Марина Монах
Переклад Івана Франка
Був один муж у Віфінії на ім’я Євгеній. Той, маючи чесну і богобоязну жінку, мав з нею єдину дочку на ім’я Марину. Незабаром умерла його жінка, а батько виховав дівчину в боязні Божій. Коли доросла, мовив їй:
– Наймиліша моя доню, все своє добро даю тобі, а сам на старості літ хочу подумати про спасения своєї душі і піду в монастир на покуту.
Почувши се від батька, дівчина мовила:
– Наймиліший панотче, чи хочеш себе спасти, а мене губити? Собі небо вибираєш, а мені землю лишаєш. Приверни також мою душу до Господа Бога. Однаково ти отець тіла, то будь же також вітцем і пастирем душі моєї. Пригадай, що мовив Господь у Євангелії: «Добрий пастир покладає своє здоров’я за свої вівці». Адже хто приверне чию душу до Бога, покриє тим свої гріхи.
Говорячи се, вона заплакала і заливалася гіркими сльозами. Почувши се, батько врадувався дуже з її розуму до спасения душі. І мовив до неї:
– Люба моя доню, що ж маю чинити? Взяти тебе з собою не можу, бо ти жіночої плоті, а я піду до монастиря між мужчин. Там, де я буду, ти не можеш бути, бо диявол ненастанно воює з добрими людьми, і могло би й тобі трапитися яке лихо.
На се вона відповіла батькові:
– Не так би я хотіла йти з тобою до монастиря, як ти думаєш, але остригла б собі волосся і вбралася в мужеську одіж, так що ніхто й не знав би про мене, що я дівчина.
Чуючи сі слова своєї дочки, батько ще більше врадувався і, згодившися на те, все своє добро, що мав лишити дочці як одинокій дідичці, роздав сиротам, удовам та вбогим, а сам, обстригши свою дочку і одягши її в мужеську одіж, назвав її Маріном. Покидаючи світ і вибравшися в дорогу, він ось як упоминав її:
– Гляди, моя доню, щоб ти вела себе добре, бо будеш там немов серед огню. Знаєш, що до монастиря невісти не входять ніколи. То ж держися незаплямленою, відданицею Господа Бога, а коли обоє сповнимо те, що ми прирекли Богу, то надіюся на Бога, що здобудемо царство небесне.
І поручивши себе Господу Богу, вступив зі своєю дочкою, перебраною за парубка, до монастиря. Згодом побачив, що та дівчина, його дочка, веде себе дуже добре у всякій чесноті та в монастирських правилах, особливо в послусі і покорі і в умертвленні свойого тіла. Отець дякував за се Богу, а всі монахи та й сам ігумен мали з того велику потіху. А коли отак провела кілька літ між монахами і не заростала на лиці, ані голос її не мінився, догадувалися деякі, що вона євнух (скопець), а інші міркували, що її тіло не розвивається від великих постів та невигод, бо їла тільки раз на три дні.
Сталося потім, що її батько, проживши статочно в тім монастирі в службі Божій кілька літ, умер, а вона після його смерті ще більше прикладалася до всяких чеснот, до послуху й покори та умертвлення свойого тіла, так що одержала від Бога силу, що приложениям своїх рук проганяла демонів із недужих людей.
У тім монастирі було братчиків сорок мужчин, людей, оздоблених мудрістю і всякими чеснотами. Щомісяця чотири з них ходили до досить віддаленого маєтку, що належав до монастиря і в якім монастир завідував господарством, для привезення дорібку того господарства на виживлення монастирської братії. В півдороги до тої маєтності була господа, в якій подорожні брати завсіди ставали на ніч, маючи там зичливого собі господаря, який усе радо приймав і гостив їх.
Отож, свята Марина, живучи в тому небесному житті, обурила на себе зависть диявола, який, бачучи її святі та дивні поступи в ласці Божій, захотів своєю клеветою довести її до якої нетерпливости й неслави. Одного дня ігумен того монастиря покликав Марину до себе і промовив:
– Бачу, брате, що життя твоє у всьому гідне похвали, а особливо щодо твоєї послушності. Зволи ж тепер їхати до нашої маєтності і послужити монастиреві, бо дехто з братії ремствує, що ти не їздиш на те діло. Отже, тим більше прислужишся також Господу Богу, бо й Господь наш не соромився служити своїм ученикам.
Тоді вона, кинувшися йому до ніг, мовила:
– Благослови мене, отче, і я вчиню все, що кажеш.
І вийшла з трьома іншими братчиками з монастиря, а на ніч опинилися в звичайній господі. Трапилося, що тої самої ночі дочка господаря, його одиначка, піддалася намовам одного вояка, що ночував у неї, і сей, намовляючи її на свою похіть, говорив їй між іншим:
– А коли прийде що до чого і в тебе покажеться тягар у животі, то скажеш на он того монаха Маріна.
Минуло півроку, і господар пізнав по своїй дочці, що вона ходить вагітна. Зажурений сим, почав розпитувати її, від кого се має? Вона без вагання відповіла:
– Від того монаха, що зветься Марін.
Тоді господар розгніваний побіг до монастиря і виявив свій жаль перед ігуменом. Зразу ставши перед ним, почав нарікати на всіх монахів:
– Бодай я був ніколи не знав вас! Так-то віддячуєте мені за мою гостинність.
Ігумен запитав його, що сталося і чому він такий сердитий?
– Одна в мене дочка, – відповів господар, – на яку я покладав усю надію в своїй старості, і от тепер підіть і погляньте, що зробив Марін. Він видає себе за християнина, а вона носить від нього тягар у животі на мою вічну неславу.
Здивувався дуже ігумен і сказав:
– Що ж я можу зробити з ним інше, хіба вигнати його з монастиря.
І прикликавши Маріна, мовив до нього:
– Чи таке ж то твоє життя і монастирське поведения, що, бувши в тій господі, ти звів господарську дочку? Отець її приходив сюди і виганьбив мене й усіх нас за тебе. Зробив ти собі осудження, а нам велику неславу.
Почувши се, Марін упав на лице перед його ногами і промовив:
– Бога ради прошу тебе, отче, відпусти мені, грішникові, що згрішив як чоловік.
Розгніваний ігумен виключив його з монастиря, та він, проте, не хотів відходити далеко, але довгий час лежав перед монастирською брамою на вітрі й на холоді. А коли хто питав його, чому се терпить, відповідав:
– Я згрішив і за те вигнаний.
А коли для доньки того господаря настав час уродин, вона привела сина, якого батько тої дівки взяв і заніс до монастиря, і поклавши перед Маріном, якого побачив при брамі монастиря, пішов додому. Марін, узявши дитину, заплакав і промовив:
– Змилується Бог надо мною, грішником, і почислить мені в заслугу, коли ся дитина через мене не згине і не пропаде.
І виховував ту дитину, випрошуючи у пастухів молока для неї і зносячи задля неї не тільки великий сором, але також усякі невигоди.
По трьох літах братчики того монастиря, бачачи те все і милосердячися над ним, пішли до ігумена, просячи його і мовлячи:
– Велебний отче, досить уже покараний наш брат Марін. Просимо тебе, прийми його назад до монастиря, бо явний нам його гріх і його покута.
Ігумен зразу сперечався, але нарешті, коли брати покликалися на слова молитви, мовлячи: «Як у молитві мовимо до Бога: «Відпусти нам довги наші», то додаємо: «Яко ж і ми відпускаєм довжникам нашим», – то як же ж не маєш пробачити брату нашому? Отсе вже три роки висидів він біля брами, терплячи вітер і морози».
Тоді ігумен прихилився до їх просьби і промовив:
– Хоча через той свій гріх він стався негідним жити тут між нами, але задля того милосердя, яке маєте над ним, прийму його.
І прикликавши його, заявив:
– Не гідний ти, брате, вступити на своє давнє місце задля сповненого тобою гріха, але за причиною братів наших прийму тебе за найменшого в сій обителі.
А Марін, плачучи, мовив до ігумена:
– І се маю собі за велику честь, велебний отче, що допускаєш мене ввійти в сей дім, щоб я був гідний служити святим моїм братам.
Тоді ігумен приставив його до найнижчих монастирських послуг, а він радо сповняв усе і служив старанно в повній побожності. Дитина бігала за ним, називаючи його татом, і він виховував її в такій же побожності. Се виховання при всіх утяжливостях його служби було головним його старанням, а коли хлопчик підріс, добре вихований у страсі Божім і в поміркованім житті, зістав пізніше монахом у тім самім монастирі і ніколи не зійшов з дороги чернечого послуху, покори та любові всеї братії.
Отак прийшов час, коли Господь Бог, випробувавши віру і терпеливість тої дівиці Марини, зволив покликати її до себе до вічного прибутку. Вона вмерла в своїй келії без нічиєї присутності. Коли протягом кількох днів вона не показувалася ані до послуги, ані до молитов та співання в церкві, запитав ігумен:
– А де ж той Марін, що вже три дні я не бачив його, а він звичайно був перший до всякої монастирської послуги. Ідіть до його келії, може, він хворий.
І прийшовши, знайшли його вже мертвим, а дитина біля нього заходилася плачем. Дали знати ігуменові, що Марін умер, а він здивувався і промовив:
– Як же се так тихо вмер і який там обрахунок дасть за свої гріхи Господу Богу?
Коли ж зійшлися братія, аби обмити і нарядити тіло, побачили, що покійний був жінкою, і перелякані скрикнули:
– Господи, змилуйся над нами!
Гомін розійшовся по цілім монастирі і дійшов до ігумена, який, прибігши на місце, почав питати, що сталося. Йому сказали, що брат наш Марін оказався жінкою. Ігумен, переконавшися наочно про се несподіване діло, кинувся на землю при ногах святої покійниці й почав кричати:
– Відпусти мені, Боже, що я по невідомості згрішив проти сеї святої покійниці! Дай мені вмерти тут зараз! Не піду відси, доки не переблагаю тебе за свій гріх. Благословенна діво Божа, відпусти мені мій проступок супроти тебе і молися за гріхи мої!
Після довгого плачу він дізнав нарешті потіхи від Бога, бо згрішив невідомо.
Тоді, не гаючися, післав до того господаря, а коли він приїхав, сказали йому монахи, що «брат наш Марін умер». Він відповів:
– Нехай Бог простить йому, що довів мою дочку до ганьби.
Тоді ігумен сказав йому:
– Покутуй, брате, покутуй разом зі мною, бо оба ми згрішили перед Господом Богом, а ти одурив мене, так що я згрішив через тебе. Бо той Марін, хоч ходив у мужеській одежі, був дівкою. Ходи й переконайся сам!
А коли господар побачив, заплакав також дуже, дивлячися на таке диво. В тій же хвилі почав чорт мучити його дочку, так що вона зараз мусила признатися до свойого гріха і прибігла до домовини, в якій зложено тіло святої Марини. Тут, признавшися прилюдно до свойого гріха, позбулася демона.
Тоді похоронено святе тіло на виднім і почеснім місці, яке ігумен призначив був для себе, шануючи її велику терпеливість і мовчазливість для одержання вічного добра.
Примітки
Вперше надруковано у вид.: Три святі грішниці. Старохристиянські легенди / Переклад з передмовою Івана Франка. – С. 49 – 56.
Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – К.: Рух, 1924-1930. – Т. 29. – Кн. 2. – С 646-653.
Джерело перекладу: Житіє св. Марини Монаха. Сокольський рукопис XVIII в., ст. 363 – 369 // Апокрифи і легенди / 3 українських рукописів зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. – Т. 5. Легенди про святих. Часть перша. – С 288 – 293.
У коментарі до джерела перекладу І. Франко зазначив:
«Ся легенда, очевидно, переклад із польського; в православнім календарі пам’яті св. Марини Монаха нема. Текст, подібний до нашого, опублікував р. 1900 д. Янчук у виданій ним збірці «Юбилейный сборник в честь Всеволода Федоровича Миллера» у Москві у своїй статті «К истории и характеристике женских типов в героическом эпосе», с. 365 – 366» (Апокрифи і легенди / 3 українських рукописів зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. – Т, 5. Легенди про святих. Часть перша. – С 293).
Подається за першодруком.
Марина Монах – жінка родом з Віфінії, жила у V (за іншими даними у VI) ст., дочка Євгенія. Під іменем Марін разом з батьком жила у чоловічому монастирі в Кенобіні на околиці Тріполі (тепер Північний Ліван), вела праведне життя, по смерті проголошена святою. Її мощі зберігаються у Венеції, де існує її місцевий культ. Згадки про неї, її життя є у західних патрологіях. У православній традиції відома як свята Марія Віфінська, про неї йдеться в «Полном Месяцеслове Востока» архімандрита Сергія (М., 1876), «Великих Четьях минеях» митрополита Макарія, «Малых Минеях» св. Дмитрія Ростовського з покликом на Метафраста. Петро Скарга опублікував польською мовою житіє Марини та її батька Євгенія теж із покликом на Метафраста, зазначивши, що вона могла жити бл. 480 р. Рукописні копії житія поширювались в Україні.
Янчук Микола Андрійович (1859 – 1921) – український, білоруський та російський фольклорист, етнограф і письменник.
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 163 – 168.