Б. Патріотизм
Іван Франко
Панотчик наш, го-го! Дай боже їм прожити!
За руськістю стоять так твердо, як скала.
З ляхом вони – та де, й не стануть говорити.
Лиш Русь у них одна, велична та ціла.
Я при виборах їх раз бачив. Серце в груди
Росло, коли я чув, як мовою твердою
Виборців гріли на ті виборові труди,
А люд довкола них стояв, мов під скалою.
І бачив потім я, всім серцем сокрушенний,
Як лютились вони і лаяли весь світ,
Що чернь та темная, гидкий той люд мерзенний
Не слухав ради їх, відкинув їх совіт.
«О, ганьба русинам! – кричали патетично
Панотчик, за столом сидячи при вині. –
Послом у нас ляшок, «избранный вже вторично,
Хоча посольство те належиться мені».
Та де там! Тих волів хоч довбнею між вуха –
Дарма! Послухає, притакне, ще й кивне.
А зробить так? Ні руш! Жидів, панів послуха!
Мов цап, за іншими в чужий город майне.
І що я їм не раз наклепчу, наговорю
І в карк не одному катюзі натовчу:
«Ти русин! Лях твій враг! Ти голосуй за мною!»
Куди там! Дурнів тих ніколи не навчу».
І довго так іще панотчик глаголали.
Зворушила мене їх мова аж до сліз.
Та як додому ми із міста повертали,
Я з хлопом здибався, що в плахті хопту ніс.
Зайшов у бесіду я з ним. Він таки з того
Самого був села, що й наш той панотець.
«Як там у вас?» – «А як? Все добре, слава богу.
Панотчик наш – го-го! Вони всім нам отець.
У них і пасіка, і сад, будинки ладні.
Що господи! Вони господар! А яка
Худібка! В домі їх хати які порядні!
Наслухався не раз я дива від дяка».
«А що? Хіба самі в покоях не бували?» –
«Бог з вами! Як же се? Хто вигадав? Таким
Замурзаним, брудним, як ми! То ми б ся мали,
Якби котрий посмів ввійти! Он раз Яким,
Братанич мій, зайшов… Не дай же, Христе-боже,
Якої лайки він від панотця набрав!
А Мирона колись як випхнули, то, може,
По сходах разів п’ять униз він карбуляв.
О ні, панотчик наш порядок люблять дуже.
Ну, знаєте, що ми? Простацтво. Де нам знать
Звичаї добрії? Звичайно, нам байдуже.
Вони ж то день у день дурних розуму вчать.
Не раз то й прикро нам. Звичайно, в чоловіка,
Хоч і який неук, а честь своя то й є.
Та що робить? Не раз то й гірша ще публіка,
Як прийде дати що, а тут ось не стає».
«Що дати?» – запитав я, так собі цікавий.
«А так, от трафиться – народиться, умре…
У панотця то вже порядок на ті справи,
Як зажадають, то хоть круто, дати тре.
Та й ще остатніми роками от настала
Нова біда… Якісь книжки. Христос там зна,
Пощо і від чого. Громада вже складала
Щось десять раз на них. І най би хоч одна
Здалася до чого! А я вже й допитався
Дяка, що в тих книжках написано. Сказав:
«Казета. Там стоїть, який де в світі стався
Припадок, всячина». Одну, мабуть, назвав
«Наука», другу знов, здається, «Руська рада».
Але пощо й нащо складалася на них
З посліднього не раз у нас уся громада.
Бог знає! В нас ніхто не знає, що там в них».
Багато говорив той селянин. «Та що то, –
Подумав я, – от хлоп, плете, аби плелось!
І на найліпшого чернь кидає болото.
І слухати брехні такої не ялось».
І справді, він брехав. П’ять неділь нині тому,
Я був у панотця. Гай-гай, таких людей
Не много начислиш у нас, відданих свому
Краєві, щирих та сердечних, як оцей!
Який смачний обід! І як чудово грає
На фортеп’яні їмость! Найстарша дочка
Французькі повісті як ніч, так день читає…
Жаль тільки, що в селі біднота там така,
Говорять, уперед не так там зле бувало.
Ну, та тепер і скрізь настав недобрий час.
Йому б на кращу де параф’ю випадало,
Аби не бідував заслужений у нас.
Обід, говорю, був предобрий. Лиш припадок:
Десь служниця таріль розбила. Ну, за се
Взяла поза вуха три рази. То порядок!
На другий раз нехай обережніш несе!
Надвечір там якийсь хлопчисько приволікся.
«Я бідний сирота, – говорить, – вже три дні
Не їв… Шукаю служби де… Змилосердіться,
Найміть та накорміть, бо вже я геть зомлів».
Панотчик у лице йому зирнув спокійно.
«А русин ти?» – «Ая!» – «Ну, йди ж у божу путь!
Он, може, арендар прийме… Та стій-но, стій-но!
Затям се: русином твердим весь вік свій будь!»
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 330 – 333.