Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

2. Дума про Маледикта Плосколоба

Іван Франко

Пропав дух революції!

Кричать старі незнайки:

«Не тра нам конституції,

Лиш бука та нагайки!»

Генріх Гейне

Ой як стала по цілому світу велика біда,

Як не стало мирові християнському ні сюда ні туда,

То у славному місті Безпантелику

Збиралося лицарів буй-турів без ліку.

То безпантелицький князь Маледикт Плосколоб,

На прозвище Капустяний Лоб,

Скликає всю свою громаду,

Аби радити преславную раду,

Як їм дружно на ворога «русскости» стати,

Його під ноги стоптати,

І світу божого без полики зігнати.

То зійшлися з «Народнім дворі»

Всі поборники, буй-тури, богатирі.

Що перший поборник Міх Ковальський,

Що славний бесідник Тихович Мовчальський,

Що третій буй-тур Наум Безумович,

На прозвище Рак Поступович.

Був там іще старець, божий Митро Полита,

Що ума не набрався через довгії літа,

Всі книжки, крім псалтирі, бракує,

День і ніч богу алілую ликує.

А при нім був чесний отець Халява,

Котрому вічна в Рутенії слава;

А з-поза них невідступна Сорока

Поглядала на сонмище з-під ока.

Тут були ще й інші німі фігуранти,

Самі чесні рутенці-обскуранти,

Самі мудрі, хоть скупі на слова,

Лисі голови, грубі черева.

То почав попереду сам князь казати,

Бородою на всі боки хитати, –

Говорив ось якими словами:

«Господинове почтенні, погано буде з нами!

Нападають на нас не-«Другів» легіони,

Клевечуть на нас не-«Правд» міліони,

І зимою й літом

Поругають нас перед цілим світом!

А ще стали слова нашого язика зневажати,

Стали нас вузькоглядами звати,

Та ще сміють публічно нас критикувати,

Та кричать, трохи не похрипнуть,

Що гроші народні до рук наших липнуть!

Гей, почтенні господинове, погано ся діє!

Щось наше давнє сонце замеркло, не гріє,

Щось наша давня пісня німіє!

Тож я нині зазвав вас сюда,

Розповів, яка наша біда, –

Дайте раду, як злу запобічи,

Щоб не сталися з нами ще страшнішії річи!»

На ті слова люто фукнув Міх Ковальський,

Та й слова не пікнув Тихович Мовчальський,

Тільки обізвався Наум Безумович,

На прозвище Рак Поступович:

«Я то давно говорив і ще раз кажу,

Що нам треба на прах розбити силу вражу,

Треба простий народ за собою потягнути;

А щоб се могло бути,

То я раджу, як радив давно,

Зробити лиш се одно:

Видати в Ставропігійській печатни

Святий требник маленькоформатний,

В синій і червоний папір пооправляти

І по золотому селянам продавати.

То з того і для нас будуть зиски,

І наші вороги постулюють писки,

Бо скоро в требнику хлоп затопиться,

То вже ніяка наука його не вхопиться».

На се радо пристав Митро Полита,

І Халява сказав: «Rada wyśmienita!»

А Тихович Мовчальський на їх похвалу

Кивнув головою помалу.

Тільки славний Ковальський Міх

На дивне диво для всіх

Заговорив спокійно, трохи не жалібно:

«Заки зможемо сю річ обговорити подрібно,

Треба насамперед усього світу увагу на те звернути,

Що на нашій пошті не можна руських карток добути,

Що злодіїв, які є між нами,

Засуджують польськими словами,

Що ляхи наш язик нехтують,

Хлопські грунти польським язиком ліцитують!»

На се радо згодився Наум Безумович

І притакнув славний Мовчальський Тихович,

Лиш Митро Полита додав ще від себе,

Що в уряді вистаратися треба,

Аби для блага церкви святої

Поверх кождої картки поштової

І поверх кождого декрету судового

Намальований був хрест святий бого-

Носний. На се князь кивнув головою аж двічі,

Тільки додав, що то не належить до річі.

Потім піднявся з місця отець Халява,

Котрому вічна в Рутенії слава,

І заговорив «со смиренієм і страхом»:

«Воно то ще не так зле, якоже мняхом!

Бо доки лиш гинуть і вірують люди,

То хліба для нас досить буде.

Але ми чули страшну горренду,

Що попи по селах не зважають на нашу куренду,

А хлопам книжок позичають,

Значить, себе і нас хліба збавляють.

Тому моя рада така:

Хто знає такого попа або дяка,

Нехай зараз про се донесе начальству,

Щоб раз зробити конець такому нахальству».

Отсе остатнє слово,

Вимовлене різко, громово,

Дуже Наума Безумовича злякало,

Мов камінь тяжкий, на серце йому впало.

Адже ж він і сам був тому гріхові причасний,

Бо видавав на зиск і пожиток власний

Прегарні книжки для тих, що не вміють читати,

А тепер іно що зачав друкувати

Для народу простору «Науку самодурства»,

«Начало Глупості» і «Богу милыя Бздурства».

Ось він, щоб свого боронити,

Устав і так зачав говорити:

«Се правда, що сказав отець Халява,

І за те йому вічна в Рутенії слава!

І я сам се давно казав і кажу,

Хлопам книжок давати не раджу.

Правда, можна й давати,

Та треба вміти добре вибирати…»

Але Халява перервав йому на тім слові:

«Я вже бачу по вашій мові,

Що ви хочете себе боронити

І свої книжки в народі ширити.

Не бійтеся – я не про них говорив!

Де ж би я вам таку пакість творив!

Таж знають усі рутенські мужі,

Що ваші письма – то мов джерело живої калюжі;

Хто раз із них нап’ється досита,

Тому голова навік немов довбнею забита!

Я, власне, хотів про те говорити,

Щоб ваші письма в народі якнайбільше ширити».

То на те князь Маледикт Плосколоб,

На прозвище Капустяний Лоб,

До всього збору гнівно промовляє:

«А най же вас, господинове, чорт позабирає!

Ви тут плетете всілякі андрони,

А в нашім княжестві скрежет зубов і стони!

Тут тільки о те йде, щоб того не-«Друга»

Зігнати зо світу, нехай, як котюга,

Заслужених мужів чіпати не сміє

І превратні ідеї по краю не сіє!»

Отоді-то всі дивним дивом дивували.

Що як давно вже свою бесіду зачали,

А й досі про ціль її не знали!

То Міх Ковальський зашипів, як котелик,

А Тихович Мовчальський скрутився в скрутелик,

Тільки Наум Безумович радить, як радив давно,

Усе одно:

«Усіх, що взялися не-«Друга» фабрикувати,

Перед суд рутенський запізвати;

А позаяк се, оскільки чути,

Самі недоварені студенти мають бути,

То накрутити їм вуха, загрозити карциром

І відпустити со миром».

Але отець Халява на те не пристав,

А конче тяжкої кари для них вимагав.

«А що, – каже, – як вони на наш суд не постають,

А ще й нас самих осміють?

На мою думку, їх треба полапати,

З них публічно злого духа ізгнати,

Кождому на ринку по три конві води на голову налляти,

А потім зв’язаних під святоюрські сходи повсаджати».

Та рада всім видалася добра і властива –

Навіть сам князь прихильно головою покивав

І як стій своїх слуг прикликає,

За фабрикантами не-«Друга» в погоню висилає.

«Ви мої вірнії слуги-реб’ята!

Буде вам від мене добра заплата,

Лиш ідіть за фабрикантами не-«Друга» погоньми

Со оружієм і дрекольми,

Зв’яжіть їх добре всіх до одного

І приведіть на суд збору цілого.

Справляйтеся швидко, зручно, не ліниво:

Ось вам десять центів на пиво».

Слуги вклонилися, десять центів узяли,

Князя Плосколоба в руку поцілували,

Патиків та мотуззя понабирали,

За не-«Другами» в погоню погнали.

А князь Маледикт Плосколоб із своєю громадою

Занімається дальшою радою.

Ось устав славний бесідник Тихович Мовчальський,

Йому обіцяв допомагати в мові Міх Ковальський;

Пронеслося його слово громове:

«Мої господинове!»

Що дальше казати, бесідник не знає,

Глядить на Міха Ковальського, той не підповідає.

І було би, бачиться, на тім і стало,

Якби не було йому добре слово в голову впало.

Він осмілився, кашельнув і всім на диво

Сказав: «Господинове, кажім післати по пиво!»

Тут не хвиля загула, не лози зашуміли –

Всі рутенці, що досі стовпіли-німіли,

Почали «Добре, добре!» гукати,

Тиховича Мовчальського над усіх бесідників вихваляти

«От бесідник! Слово сказав,

То так, мов сокирою втяв!»

Зараз його раду сповнили,

Півбочок пива до «Народного двору» прикотили.

Чіп відоткали руками

І почали пити повними склянками.

П’ють собі, пиво потягають

Та й про розумні бесіди не забувають.

Ось Міх Ковальський велів усім склянки наповнити

І так почав говорити:

«Господинове, вислухайте мою мову!

Вначалі було «Слово»,

Ходило воно все на паску

І мало в бога-батюшки велику ласку.

Аж нараз його закортіло,

І «плода познанія» вкусити захотіло.

Се не подобалось батюшці богу,

Він сплюнув і відняв свою руку від нього.

Ось і пішло воно по світі з торбами,

Не стало ласки божої над нами,

І довго блудили ми, грішні,

У тьмі кромішній,

Аж доки преславний наш князь Плосколоб,

Котрого недарма величають Капустяний Лоб,

Не отворив нам назад дверей раю

І не привіз ласки божої для цілого краю,

Він наш спаситель, наш месія,

Хоть у нього чоло плоске, а довга шия;

Він нам показав, що за погана річ – народна освіта,

Для того заспіваймо йому «Многая літа»!

То всі рутенці, мов давно того й ждали,

«Многая літа» велегласно заспівали,

А князь з душею твердою

На знак подяки кивнув головою.

Але ось устав Митро Полита

І зачав говорити від потопу світа,

Про те, як то грішників усе сам бог карає,

То водою, то огнем сокрушає.

Далі почав доводити обширно,

Що фабриканти не-«Друга» согрішили безмірно:

Бо, по-перше, як устають,

То хреста святого на собі не кладуть,

А по-друге – кирилицю святую

Зовсім нехтують,

А по-третє – завели якийсь «фонетичний» правопис,

І до кождого числа сам чорт із пекла присилає їм допис.

Та коби ще, поганці, мовчали,

А як їх зачепиш, аби не кричали,

А щоб зважали на Христову притчу знамениту:

«Коли хто тебе вдарить в одну, то ти підставляй ще другу ланиту!»

Але всього того у них не чувати,

Тож конче треба їх добре покарати.

От я вношу поперед усього:

Як не схочуть виректися свойого бого-

Хульства, то їх приплювати, зв’язати

І понтійському Пілатові на розп’ятіє віддати.

Тут деякі рутенці зачали кричати:

«Отче Митре Полито, ви, бачу, пили забагато!

Хіба ви не читали урядовий вісник

І не знаєте, що в нас уже інший намісник?»

Але ось не води зашуміли,

Не коні злопотіли,

Се Плосколобові слуги з розгоном надлетіли.

У одного ніс замазаний кров’ю,

Другий за лице держиться рукою,

Третій реве, що йому вибили зуб,

А четвертий, що йому вискубли чуб.

То рутенці коли сеє вздріли,

То зо страху немов постовпіли

І кричать, допитують, мов несамовиті:

«Та скажіть, як і за що були ви побиті?»

Втім один слуга прийшов до пам’яті трошки

І почав розповідати від дошки до дошки:

«Не в тім, – каже, – штука, як нас били,

А в тім, що ми їх не зловили,

Що ми навіть себе оборонити не вспіли,

Та таку побіду потерпіли».

«Ну, розуміється, – завважив Халява, –

Їх побороти не легко, бо то з чортом справа!»

«Ой, певно, що з чортом, – відповіли слуги, –

Іно що ми їх хотіли зв’язати на сутуги,

А вони для нашої згуби

Як не тарахнуть нас кулаками в зуби –

Так ми й про світ божий забули,

А вони нас – бабавх! долі сходами пхнули.

Та ще за нами кричали:

«Най прийдуть ті, що вас прислали,

То ми потрафимо й їх

Нагаратати всіх!»

То рутенці на такі вісти

Не знають, де стати, де сісти,

Не знають, що тепер робити

І яким способом зачате діло скінчити.

Міх Ковальський зашипів, як котелик,

А Тихович Мовчальський скрутився в скрутелик,

Митро Полита двічі перехрестився,

А Халява аж у язик укусився;

Хотів було щось сказати,

Всім відваги додати,

Але як побачив кровавий ніс і рот пухнатий,

То й самому душа забігла в п’яти.

Навіть Наум Безумович, славний дипломата,

Не вміє ніякої поради дати;

А сам князь зо страху аж поблід,

Бо бачить, що тяжко бунтівників покарати як слід.

Але, аби яко-тако інших оживити,

Почав так говорити:

«Господинове, скажу вам сміло,

Було б се дійсно богоугодне діло,

Тих бунтівників не-«Другів» ізбієніє.

Але кому ж знов миле носа толкновеніє?

Не зле було б також злого духа з них нагнати,

Але кому ж за те хочеться по пиці брати?

А щодо істребленія врагов,

То скажу просто – шкода грішних зубов!

Затим з одного боку,

Коли ми вже тут зібралися раз до року…»

Але втім Ковальський Міх

На дивне диво для всіх,

Забувши для князя всяку реверенцію,

Сказав йому страшну імпертиненцію:

«Хоть ви й князь рутенський, але скажу вам правди слово,

Най вас чорт пірве і вашу промову!

Таже повинні ви хоч настільки розуму мати –

Наперед подумати, що хочете сказати,

А не плести нам тут сухого дуба,

Коли бачите, що всім нам грозить згуба».

То рутенці як ті слова почули,

Так таки й язика в роті забули;

Повитріщували очі, повтвирали роти,

І не знають, чи сидіти, чи геть іти.

Деякі навіть великого боя мали,

Аби князь і Міх Ковальський бійки не почали.

Але, на диво, князь за таку страшну образу

Не образився ані разу,

А тільки скрутився в три партиці

І до рота встромив власні рукавиці.

Довгий час увесь збір мовчав –

Аж нараз Митро Полита встав

І, як було наразі потрібно,

Почав говорити дуже жалібно:

«О горе мені, грішному мирянину,

Що тут мушу слухати таку бештанину,

Що мушу чути, як наші дві найперші підпори

Заводять між собою спори!

Зважте, господинове, що ви обидва –

Одна Рутенії голова,

І що доти Рутенія в добрім ході,

Доки ви в добрій згоді.

І що як одну голову на дві половини розтяти,

То мусять два півголовки повстати.

Просто не сваріться, не доводіть нас до згуби,

А беріть собі людське в зуби!»

На ту промову князь аж легше відотхнув,

А Міх Ковальський фукав, мов нічого й не чув.

Але ось устав отець Халява,

Котрому вічна в Рутенії слава,

І, щоб усяким спорам кінець зробити,

Почав ось що говорити:

«Мої господинове! Дякуймо Всевишньому богу,

Бо я нині, встаючи, ступив на ліву ногу,

І гадаю собі: «Ов, буде якесь лихо!»

І ось воно й є! Але ша, тихо!

Добре, що лише на тім стало,

І що нас більше нещастя не спіткало!

Закінчіть тепер усі спори і звади

І слухайте моєї ради!

Треба нам іще остатнього способу стрібувати:

Від святого Юра хрести й кадильниці забрати,

Три кірці води по три рази освятити

І проти не-«Другів» хрестовий похід оголосити.

Злий дух боїться свяченої води

І не зможе зробити нам ніякої біди –

Ба, він навпроцапи втече від кадила,

А тоді тих поганців легко спроможе наша сила».

На ту раду всі аж сплеснули в руки:

«Конець уже нашої муки!

Один хрестовий похід знищить всього зла причину,

Зітре противників на трину

Митро Полита з утіхи аж просіяв

І вже в голові слова анафеми укладав.

Міх Ковальський також утішився немарно

І погадав собі, як то буде гарно,

Як він буде йти в поході передом

З найбільшим у руках хрестом.

Тихович Мовчальський також звеселився,

Бо він у всяких процесіях дуже любився.

І звичайно як не з хоругвою, то з дзвінком носився.

Ба й Наум Безумович, сам себе по колінах поклепав,

Хоч не рад був, що сам на той дотеп не впав.

Тільки князь Маледикт Плосколоб,

Наморщивши свій капустяний лоб,

Сидів мовчки посеред того шуму,

І видно було, що думав важкую думу.

Того рутенці не надіялися по князю Плосколобі,

І хвилю було тихо, як у гробі…

І нараз серед тої тиші вдарив грім,

Якого ще досі не чував «Народний дім».

Ото князь Маледикт на гірку іронію

Ляснув себе по чолі долонею

І скрикнув: «Ах, я осел, осел,

Хоч голова в мене як пивний котел!

І пощо я рутенську раду скликав,

Пощо бідних слуг на претерпініє слав,

Коли можна було без найменшої гризоти

Одним махом позбутися тої голоти!»

Князь зупинився. Рутенці мовчали,

Не знаючи, в чім діло, лиш очі повитріщали.

«Господинове, – сказав по хвилі князь, –

Ви не знаєте, яка моєї бесіди зв’язь?

Дуже проста! Хоть я капустяний князь і маю капустяну громаду,

А таки сам дам тим не-«Другам» раду.

Не треба ні хрестів, ні походів,

Ні жадних інших хороводів!

Не треба їх вганяти в амбіцію,

А попросту донести на них у поліцію!»

Чи ви бачили, як не раз під час бурі

Нависнуть чорні хмари понурі?

Блискавки мигтять, мов гадюки кроваві.

Сонце тоне в клекоті та темряві,

Душно, тяжко, мов скали залягли над землею –

Хвилю тихо, мов смерть пролітає над нею,

Нараз грянуть громи, земля задрожить,

І буря завиє, зареве, засвистить;

Так само й тут було, коли почули рутенці

Думку їх князівської ексцеленц’ї.

Хвилю неначе мліли-стовпіли,

Потім нараз страшними голосами: «Браво, браво!» – заревіли.

І крики брава без кінця неслися,

Аж «Народного двора» мури тряслися,

Аж кам’яні стіни тремтіли,

Аж вікна, мов живі дзеленькотіли,

Аж усім в ухах, мов гармати, шуміло

І в очах мінилося, темніло…

* * *

Але що се, чи сон, чи ява?

Одна хвиля, і я не чую рутенського брава;

Щезло сонмище, князь і всі раби його львівські й нельвівські,

А я – сам у пустій хатині на вулиці Кляйнівській.

Крізь отверте вікно дух холодний потяг

І доносить до мене клекіт і гамір міського життя.

Що се було зо мною? Я озирнувся

І з дива аж забувся.

Передо мною любезне «Слово» лежало.

Я читав його, і на сон мене зібрало.

І все, що в шумні слова було обвите в письмі,

Я бачив правдива у сні.


Примітки

Вперше надруковано окремою книжечкою під назвою «Дума про Меледикта Плосколоба. Із старих паперів випорпав Джеджалик», Львів, 1878.

Збереглися два автографи твору (ф. 3, № 216). Перший є початком «Думи…» до рядка «Щоб не сталися з нами ще страшнішії речі»; другий має 112 рядків без закінчення. Обидва автографи мають незначні розходження із текстом збірки.

«Дума про Маледикта Плосколоба» – цікавий малюнок з історії громадського життя Галичини 70 – 80-х років XIX ст. В ній у сатиричних образах і картинах відтворені справжні події і факти, дійсні історичні особи і громадські інституції, які повністю ще не розшифровані.

Відомо, наприклад, що князь Маледикт Плосколоб Капустяний Лоб – це редактор газети «Слово» Венедикт Площанський (1834 – 1902); Міх Ковальський – судовий радник, депутат віденського парламенту і галицького сейму Василь Ковальський; Тихович Мовчальський – учитель львівської гімназії Гнат Тихович; Наум Безумович і Рак Поступович – діяч партії «москвофілів», редактор журналу «Наука», священик Іван Наумович (1826 – 1891); Митро Полита – галицький митрополит в 1870 – 1882 рр. Йосип Сембратович (1821 – 1900); отець Халява – прелат собору св. Юра у Львові Михайло Малиновський; не-«Други», чи фабриканти не-«Друга» – передова молодь, що вийшла з «москвофільського» «Друга» і почала видавати революційно-демократичний журнал «Громадський друг»; «Народний двір» – Народний дім у Львові тощо.

Рутенці – так у часи І. Франка глузливо звали реакційну частину галицької інтелігенції.

вулиці Кляйнівськійнині – вул. Каменярів у Львові. В будинку на розі цієї вулиці І. Франко на той час мешкав.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 228 – 239.