4

Із «Махабхарати»

Переклад Івана Франка

Коли всю землю вже збороли

Дайчан князі, вибранці долі,

Трьохнебо навіть звоювали, –

«Тепер спокій уже!» – сказали.

Богам, Гандхарвам, Якшам, зміям,

Царям і велетам забрали

Вони всі скарби дорогії

І тим безмірно ся пишали.

А що вже не було нікого,

Хто би посмів їм опиратись,

То, труду збувшися тяжкого,

Ну ж втіхов, розкішшю впиватись.

Дівчата, пахощі і цвіти,

Смачнії страви і напої,

І прибаги землі цілої –

Все служить, щоб їх звеселити.

В садах і цвітниках препишних

На горах і в гаях затишних,

В околицях, мов рай, принадних,

Вни, мов боги, на тронах вічних

Живуть без горя, без смут жадних.

Раз на гір Вінджаса вершині,

На взнеслій і гладкій рівнині

Серед цвітучих древ розмаю

Вни пишну учту виправляють.

Багаті трони аж сіяли,

Там для обох братів стояли –

На них засіли серед вірних

Військ і в кружку дівчат добірних.

Ось в танцях, під музики звуки,

З розкішним співом, з двох сторін,

Побравшись за рожеві руки,

Йдуть гарні діви на поклін.

Но осторонь одна осталась,

Квітки збирала і квітчалась,

Квітки, фіалочки пахучі,

Під деревами, понад кручі;

На ній лиш суконька червона,

Слаба для красоти обслона,

Що більш манить, ніж закрива, –

Отсе Тілоттама була!

Но звільна-звільна, знехотя мов,

Она зближавсь ід князям ось.

Вони ж, вином огнистим п’яні,

З жарючим поглядом, рум’яні,

Як ту красу надземну вздріли,

То мов посліпли, постовпіли.

Гнеть скочили до своїх тронів

І к ній прискочили сей час –

Оба, любовних жарів повні,

Любов свою несли їй враз.

Сунд, з правого зблизившись боку,

За праву руку яснооку

Дівицю взяв; за руку ліву

Взяв Упасунд небесну діву.

Оба, страшні пани над світом,

Всесильні Брами заповітом,

Удачев п’яні безпримірною,

Вином й любов’ю безопірною,

Усім тим п’яні в тій любові,

Вже грізно морщать чорні брови –

В безпам’яті на себе двигнулись,

Таким ось словом перекинулись:

«Моя жона, а братова твоя!» –

Рік Сунд до брата, червоніючи.

«Ні, братова тобі, жона моя!» –

Рік Упасунд му, скаженіючи.

«Ні, не твоя, моя, кажу ти!» –

Роздавсь їх крик нам’єтний, лютий.

І, чаром єй краси безтямні,

Забувши братство й діла славні,

Ухопили страшні булави,

Що їх носили в бій кривавий.

І сей і той підніс високо

На брата вбійчеє оружіє –

Но сего й того дике око

Од діви одірватися не здужає.

«Я перш!» – «Я перший!» – закричали,

Ударили, й оба враз впали.

Булавами з слоновой кості

Собі розшибли тім’я в злості

І впали, кров’ю омочивши землю,

Мов сонця два з небес в бездонну темню.

В страсі смертельнім діви,слуги,

Дайчани всі, погибших други,

Розбіглися по всій землі

І вість сумную понесли.

Тоді прабатько-вседержитель

Зійшов пречистий із небес,

Щоби Тілоттаму почтити

За діло те. «Блаженна єсь, –

Сказав їй Брама. – Що бажаєш

За діло се, скажи сама!»

І світло вибрала превічне,

Негаснуче Тілоттама.

І ласкаво сказав прабатько:

«Що хочеш – маєш те, дитятко!

По піднебесному просторі

Меш плавати в лазурнім морі

І блиском наповниш весь світ,

І жадні очі задля того

Твоего блиску пресвятого

Не зможуть на тебе глядіть».

Такий прабатько заповіт

Дав їй і світлість невимовну,

Індрі ж в трьохнебі власть верховну,

А сам пішов в найвищий Брами світ.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 580 – 582.