допустити мене, а з русинів Шараневич не говорив нічого, а Грушівський був проти мене. Які аргументи він виводив у поле, я не знаю» [«Листування», стор. 484].

Але це були лише поговори, а в дійсності, як знаємо з щойно цитованої розвідки покійного акад. Мих. Возняка, справа виглядала зовсім не так, як переказували її Франкові його інформатори.

Варто на цьому місці піднести, що сам Франко в автобіографічних нотатках про свою габілітацію ні разу не згадує про негативне ставлення Грушевського до його кандидатури [Пор. «Історія моєї габілітації», «Діло», 1912, ч. 251-252 і «Причинок до історії моєї габілітації», там же, ч. 268].

Пізніше, 1 січня 1895 р. Франко писав до Драгоманова про справу своєї доцентури таке:

«В університеті справа моєї габілітації стоїть так. Факультет передав мої праці до розгляду комісії, зложеній з проф. Каліни, Грушевського і Пілята. Комісія, переглянувши ті праці, більшістю голосів проти одного (Груш.) признала себе некомпетентною до їх оцінювання і до провадження габілітації. Сила була в тім, що оба професори-поляки замало знають і руської (себто української – В. Д.) літератури, і руської мови. Вони ухвалили запросити для сего проф. Третяка з Кракова. Та ректор університету, проф. Войцєховський спротивився такій ухвалі і спонукав єї реасумувати сю ухвалу, так що тепер стоїть на тім, що габілітацію мою будуть переглядати свої сили» [«Листування», стор. 487].

Франко і далі інформував Драгоманова про свою кандидатуру на доцента і ніде вже не нарікав на Грушевського. Навпаки, писав, що з боку професури ніяких перешкод вона не зустрічає, тільки адміністративна влада в особі намісника ставиться до нього вороже.

Драгоманов скептично ставився до можливости для Франка стати професором саме з огляду на спротив намісника. Жартуючи, він писав, Франкові 22. X. 1894, що хіба що тоді, коли настане в Росії конституція, а він буде куратором у Києві, то покличе Франка на катедру до Києва [«Листування», стор. 483].

Отже повторяю: не було б нічого дивного, якби Грушевський стояв щодо Франка спочатку по стороні Барвінського. Аджеж писалися цитовані листи невдовзі по приїзді Грушевського до Львова. Але треба віддати честь бистроті його розуму, що він дуже скоро зорієнтувався в галицько-українських відносинах, покинув Барвінського та його компанію, а перейшов на бік його опонентів із народовецького табору.

Цілком не відповідає правді і твердження А. Ключко, зрештою суперечне її ж власним словам про Франкову протекцію Грушевському, що Грушевський дістав «зв’язки і матеріяльну підтримку» завдяки своєму одруженню (в 1896 р.) з Марією Сильвестрівною Вояковською. Нічого подібного: Марія Сильвестрівна була бідна і мало кому відома вчителька, і шлюб її з Грушевським в очах українського громадянства був для нього мезальянсом, як про це проречисто говорить у своїх споминах покійний проф. Іван Раковський.

«Це був просто грім з ясного неба для нашої львівської „сметанки”, – згадує він. – Молодий професор – не тільки вчений, але й багатий і на визначному становищі – був в її очах дуже доброю партією, і всі родини з тодішньої української верхівки у Львові були дуже раді пригорнути його до себе» [Пор. згадувані вже його спогади в альманасі Українського народного союзу, стор. 83].

Одруження Грушевського з Марією Сильвестрівною було чи не головною причиною ворожого ставлення до нього відомого галицько-українського нобіля – проф. Вол. Шухевича, що плекав надію поріднитися з ним, видавши за нього свою дочку.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1550

Модифіковано : 24.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.