Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Після (не раніше) 23.08.1880 р. До М. І. Павлика

Нагуєвичі

Коханий!

І я повторю то, що сказав K[o]c: почасти Ви маєте рехт, а почасти ми маємо рехт, – відношу се до цілого Вашого поступування зглядом львівських людей і до погляду, до якого Ви остаточно дійшли. Ви, бачиться, дійшли до того, що не много хибує, щоб не зірвати з нами – принаймні щось подібного мали Ви виразити в протесті до «Правди». Я не буду розбирати, оскільки се справедливе і практичне для Вас і для нас, – погляну лишень, якою дорогою Ви сюди дійшли, – не прогнівайтесь затим, що перетрясу давнину.

Виїхавши зі Львова, Ви, по-моєму, попали в дві хиби: забули про обставини, серед яких ми тут живем, і забули, які люди живуть серед тих обставин. Ви почали горстку людей без дозрілого суду, без науки, без знання трактувати як вироблену партію, почали жадати від них багато дечого, що серед тих обставин було зовсім неможливе і подобало радше на іронію, ніж на серйозний проект (пригадайте собі те, що Ви казали мені, Б[еле]єві і другим кидати Львів і закладати друкарні та газети по провінції).

А друга хиба та, що, узнавши нас раз партією, твердо зложеною, Ви стали супроти нас на становище полемічне, Ви, замість радити, вказувати нові стежки, як се робив Др[агоман]ов з українцями, а відтак і з нами, причіплялись до першого-ліпшого нерозважно висказаного слова, до першої-ліпшої фрази, формальності, і починали бучу, котрої все те не стоїло, а котра тільки псувала кров Вам і нам. Я знаю, Ви вп’ять почнете хреститись лівою рукою, що буцімто я Вас називаю формалістом. Я сього не кажу, кажу тільки, що між нами переважно всі спори пішли за формальні та побічні справи, за які б соціалістам не багато й балакати (пригадайте «Pracu», Ваші закиди проти програму «Нов[ої] осн[ови]» і т. д.).

А послідніми часами Ви оп’ять розгнівались за те, де яка стаття друкується, – розгнівались на мене, що друкую переклад «Фауста» в «Правді» і що-м дав рукопись добровольця туди ж. Щодо «Фауста», то скажу лиш то, що дав я його в «Правду» по поводу крайньої нужди, коли-м вибирався на село, і мені за нього дали 15 р[енських] на дорогу – в шандарські лапи. А щодо добровольця, то я вважав себе вправі дати його рукопись, бо автор сам, переїжджаючи через Львів, дав мені право друкувати будь-де-будь. В остаточнім разі мені здається, що коли ми самі не могли його досі надрукувати, то ліпше, щоб надрукувала «Правда», аніж щоб рукопись лежала і гнила.

І взагалі се така річ, задля котрої ніщо заводити спори о засаду, а те, що «Правда» в тім самім н[оме]рі друкує наші праці і нас ганьбить, доказує – сам не знаю що – хіба нетактовність редакції, а зовсім уже не ретроградство та підлість авторів. Тож жаль, що Ви, оп’ять задля формальності, підняли бучу і при чужих людях відреклись нас, не розвідавши вперед обставин і поклавши себе в положення, подібне до нашого (пригадайте з давніх літ своє подання до «Кружка» 1876).

Коли взагалі виступлення супроти «Правди» я вважаю нетактовним з Вашого боку, то не менше болить мене й то, що Ви головно мене старались поставити в поганім світлі. Свойов дорогов, що я дещо провинив супроти Вас – про те також зараз побесідую, – та все ж таки настільки я не провинився, щоб аж картати мене публічно і при чужих людях, щоб аж відрікатися мене, як чорта.

У листі до мене Ви на тім самім місці, вирікаючись мого приятельства («я не в претензії на вашу щирість»), закидаєте мені нещирість, недомовки. Я перебрав усе, що коли-небудь писав Вам, і – признаюсь – зміг найти хіба замного одвертості, а не недомовки. Я розказував Вам щиро, що у нас діється, що я і другі думаєм про те і ове, – Вам подобається жадати ще більше.

Правда, одного я Вам не домовив, тож домовлю тепер. Ви минувшої осені прислали мені 25 рублів для передачі сестрі. Не знавши, де вона, я кілька день задержав гроші у себе, а написав лист на адрес, умовлений між нами. Відповіді не було, а між тим надійшли записи університетські. Мені стиха переказав Соболяк, що мене хотять видалити зі Львова, як чоловіка без заняття, і для того я повернув Ваші гроші на впис в університет. Сього я не домовив Вам, і се моя вина перед Вами.

Конечно, через те Ви мусили стратити й віру до мене. Сидячи в тюрмі, я думав направити се хоть так. щоб побратись нам з Анною і обоїм завести друкарню спільно з поляками. Я числив при тім на Укр[аїну], та не на які-небудь даровані гроші або зичені, а тільки на роботу від них, котра б платилася і помогла б стати друкарні на ноги («Словар»). Грошей я з Укр[аїни] на надіявся ніяких, а єднав на те людей у себе. Тепер же, коли Ви відбили нам роботу і взагалі віру укр[аїнців], план розлетівся. Що буде далі – не знаю, а тільки чую, що-м досить укараний за тоту недомовку зглядом Вас і що-м розбитий зовсім, без енергії і надії надалі. Будь-що-будь, я не верну вже до Львова на життя – їду до Відня на права, також сам не знаючи, на яке та й що та на чий хліб.

Сестри Ваші дома. Я не міг видітися з ними, бо мене в Березові пильновано, і староста колом[ийський], без права і поводу, казав шандарям, як злодія, спровадити мене до Кол[омиї] – мене, слабого, взяли з ліжка і погнали піхотою, – а все лиш на то, щоб порадити мені виноситися з Берез[ова]. Я винісся не задля його розказу, але щоб не компрометувати Ген[ика]. В Косові бути мені було зовсім неможливо, я тільки передав лист до А[нни] і жду її відповіді. Впрочім, в Бер. я майже весь час лежав хорий і по конечності не виходив з хати.

Тішить мене, що Ви починаєте видавництво газети, – у нас не скоро мож її надіятися. Дописей що зможу, то старатиму. Вже-м порозписував декуди, хоть не багато маю надії. А сам із сучасності знаю дуже мало, а нічо фактичного, цікавого. Та тільки організувати збирання дописей і порядкувати їх я не беруся, бо в разі, коли б се не пощастилося, Ви оп’ять звалите відповідь на мене і прозвете яким-небудь зрадником та ретроградом. Не хочу. Що сам зможу – робитиму; що мені пришлють – пішлю Вам, але відповідати не хочу ні за що. Відтепер я стою супроти Вас, як приватний чоловік, і тільки яко такий відповідаю за правду того, що пишу, а більш ні за що. Щодо якої-небудь ремунерації, я ніколи й не думав побирати її від руської газети, виходячої в Женеві.

До «Jahrbuch»-a також не маю що писати, хіба б сестра прислала ми свій Akt oskarż[enia] o що-м просив.

Будьте здорові і не гнівайтесь надто на свого Ів.


Примітки

Вперше надруковано: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 3, с. 177 – 181.

Датується орієнтовно, оскільки лист писано після надіслання заяви М. Павлика до редакції «Правди» (16 червня 1880 р.) з Нагуєвичів, куди І. Франко повернувся з Березова-Нижнього 23 серпня 1880 р.

БерезівНижній Березів, село (нині Косівського району Івано-Франківської області.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1487.

…рукопись добровольця… – Йдеться про спогади Софрона Крутя «Чорногорці в Герцеговіні», надруковані в «Правді», 1880, вип. 1, 2.

Соболяк – комісар львівської поліції, робив обшуки у І. Франка під час його першого арешту в 1878 р.

«Словар» – «Словар російсько-український», який готував тоді М. Комаров і група членів одеської Громади. Був виданий у 4-х томах у Львові в 1893 – 1898 рр.

…їду до Відня на права… – Здійснити цей намір І. Франкові за браком коштів не пощастило.

Тішить мене, що Ви починаєте видавництво газети… – Мова йде, очевидно, про план видання періодичної «Громади», програму якої було опубліковано в Женеві 1 вересня 1880 р. за підписами М. Драгоманова, М. Павлика і С. Подолинського. Вийшло тільки два номери журналу (1880 р. № 1, 1881 р. № 2).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 239 – 241.