Марія Єгиптянка
Переклад Івана Франка
«Тайну цареву добре таїти, а діла Божі оповідати – приносить славу». Такі слова сказав ангел до Товита по славнім провадженні його осліплених очей. Бо не берегти царської тайни – приносить згубу й сором, а промовчати преславні діла Божі – наводить біду на душу. Оттим-то й я боюся промовчати діла Божі, згадуючи осудження того слуги, що взяв талант від свойого пана й закопав його в землю, а не пустив у торг для росту.
Почувши святу повість, не можу ніяк затаїти її, і ніхто з нас нехай не завдає мені брехнею, читаючи отсе писання, і не вважає мене гордим, дивуючися сьому великому чудові. Бо не моє діло набріхувати на святих. А коли буде хтось такий, що читатиме сю книжку і, дивуючися високості написаного в ній, не захоче мені віри йняти, нехай буде йому милость Господня, бо такі люди, думаючи тільки про неміч людську, чинять неприємними оповідання про високі подвиги святих. А тепер розпочну повість про предивну подію, що трапилася в нашім роді.
Був старець у однім палестинськім монастирі, життям і словами украшений від самих дитинячих літ, чернецькими обичаями і способом життя, на ім’я Зосима. І нехай не думає ніхто, що се той Зосима, відомий єретик, але сей інший, хоч обом одно ім’я. Сей Зосима правдивий сповняв усі приписи посту і чернецького подвигу і зберігав усі правила, і все робив, ніколи не ослабляючи від сповнювання святих заповідей. Лежачи, і встаючи, і руками роблячи діло, і їдячи, коли можна назвати стравою те, що він їв, – одно тільки мав на думці раз у раз – голосити славу Божу. Від наймолодших літ відданий до монастиря, прожив у ньому до п’ятдесятого року. Живучи отак у монастирі, подумав собі і промовив:
– Чи знайдеться монах на землі, що показав би мені спосіб життя, якого я не держався? Чи, може, де в пустині знайдеться чоловік ліпший від мене ділами?
І коли про се роздумував старець, явився йому ангел і промовив до нього:
– Отче Зосимо, як чоловік провадив ти досі добре життя, але ніхто з людей не досконалий. Та щоб ти зрозумів, скільки різних доріг веде до спасіння, вийди з сього монастиря, як Авраам із дому свойого вітця, і йди до монастиря, що лежить над Йорданом.
Не гаючися, старець вийшов із свого монастиря і пішов по даному йому показу, ведений Божою волею. Прийшовши до надйорданського монастиря, він застукав у браму.
Сповіщено про нього ігумена. Ввійшовши, він по чернецькому обичаю поклонився ігумену, і сей запитав його:
– Відки ти, брате, і задля чого прийшов до нас, убогих старців?
Зосима відповів:
– Не питай мене, відки я прийшов; я прийшов задля душевного пожитку. Чув я, що ваше життя праведне і похвальне і може приводити душу до Христа, Бога нашого.
Ігумен відповів йому:
– Бог один, брате, що спасає рід людський, той нехай навчить тебе і нас волі своєї і напугать тебе зробити все корисне для душі.
І коли се сказав ігумен, Зосима поклонився йому й відчитав коротку молитву і сказав «амінь». І почав жити в тім монастирі.
Бачив тут монахів, дуже світлих ділами й горючих духом, що раз у раз співали славу Божу і без утоми висловлювали цілі ночі на молитвах. У руках їх була раз у раз робота і псалми на устах; і не було у них пустого слова, а тільки одно дбання мати себе як мертвих тілом. Живилися тільки хлібом і водою. Се бачучи, Зосима дивувався і переймав їх спосіб життя.
Коли ж минуло немало днів і наблизився час Великодного посту, тоді замикано монастирську браму і не відмикано її ніколи, хіба коли хто виходив для якої потреби. Була се місцевість пуста, і біля монастиря не проходив ніхто чужий, бо довколичні люди не знали про нього.
І був звичай, усталений у тім монастирі, задля якого Бог привів сюди Зосиму. У перший тиждень посту презвитер відправляв святу літургію, і всі монахи причащалися пречистого тіла і крові Христа, Бога нашого. Потім, скоштувавіш трохи страви, збиралися в церкві і, відправивши молитву, під час якої клячали на колінах, усі цілували один одного та ігумена, і, взявши від нього благословенство, відчиняли монастирську браму, і, співаючи згідними голосами: «Господь, просвіщеніє моє і Спаситель мой, кого ся убою? Господь, Защититель животу мойому, от кого ся устрашу» і решту того псалма, і виходили всі з монастиря, лишаючи одного або двох братів не для охорони монастиря, бо в ньому не було що красти злодіям, але для того, аби церков не лишалася без служби Божої.
І кождий ніс із собою поживу, яку міг або хотів: сей – трохи хліба, другий – смокви, інший – фіги, ще інший – сочевицю, мочену в воді, а деякі не брали з собою нічого, тільки своє тіло та одежі, які мали на собі; а коли тіло їх запотребувало поживи, годувалися корінцями та травою в пустині. І так переходили Йордан і розлучалися далеко один від одного, і ніхто не знав про другого, як постить і як проводить час пустельного життя. А коли хто в пустині побачив наближення іншого, то відходив у інший бік, жиючи сам для себе і раз у раз співаючи хвалу Богу.
Отак проводили ввесь піст, а в неділю, в яку церков обходить цвітоносіє, верталися кождий, приносячи плоди своєї праці, і кождий, почуваючи в своїм сумлінні, як провів той піст; ніхто ні в кого не питав, як він трудився. Така була установа в тім монастирі.
Тоді також Зосима, улягаючи монастирському звичаєві, перейшов Йордан, маючи при собі мало живності для потреби тіла й одежу, яку носив на собі. І ходячи по пустині, відправляв служебний обряд і їв дещо, коли тіло потребувало, спав дуже мало, лежачи на землі, а дуже рано встаючи, пускався в дальшу дорогу.
Йому забажалося, як оповідав пізніше, знайти хоч одного пустинника, що жив і постив у пустині постійно. Се бажання робилося у нього чимраз настирніше. Проходивши вісім день, він зупинився трохи, втомлений дорогою, і молився в часі другої години (по-нашому – сьомої ранку), і, відмовляючи звичайну молитву, обернувся лицем до сходу. Отак, перестаючи трохи йти і спочиваючи, і кланяючися в часі кождої години, нараз стоячи і співаючи, побачив праворуч від себе неначе тінь людського тіла. Зразу злякався, думаючи, що се чортівський привид, і затремтівши отінив себе знаком хреста: тоді минув його страх і він стояв без боязні, скінчивши свою молитву.
Потім, обернувшися, глянув очима на полудне і побачив людську постать, що йшла гола тілом і чорна з виду від сонячного загару. Волосся ж у неї було біле, як вовна, і коротке так, що досягало тільки до шиї. Побачивши се, Зосима рад був видові живої людини і почав іти в той бік, де бачив привид, і втішав себе великою радістю, бо протягом тих днів не бачив ані людської подоби, ані звірячої, ані пташачої, ані гадючої. Коли ж людська постать із-далека побачила Зосиму, що йшов до неї, почала спішити і бігти у глибину пустині.
Зосима ж, немов забуваючи свою старість і втому з довгої подорожі, побіг щодуху, бажаючи дігнати тікача. Він гонив, а вона тікала; швидкий був його побіг, але вона бігла ще швидше. Коли ж він наблизився так, що вона могла чути його голос, почав кричати крізь сльози, мовлячи:
– Чого тікаєш передо мною, грішним старцем, слуго правдивого Бога, якому служачи, живеш у тій пустині? Підожди мене грішного і негідного, і немічного, стань і подай старцеві свою молитву і благословенство, заклинаю тебе Богом, який не цурається ніколи нікого.
Поки Зосима говорив ті слова крізь сльози, наблизився до неї ще більше, і між ними показався сухий потік, хоч не думай, щоб туди текла колись якась вода. Коли він прийшов до того поточища, вона виходила вже на другий берег. Зосима, струджений старістю і не можучи бігти дальше, зупинився на березі і приложив сльози до сліз, благання до благання.
Тоді постать, що тікала перед ним, промовила до нього голосно і рекла:
– Авва Зосимо, не можу обернутися до тебе й показатися тобі лицем до лиця. Я жінка і зовсім гола, як бачиш, і сором тілесний у мене не закритий. Та коли хочеш мені, грішній жінці, дарувати молитву, перекинь мені верхню одежу, що маєш на собі, щоб я покрила свою жіночу неміч, а тоді обернуся до тебе і прийму твою молитву.
Тоді Зосима затремтів усім тілом і перелякався всею душею, чуючи, що вона назвала його по імені. І мовив сам до себе:
– Коли б отся не була прозорлива, то не назвала б мене моїм іменем.
І зараз учинив те, що вона веліла йому, і, знявши з себе верхній одяг, старий і подертий, який носив на собі, перекинув його на другий берег, відвернувшися лицем від неї. Вона ж, узявши, огорнулася ним і прикрила ним оба боки свойого тіла там, де треба було прикрити більше, ніж інші часті тіла. І, обертаючися до Зосими, промовила до нього:
– Що тобі сталося, авва Зосимо, що ти забажав видіти жінку-грішницю? Чого тобі треба було почути або навчитися від мене, що ти не лінувався завдати собі стільки труду?
Та він, припавши колінами до землі, просив у неї благословенства. Так само й вона припала на землю і просила благословенства у нього. Отак вони обоє лежали на землі, просячи благословенства один від одного, і нічого не було чути від них обоїх, як тільки: «Благослови!» Коли ж пройшло немало часу, промовила жінка до Зосими:
– Тобі випадає відправити молитву, бо ти наділений пресвитерською почестю і від многих літ стоїш перед вівтарем, і не раз приносив Богу святі дари.
Чуючи ті слова, Зосима почув іще більший страх і почав трястися всім тілом, і потіти, і стогнати, і голос у нього переривався. І промовив до неї Зосима уриваним і придушеним голосом:
– О, мати духовна, оскільки ж більше від мене ти приблизилася до Бога і оскільки більше умертвила себе для сього світу, се показує даний тобі дар, що називаєш мене по імені і знаєш про мою єрейську гідність, не бачивши мене ніколи. От тим-то радше сама Господа ради благослови мене і подай мені молитву, потрібну для моєї поправи.
Усміхнувшися на ті слова старця, вона промовила:
– Благословен Бог, що хоче спасення душам людським.
Зосима подав «амінь» на ті слова і піднявся з землі. Вона ж мовила до нього далі:
– Чого ж прийшов ти до мене, грішниці, чоловіче Божий? З якого приводу забажав ти бачити жінку голу і позбавлену всякої чесноти? Та мабуть, ласка Святого Духа привела тебе сюди, щоб ти зробив одну службу на потребу мойого тіла. Та скажи мені попереду, отче, як живуть тепер християни, як – царі і як – свята церков?
– Молитвами вашими святими дарував Бог повний супокій. Але прийми просьбу старця і помолися Богу за ввесь світ і за мене, грішника, щоб не була мені безплодною подорож у пустиню.
Вона ж відповіла йому:
– Тобі радше, авва Зосимо, випадає, як священикові, молитися і за мене, і за всіх, бо й на те тобі дано священичий чин. Та нам велено жити в послусі, і тому зроблю те, чого ти просиш мене.
І по тих словах вона обернулася на схід сонця і, піднявши очі та руки до неба, почала молитися. Слів її не розумів Зосима. Тому, слухаючи її молитви, стояв і тремтів, дивлячися вниз і не говорячи нічого. Пізніше він клявся Богом, оповідаючи, що коли позирнув на неї під час її молитви, підводячи трохи похилену голову, бачив її піднесену на повітря від землі мало що не на лікоть. Бачачи се, Зосима, пройнятий ще більшим страхом, припав на землю, мочачи своє тіло сльозами і не можучи промовити нічого, тільки раз по разу: «Господи, помилуй!» Та коли лежав на землі старець, його почала спокушувати думка, чи не напускає вона на нього привид, щоб обдурити його своєю молитвою. Тоді жінка обернулася і веліла йому встати, і промовила:
– Чого, авва Зосимо, турбують тебе помисли, що бачиш привид? Прошу тебе, блаженний, нехай буде тобі відомо, отче, що я жінка-грішниця і огороджена святим хрещенням, а не привид, лише земля, й порох, і попіл, і все думала про тіло, а ніколи – про душу.
По сих словах вона перехрестила знаком хреста своє чоло, і очі, і уста, і груди, мовлячи ось що:
– Авва Зосимо, Бог нехай спасе нас від диявола і від брехень його, бо він воює з нами різними способами.
Чуючи і бачучи се, старець упав їй до ніг і мовив зі сльозами:
– Заклинаю тебе Ісусом Христом, Богом нашим, що родився від діви, задля якого ти носиш ось тут свою наготу, не укривай передо мною свойого життя, але розповідж мені все, щоб усім відома стала величність Божа, показана на тобі. Говори ради Бога, бо не для похвали розповіси мені, але щоб оповістити мене, грішника й недостойного. Бо я вірю в Бога, для якого ти живеш і який задля того припровадив мене в отсю пустиню, щоб усе про тебе було виявлене людям. Не слід-бо немочі нашій сперечатися з судами Божими. Бо коли би Бог наш не хотів, щоб твоє життя і твої подвиги стали відомі всьому світу, не був би явив тебе мені і не був би укріпив мене на таку дорогу, мене, що ніколи не хотів і не міг вийти із своєї оселі.
Таке і більше ще в тім роді говорив їй Зосима, а вона, зітхнувши, промовила до нього:
– Соромлюся, отче, розповідати про мої огидні діла. Та коли ти бачив моє голе тіло, обнажу тобі також своє давнішнє життя, щоб ти зрозумів, як багато безсоромності й огиди наповняло мою душу. Не для самохвальби, як сказав ти сам, але й не без доброї волі розповім тобі про своє життя, що було зразу вибраною посудиною диявола. Знай, коли зачну оповідати тобі про своє життя, тобі захочеться тікати від мене, так як чоловік тікає від гадюки, не терплячи її сичання, аби не слухати своїми ушами того, що чинила я, негідниця. Проте розповім тобі, не замовчуючи нічого, та уперед заклинаю тебе ненастанно молитися за мене, щоб я знайшла помилування в день суду Божого.
Коли ж старець налягав і раз у раз плакав, вона почала оповідати, мовлячи ось як:
– Я, отче, родилася в Єгипті і, маючи дванадцять літ, ще при житті моїх родичів, відкинувшися від їх любові, пішла до Александрії. І скоро там осквернила своє перше дівоцтво, віддалася без упину й ненаситно розпусті. Сором мені навіть подумати, не то говорити про ту нечисть; але скажу коротко, щоб ти пізнав усю невдержність мойого тіла. Більше як сімнадцять літ провела я, без перешкоди віддаючи своє тіло і ні від кого не приймаючи заплати. Запевняю тебе правдою самою, що коли хто навіть хотів дати мені, я відкидала. Се ж чинила я, щоб привернути до себе якнайбільше людей, аби приходили до мене задармо і заспокоювали мою жадобу. Не думай, що я була багата і для того не брала заплати; ні, я жила в бідності і заробляла пряденням повісем. У мені горіло ненасичене бажання ненастанного заспокоювання тілесної похоті, і мені здавалося, що в тім і життя, щоб заспокоювати її безнастанно. Жиючи отак, раз у часі жнив бачила я багато людей, мужів із Лівії та Єгипту, що шли до моря. Я запитала одного стрічного з них:
– Куди йдуть отсі прихожі мужі?
Він відповів мені:
– Йдемо до Єрусалима на празник Піднесення чесного і животворящого хреста, що буде незабаром.
Я мовила до нього:
– А чи приймуть і мене, коли піду з ними?
Він відповів:
– Коли маєш гроші на перевіз і живність, то ніхто не заборонить тобі.
Я відповіла йому:
– Їй-богу, не маю ні гроша, ні живності, але піду й сяду на корабель з ними і знаю, що будуть годувати мене задармо, бо віддаватиму їм своє тіло за заплату.
Отака думка, отче, прийшла мені відразу, щоб між тими людьми знайти якбільше поклонників для мойого тіла. Я ж сказала тобі, отче, не силуй мене оповідати тобі про мої соромні діла, бо знає се Бог, як мені самій страшно оскверняти тебе й повітря своїми словами.
Але Зосима, мочачи землю сльозами, відповів їй:
– Говори, ради Бога, мати моя, і не переставай у твоїм кориснім для мене оповіданні.
Вона ж до попереднього доложила й дальше:
– Той стрічний молодий чоловік, почувши безсоромність моїх слів, розсміявся і пішов, а я покинула пряслицю, яку деколи носила з собою, і побігла на море, куди йшов той молодий чоловік. Над морем побачила я зібраних іще десять мужів або й більше, різного віку, і я втішилася, бачучи, що вони всі дужі тілами і свобідні в бесіді і будуть задоволені моєю похіттю. Декілька інших повлазили вже на корабель, і я, своїм звичаєм безсоромно вскочивши до них, сказала їм:
– Прийміте й мене між себе, куди вам дорога; надіюся, що не буду вам неприємна.
І багато дечого іншого наговорила я і заставила всіх сміятися. Вони ж, бачучи мою безсоромність, узяли мене і ввели в свій корабель, і відси ми пустилися плисти. Як маю оповідати тобі решту, отче? Який язик вимовить і який слух вислухає всі ті мої злі діла, яких я допустилася в тій дорозі на кораблі? Навіть таких, що не хотіли мати зносин зо мною, я, окаянна, силувала віддаватися безсоромній розпусті, про яку й говорити годі і якої я була для них учителькою. Вір мені, отче, дивуйся й досі, як стерпіло море моє лиходійство і як земля не розвернула уст своїх і мене живцем не проглинула до пекла за зіпсування так многих душ. Але думаю, що Бог чекав мойого розкаяння, бо він не хоче смерті грішника, але з довготерпінням чекає, поки він не покається.
З таким самим наміром прибула я й до Єрусалима, і кілька день пробули ми перед празником, я робила те саме діло, ба навіть іще гірше, бо, не задовольняючися тими, що були зі мною в кораблі і в дорозі, я приваблювала до себе єрусалимських міщан і чужинців і збирала їх у своїм помешканні.
Отак приблизився святий празник Піднесення чесного хреста, а я так само, як попередніми днями, ходила по вулицях, ловлячи душі на свою покусу. Та побачивши вранці багато людей, що йшли до церкви, я пішла з ними, вмішавшися в їх юрбу.
Прийшовши до церкви, я ввійшла в церковний притвор. У церкві вже почалося богослужения, та коли до неї тислися многі люди, я не могла втиснутися в двері; здавалося, що люди відпихають мене. Я подумала сама собі: «Хоч і відпихають, а все-таки попруся і ввійду разом із людьми».
Та коли я дійшла до церковних дверей, за якими лежало животворяще дерево, скільки не силкувалася, і не трудилася, і не боліла душею, а ніяк не могла ввійти в двері. Вже ступила я на церковний поріг, але коли всі інші люди без перешкоди повходили в церков, мене зупинила якась сила Божа, не даючи мені ввійти досередини. І ще раз я поперлася наперед, але щось відіпхнуло мене далеко від дверей.
І опинившися сама в притворі, я подумала, що так мені сталося задля жіночої немочі. І знов, бачучи, як многі люди входили в церков, я вмішалася між них і силкувалася пройти між ними, пропихаючися ліктями, і трудилася, мов безумна, і знов-таки, коли бідна моя нога доторкнулася до порога, а церков приймала всіх інших і не боронилася нікому входити, мене, окаянну, не приймала, але неначе ряд вояків загородив вхід до церкви, так мене знов зупинила якась сила Божа, і я знов опинилася в притворі.
Отак потрудившися і потерпівши три й чотири рази, я втомилася і не могла вже вмішуватися в юрбу народу, але відійшовши набік, я стала в куті церковного притвору. Якийсь час я стояла мов сама не своя, немов би сон застелив мені очі, а коли прийшла до себе, то почула в серці пекучий біль і свідомість, що за мою розпусту сталася мені така заборона ввійти в церков і бачити животворяще дерево.
І я почала плакати та ридати і бити себе в груди, і з глибини мойого серця понеслися тяжкі зітхання. Отак плачучи на тім місці, де стояла, я зирнула перед себе і побачила на стіні ікону пресвятої богородиці. Вдивляючися в неї в упір, я промовила до неї:
«О діво владичице, що тіло родила слово Боже, знаю вже, знаю, що не подоба і не слід мені, нечистій грішниці, глядіти на чесний образ твій. Непорочна діво, бо в тебе і тіло й душа чисті та незаплямлені. Справедливо на мене, блудницю, паде ненависть віх; твоєї чистоти, і я стою перед тобою в мерзоті. Але я чула, що задля того Бог зробився чоловіком і родився від тебе на світ, щоб покликати грішників до покаяння. Поможи мені, одинокій, позбавленій усякої помочі! Зроби, щоб допущено мені було ввійти в церков і без перешкоди побачити дерево, на якім був розп’ятий Христос Бог, що віддав кров свою за наше вибавлення. Зроби, Владичице, щоб і мені створилися двері, щоб я могла поклонитися святому хрестові. Ти будь мені певною порукою перед своїм сином, що від сьогодні не занечищу вже свойого тіла ніякою тілесною плямою. Але коли побачу дерево Христа, твойого сина, відречуся сього світу і піду туди, куди ти, поручнице моя, вишлеш мене».
Промовивши сі слова, я почула в душі немов якийсь даний мені знак, розпалення віри і розблиск надії на милосердя Богородиці. І зійшовши з місця, на якім стояла й молилася, я знов змішалася з прихожими і не було вже мені запору ані відпихання, і ніхто не заборонив мені ввійти в церков. Але мене пройняв страх, і я затремтіла і, трясучися, почала бити поклони.
Потім, дійшовши до дверей, що вперед були немов заперті для мене, я без трудности ввійшла в церков і сподобилася бачити чесний і животворящий хрест. Бачила також тайни Божі і почула, як Бог готов приймати тих, що каються. І впавши на землю, я цілувала чесне дерево. Потім поспішно я вийшла з церкви, бажаючи ставитися перед моєю поручницею. 1 прийшовши на місце, де була ікона Пресвятої Богородиці, я впала перед нею на коліна й почала промовляти ось як:
«Ти, благословенна пані, богородице владичице, показала на мені свою чоловіколюбність. Тобі не бридка була моя недостойна молитва, бо я побачила славу, якої справді я, блудниця, не гідна була бачити. Слава Богу, що через тебе приймає покаяння грішних! Що ж більше маю подумати або промовляти в своїх гріхах? Час мені, владичице, сповнити те, що я обіцялася для одержання твоєї поруки. Дай мені знак, що велиш мені вчинити? Будь мені вчителькою спасенія, наведи на дорогу до очищення душі».
І коли я вимовила ті слова, почувся мені голос іздалека, що промовив: «Коли перейдеш Йордан, знайдеш добрий супокій». Почувши той голос і певна того, що він звернений до мене, я з плачем скрикнула і промовила до Богородиці: «Пані Богородице, не покинь мене!» І се сказавши, я вийшла з церковного притвору і пішла швидко дорогою. На дорозі зустрів мене один чоловік і дав мені три мідяні монети, мовлячи: «Візьми, мати моя!»
Взявши їх, я купила три хліби й запитала того, що продавав хліби, куди дорога на Йордан. Він показав мені браму, що вела до Йордану, і, пройшовши її, я пішла, не гаючися, і плакала йдучи. Отак я прийшла аж до вечора; о другій годині дня я бачила Чесний Хрест, а при заході сонця дійшла до церкви святого Івана Хрестителя, що стояла недалеко Йордану.
Прийшовши до тої церкви, я зійшла вниз до йорданської ріки, напилася з неї води і вмилася нею, а потім причастилася пречистих і животворящих тайн Христових у церкві Предтечевій і з’їла половину одного хліба, і напившися йорданської води, проспала сю ніч на землі. Вранці ж другого дня, знайшовши там малий човник, я перевезлася на другий беріг Йордану і знов помолилася до своєї наставниці Богородиці: «Напути мене, я твоя свята воля!» І прийшовши в отсю пустиню, я аж до нинішнього дня не видалялася з неї, віддалившися від світу. Живучи в сьому відлюдному місці, я ждала Бога Спасителя і оберталася до нього в моїй душевній немочі і в бурях покус.
І мовив Зосима до преподобної:
– Скільки літ, мати моя, провела ти в отсій пустині?
Вона ж відповіла:
– Думаю, що минає сорок сьомий рік, відколи я покинула святе місто.
Зосима запитав далі:
– Чим же годуєш тіло своє?
Вона відповіла:
– Півтретя хліба принесла я з собою, перейшовши Йордан. Я їла їх по малій окришині, так що вони з часом висохли і стали тверді як камінь. І так, потроху гризучи їх, я пробула сім літ.
Зосима запитав далі:
– Як же ж ти стільки літ обходилася без води і чи не було тобі яких хвороб або наглого омлівання?
Вона відповіла:
– Запитав ти мене, авва Зосимо, про річ, про яку страшно мені говорити. Бо коли згадаю всі ті напасті, які я перетерпіла, і всі ті люті помисли, що шарпали мою душу, боюся, щоб і тепер не впала в знесилля.
І мовив до неї Зосима:
– Благаю тебе, мати моя, не минай нічого, що би ти могла розповісти мені. Раз розпочавши, виповідж усе, шо можеш пригадати.
Вона ж відповіла:
– Вір мені, авва Зосимо, шістнадцять літ провела я в отсій пустині, борючися зі своїми помислами, як із лютими звірами. Коли я починала глодати твердий хліб, мені забагалося м’яса і риб, які я смакувала в Єгипті, завагалося вина, яке я дуже любила; пила я його багато, живучи в світі. Тут же, не маючи ані краплі води, я страшенно розпалювалася і терпіла невимовну спрагу.
Забагалося мені не раз також любовних та сороміцьких пісень, і те бажання завзято бунтувало мою душу співати ті бісівські пісні, до яких я привикла була в світі. В таких разах я заливалася сльозами, будила в собі гарячу віру і, б’ючи себе в груди, пригадувала собі той заповіт, який поклала собі, входячи в сю пустиню. Думкою я ставала перед іконою Пресвятої Богородиці, поручниці моєї, і перед нею плакала, благаючи прогнати помисли, що гризли мою окаянну душу.
Коли ж наплакалася досить і щосили набила себе в груди, тоді бачила я світло, що обливало мене довкола, і замість бурі робилася в моїй душі велика тиша. Як маю виповісти тобі, авва Зосимо, ті помисли, що тягли мене до любодійства? Вогонь у моїм окаяннім серці розгорявся і розпалював мене всю бажанням совокупления. Коли ж таке бажання опановувало мене, я кидалася на землю і проливала багато сліз, і мені здавалося, що сама моя поручниця стоїть біля мене й карає мене, показуючи муку за проступки.
Не встаючи день і ніч із землі, я лежала простерта, доки те солодке світло не осяяло мене і не проганяло помисли, а очі раз у раз підносила до моєї поручниці, просячи у неї помочі. І вона була мені помічна і влегшувала мені доходити до покаяння. Отак скінчила я шістнадцять літ, терплячи без ліку всякої біди. Відтоді ж аж до сього дня отся помічниця помагає мені ненастанно.
Тоді мовив до неї Зосима:
– І вже не треба тобі було ані поживи, ані одежі?
Вона ж відповіла:
– Скінчивши ті хліби, про які я згадала тобі, шістнадцять літ я живилася ростинами і іншим таким, що знаходила в отсій пустині. Одежа, яку я мала на собі, перейшовши Йордан, продерлася і розлетілася. Багато муки витерпіла я від морозу і від спеки, горючи від сонця і дубіючи та трясучися від морозу. От тим-то багато разів упавши на землю, я лежала непорушно, мов без душі. Багато разів я ще мусила боротися з різними напастями та гризотами моїх думок.
Та від того часу аж до нинішнього дня сила Божа різними способами береже мою грішну душу і ослаблене тіло. Згадуючи лише, від якого зла вибавив мене Господь, я маю невичерпану поживу в надії мойого спасенія, годуюся і покриваюся словом Божим, що оживляє всяку твар. Бо ж не самим хлібом живе чоловік, а ті, що не мали чим покрити своє тіло, окривалися камінням, скинувши з себе ризу гріховну.
Зосима, чуючи, що вона наводить слова із святих книг, із Мойсея та Давида, запитав її:
– Чи ти, мати моя, вчилася псалмів чи яких інших книжок?
Вона ж, почувши се, усміхнулася і мовила до нього:
– Вір мені, чоловіче Божий, відколи я перейшла Йордан, не бачила ні одного чоловіка, крім твойого лиця сьогодні, ані одного звіра, ані іншої живої тварі. І письма не вчилася ніколи, і не чула ані співу церковного, ані читання святих книг, але слово Боже само живе в мені і навчає мене. Досі, отче, кінець моєї повісті, і як розпочинаючи її, так і тепер, заклинаю тебе втіленим словом Божим молити Бога за мене, блудницю.
Сказавши се й докінчивши своє оповідання, вона хотіла знов поклонитися старцеві. Та він скрикнув зі сльозами:
– Благословен Бог, що творить великі і страшні, і дивні, славні та невимовні діла, яким ліку нема. Благословен Бог, що показав мені, які багаті дари дає тим, що бояться його. Направду ти, Боже, не забуваєш тих, що бояться тебе.
І він хотів поклонитися їй, та вона, взявши його за руку, не дала йому поклонитися і мовила до нього:
– Все отсе, що чув ти від мене, отче, заклинаю тебе Ісусом Христом, Богом нашим, не оповідай нікому, доки Бог не візьме мене з землі. А тепер іди з миром, а будущого року побачиш мене знов. І зроби ради Бога те, що тепер заповім тобі. В піст будучого року не переходи через Йордан, як велить звичай у вашім монастирі.
Чуючи се, Зосима здивувався, що вона знає також звичай того монастиря, але не сказав нічого, крім слів:
– Слава Богу, що дає великі дари тим, хто любить його.
Вона ж мовила йому далі:
– Отож, як кажу тобі, авва Зосимо, не виходи будущого року з монастиря, а навіть, якби ти захотів вийти, то се буде тобі неможливо. А в святий Великий четвер Тайної вечері візьми в свячену посудину часточку животворящого тіла і крові Христа, Бога нашого, і принеси мені, і підожди на мене на тім боці Йордану, на березі, близькім до заселених місць, а я прийду причаститися святих тайн.
Бо відколи я причастилася їх у церкві Івана Хрестителя і перейшла Йордан, не приймала тої святої тайни аж досі. А тепер бажаю причаститися її. То ж благаю тебе, не відмов моїй просьбі і принеси мені Божі та животворящі тайни в той сам час, коли Господь зробив своїх учеників причасниками своєї остатньої вечері. А ігумену Іванові того монастиря, в якім живеш тепер, скажи: «Уважай на себе і на своє стадо, бо в ньому робиться дещо таке, що вимагає направи». Але не хочу, щоб ти сказав йому се зараз, тільки скажеш тоді, коли Бог положить тобі се на душу.
Се сказавши і ще раз повторивши старцеві: «Моли Бога за мене!», вона пішла у внутрішню пустиню. Зосима ж, припавши на коліна, цілував місце, на якому стояли її ноги, а потім, давши хвалу і славу Богу, вернувся на свою попередню дорогу, славлячи Христа, Бога нашого.
Перейшовши пустиню, він вернув до монастиря в той сам день, коли вертали також інші монахи. Весь той рік він не казав нікому нічого, не сміючи нікому виявити і виповісти те, що бачив, але в душі молився до Бога, щоб показав йому знов бажаний вид. Одинока журба та туга його була в тім, що рік тягнувся так довго, а йому бажалося, щоб час скоротився хоч на один день.
Коли ж наблизився перший тиждень Святого посту, всі монахи монастирським звичаєм, відповідно до усталеного порядку, вийшли з монастиря. Зосима, одначе, занеміг на тяжку пропасницю і лишився в монастирі. І йому пригадалися слова преподобної: «Хоч би й захотів ти вийти, буде се тобі неможливо». По многих днях він видужав із своєї слабості і провів решту посту в монастирі.
Коли ж монахи повернулися з пустелі і наблизився четвер Тайної вечері, Зосима зробив так, як йому було велено: вложив у малу чашу частці пречистого тіла і крові Христа, Бога нашого, а в мисочку взявши декілька сушених фіг і фініків і трохи моченої сочевиці, вийшов пізнім вечором і сів на березі Йордану, дожидаючи преподобної. Вона довго не приходила, а Зосима, не можучи задрімати, пильно вдивлявся в пустиню, бажаючи побачити те, чого йому хотілося. І в душі його почали родитися сумніви:
– Чи, може, моя негідність заставила її не прийти? Або, може, прийшовши і не заставши мене, вона вернулася?
І при сих словах він почав зітхати і заплакав, а піднявши очі до неба, молився отсими словами:
– Не позбав мене, Владико, твоєї ласки бачити її знов, щоб я не відійшов надармо, носячи свої гріхи й почуття своєї негідності.
Отак помолившися з плачем, він наткнувся на іншу думку:
– А що буде, коли вона прийде і знайде човна? Як перейде Йордан і як приступить до мене, негідного? Горе моїй негідності! Хто позбавив мене справді такого добра?
Коли старець бився з такими думками, преподобна жінка прийшла і стала на березі Йордану з того боку, відки йшла з пустині. Зосима, побачивши її, піднявся з землі, втішившися і веселячися та славлячи Бога. Іще була в нього думка, що не можна їй перейти через Йордан, та поглянувши на неї, він бачив,, як вона хресним знаком перехрестила Йордан. Ніч була дуже ясна задля повні місяця, як оповідав опісля Зосима. І коли вона перехрестила ріку, ввійшла на неї ногами і, ступаючи поверха води, йшла до нього. Коли ж він хотів поклонитися їй, вона скрикнувши заборонила йому і, ще йдучи водою, мовила:
– Що робиш, авва Зосимо? Ти ж священик і маєш при собі тайни Божі.
І, вийшовши з води, вона промовила до старця:
– Благослови, отче, благослови!
Та він, тремтячи всім тілом, перелякавшися того чудесного виду, мовив до неї:
– Дійсно правдивий Бог, котрий сказав: «Уподобляйтеся Богу, бо очищеним усе можливе». Слава тобі, Христе Боже, що показав мені отсею твоєю слугою, як далеко мені до досконалості.
По сих його словах вона просила його провести їй молитви «Вірую в єдиного Бога» і «Отче наш», а по скінченні молитви поцілувала старця в уста. Запричастившися святих тайн, вона підняла руку до неба, зітхнула, заплакала і промовила:
– Сьогодні відпускаєш слугу свою, Владико, по твойому слову в супокою, бо мої очі бачили спасеніє твоє, яке приготовив ти перед лицем своїм. Тепер, авва Зосимо, сповни ще другу мою просьбу. Вертай зараз у монастир, і нехай мир Божий хоронить тебе. А в слідуюче літо прийди на той потік, де ти вперше розмовляв зо мною. Прийди, ради Бога, прийди і побачиш мене знов, коли Бог того захоче.
Він відповів їй:
– Коли б було мені можливо ходити слідом за тобою і раз у раз бачити чесне лице твоє! А тепер послухай просьби старця і покуштуй трохи живності, яку я приніс тобі.
Се мовлячи, показав їй мисочку, яку приніс із собою. Вона ж кінцями двох пальців узявши три зерна сочевиці з’їла і мовила:
– Досить сього для духової ласки Божої, що хоронить суть душі незаплямлену.
І знов промовила до старця:
– Моли Господа Бога за мене і не забувай про моє окаянне життя.
Він поклонився їй у ноги і велів їй молитися за царів і церкви, і за себе, і, помолившися та проливаючи сльози, вернув до монастиря, плачучи та зітхаючи, бо не смів задержувати невдержиму. Вона ж знов, перехрестивши Йордан, перейшла його поверх води, як і перед тим, а старець, пройнятий радістю і великим страхом, вернув назад до монастиря. По дорозі пригадав собі, що забув запитати про ім’я преподобної, та понадіявся розвідати його в будучий рік.
Коли ж минув рік, він по монастирському звичаю знову вийшов у пустиню і подався до далекого потоку на предивну стрічу. Пройшовши пустиню і дійшовши до одного знаку, почав шукати того місця, на якім здибався з преподобною. Він озирався направо і наліво, як хитрий ловець, що бажає спостерегти пожадану добичу, але не бачучи ніде нічого, почав плакати, і підвівши очі до неба, молився, мовлячи:
– Покажи мені, Господи, скарб некрадомий, який сховав ти в тій пустині, Владико! Покажи мені, молю тебе, втіленого ангела, якого недостойний весь світ.
Так плачучи й молячися, дійшов до піскової прірви і зупинившися на березі, побачив на схід сонця преподобну, що лежала мертва; її руки, як слід, були заложені на груди, а лице звернене до сходу сонця. Не сміючи доторкнутися до її тіла, старець плачучи почав відчитувати псалми, відповідні для похорону, і, відмовивши похоронну молитву, мовив сам до себе:
– Чи подоба мені похоронити тіло преподобної і чи буде се відповідне її волі?
І подумавши се, він побачив, що біля голови її написано на піску ось що: «Похорони, авва Зосимо, на сьому місці тіло вбогої Марії, віддай землю землі, а за душу молися до Бога. Я вмерла місяця фармутія, по-єгипетськи, а по-римськії – апріля першого дня, в саму ніч святої Тайної вечері».
Прочитавши се писання, старець поперед усього подумав, хто се міг писати, бо вона ж призналася йому, що була неписьменна. Та проте він рад був, що довідався її ім’я, і зрозумів, що коли над Йорданом причастилася святих тайн, протягом години перейшла таку довгу дорогу, на яку він потребував вісім день, і тут віддала Богу духа. Величаючи Бога і росячи сльозами землю та тіло преподобної, він промовив сам до себе:
– О, бідний Зосимо, час би вже був зробити те, що велено тобі. Та як же ти викоплеш гріб, окаянний, не маючи в руках нічого?
При сих словах він побачив на землі покинений малий дрючок і, взявши його, почав копати ним. Але земля була суха і не піддавалася старцеві, хоч і як він трудився; він упрів, коплючи, але не міг зробити нічого. Тоді зітхнув важко з глибини серця і, підводячи голову, побачив великого льва, що стояв біля тіла преподобної і лизав її ноги. Побачивши його, він одразу затремтів зо страху перед звірем, але, згадавши слова преподобної, що вона в пустині ніколи не бачила ніякого звіра, перехрестився знаком хреста і почув певність, що силою покійної лев буде йому нешкідливий. І справді, лев почав ласитися до старця, радуючися і мало що не цілуючи його. Зосима ж мовив до льва:
– О звірю, коли ти такий великий і сильний, ось вона просила мене похоронити її тіло, а я старий і не можу копати, не маючи мотики, а до монастиря дуже далеко, щоб я міг вернутися і принести її. То ж викопай ти гріб своїми пазурами, щоб ми віддали землі тіло преподобної.
Почувши сі слова, лев зараз передніми лапами викопав таку яму, яка потрібна була для похоронення тіла. Старець, зложивши в ній тіло преподобної, обливав її ноги сльозами і довго молився за її душу, а потім покрив землею її тіло, що було зовсім голе і мало на собі тільки той подертий плащ, який кинув їй Зосима. Тоді вони розійшлися: лев пішов у пустелю спокійно, як вівця, а Зосима вернувся до свойого монастиря, благословляючи і хвалячи Христа, Бога нашого.
Прийшовши в монастир, він розповів усім монахам те, що бачив і чув від неї, і не втаїв перед ними нічого. Монахи дивувалися, чуючи величність Божу і зо страхом і любов’ю відправили поминки по преподобній Марії. А ігумен Іван знайшов у монастирі справді дещо таке, що вимагало поправи, як переказала йому преподобна.
Зосима жив у тім монастирі аж до смерті, проживши мало не сто літ. Монахи, що жили в тім монастирі, переховували його оповідання без запису і оповідали його не раз слухачам для їх поучения. І я, почувши те, не записане досі оповідання, списав його і передаю пам’яті людській, не знаючи, чи ще хто інший, ото знав, може, більше від мене, не записав його. Я записав тільки те, що міг.
Примітки
Вперше надруковано у вид.: Три святі грішниці. Старохристиянські легенди / Переклад з передмовою Івана Франка. – С. 23 – 47.
Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – К.: Рух, 1924-1930. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 621-646.
Джерело перекладу: Життя Марії Єгипетської (Два уривки з рукопису Георгія Білявського XVIII в., к. старої пагінації 57 – 60, 64 – 66) // Апокрифи і легенди / 3 українських рукописів зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. – Т. 5. Легенди про святих. Часть перша. – С. 283 – 288.
У коментарі до джерела, з якого він перекладав, І. Франко зазначив:
«Автор сього житія, в титулі названий Софронієм, патріархом Єрусалимським, у тексті самім при кінці житія не подає свойого імені. З огляду, що Софроній, патріарх Єрусалимський, умер 644 р., а монах Зосима, на якого оповідання він покликається, жив у часі імператора Юстина Старшого (518 – 526), то виходить хронологічна несуразність, щоб оповідання Зосими в такій докладній формі усно могло дійти до Софронія.
З огляду, що навернення Марії Єгипетської зв’язане з празником Воздвиженія чесного хреста, а правдоподібно навіть з першим празником того рода, устроєним матір’ю Константина Великого Єленою в Єрусалимі в першій половині IV в., можна припустити, що житє написане було ще в IV або V в. Тому, одначе, що віднайдення хреста, на якім був прибитий Христос, Єленою, матір’ю Константина, не є справжнім історичним фактом IV в. (слід про се спостерігається ще в писаннях Кирила, патріарха Єрусалимського з р. 347 – 348), найправдоподібнішим буде припущення, що в житію Марії Єгипетської маємо не історичну реляцію про дійсні факти, а чисто літературний твір, писаний у християнськім дусі на основі якогось старшого, правдоподібно єгипетського, дохристиянського оповідання.
Постать монаха Зосими, в якого уста вложене оповідання про Марію Єгипетську, правдоподібно не має нічого спільного з монахом Зосимою, що жив у VI в. Психологічна концепція сеї постаті – монах, що ціле життя сповняє точно всі приписи свойого стану, а на старість бажає довідатися, чи є ще хто праведніший від нього, і в тій цілі з Божого показу пускається в дорогу і знаходить спілку ідеальних людей, а потім ще ідеальнішу одиницю, відповідає типові, витвореному т[ак] зв[аною] герметичною літературою, що повстала в Єгипті ще в III в. перед Хр[истом], і в якій той тип також має ім’я Зосима.
Грецький текст житія Марії Єгипетської, опублікований між творами Софронія, патріарха Єрусалимського, в «Migne, Patrologie graecae cursus completus», t. LXXXVII, pars III, ст. 3637 – 3725, а латинський переклад у «Surius, De probatis Sanctorum historiis», t. II, ст. 598 – 608.
Коротка редакція житія на підставі того самого оригіналу війшла в середньовікову «Legenda aurea» (пор. La Legende Doree de Jaques de Voragine, nouvellement, traduite en fran$ais par PAbbe J.B.M. Roze. Paris, 1902. Premiere partie, ст. 430 – 434, а також Douher., Dictionnaire des legendes du Christianisme, ст. 837 – 846).
Про західноєвропейські переклади (всі скорочені), редакції та переробки сеї легенди див.: Hermann Knust, Geschichte der Legenden der h. Katharina von Alexandrien und der Maria Aegyptiaca nebst unendierten Texten. Halle.a. S.1890, ст. 103 – 346.
На церковнослов’янську мову ся легенда перекладена була, мабуть, іще в X в. разом із перекладом постової Тріоді, в якої склад вона війшла ще на грецькім грунті. Опублікований мною текст, узятий із двох рукописних Тріодій XVI в., має язик дуже старинний і свідчить про те, що переклад легенди про Марію Єгипетську треба зачислити до найстарших пам’яток південно-руського письменства.
В моїм посіданню є також старий друк сеї легенди, виданий окремо без означення місця і року друку. Опис його я подаь у «Записках Наук[ового]Тов[ариства] імени Шевченка», Т. VI, Misc., с. 1 – 4 і зачислив його там до Острозьких друків кінця XVI або початку XVII в., одначе, порівнявши докладніше письмо доступних мені острозьких видань з письмом старого видання легенди, я дійшов до переконання, що вона не була друкована в Острозі, але по всякій правдоподібності належить до найстарших друків одної з київських слов’яно-руських друкарень.
З огляду, що теперішнім бібліографам се видання не відоме, подаю тут фотографовану подобизну першої сторони, яка заразом дасть зразок мови сього видання, значно відмінної від тої, яку маємо в опублікованому тут тексті. Сей старий друк я найшов у Яйківцях, приклеєний на кінці старого друкованого Осмогласника без титулової карти, певно з XVII в.» (Апокрифи і легенди / 3 українських рукописів зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. – Т. 5. Легенди про святих. Часть перша. – С 281 – 283).
Подається за першодруком.
Товит – ізраїльтянин, автор і герой старозавітної Книги Товит, у якій описав своє життя в ассирійській неволі, події до н. е. Робив добро, вів праведне життя, багато страждав, осліп (мав більма на очах) і був зцілений з допомогою ангела Рафаїла, котрий запропонував йому описати усі події в книзі.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 145 – 163.