Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

10.05.1884 р. До М. П. Драгоманова

Львів Львів, д[ня] 10/V 1884, ул. Лінде, 3

Ласкавий добродію!

Аж нині, коли у мене біль у грудях, на котрий я оце вже місяць нездужаю, крихітку втихомирився, я сідаю відповідати на оба Ваші листи. Згори мушу перепросити Вас за тон мого попереднього листа, писаного серед грудного болю й таких прикрих обставин, котрі затемнювали мені світ перед очима. Правда, воно то й тепер передо мною не ясніше, але, чень же, бодай спокою більше в тоні здужаю нині задержати.

Поперед всього стрібую сказати від себе що-дещо про ті Ваші уваги, котрі відносяться до моєї особи. Критикуючи гостро поступки тутешніх народовців, Ви твердите – і то вже не перший раз, – що в тих ділах і моєї вини багато, особливо від того часу, як я панегірики Барвінському писав і в співробітники «Діла» та «Зорі» пішов. Про панегірик Барв[інському] я вже писав Вам давніше і не думаю й нині скидати з себе вини, хоч вона, по моїй думці, значно зменшується тим, що

1) Барв[інський] при ycix своїх особистих хибах все-таки в Галичині зробив багато і значно причинився до розрушення інтелігенції і народу, –

а 2) що похорон його був такою маніфестацією, при котрій, по моїй думці, треба було всім народовцям стати прикупі, щоб коло одного прапора згромадити якнайбільше сили.

Ви скажете, що Барв[інський] – підлий прапор. Воно почасти так, і я, певно, не належав і не належу до поклонників його особи, ані його писательської роботи. Але абстрагуючи се, я скажу, що Барв[інський] мав і свого роду організаційний талант і показав вплив між тутешнім народом. Коли тільки згромадиться сила і навчиться йти рядом, тоді прапор змінити легше. Я не знаю, наскільки всі ті резони усправедливлять перед Вами мій «панегірик», – може бути, що Ви назвете се також «неморальним опортунізмом». Та що ж діяти: в даній хвилі чоловік ніколи не потрафить вискочити понад рівень того морального чуття, яке в нього єсть, – а Ви знаєте, що воно в нас у Галичині не надто високе; чи багато, впрочім, вище на Україні і взагалі в Росії – не берусь судити, хоч де в чому можу і з досвіду сказати, навіть ще нижче.

А тепер щодо сотрудництва в «Ділі» і в «Зорі». Ви ставите як argumentum ad hominem супроти мене, що «ми в сотрудники до Каткова и до Піхно не поступаємо». Позвольте замітити, що порівняння Ваше «Діла» й «Зорі» з «Моск[овскими] вед[омостями]» та «Киевлянином» трошки хроме. От якби я до «Слова» або «Пролома» пристав, так тоді би воно було добре. Адже ж і Ви писали до «Киевской старины» обрусителя Лебединцева, конечно, не для того, що вона Лебединцева, а для того, що вона одинокий визначно український журнал.

Та й ще, позвольте замітити Вам, що моє положення з Вашим зовсім а зовсім не рівня. Ви чоловік з широкою європейською славою, Ваші праці кождий журнал і кожда газета в Європі напечатає, ще й руку у Вас поцілує, а я що? Адже ж я вже разів з десяток трібував писати дописи до російських газет, а в кінці й плюнув, не добившися ні напечатання, ні відповіді. А при тім же хіба мені мило кидати свою мову а калічити чужу задля того, щоб десь там сказати своє слово, котрого, може, там і слухати нікому не цікаво, між тим коли у себе дома я можу хоч і з помилками, а все-таки сказати багато дечого такого, чого в нас у Галичині ніхто другий не скаже.

А при тім же зважте ще й те, що мої економічні обставини також дуже тісненькі. Моя батьківщина виносить 14 моргів (чи там, по-вашому, не сповна 7 десятин) худої підгірської землі – на те нас є три брати, вітчим, і мачуха, і двоюрідна сестра. Значиться, засісти на селі до господарства годі й думати, бо нема на чім: і братів покривджу, і собі не поможу. Очевидна річ, що конечно треба заробляти пером. Сидячи на селі, міг би я до якогось часу писати повісті та вірші, але хто ж їх надрукує? Плодити польську белетристику і не хочеться, і мови настільки не вмію, – отже ж, куди йти?

Не знаю, чи не вражу Вас, – а коли вражу, то згори перепрошую, – коли скажу, що Ваші щирі і дружні слова об тім, щоб я вмів сам себе більше цінити, – завсігди видаються мені іронією, гіркою насмішкою. Бо і що ж з того вийде, коли я стрібую зробити страйк хоч би в «Ділі» та «Зорі»? Хіба ж Ви думаєте, що тим людям, котрі заправляють тими письмами, іде о яку-небудь ідею? Вони попросту скажуть: «Не велика серцю туга», – і наймуть собі Подолинського або якого ще ліпшого фразеолога, – ну, а публіка у нас не так-то ще розвинена, щоб зараз розкусила. Хіба ж у Росії після Бєлінського й Добролюбова, після Гоголя і Тургенева народ не читає дурних повістей і дурних віршів? Що такого є в першім з торішніх поетів великоруських Минаєві, крім форми бренячої, – а прецінь же його читають і хвалять. Отак сталось би і у нас.

А щодо підлостів в тих газетах, котрі я підпираю своєю працею, так я при моїм низькім рівні морального почуття думаю, що за час мого співробітництва в них таких надто великих підлостів не було. Оскільки чую від людей, той річник «Зорі», де я працював, в порівнянні з попередніми все-таки і по змісту кращий, і по ідеях поступовіший та логічніший від попередніх. Я знаю добре, що Партицький не так-то давно бризкав болотом і на мене так само, як і на Вас, але все-таки для мене показується важнішим дати читачам «Зорі» замість давніх дурниць щось хоч трохи живішого і поступовішого, аніж мовчати (бо власного журналу, як самі кажете і як я добре знаю, годі склемезити) і задля особистої сатисфакції давати утверджуватись у головах тих 500 або більше людей тьмі кромішній.

Може бути, що й се також вузька, опортуністична мораль, але що діяти! Може, вона з часом розвіється і розшириться, коли я більше пізнаю світу й люлей, стану багатший досвідом, – але поки що понад той рівень моральний, який у мене є, мені вискочити годі.

Чи возможно було мені зробити свою «Зорю» в «Світі», як Ви твердите, – сього я не міг би твердити. Ми числили, приступаючи до його видавання, на підмогу з України, а підмоги майже ніякої не показалось. Ви написали одну статтю, а відтак, обвинувативши нас у безпринципності й нещирості, покинули, невважаючи на те, що писали ми, як німець каже, «nach unserem Wissen und Gewissen» і мусили де в чім числитися з тою галицькою громадкою молодежі, котра підпирала газету грішми. З України (крім 50 крб. Вольського) нам за посилані туди примірники прийшло, бачу, всього 30 чи 40 крб., дописувати ж згодивсь один тільки Кониський, та й то нам на лихо, бо тоді Ви тим дужче почали ганьбити видавництво.

А ми, галичани, як вміли, так піли, – а коли піли подекуди трохи гірше, ніж ми могли, то виною була тіснота обставин. І соловій в лапах у кота не співає, а пищить. На доказ того, серед яких обставин ми видавали «Світ», я наведу Вам лиш те, що я в крайнім недостатку, знеможений мусив їхати на село, де зараз же занедужав тифом. Конечно, при дозрільших силах і трохи більших засобах може бути, що таке видавництво, як «Світ», строга критика мусила б зачислити в гріх його видавцям, впрочім, і на нас, коли хто хоче за нього кинути каменем, то нехай кидає.

Щодо Вашого реферату, то я предложу зараз у неділю кружкові писати в «Ділі» оповістку про нього і про даровані книги з Вашим повним ім’ям. Хоч то ми, хлопи, на рицарських обов’язках зглядом дам не багато розуміємось, то все-таки ця женевська дама настільки для мене дорога, що кожний її дотинок болить мене гірше, ніж мої власні груди.

Рівночасно з сим листом посилаю Вам нові видання «Зорі» і давно жаданого Заклинського, котрого я ледво-не-ледво роздобув.

Перейду тепер до кружка. Ви праві, що поки що серйозної праці й системи в нім не видко, але все ж таки робиться, що мож, і по тих матеріалах, які є під рукою. Тепер, щоправда, людей в кружку мало – найкращі пороз’їздились по лекціях, але все ж таки я маю надію, що здужаю підібрати пачку людей, котрі зможуть і схочуть серйозно засісти за роботу. До таких людей я почислив би Коцовського Корженка, історика, котрий тепер кінчає видання третього тому «Руської бібліотеки» (Шашкевича, Вагилевича і Головацького) і працює вже від кількох літ для докторату над історією Владислава Опольчика. Його була в «Ділі» статейка про зносини Ів[ана] Грозного з німцями і давніше ще стаття про Детка («З тихої кузні Oświaty Ludowej»).

До таких людей почислю я дальше Даниловича, що спеціально віддається економії і статистиці. Тепер він мусить сидіти на селі, щоб поробити екзамени, і ладить докладну статистику того села, – між давнішими роботами я бачив у нього статистику народин, смертей і замужеств у тім селі за 100 літ після метрик церковних. Я з ним широко говорив про потребу зладження з часом історії економічного розвою нашого народу під Австрією і потребу збирання задля цього матеріалів, і він радо обіцяв взяти участь у тій роботі.

Щодо права звичаєвого, то я звернув на нього увагу ще 1882 року в статейці «Громадський суд у Добрівлянах», напечатаній в посліднім, не вийшовшім у світ н[оме]рі «Світу», де я після книги засідань ради громадської зладив статистику її засудів за кілька рік. Надіюсь, що скоро ми будемо мати під руками книги о тім праві, то підуть і реферати, і збирання матеріалів про Галичину.

Що тикається Павлика, то він у кружку єсть, на засіданнях буває, хоч участі в дискусії не бере, а своєї праці про спілки не читає тому, бо не має її під рукою, дав у «Просвіту». Працювати для кружка він не має часу. Впрочім, я думаю, що коли тепер поїду на якийсь час на село, він таки буде мусив дещо дбати про кружок, щоб ішла в нім хоч яка-така робота.

Що тикається Павликового перекладу Реклю, то діло таке, що Тов[ариство] Шевченка прийнялось би випечатати, але, звиняючись недостачею грошей, каже, що книга не повинна б бути більша над 20 – 25 листів. Коли в такім об’ємі поміститься Реклю – ціла робота про Росію, то добре. Та й ще одно: з тутешніх українофілів ніхто не знає Реклю – отже, вони й кажуть: чи не можна би, щоб ми поперед всього мали цілу свою Україну в однім образі, суцільно оброблену, без ніяких додатків: се і для молодшого, і для старшого покоління було б ліпше, аніж читати опис України як appendix до опису Росії. В такий спосіб вони висказували мені свою думку, і так я передав її Павликові, а не як жоден imperativ. Можна, то можна, а не можна, ну, так ладь з богом усе. Тільки ж, оскількі знаю, з п. Реклю така біда, що описи австрійсько-угорської України у нього дуже слабенькі і неповні. Що з тим зробити?

Про видання Навроцького я скажу те, що на нього кружок одержує з «Просвіти» 50 з[лотих] р[инських], з пренумерати прийшло досі з 80, а дещо з розпродажі книжок. Особливо дві перші суми се такі гроші, котрі без того видавництва, певно, не були б до кружка прийшли – виручка з розпроданих екземплярів все ж таки останеться чистим здобутком кружкової каси. А при тім же думаю, що й з книжки самої все-таки дещо доброго прийде – все ж по тих ділах, по котрих писав Н[авроць]кий, Галичина досі ліпшого нічого не поставила. При тім же я надіюсь, що й біографія, й листи його подадуть багато цікавого та навчаючого про українофільство гал[ицьке] кінця [18]60-х і 70-х років. Що з Н[авроцьк]ого святого не зліплять, за це ручить автор біографії – Остап.

Фейлетони в «Ділі» про Петрова – Ви вгадали – походять від Кон[иськ]ого. «Шах-наме» він первісно назвав був казкою, – мабуть, читав тільки той уступ, що переклав за Рюккертом, мабуть, Жуковський чи хто, – але порівняння з казкою єгипетською й того уступу було зовсім не до ладу. Я представляв Б[еле]ю те саме, що «Шах-наме» величезна поема, так він не хотів надто поправляти Ко[ниськ]ого, а тільки замісто казки поклав поему.

Що Страпарола – не збірник, а автор збірника, об тім я знав, і в такім дусі написав, – хіба що невиразно вийшло; я, здається, записав: у збірнику новел Страпароли чи щось подібного, але не написав: в збірнику новел п[і]д н[азвою] «Straparola». Я дуже був би Вам вдячний, якби Ви, при способности витикали мені важніші блуди в моїх роботах, – я ж би бажав учитись і кожне фактичне спростування прийму дуже вдячно.

Читаючи недавно свою роботу в «Зорі» про усмирения непокірної, я аж очі свої забув – адже ж там цілісінький уступ випущено, та й не знаю, по якій причині (тоді, коли печаталось, я у Львові не був і навіть тих н-рів не мав). Іменно випущено розвідку про перший мотив – вибір жениха, де показані були казки, котрі дали початок драмам італьянця Гоцці, а опісля Шіллера про царівну Турандот. Я мушу ще вернутись до того предмета і підібрати до нього більше казок наших і других слов’ян. Пісня лірницька, в котрій чоловік запрягає жінку в ярмо і котрої цікавий варіант є у мене записаний, не зовсім, по моїй думці, може похитати те, що я сказав про вдачу укр[аїнського] варіанта новели про усмирения непокірної. Я би бажав прослідити варіанти новели, котра дала початок пісні про запряження в ярмо жінки, – але поки що у мене нема під рукою матеріалів до того.

Тут один польський жидок робить над мотивом Бюргерової «Ленори», т. є. любки, котру упроваджує дух помершого нареченого. Питався мене про сліди того мотиву в українській літературі людовій і штучній. З людової я мало міг йому вказати понад те, що списав якийсь автор в Ягича, «Archiv für slavi[sche] Philologie», де було наведено в нім[ецькім] перекладі пару казок з Вашого своду й II т. Чубинського. З штучної літератури я вказав йому одну поему Федьковича (кепську), «Маруся», Шевченкову «» й Куліша «Од чого у Воронежі висох став». Жаль тільки, що сеї послідньої казки [не можна дістати] (вона була напечатана в «Вечорницях», котрих нема ані у мене, ані в жодній з львівських бібліотек).

Я зладив для Краківської академії збірник пісень весільних з Лолина, записаний Ольгою Рошкевич. Єсть се один з найкращих комплектів вес[ільних] пісень з усіх, які я досі видав, містить щось коло 190 номерів – пісні й обряди дуже цікаві. Я порівняв той збірник з печатаними у Чубинського, т. IV, й Головацького і понотував, котрі пісні мають у тих збірниках варіанти, котрі зовсім ідентичні, – але майже дві третини, а най половина, є зовсім нових. Крім того, я дав від себе невеличкий вступ, де розвинув трохи думку Костомарова, висказану при кінці передмови до збірника Чубинського, о тім, які складники історичного й культурного життя впливали на творення і наслоювання пісень весільних. Крім того, подав невеличкий очерк села Лолина. Рукопис представив І. Коперницький у комісії – збірник буде випечатаний у IX томі «Справоздань» з кінцем сього року.

Недавно я зладив коротеньку роботу о деяких загадках руських і польських. З збірників, які мав під рукою (Номис, Чуб[инський], Лучаківський, видані крак[івською] Акад[емією]), я вибрав усі загадки, в котрих Stichworts суть сили природи (небо, земля, сонце, місяць, дощ і пр.), і, побачивши, що всюди, у всіх загадках ті сили природи представляються як живі твори (звірі або люди), старався погрупувати їх і прослідити, з якого джерела вони виплили. Працю ту я буду завтра читати в кружку, а опісля напечатаю а «Ділі». Жаль, що для порівняння у мене не було ані одного збірника народних загадок з інших народів. Впрочім, виводи на тім не потерплять, бо й так я показую, що всі ті загадки – витвір не національний, але виплили з міжнародних анімістичних поглядів на природу і що в них стрічаються зароди виображень, розвинені в міфологіях різних народів.

Іно-що получив і не вспів ще прочитати праці Дашкевича о Граалі і о билинах про Альошу Поповича. Ви, певно, мусите давно вже мати їх – обі з 1883 року.

Пісня «Скажи мені правду» у самого Гулак-Артемовського підписана іменем Чужбинського, з таким підписом вона, здається, була напечатана і в «Основі» і відти перепечатана у львівській «Антології». Гулак зовсім не каже, що він записав її з уст народу, – для того я й увагу зробив. А в «Ділі» через помилку коректора напечатано «Чубинський».

Отсе я намазав два аркуші, та й ще скінчити годі. Приходиться ще дещо о собі сказати. Я д[ня] 15 мая їду в поблизьке від Львова село Задвір’я, де по случаю створення читальні маю держати відчит «О тім, як у нас знесено панщину». До сього діла я зібрав цікавий матеріал рукописний, котрий увійде в мою книгу про Федоровича. Хотів би-м на його підставі розказати народові ту історію і опісля історію індемнізації, і все те в популярній обробці дати до сьогорічного «Календаря «Просвіти».

По 15-тім я їду на село лічитись. Куди й на який час, сього ще не знаю. Прошу Вас, коли писатимете листи, то на той сам адрес, як і досі, а якби які посилки посилали, то на адрес Павлика.

Засилаю Вам своє сердечне поздоровлення.

Ваш Іван Франко.


Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 74 – 79.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1331.

…на оба Ваші листи. – Маються на увазі листи М. П. Драгоманова від 1 і 5 травня 1884 р. [Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 70 – 74]

…як я панегірики Барвінському писав…… – Йдеться про некролог В. Барвінському, написаний І. Франком спільно з І. Белеєм, за що М. Драгоманов докоряв І. Франкові («На смерть Володимира Барвінського». – «Діло», 1883, № 9-10).

Катков Михайло Никифорович (1818 – 1887) – російський реакційний публіцист і журналіст, крайній ретроград і великодержавний шовініст, редактор «Московских ведомостей» і «Русского вестника».

«Московские ведомости» – реакційна газета, виходила у Москві з 1756 по 1917 р.

«Русский вестник» – політичний і літературний журнал, заснований у 1856 р. М. Катковим у Москві. На початку 1860-х років дотримувався помірковано-ліберального напряму, а після польського повстання 1863 р. перетворився на реакційний поміщицько-кріпосницький орган. Виходив до 1906 р.

Піхно Дмитро Іванович (1853 – 1913) – російський економіст, професор кафедри економічних наук Київського університету, реакціонер і великодержавний шовініст, редактор газети «Киевлянин» (1879 – 1907).

Лебединцев Феофан Гаврилович (1826 – 1888) – історик і церковний діяч, редактор другого тому «Архивов Юго-Западной России», з 1882 р. до кінця життя редагував журнал «Киевская старина».

Минаев Дмитро Іванович (1808 – 1876) – російський поет.

Опольчик Владиславсилезький князь, намісник Галичини в 1372 – 1378, 1385 – 1387 рр.

Деткобоярин, управитель Галичини в 1339 – 1349 рр.

Страпарола Джіован Франческо – італійський новеліст кінця XV – половини XVI ст. (помер 1557 р.), у 1554 – 1555 р. склав збірку 74 оповідань і новел, запозичених з різних джерел («Fredeci piace voli notti»). Про цей збірник І. Франко писав у статті «Старинна романо-германська новела в устах руського народу», публікованій у «Зорі» (1883, № 2, 3).

Читаючи недавно свою роботу в «Зорі» про усмирения непокірної… – Йдеться про названу вище статтю «Старинна романо-германська новела в устах руського народу».

«Од чого у Воронежі висох став» – оповідання П. Куліша «О том, отчего в местечке Воронеже высох Пешевцев став».

…праці Дашкевича о Гра[а]лі і о билинах про Альошу Поповича. – Мовиться про «Сказание о св. Граале», К., 1877, і «Былины об Алеше Поповиче и о том, как не осталось на Руси богатырей», К., 1883, професора Київського університету Миколи Павловича Дашкевича (1852 – 1908), літературознавця і фольклориста.

…розказати народові ту історію і опісля історію індемнізації… до сьогорічного «Календаря «Просвіти». – Цього задуму І. Франко не здійснив.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 433 – 440.