Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Після (не раніше) 27.10.1880 р. До О. О. Партицького

Львів

Високоповажаний добродію!

Передовсім зволіть подякувати Вам за те, що Ви перші подали голос прилюдно о моїй повістці «На дні». Позаяк критика літературна у нас взагалі не існує, то я не можу й вимагати літературної оцінки своєї повістки, і Ви, очевидно, й не думали давати такої оцінки, хоч і як вона була б пожадана для мене, писателя, починаючого втягатися в літературну роботу, і хоч як її мож би надіятися від Вас, автора «Провідних ідей в письмах Шевченка». Та ну, нема, то й нема, – ніщо й балакати о тім, чого нема.

А побалакати хотілось би мені не про то, а про речі, далеко важніші, про речі, тикаючі не так мене, а більше Вас, і не тільки Вас, а більше цілого загалу читаючої публіки. Дуже бажав би я, щоб сей мій голос і дійшов до знаття ширшої громади, але, звісна річ, положення, в якім поставили мене посторонні випадки супроти тої громади і супроти нашого літературного кружка, каже мені сумніватися о тім. Тож ограничусь отсим письмом. Коли б програма Вашої газети та Ваша воля позволяли Вам опублікувати його, то я не маю нічого проти того, однако мені здається, що Ви сього не зробите, тож буду говорити, зовсім не зважаючи на тоту можність, а говорити буду по правді, те, що думаю. Зачну від Вас.

Ви – чоловік образований, писатель і редактор, маючий претензію на місце в літературі. Що більше, Ви й тепер уже, бодай для кругу своїх читачів, подекуди авторитет у многих і немаловажних питаннях. Ви почуваєтесь – і, приймім, що не без підстави – до певних заслуг около піднесення нашої літератури, около розвитку нашої громадської думки. Ви, як чую, дуже чуткі на всякий голос, нарушаючий Ваше ім’я і Ваші заслуги. І справедливо. Всякий чоловік на те чуткий, хто дбає о свою честь і вірить у правду своїх думок. Але тут-то й підноситься питання: які се ті Ваші думки і чи вірите Ви в їх правду? Чи се ті думки, котрі Ви так гаряче висказували в «Провідних ідеях»? Смію твердити, що ті думки як були коли-небудь Вашими, то тепер певно ними не суть.

А які ж Ваші теперішні думки? Докладно пізнати їх не можна, але по деяких Ваших печатних висказах мож виробити собі о них бодай приближене поняття. Не входячи вже в саму внутрішню їх вартість, кожному мислячому з Ваших читачів те одно видасться дивним, якими способами Ви стараєтесь ширити і утверджувати ті думки. Погляньмо на ті способи, на тоту, так сказати, методу, котрою Ви хочете виховувати наше підростаюче покоління. Вартість методи звичайно становить і о вартості добутків. Вірна метода, то й добутки будуть вірні. Що ж бачимо у Вас?

Якби провідні ідеї Ваші і не були опрокинені з інших боків невмолимою критикою фактів і поступу, то сама Ваша оборона тих ідей подала б кождому поняття о їх невеликій стійності. Позвольте сказати Вам по щирості: Ви бороните своїх ідей систематичною брехнею. І то не по незнанні правди. Ви знаєте її, але умисно перекручуєте. Чому? Се побачимо далі.

Приміром от хоч би Ваш відзив о моїй особі.

Звісна річ, що будь Ви критик, рецензент чи новинкар, котрому йде о саму річ, Ви могли б були подати звістку о книжці, не мішаючи особи. Так всюди робиться. Се елементарна форма обходження в світі літературнім. Моя особа до повісті ніяк не примісна. Ну, але я не маю права брати Вам за зле того незнання самих елементарних форм обходження – се у нас річ звичайна і навіть конечна при недостачі об’єктивної критики і ширших поглядів літературних.

Але, говорячи о моїй особі, Ви не чулись обов’язаним казати правду, котра, ачей же, звісна Вам. Ви говорите, що я «знаний руській публічності з численних розправ судових». Що спонукало Вас сказати в тім коротенькім реченні аж дві брехні? Хіба ж руська публічність знає мене тільки з розправ судових? Думаю, що Ви не назвете мене самохвальком, коли виражу гадку, що публічність руська знає мене і з других боків, з моїх яких там не будь праць літературних, окрім розправ судових. Думаю, що й Ви хоч що-то знаєте мене також з того боку, що затим Ви не могли в добрій вірі написати сеї брехні.

А по-друге: о яких се Ви «числeнних» розправах судових говорите? Чи одна розправа значить стільки, що численні розправи? Чи як кого раз засудять, мож казати, що його звичайно засуджують? Я не знаю, може, се у Вас такий образовий спосіб писання, але на такий спосіб мушу сказати, що така образовість і не поетична, і не… не гарна. Не гарна, добродію, і не найліпше свідчить о Вашім писательськім такті.

А те, що Ви говорите далі, знов-таки не найліпше свідчить о Вашій творчій фантазії (а Ви колись бавились в поета, тож надіятись би, що фантазія у Вас живіша!). Се Ви, добродію, «z kiepska po ruteńsku» пересказали лиш звісну анекдоту з р. 1848, де – я Вам розкажу її докладніше. Ви, може, й кепсько чули – на сеймі німецькім у Франкфурті один робітник мав домагатися гаряче поділу маєтків, а на те Ротшільд відказав му: «Добре, мій маєток виносить 40 мільйонів талярів. Німців усіх тож 40 мільйонів, затим на кождого випадає один таляр. На, маєш твою частку і йди собі». Се тота історійка, котру Ви незручно пересказали і приліпили, не знати, пощо і яким світом, до мене і до дрогобицької тюрми. Правда, Ви додали скромне «не знаємо, чи то правда», а між тим пишучи, рішуче знали, що се неправда, а писали тільки для поставлення моєї особи в належитім світлі.

Що Ви через те хотіли сказати? Звісна річ! Ви хотіли поставити високо, прилюдно той факт, що я по тюрмах, в котрі, по Вашому вираженню, я внаслідок своєї діяльності попадаю, пропагую ідеї соціалістичні. Для кого се Ви хотіли сказати? Очевидно, для всіх, кому о тім знати і відати подобає, значиться, в першім ряді для поліції. Не відпирайтеся сього! Се ж прямий виплив Ваших засад теперішніх, засад сліпого консерватизму і сліпої віри в авторитети! Не відпирайтеся сього! Се ж Вам не першина!

Адже ж у «Газеті шкільній», блаженної пам’яті, Ви з такою самою певною безчільністю твердили, що «гроші на видавництво «Громадського друга» ідуть аж з Пeтeрбурга». Ви тоді або знали, відки йдуть гроші на тото видавництво, а в такім разі Ви по-свідо[мо]му збрехали, або не знали і не знаєте сього й досі, а в такім разі Ви безсовісно збрехали, говорячи напевно о тім, чого не знаєте. Бачите затим, добродію, в яку путаницю підлоти і брехні Ви впутались уже в сих двох своїх відзивах прилюдних.

І яке ж поняття може виробити собі тямущий читач Ваших публікацій, коли він знає дійсну правду і зличить її з Вашими словами? Що він подумає о тих думках, котрі Ви таким нещасливим способом заступаєте? Та ба, се знов інше питання. Ви сміло пишете так, бо знаєте, що читачі Ваші, принаймні більша їх часть, – люди нетямущі і без критичного образування. Значить, Ви числите на нетямучість публіки і сміло даєте їй каламутну воду, знаючи, що вона не розбере, де правда, а де брехня. Се гарно і зовсім відповідає прочим способам Вашого поступування.

Та, впрочім, добродію, знаєте, що я Вам скажу? Мені жаль, що я так багато пишу до Вас, бо здається, що Ви або не прочитаєте, або не порозумієте сього письма. А знаєте, чому мені так здається? Тому, що Ви вже перестали розуміти й самого себе, перестали взагалі мислити логічно. Не знаю, чи, покинувши становище «Провідних ідей», Ви заразом свідомо й логіку там покинули, чи, може, вона Вам несвідомо де по дорозі виховзлася? Але я дам Вам з того ж таки відзиву о моїй повістці ражучий прикладець.

Ви говорите там о моїй діяльності, котра-ді звичайно кінчиться засудженням на кару тюрми. Говорите, що з тої діяльності я й звісний доволі галицькій публіці. Нехай і так. А при кінці ціните мій талант і мою працьовитість. У чім же я проявив той талант, коли, по-Вашому, звичайно сиджу в тюрмі? Як мож цінити і чим взагалі мож мірити тоту працьовитість, котра звичайно веде до тюрми? От би цікаво знати. Та й ще цікаво би знати, як подумають Ваші ученики (між ними, певно, деякі читають Вашу газету) о Вашій спосібності до логічного мислення і до ясного виражування своїх мислей?

У своїм відзиві Ви вийняли один уступ з моєї повісті і навели його, відчимхнувши послідню половину посліднього речення. Се, впрочім, байка, я не стою о те. Але знаєте що, добродію, скажу Вам по правді, Ви дуже нещасливо вибрали той уступ. Дуже нещасливо! Адже ж подумайте, в якій цілі ви його навели і що в нім говориться! Та ні, позвольте, подумаєм разом, бо сумніваюсь, чи Ви самі чого-небудь там додумаєтесь.

Ви хотіли тим уступом властиво доповнити рецензію моєї особи – бо тим властиво є Ваша відозва. Ви хотіли властиво сказати своїм читачам моїми устами: адіть, всі ті (соціалістичні) змагання, думки і проч., брехня, пуста фантазія! Правда, Ви те хотіли сказати? Конечно – се видно із того, що повторяєте моє слово «сей час вертати!»

А між тим поглядіть, що Ви наробили! Ви вказали своїм читачам соціаліста, роздумуючого, рефлектуючого над власними переконаннями, готового відречись їх, т. є. наймилішого, що в нього є на світі, для правди, для поступу. Ви показали затим, що тим зненавидженим і виклятим соціалістам правда і поступ дорогі над усе в світі. Ви показали, що ті окричані соціалісти се не череда сліпих та бездумних баранів, ідуча на незвісне незвісними стежками. Ви показали, що вони вміють застановлятися, і то застановлятися глибоко і серйозно, над своїм ділом.

А в якім світлі Ви показали себе? Ви відповідаєте на мій уступ: якнайскорше вертати! Але ж Ви говорите се беззглядно, а соціаліст коли казав: «вертати», то казав се під условинами, і то немаловажними. А погляньте лиш!

«Скоро б дорога наша показалася не згідною з природними законами загального розвитку, з вічними людськими змаганнями до добра і загального щастя – сей час вертати!».

А Ви як гадаєте, добродію, – се условини пусті? Чи, може, Ви вже виказали, що ті дороги несхідні з природними законами розвитку і проч.? Ми сього не бачили і, бачиться, ніколи й не побачимо. Воно, добродію, не легка робота виказати, та й не Вашої слабої голови сила. Чи, може, Ви гадаєте, що нам, соціалістам, без згляду на подібні условини таки треба вертати? Що подібні условини – пусті мрії? Мені здається, добродію, що Ви й справді так гадаєте. Але ж, коли така Ваша думка про се діло, то нащо ж Ви працюєте, учите, пишете?

Хіба ж у Вас нема і стільки логіки, щоб роздумати, що се Ви для нас робите, для соціалістів? Хіба ж Ви не знаєте того, що кожде зерно науки, кинене Вами в молоді голови – надіятись однако, що Ви не надто много тих зерен викидаєте, – що кождий промінчик освіти, засланий Вами між люд, що все те користь для нас, для соціалістів? Хіба ж Ви не знаєте, що все, що привчає людей мислити, розсуджувати, роззиратися по світі, що все те чимраз більш увільнює їх з-під гнету авторитетів, зближає більш до поступу, зближає більш до соціалізму? Хіба ж ви не знаєте, що вже сама проста грамотність, ширена між людом, становить огромну підпору для нас, бо дає нам можність ширити свої думки письмами та книжками? Хіба Ви сього всього не знаєте?

А коли знаєте, то як же Ви, нещасливий чоловіче, можете ще довше видержати на своїм учительськім та редакторськім становищі? Адже оба ті становища роблять з Вас посереднього пропагатора соціалізму! Адже оба ті становища кажуть Вам підкопувати грунт під ногами Ваших власних сліпо консервативних засад! І нічо Ви тут не врадите, ширячи при всякій спосібності брехні о соціалістах. Попри ті брехні (і многі інші) Ви мусите прецінь часом і правду сказати, а в такім разі горе Вам! Кожде слово правди, сказане Вами, се одна цеголка, вирвана з будови Ваших засад! І Ви, знаючи те, можете витримати на таких прямо революційних становищах! Ах, добродію! Я би, бувши Вами, плюнув би на все, і забрався в пустиню або вступив до війська!

Та ба! Я знаю, і знає дід, та й баба, і ціла громада, чому Ви такі довготерпеливі на тих обох становищах.

Вам 1) іде о заробок та славу, т. є. не конче там славу, здобуту чесною, поступовою працею, але о яку-небудь славу, хоч би й таку, про яку сказав Гейне: «Ein’n Groschen Popularität für Menzel und seine Schwaben!»

А 2) Ви й самі не вірите в правду і силу своїх переконань, а держите їх тільки для інтересу і міняєте для інтересу, як міняється одіж для паради. Ваші переконання – коли мож у Вас говорити о яких-небудь переконаннях – се дійна корова, котра має годувати і Вашу кишеню, і Вашу славу. Ви ставите і богу свічку, і чортові кочергу, немов той цуцик, махаєте хвостом і перед радою шкільною, і перед поліцією, і навіть перед публікою, котру беретеся провадити і образувати, а котру тільки деморалізуєте своїми брехнями і безмисним підхлібством усяким її слабим сторонам, усяким її пагубним передсудам! Усе для Вас байка, коби тільки «ein Groschen Popularität für Menzel und seine Schwaben!».

І як Ви гадаєте, добродію, – скажіть по совісті, – яким лицем Ви будете стояти колись в історії нашої літератури? Ще якби Ви самі писали її, то воно б яко-тако – література малоруська ясніла би новою звіздою першої величини. Але подумайте, що історію літератури писати буде молодше покоління, може, навіть те покоління, до котрого я належу і для котрого, чень, викриється вся правда Вашого поступування і котре зуміє і посміє сказати прилюдно і передати потомності тоту правду. Як тоді буде з Вами, добродію?

Чи Вам так уже зовсім не дорога власна честь і заслуга, що Ви так без найменшої розваги, без найменшої потреби, з добровільним самоупідленням плямите її супроти сучасних і потомних? Жаль мені Вас, дуже жаль! І вірте ми, коли б не наведені поперед факти загальної важності, я би й словом не відзивався до Вас, не мутив Вашого супокою, поки діло тикалось би тільки мене самого. А тільки ж мені здається, що з званням видавця газети і з званням учителя нерозлучно в’яжеться обов’язок говорити правду і поступати чесно, бо інакше через те терпить широкий круг людей. Тому я підніс голос. Якби, однако, я в тім згляді помилився і Ви не вважали сього своїм обов’язком, але противне, то скажіть одверто і скартайте мене за мою смілість, а я тихо і смирно прийму Ваш учительський виговір.

Здається, я сказав усе, що мав казати. Який ужиток Ви зробите з сього письма, мені все одно. Чи подасте його, хоть би з своїми увагами, своїй публіці (чого не надіюсь), чи подасте його, хоть би й без своїх уваг, поліції, – мені все одно. Я сказав свою думку і сказав її одверто, не криючи і не крутячи. Ви робіть, як знаєте.

Прощайте!

Іван Франко.


Примітки

Вперше надруковано: журн. «Культура», 1924, № 2.

Датується орієнтовно, оскільки № 20 «Зорі» за 1880 р. з рецензією на Франкове оповідання «На дні» вийшов 27 жовтня.

В архіві І. Я. Франка (Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів) зберігається п’ять автографів листів І. Франка до О. Партицького і 4 листи О. Партицького до І. Франка. Всі вони, крім наведеного, написані протягом 1882 – 1883 рр. і присвячені видавничим справам, зокрема друкуванню в журналі «Зоря» повісті І. Франка «Захар Беркут».

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1149.

…Ви перші подали голос прилюдно о моїй повістці «На дні». – Рецензію на Франкове оповідання було надруковано в журн. «Зоря», 1880, № 20 («Нові книжки», с. 272), без підпису. Але І. Франко був переконаний, що авторство її належить О.Партицькому.

«Провідні ідеї в письмах Шевченка» – розвідка О. Партицького (Львів, 1872).

…тота історійка, котру Ви незручно пересказали… – Йдеться про таке місце в рецензії: «…за посліднього побуту в тюрмі дрогобицькій лучилось п. Франкові пізнати одного морально упавшого в’язня, котрий теорію соціалістичну понімав по-своєму і п. Франка яко чоловіка «грошовитого» категорично завізвав до розділу маєтку».

«Газета шкільна» (1875 – 1879), далі «Шкільна газета» (1880 – 1889) – орган Педагогічного товариства. Один час її редагував О. Партицький.

…про яку сказав Гейне… – Далі І. Франко цитує рядки з 24-го розділу поеми Г. Гейне «Німеччина. Зимова казка»..

Menzel (Менцель) Вольфганг (1798 – 1873) – німецький реакційний публіцист, історик, автор книги «Німецька література» (1828, друге вид. – 1836, Штутгарт), у якій з позицій шовінізму і релігійного містицизму виступав, зокрема, проти Й.-В. Гете, а також поетів «Молодої Німеччини», і насамперед Г. Гейне.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 245 – 251.