1
Із «Махабхарати»
Переклад Івана Франка
Гіранжакасіп, повідають,
Звавсь цар старинный в індів краї:
Нікумба, син його могучий,
Посів дайчанів край маючий.
Йому сини два враз родились,
Що силою і мужством одзначились:
Сунд звавсь один, грізної статі,
А другий Упасунд завзятий;
Оба були одної вдачі,
Обом однакий труд на гадці,
Не розстаючись й на хвилину,
Ділили добру й злу годину.
Оба враз їли, враз ходили,
Брат брату у всьому годили,
Щирість, любов в словах і ділах,
Немов один був дух в двох тілах.
Росли герої молодії
В одних думках, в одній надії:
Завзявсь їх дух гордий і лютий
Трьохбожі небеса здобути,
Зложивши жертви пребагаті,
Пішли в пустиню пробувати,
На Вінджас, на гору святую,
Покуту одбувать страшную,
Там в голоді і без напою,
Окриті лиш з дерев корою,
З тілом замореним, немитим,
З волоссям, буй-вітрами битим,
В задумі і мольбах пророчих
Тривали довгі дні і ночі.
Так грішне тіло умертвляючи
Недвижно, руки простягаючи,
Стоять на пальцях довго, днями,
Не моргнуть оком, ні бровами.
Така покута всемогуща
І невтомима, невсипуща
В горі святій огнем займилась;
Гора святая задимилась;
Богів аж в небі страх зняв лютий
На вид геройської покути.
І різну шлють вони принуку,
Щоб перервать покутну муку,
Манять багатством непроглядним
І женщин повабом принадним.
Но мислі своїй вірні в дусі
Брати не піддались покусі.
Нові знов явища й подоби
Боги героям шлють для проби:
Жінки їх, мати, сестри рідні
Десь через дебрі непрохідні,
По ломах, корчах і гущаві
Біжать, тривожні і криваві,
Обдерті з одежі і строю,
З тернами рваною косою.
«Рятуйте! – чути ген їх крики. –
Мордують нас убійці дикі!»
Но, мислі своїй вірні в дусі,
Брати не піддались покусі.
Не двиглись очі їх, ні ноги,
Душа не дрогнула з тривоги,
Втих зойк, і привид щез в діброві
І всі страшилища чудові.
Тоді к обом героям тама
Зблизивсь прабатько світу Брама.
Благословлячи дільне плем’я,
Зняв з них тяжке покути брем’я.
Но Сунд і Упасунд незломний,
Вздрівши, що прабог тут притомний,
На груди руки поскладали,
До батька світу промовляли:
– О батьку, сли незламна, люта
Тебе вдоволила покута,
Котру безхибно ми сповнили,
То дай нам неспроможні сили,
І дай нам все, що є, пізнати
І в кождій битві побіждати,
В який лиш схочем вид змінятись,
І дай безсмертними нам статись,
Сли ласкав ти на нас, о отче!
Брама
Все, що душа ваша хоче,
Все дам вам, лиш безсмертність – ні!
Все, що вас вивищить, прославить,
І смерть таку, котра поставить
Вас із богами нарівні.
Бо верховладства ви бажали,
Для нього й до покути стали;
А служачи хто власті багне,
То той безсмертя не осягне.
Ви прийнялися до покути,
Трьохбоже небо щоб здобути,
А з гордощів хто в небо преся,
Його й покутов не діб’єся.
Сунд і Упасунд
Що в трьох світах ся обрітає:
Чи ходить, плавле, чи літає,
Нічо най нас не переможе,
Лиш ми один другого, боже!
Брама
Я вислухав сю вашу мову:
Най станесь вам по сьому слову,
І смерть ні з чиїх рук напасних
Не буде вам, лиш з ваших власних.
Такий-то заповіт подавши
Братам і з них покуту знявши,
Прабатько Брама наш чудесний
Вернувся в світ свій наднебесний.
Царевичі ж Дайчанська смілі,
Одержавши, чого хотіли,
Для всіх світів непоборимі,
Пішли в свої пишні палати.
Прихід їх з дикої пустині
Був празником для батька й мати.
Гнеть ковтуни їх розчесали,
Бальзамом вонним помазали,
Вдягли їх в одяг, як сніг, білий,
На них клейноти заясніли,
І почались гучні забави:
Музики, танці й спів охочий,
І другів їх стройні орави
Пливали в розкоші дні й ночі.
«Гуляйте, їжте й пийте жваво!
Любов теж має своє право!
Співай, гуляй! Ото ми діло!» –
Так все в палатах гомоніло.
Веселі крики вкруг лунали,
І білі руки в такт плескали,
Цілеє місто гомоніло,
З утіхи й розкоші п’яніло.
Так дні за днями, рік за роком
Шуміли спіненим потоком,
А тим дайчанським господинам
Здались вони, мов день-година.
Примітки
Трьохбожі небеса – В міфології індійській весь створений світ ділиться на три часті: небо, зване грьохбожим, бо в нім панують три боги: Індра, Вішну і Сіва, дальше – земля, вкінці – світ підземний, званий «царством Ями». Понад тими трьома світами сотвореними находиться найвищий, несотворений світ прабога Брами.
Покута – Покута, а властиво аскеза, т(о) є(сть) умертвлення тіла для надання переваги духові, занимає ще й досі дуже важне місце в брамінській догматиці й етиці.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 571 – 574.