Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

27.03.1884 р. До К. К. Попович

Львів Львів, д. 27/III 1884, ул. Ліндого, 3

Ласкава пані!

Що Ви вкінці рішились скинути маску і признатися до авторства своїх віршів, се досить похвально свідчить о Вашій цивільній відвазі, – але для мене Ваше признання – признаюсь Вам – трохи запізнє, бо вже перед тим дізнався я від деяких Ваших колежанок, що Ви справді є авторкою тих віршів і многих других, котрих, говорено мені, маєте повну теку. Дуже жаль, що Ви, за внутрішньою боротьбою о своє здемаскування, не прислали мені дещо з своїх творів. А коли, як повідаєте, головна причина Вашого псевдоніма була та, щоб «почути о собі щире, вільне від всяких конвенціональних приміток слово», – то о те Ви не бійтеся, почуєте й так!

То значиться, чи щире і в якім розумінні щире, сього я не знаю, – але що свобідне і від конвенціональних приміток вільне, се певно. І почуєте його поперед всього від мене. Ви хвалитесь, що знаєте мене наскрізь, – конечно, з моїх віршів, повістей і прочої мазанини. Ну, прошу, коли знаєте, ану-ко скажіть, яким Ви собі після того мене представляєте? Тільки щоб Ви надто не наразилися на сміх, то замічу Вам згори, що особисто я ані крихітки не подібний до того, що можна би назвати моєю літературною фізіономією. Ану-ко, комбінуйте!

А поки що я мушу Вам замітити, що се єсть з Вашої сторони не в пору скромність, коли Ви кажете, що я колись о Ваших творах буду мусив голосно сказати: «се діла непокликаної». Чи Ви думаєте, що я мав яку-небудь причину в першім зараз листі писати Вам, зовсім для мене незнакомій, що в Ваших віршах проблискує талант, – т. є. писати Вам нещирий комплімент дуже двозначної вартості? Ні, ласкава панно Климентіє, таких речей я ніколи не пишу на вітер і без переконання.

Впрочім, що значить у поезії «покликаний» або «непокликаний»? Всі покликані, а мало вибраних. От і наші молоді поети, Масляк і Грабович, уважаються за покликаних, а я смію твердити, що вони не вибрані. Поезія в наших часах перестала бути забавкою неробів, а сталась великим ділом, горожанською службою, вона повинна в найдосаднішій і найвищій формі висказувати найвищі змагання, сумніви, болі, розчарування і надії цілого віку, повинна одушевляти і провадити покоління, кристалізувати все, що в їх житті і мислях було найкращого й найліпшого, і переховувати на науку і скріплення потомності. А спеціально у нас, русинів, поезія повинна бути великою часткою тої культурної, поступової праці, до котрої всі ми покликані, до котрої всі ми рук прикладаємо, – Ви, учачи діти в Жовтанцях, я, пишучи о справах крайових у «Ділі» або сучасну літопись у «Зеркалі», – а до котрої не прикладають рук іменно деякі з наших поетів, сидячи цілими днями за картами або за склянкою.

Дуже мені підхлібляє Ваша думка о моїм ненастаннім занятті, але, жаль сказати, вона трохи далека від правди. То правда, що я роблю трохи більше від тих людей, що нічого або майже нічого не роблять, – але того ще не досить. Правда, щодо розривок у мене надто много часу нема, але прошу вважати, що те, що люди звичайно називають розривками, мене більше томить, мучить і денервує, ніж не знати яка робота літературна. А, з другого боку, робота літературна іде мені досить легко – не задля таланту, котрий зовсім не так великий, як більше задля вправи, задля того, що, пишучи від четвертої гімн[азійної] класи ненастанно, я вже вложився в те писання, як віл в ярмо. Форма мені не робить трудності, от і ціла штука, – але творення само, композиція стоїть мене дуже дорого, вимагає тяжкої внутрішньої праці. Власне задля того мені дуже часто серед роботи опадають руки, думка стає, мов глиняна, і ані руш далі. Тоді, особливо літом, бувають такі часи, що я й тиждень до пера не беруся.

A і тепер, крім обов’язкової роботи, котрою я мушу заробляти собі на хліб, я не раз і по кілька тижнів або й місяців не тикаю тих праць, котрі би могли мене трохи вище поставити, могли би дещо нового сказати нашій суспільності і до котрих ціла душа моя тягне. У мене тепер під рукою дві такі праці: історична книга про життя Івана Федоровича і поема «Нове життя». Федорович за гроші, – отже, мушу не раз перемагатися і робити його – оба Ваші листи застають мене іменно за сею роботою, – а поема, бідна сирота, ледве розпочата, лежить собі в паперах, ледве часом вночі чоловік знайде часу написати одну строфку. Бачите затим, що я не зовсім на вітер говорив о лінивстві своїм: чую, що можна би більше робити! Правда, мої особисті стосунки дуже кепські, і то не раз мені відбирає охоту, – товариства такого, де би чоловік найшов щиру участь, і пораду, і заохоту, нема; як тому паукові, приходиться все з себе снувати, щоб і для себе вистарчило, і ще для других осталося, – а се, ласкава пані, не раз таки тяжко, болить!..

Але що се я перед якоюсь туркенею, котра мені ні сват, ні брат, та й у сповідь вдався! Чи не дурень чоловік? Та й за яке свято? За то, що Ви перший лист написали мені зовсім повний містифікації, бо і псевдонім боронили, і ще й біографію розказали таку, що й словечка правди нема. Ні, пані, встидайтеся так поступати! Чи, може, я на се заслужив? Сли так, то скажіть бодай, яким гріхом?

Я просив Вас не рекомендувати листа. Ви на збитки. Ваша страта, бо листонош півтретя дня ходив з Вашим листом, не можучи мене застати дома. Були би-сте мали відповідь швидше, я тому не винен. До мене листи не пропадають, хіба би на Вашій пошті.

А щодо весняних прогулок, на котрі Ви мене висилаєте, то вони у нас зовсім ще не такі принадні, як Вам там у Жовтанцях здається. Сльоти, холод, болото, – агій, не хочеться й з хати рушатись. Впрочім, пощо мені далеко ходити, коли сам Ваш лист приніс мені до хати запах весни. Мегсі.

Отсе я розписався і писав би – по старій привичці многописательства – і бог знає, доки, та пора вгамуватись. Я тільки хотів Вам доочно доказати, що коли я можу писати так довгі листи, то вже ж прочитати від Вас лист, нaпр., на п’яти Ваших аркушиках не займе мені і десятої часті того часу, а вдесятеро побільшить мою приємність. Розумієте?

Кланяюсь Вам і дружно стискаю Вашу руку.

Ваш Іван Франко.


Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. З, 1952, с. 68 – 70.

Подається за автографом – ЛНБ, ф. 29, № 658, с. 5, 6.

Жовтанці – село у Кам’янка-Бузькому районі Львівської області, де вчителювала К. Попович.

У мене тепер під рукою дві такі праці: історична книга про життя Івана Федоровича і поема «Нове життя». – І. Франко не завершив історичної праці про І. Федоровича. На основі зібраних матеріалів він виголосив дві доповіді на засіданнях Етнографічно-статистичного кружка 20 листопада та 2 грудня 1883 р.: «Критичний огляд до подій 1846 року, особливо в Східній Галичині», «Історія скасування панщини в Галичині 1838 – 1850». Пізніше на цих же матеріалах була написана книжка «Панщина і її скасування в 1848 р.», перше видання 1898 р., друге, виправлене, – 1913 р.

Поема «Нове життя» теж лишилася незакінченою. У збірці «З вершин і низин» (1893) І. Франко вмістив «Пролог» та два уривки з цієї поеми.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 405 – 408.