Передмова

Іван Франко

Розпочинаючи отсим томиком ряд старохристиянських легенд у перекладах на нашу мову, вважаю потрібним сказати дещо про значення легенд і про те, чому і які легенди бажаю подати до рук широкій українській публіці XX віку.

Український народ, як відомо, розділений на два віросповідання, живе, одначе, у всій своїй масі в духовній атмосфері східної, можна сказати, греко-слов’янської церкви. Ся атмосфера складається з двох основних частин, що творять підставу християнського віроучення та християнської церковної організації, а власне, з Письма Святого Старого й Нового Завіту, що списане в старовину гебрейським, а потім грецьким язиком, творить т[ак] зв[аний] канон Святих книг.

Першорядне значення в християнській церкві має, одначе, канон Нового Завіту, що складається з чотирьох Євангелій, Книги апостольських діянь, яка в своїй початковій часті являється безпосереднім продовженням Євангелія Луки, далі 14 посланій, яких автором християнська церков згодом привикла вважати апостола Павла, десятьох посланій т[ак] зв[аних] соборних, приписаних різним апостолам, і книжки пророковань, званої Одкровенієм св. Івана.

Поза сими канонічними книгами стоїть далеко багатша література, списана в перших віках християнства, яку можна назвати старохристиянською традицією і яка в значній мірі доповнює оповідання новозавітних книг про життя Ісуса Назаретянина, героя чотирьох Євангелій, про життя його матері, його знайомих, приятелів і ворогів, його апостолів та їх пізніших учеників.

За сею найстаршою верствою старохристиянської традиції йде досить довгий ряд старохристиянських письменників, апостольських та поапостольських часів, яких писання деколи зачислювалися навіть до канонічних і завсігди служили цілям християнської пропаганди. Се т[ак] зв[ані] отці апостольські та отці-апологети, що в своїх писаннях дають образ християнської церкви в перших двох віках її розвою.

З огляду, що вже в тих перших двох віках у християнській церкві повстало було багато сект, із яких кожда старалася творити або перероблювати християнську традицію в своїм дусі, найбільша часть творів тої найстаршої верстви християнської традиції під кінець IV в. підпала під заборону правовірної церкви, яка, переслідувана римським урядом, силкувалася скріпити себе внутрі виділенням і відкиненням усяких сектярських віроучень та писань.

Переслідування християнської церкви з боку римського уряду, розпочате ще в другій половині першого віку християнської ери, а особливо усилене в другій половині III і в початках IV в. (панування кесарів Деція, Діоклетіана, Максиміана та Ліцінія), витворило нову велику верству християнської традиції – спомини, нагробні написи, а далі більше або менше просторі оповідання про життя та терпіння християнських мучеників.

Перший звід таких оповідань про палестинських мучеників списав історик церкви Євсевій, почасти – на основі особистих спостережень, а почасти – на основі усної традиції сучасників. Віки IV – VI можна звати часом найбільшого розцвіту тої мученицької традиції, яка від Євсевієвих коротких та досить реальних нарисів швидко переходить до просторих, сильно фантастичних оповідань, яких метою буває більше пропаганда християнської постійності та героїзму, як історична правда.

І в тій мученицькій традиції так само, як у найстаршій т[ак] зв[аній] апокрифічній християнській традиції, аж надто часто відкликаються загально розповсюджені мотиви казок, оповідань та повістей далеко давніших, передхристиянських часів, передавані в письменствах єгипетськім та грецькім. Християнська церков перших чотирьох віків, починаючи вже від Євангелія св. Івана, сильно насисається елліністичних, греко-єгипетських ідей, з якими в парі йдуть також літературні мотиви.

Майже рівночасно з розширенням урядового переслідування християнства розширився в християнській церкві рух до аскетизму. Щоб уйти переслідувань за свою віру, а почасти також сповняючи дословно євангельський заповіт, який Ісус повторяв кілька разів при різних нагодах: «Покидай усе своє добро або роздавай убогим і йди за мною», – люди чимраз частіше почали покидати цивілізовані оселі й тікати в пустині, щоб там на самоті віддаватися ненастанним молитвам та очищенню душі від усіх земних пристрастей.

Сей рух від самітного пустинного життя швидко дійшов до товариського життя в пустинях, а далі – до засновування монастирів, що з часом робилися розсадниками нової культури, пройнятої християнським, у значній мірі комуністичним духом. Уже від III в. по Хр[исті] можемо в тім аскетичнім руху, крім давнішніх єгипетських та гностичних впливів, добачити також впливи індійського буддизму. І сей аскетичний рух сплодив також дуже багату традиційну літературу, що від того часу разом із розширенням християнства перейшла в різні краї і, між іншими , в Західній Європі сплодила дуже важну парість монастирського життя та монастирської культури в початках середніх віків.

У тій традиційній, легендовій літературі, що виросла в перших віках християнства, треба зазначити одну, дуже важну появу. Багато її творів було писаних різнородними єретиками, які, користуючися не раз готовими романічними та новелістичними темами, вплітали в них довші або коротші виклади своїх віроучень.

Тому що ті твори, не раз високо драматичні та багаті всякими чудесами, більше промовляли до народної фантазії, ніж канонічні твори Святого Письма, писані іноді дуже важкою та мало зрозумілою мовою; католицька церков на сході й на заході вчасно почала дбати про те, щоб ті єретицькі твори по змозі очищувати від єретицьких примішок і таким способом робити нешкідливими. Розуміється, такі переробки не могли відразу витиснути з рук читаючої маси єретицьких оригіналів, та все-таки систематичне переслідування тих оригіналів правовірною церквою довело до того, що вони з часом забувалися або й зовсім затрачувалися.

Багато таких творів, винищених у центрах грецької та римської культури, заховалося в далеких закутках та перекладах на різні провінціальні мови, як ось коптійську, етіопську, арабську, сирійську, вірменську та старослов’янську. Новіші досліди віднаходять ті стародавні оригінали в тих мовах і доводять їх до відома широкої публіки в перекладах на новочасні мови, збагачуючи тим самим матеріал для історичного досліду перших віків християнської ери.

В отсій книжечці подаю в перекладі на нашу мову три легенди про три святі грішниці, взяті з двох циклів старо-християнської традиції – найстаршого апокрифічного й пізнішого аскетичного. Легенда про Марію Магдалину зложена в значній часті на підставі євангельських оповідань про різних жінок, що входили в такі чи інші зносини з Ісусом Назаретянином. Пототожнення Марії Магдалини родом із містечка Магдалі, з Марією, сестрою Марфи й Лазаря, що жили в Віфанії близько Єрусалима, – се свобідна комбінація автора легенди, суперечна з євангельськими оповіданнями; закінчення легенди, розуміється, – пізніша апокрифічна видумка.

Друга легенда про Марію Єгиптянку вводить нас у круг аскетичної літератури з її основним постулатом – через якнайповніше відречення від світу, його покус і радощів, через поборення тіла, його похотей і пристрастей довести душу до якнайвищого просвітлення і заспокоєння. Я вважаю сю легенду твором чисто літературним, основаним на певній ідейній тенденції, а не на історичних подіях.

Третя подана тут легенда про Марину Монаха, очевидно, західноєвропейського походження і вводить нас у атмосферу монастирського життя середніх віків. Значно скорочена її редакція міститься в середньовіковій збірці легенд Якова de Voragine, відомій під заголовком «Legenda aurea».

Церковнослов’янські тексти обох перших легенд із українсько-руських рукописів XVI в. і макаронічно-руською мовою писаний текст третьої легенди із рукопису початку XVIII в. поміщені мною в VI т. «Пам’яток українсько-руської мови і літератури», Львів, 1910.

Примітки

Український народ, як відомо, розділений на два віросповідання… – Йдеться про греко-католиків і православних.

… книжки пророковань, званої Откровенієм св. Івана. – Йдеться про останню з числа новозавітних книг Біблії, пророчу книгу «Апокаліпсис» («Одкровення»), автором якої християнська церква вважає євангеліста Іоанна, або Іоанна Богослове (? – близько 100), одного з апостолів.

Децій Кай Мессій Квінт Траян (201-251) – римський імператор (249 – 251), полководець, вів війни з готами, став імператором на вимогу військових, при імператорі Філіппі був сенатором, за його царювання переслідували християн.

Діоклетіан Гай Аврелій Валерій (бл. 243 – між 313 і 316), римський імператор (284 – 305), за часів царювання якого склалася нова система правління – домінат, провів адміністративну, військову, фінансову і податкову реформи, видав 4 едикти проти християн (303 – 304), добровільно зрікся влади.

Максиміан Марк Аврелій Валерій (240 – 310), римський імператор (285 – 310), мав прізвисько Геркулій, походив з нижчих класів, піднявся на військовій службі, Діоклетіан зробив його цезарем, після перемоги над повсталими селянами дав титул августа (286). Максиміан переслідував християн, брав участь у змовах проти Костянтина, закінчив життя самогубством.

Ліціній Публій Флавій Галерій Валеріан (бл. 250 або 263 – 325 або 324) – римський імператор (308 – 324), август при імператорі Галерії (з 307), імператор Сходу (з 312), воював з імператором Заходу Костянтином Великим, помер насильницькою смертю.

Євсевій Кесарійський, Євсевій Памфіл (260 або 265 – 338 або 339) – римський історик і церковний письменник, єпископ Кесарії Палестинської, один із перших істориків християнської церкви, автор «Церковної історії» в 10 книгах (бл. 325), «Хроніки», в якій викладено всесвітню історію від найдавніших часів до 324 р., «Книги про палестинських мучеників» – найдавнішого «Мартиролога» (збірки повістей про мучеників).

… комуністичним духом. – Мова йде про дух рівності, спільності майна та праці.

… гностичних впливів… – Гностицизм – релігійно-філософська течія раннього християнства, яка на основі християнських релігійних догматів, ідеалістичної античної філософії та іудаїзму намагалася створити вчення про Бога, походження і розвиток світу.

Коптійська (коптська) мова – мова корінного населення Єгипту, останній етап розвитку єгипетської мови, яку згодом витіснила арабська; збереглася як культова мова коптів (єгиптян, що сповідують християнство).

Марія Магдалина – за євангельським переказом, грішниця, яка щиро розкаялася і стала послідовницею Христа. Одна з жінок-мироносиць, була зцілена Господом від тяжкої хвороби («семи бісів»), на знак подяки приєдналася до послідовників Ісуса, супроводжувала Христа у його земному житті, служила йому, була присутня на його страті й похованні, до неї першої явився воскреслий Ісус Христос.

Магдала – місто на західному березі Тиверіадського озера на північ від Тиверіади недалеко від Капернаума. В Євангелії від Марка це місто називалося Далмануфа. Тепер село Медждель.

Марфа – за біблійною легендою, сестра Лазаря і Марії.

Лазар – за євангельським переказом, брат Марфи і Марії, жив зі своїми сестрами при підошві гори Єлеонської у Віфанії, Господь воскресив його з мертвих на четвертий день по смерті. Це чудо як прояв Божественної сили навернуло багатьох людей до християнства. За легендою, після воскресіння Лазар прожив ще 30 років і був єпископом на о. Кіпр, де й помер.

Віфанія – мається на увазі (Вітанія), населений пункт на південному сході гори Маслинної поблизу Єрусалима, тепер Ель-Азаріех, невелике мусульманське селище.

Марія Єгиптянка (Єгипетська) (354 – 431, за іншою версією – VI ст.) – свята, за легендою, була у молодості блудницею (в Александра), приєдналася до паломників, які йшли в Єрусалим, розкаялася у своїх гріхах, 47 років вела покутне життя без причастя у пустелі за Йорданом, зустріла старця-монаха Зосиму, якому розповіла свою історію, висповідалася, прийняла від нього причастя і була ним похована.

Voragine de – Яків де Ворагіне (Ворагінський, бл. 1230 – 1298), італійський теолог-домініканець, генуезький єпископ, автор збірки агіографічних творів «Legenda aurea» («Золота легенда») – популярного у середньовічній Європі класичного зводу казань про святих.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 132 – 135.