«Апологія» Арістіда

Іван Франко

Нам лишається ще сказати дещо про сам грецький текст повісті. Так, як його маємо, можна в ньому розрізнити три складові частини чи, властиво, три групи складників. Поперед усього різко виділяються своєю оригінальністю і силою притчі; їх звичайно числять 13, а власне:

1) про сівача;

2) про смертну трубу;

3) про чотири скриньки;

4) про соловія;

5) про блудного сина;

6) про доброго пастуха;

7) про однорога;

8) про трьох друзів;

9) про однолітніх володарів;

10) про царя і двоє бідарів;

11) про багацького сина і дідову дочку;

12) про молоду серну і

13) про царевича і жінку-спокусницю.

Та я дочислив би сюди ще два ширше розведені порівняння:

14) про сонце,

15) про голуба, а також

16) оповідання про царського вельможу й каліку, що знає лік на людську обмову.

Із сих 16 оповідань троє взяті із євангелій, а власне 1, 5 і 6, інші являються враз із нашою повістю уперве в європейських літературах. Відки вони взялися і яку перебули дорогу, поки дійшли до грецької повісті, про се буде у нас річ в другій частині отсеї студії, що буде присвячена власне літературній історії сих притч.

Другий складник нашої повісті, що теж усякому читачеві відразу впадає в очі і робить враження різке, хоч далеко не таке корисне, як притчі, се обширні релігійні, етичні і догматичні трактати, упімнення і молитви, що ними попросту переладований скелет властивого оповідання.

Почавши від появи Варлаама, ті релігійні вставки займають найбільше місце і тягнуться майже без перерви аж до кінця. Певна річ, найбільшу часть тих уступів треба приписати перу того самого Івана, монаха з монастиря святого Сави, що написав сей твір, та ми вже згадували, що деякі часті з сеї групи не є його духова власність.

Власне знаменита промова Нахора (у Міня розділ XXVII) є одним із таких чужих пер, що ними прикрасив себе автор повісті про Варлаама і Йоасафа. В останніх роках віднайдено в Сірії і Арменії стародавні переклади одного старо-християнського апологетичного пам’ятника, так званої «Апології» Арістіда, що досі звісна була тільки з свідоцтва історика церкви Євсебія («Historia ecclesiastica», IV, 3) та Єроніма («De viris illustribus», 20) [По думці Гарнака («Geschichte der altchristlichen Litteratur bis Eusebius», I, а, с 98), Євсебій сам не читав «Апології», а Єронім тільки переписав та розвів водою згадку Євсебія].

Аж ось в 1878 видали в Венеції вірменські мехітаристи уривок сього пам’ятника в вірменському перекладі, віднайдений у двох списках, що один із них зладжений був ще в XII в., а другий аж в 981 р. Сам переклад, як сказано в передмові до сього видання, зладжений був із грецької мови ще в V віці. До вірменського тексту доданий був і латинський переклад. Пізніше віднайдено ще третій вірменський список того уривка, з XI віку.

Та видання мехітаристів не звернуло на себе такої уваги як слід, може, для того, що уривок «Апології» був не дуже великий. Латинський переклад його передрукував Пітра («Analecta», IV, 6, 282), на німецьке переклав його Гімпель («Tübinger theologische Quartalschrift», 1880, І), та ті, що писали про нашу повість, не звертали на нього уваги.

Аж ось віднайшов 1889 р. англічанин Гарріс в монастирі святої Катерини на Сінаї сірійський переклад цілої «Апології» в рукописі з VII віку. Сірійський текст і англійський переклад він опублікував у видаваних Робінзоном «Texts and Studies», т. I, вип. 1. Учений редактор, прочитавши уважно сей пам’ятник, побачив зараз, що його грецький текст звісний нам давно – як промова Нахора в повісті про Варлаама і Йоасафа, і в приписці до Гаррісового видання подав се своє відкриття до відомості вченому світові.

Правда, автор Варлаама і Йоасафа не втягнув «Апології» дослівно до своєї книги; він декуди вкорочував її, та проте в грецькім тексті ми маємо й деякі такі місця, яких нема в сірійськім, які, значить, пропустив сірійський перекладач. Врешті, правдоподібно й те, що деякі відміни грецького тексту супроти сірійського треба приписати авторові повісті. Думаємо, що не від речі тут буде подати читачам бодай початок сього пам’ятника в тексті, який є в крехівському, а до сього тексту додати переклад на нашу мову тих самих уступів з сірійського тексту. Нахор мовить:

«Аз, царю, прилежанієм божієм пріидох расмотрити мира. И видѣв небо и землю и море и солнце и луну и прочаа почюдихся красотѣ. Видѣв же яже въ всем мирѣ яко нуждею движима сут, разумах движащим их и одръжащаа их, яко съ єс[ть] бог въсего подвизаа и крѣпліи єс[ть] дръжимаго. Тому глаголя: бог ес[ть] въставивъшему вся и одръжащему безнач[а]льна и вѣчна, бесъмертна и не трѣбуя ничтож[е], вышъши вьсѣх грѣхов и прегрѣшеніи, гнѣва же и забьвеніа и творимаа недоумѣваніем, и въсѣчьскаа им съставлена бышя. Не трѣбуют жрътвы ни трѣбища ни въсѣх видимых, въси ж[е] его трѣбуют. Сіа тако глаголана о бозѣ, якож[е] въ мнѣ въмѣстис[я] о нем глаголати. Пріидѣм же и от человеческаго рода, яко да видим, которы их дръжат истинъну, который ли съблазн.

Явѣ бо єс[ть], царю, яко трое роди человечестіи сут въ сем мирѣ, въ них же сут поклонителе вами глаголемых бо[г], юдеане и кръстиане, Тіиже пакы, иже многѣа чтяше богы, на три роды раздѣлѣются: на хальдеаны и на ельлины и на египътяны. Си бо быша нач[а]льници и учители прочіим языком, многоименъных бог служителе и поклонителе видимых, которых прѣльщени быша, послѣдовати єтихіам (мабуть «стихіам»), и нач[а]ша чисти тварь пач[е] сътворъшаго их.

Их же и образы нѣкоторых сътворъше, нарекоша небеснаго и земнаго и морю, слънцу ж[е] и лунѣ и прочіим стихіам и звѣздам. И поставивъша я въ капищех кланяются богы я нарицающе, их же и стръгут съ твръдою, да не унырены будут от разъбойникь.

Ибо аще невъзможни бози о своємь спасеніи […] даровати имут. Блазнію убо великою съблазнишяс[я] хальдеане, и дивовати ми ся хощет, о царю, како глаголемии премудріи и не разумѣша, яко и та стахіа (sic!) тлѣєма єс[ть] и повинуется нуждею, то како сут бози, како ли кумиры, иже въ образ сътворени, бози сут.

Что убо глаголем о стихіи? Имящеи (мабуть, «мнящей»): небо ес[ть] бог – блазнятся, видим бо є прелагаема и нуждею движима и солнцу и мѣсяцу текуща и звѣзды овы убо заходяща, овы ж[е] выходящу и по вся лѣта шьствованіє творят, жатву и зиму, якож[е] повелено им єс[ть] от бога, и не преступают повеленѣа. Тѣм яв ес[ть] небо не бог, но дѣло божіє.

Мнящи ж[е]: земля ес[ть] бог ли быс[ть], ни облазниша. Видим бо ю человек досажденієм и обладаему и възмѣшаема и копаема ими, ибо аще испечена, то мрътва будет, аще пач[е] мочима, тляется и плоды ея, тъпъчема ж[е] языкы и прочіих скотин, крьвію убіеных осквръняема бывают, ръема и наплъняема мрътвых, сим бо тако сущіих не подобает земли богыни быти, но дѣл[о] божіе не (мабуть, «на») требованіє человеком быс[тъ].

И о (мабуть, «вода») делаема ими осквръняется и тля имаес[я], изменяется варима и вапы ж[е] размѣсима и остуденством вразима и крьвію оскврънѣема и на нечистоту всякую, на омовеніє и на опираніє носима. Сего ради не възможно водѣ быти богом.

Блазнят бо ся огнь […] же быс[ть] на требованіє человеком и одалаем ими и носим от мѣста на мѣсто на варитву и печитву въсякым мясом, и еще ж[е] и мертвыми тѣлесы тлѣєм єсть от чловек; сего ради не подобает огня богом быти, но дѣл[о] божіє.

Мняще ж [е] человека бога – блазънятся. Видим бо его движима нуждею и питаема и старѣющас[я] и не хотящу ему, и радуется и пакы печален будет, требует пищу и питіа и одежда, сущу ж[е] ему единыя и древа и зеліє […] и въсѣкым бѣсовствієм.

И нѣціи от них овъцам и козлом и тлъцом и кръкодилу и змію и пъсу и влъку и кун и тръпястику і аспиду и локу дуплому и чесновитъку. И не разумѣша окааніи видяще богы своя изѣдаеми етерыми человекы. Прѣльстію убо великою съблазнишас[я] египтяне и хальдеане таковыя богы въводяще и кумиры им творяще. Явима сут, о царю, си въсякого божественых вѣра и кланеніє блазне и погыбеліє, не подобает бо видимых именовати, но невидимаа и всяч[е]скаго видящего и вся сътворшаго бога чести и кланятися».

Зараз за сим крехівський текст переходить до жидів і християн. Порівнюючи сей текст з грецьким текстом в повісті, бачимо, що крехівський рукопис подає сю промову дуже вкорочену, в ній пропущено довгий і многоважний уступ про віру греків, а з уступу про віру єгиптян поміщено тільки шматочок. Щоби показати, оскільки наш список різниться від грецького тексту, а сей знов від того тексту Арістідової «Апології», що перекладена з сірійської мови, наводимо відповідну до повищого часть «Апології» в перекладі на нашу мову, користуючися для сеї цілі німецьким перекладом доктора Ріхарда Раабе (Dr. Raabe. Die Apologia des Aristides, aus dem Syrischen übersetzt und mit Beiträgen zur Textvergleichung und Anmerkungen herausgegeben. Leipzig, 1892, ст. 1 – 8). Місця, взяті в гранчасті скобки, властиві тільки сірійському текстові і пропущені при вставлюванні твору в текст «Варлаама і Йоасафа»; місця, надруковані курсивом, находяться в грецькім тексті та пропущені в церковнослов’янськім перекладі, який маємо в крехівськім списку.

«[Починається «Апологія», яку проголосив філософ Арістід перед кесарем Гадріаном про почитания всемогущого бога. До Кесаря Тита Гадріана Антоніна Достойного і Побожного мовить Маркіан Арістід, філософ афінський.]

«Я, о царю, з ласки бога прийшов на сей світ, а коли приглянувся небу, і землі, і морям, і сонцю, і всяким іншим приспособленням, я дивувався устроєві світовому. Та я зрозумів, що світ і все, що в ньому є, порушується з принуки когось іншого; я зрозумів, що той, хто їх порушує, се бог, [що в них є укритий і від них скритий] [В грецькім тут коротше: «συνηκα τον κινουντα καί διακρατουντα ειναι Θεόν» – «Я зрозумів, що той, хто їх порушує і над ними панує, се бог»]. А тим часом ясна річ, що те, що порушує, сильніше від того, що рушається [В грецькім тут іще додано: «А те, що панує, сильніше від опанованого»].

[А досліджувати про сього двигателя всього світу, який він є, – бо се мені ясне, що по своїй природі він непостижний, – і сперечатися про тривкість його порядків, немовби я їх вповні розумів, – ні на що не здалося, бо ніхто не може їх вповні зрозуміти]. Значить, [про сього двигателя світу] скажу лиш тільки, що він – бог [над усім] і все зробив [для чоловіка. А думка в мене така, що се добре, щоби хтось боявся бога і не неволив людей].

[Скажу далі: бог не є вроджений, не сотворений; се істота постійна], без початку [і кінця], безсмертна, [совершенна і непостижна. Вираз «совершенний» значить, що в ньому нема хибні, що він нічого не потребує, [але все на світі потребує його. А те, що він без початку, значить, що все, що має початок, має також кінець, а що має кінець, те підпадає знищенню. У нього нема ім’я; бо все, що має ім’я, причасне до сотвореного]. У нього нема постаті [ані будови членів, бо все, що з них зложене, причасне до уформованих речей. Він не є ані мужеського, ані женського роду.

Небо не обхоплює його, але він обіймає небеса і се, що бачимо і чого не бачимо. У нього немає противника, бо нема нікого, сильнішого від нього]. Він не почуває ні гніву ні завзяття, [бо ж нема нічого, що б могло проти нього остоятися]. Блудити або забувати не лежить в його вдачі, [бо він увесь – мудрість і знання], через нього існує все, що існує. Він не бажає жертв зарізаних, ані напоїв, ані ніякої зримої речі, не потребує нічого ні від кого, але все, що живе, потребує його,

А коли отсе висказано вам про бога, оскільки наше пізнання було в силі висказати про нього, то перейдемо тепер до людського роду, щоб пізнати, хто з них дійшов до правди – тої, про яку ми, власне, говорили, а хто від неї відблукався.

Звісно вам, о царю, що на сьому світі є чотири розряди людей: варвари, греки, жиди і християни [Грецький текст, а за ним і крехівський, має трохи інший і, мабуть, первісний поділ: є три роди релігій: многобожні, жидівська і християнська. Многобожні релігії знов діляться на три розряди: релігія халдейська, або, як видно з дальшого опису, обожания сил природи, релігія грецька – обожания людей, і релігія єгипетська – почасти обожания людей, а почасти обожания звірів та рослин. Остаточно, беручи формально, виходить п’ять розрядів, та властиво тільки два (многобожці і однобожці); вилучивши між многобожцями греків у осібну групу, а між однобожцями жидів, одержимо четвірку сірійського тексту].

[Варвари виводять початок своєї релігії від Кроноса і Реї і інших своїх богів, греки від Геллена, про котрого твердять, що походить від Дія. А від Геллена пішли Айоль і Ксутос, а інше потомство від Інаха і Форонея, і від єгиптянина Данаоса, і від Кадма, і від Діонізоса. А жиди виводять початок свого роду від Авраама, того, що вродив Ісаака, а сей вродив Якова, що далі мав 12 синів, а ті з Сірії перенеслися жити до Єгипту. Там їх прозвано «народ гебреїв» від їхнього праводавця, а вкінці названо їх юдеями.

А християни виводять початок своєї релігії від Ісуса, месії, і зовуть його сином найвищого бога, і мовлять; що бог зійшов з неба і прийняв та вдяг на себе тіло від гебрейської дівчини і що в дочці чоловіка пробував син божий. Се показується із тої євангелії, яку, як у них голоситься, оповіщено віднедавна і якої силу зрозумієте й ви, коли її прочитаєте. Отож той Ісус уродився з плем’я гебреїв. А мав він 12 учеників, щоби сповнився його чудесний замір спасіння. Жиди пробили його, він умер і був похований, та оповідають, що по трьох днях воскрес і піднявся на небо. А тоді ті 12 учеників розійшлися по всіх звісних частях світу і навчали про його велич з усякою покорою та лагодою. Отим-то й ті, що нині вірять в сю проповідь, зовуться, як звісно, християнами.

Отакі-то ті чотири розряди людей, про які я сказав уперед: варвари, греки, жиди і християни. Почнімо ж тепер від варварів і за порядком] перейдімо до інших народів, щоби переконатися, які з них мають правдиве розуміння про бога, а які хибні.

Отож варвари [Грецький текст замість варварів має всюди халдеїв. Крехівський має тут невеличкий пропуск, що робить се місце незрозумілим: очевидно, той, хто переписував рукопис, в поспіху пропустив один або два рядки свого взірця], не пізнавши бога, похибилися на елементах і почали обожати твори замість творця.

Задля того ж понаробляли ідолів [Сірійський перекладач пропустив тут дещо з грецького оригіналу Арістідового, що заховалося в нашій повісті і є також в крехівському] і позамикали їх у храмах і тепер віддають їм честь і дуже старанно пильнують їх, щоби розбійники не покрали їм богів.

Варвари не зрозуміли того, що всякий, хто стереже, більший від того, кого стережуть, а той, хто творить, більший від сотвореного. Коли ж їх боги заслабі на те, щоб увільнити себе самих, то як же вони дадуть свободу людям? Значить, важко помиляються варвари тим, що шанують мертві, для них зовсім непожиточні ідоли. І хочеться мені, о царю, дивуватися їх мудрим, як се вони [так помилялися і назвали богами ідоли, зроблені на честь елементів, і як се ті мудрі]не зрозуміли, що й елементи підпадають знищенню й розкладові.

[Бо нехай тільки найменша часть елемента буде знищена або розложена, то й весь він знищіє і розложиться.] А коли елементи самі розкладаються, [і нівечаться], і мусять підлягати іншим, [сильнішим від них, і] значить по своїй вдачі не боги, то як же се ідоли, зроблені на їх честь, називають богом? [Велика се помилка, яку напустили їх мудреці на своїх прихильників].

Обернімося ж, царю, до елементів самих, щоби показати, що вони не боги, а тільки твір, що нівечиться і змінюється (подібно, як і чоловік) [Грецький текст не має слів, узятих нами в скобки, та зате має в сьому місці слова, яких нема в сірійськім тексті: «Із небуття виведені розказом існуючого бога»].

А бог не нівечиться і не міняється, і його не видно, а тільки він сам усе бачить, і змінює, і перероблює [Тут в сірійськім перекладі пропущено цілий уступ про те, що небо не бог; уступ сей є в грецькім тексті, а також і в крехівськім, хоч також з деякими скороченнями проти грецького].

Отож ті, хто думає про землю, що вона бог, дуже помилилися [І тут сірійський текст трохи вкорочений супроти грецького, де читаємо: «Адже ж бачимо, як люди над нею збиткуються і нею володіють»], бо ж її крають, [засаджують] і розкопують, [вона приймає нечистоту, і бруд людей, і диких звірів, і худоби, і деколи] буває безпожиточна. Бо коли її спалити – вона мертва, бо з череп’я не виросте нічогісінько. А знов коли на ній набереться води, то вона нівечиться враз зі своїми плодами. А до того люди і худоба топчуть її ногами, вона всисає в себе нечистоту крові вбитих, її розривають, наповнюють мерцями, вона – схованка для трупів. [А се ж неможливо, щоби свята, чесна, щаслива і незнищена істота допускала хоч одну з тих речей]. З сього ясно нам стало, що земля не бог, а твір божий.

Так само знов схибили ті, що увірили, буцімто вода – бог. Бо вода сотворена для вжитку чоловіка і підлягає йому [різним способом. Вона міняється, приймає в себе нечистоту [Слова, розстрілені в гранчастій скобці, находяться в крехівському, хоча їх нема в грецькім тексті у Міня. Очевидно, той грецький текст, з якого перекладено взірець крехівського списка, мав їх також],] щезає і позбувається своєї вдачі, коли її варити разом з многими іншими речами [Крехівський має тут інтересний зворот: «вапы ж[е] размѣсима», що відповідає грецькому «άλασσόμενον χρώμασι» [що змінює кольори (грецьк.). – Ред.]. Очевидно, що ті грецькі слова не допускають такого перекладу, який є в крехівському, бо «άλλάσσω» міняю, змінюю (грецьк.). – Ред. значить переіначувати, підмінювати, а «χρωμα» колір (грецьк.). – Ред. – фарба, колір. Чи старослов'янський перекладач мав перед собою грецький текст з іншими словами в тім місці?].

Вона ж приймає кольори, їй не властиві, холод робить її твердою [бруд людей і звірів, і] кров убитих мішається і зливається з нею. [А дотепні люди силують її плисти по водопроводах, гонять її наперед без її волі], спроваджують її [до садків і інших місць], щоби збирала і виносила нечисть людей і змивала всяку нечистоту і вдовольняла людські потреби

[Завважимо тут ось що: грецький текст має се місце так: «καί ύπό του κρύους πηγνύμενον, καί είς πάντων των άκαθάρτων πλύσιν άγόμενον». Білліус перекладав, очевидно, з якогось повнішого тексту і має «utpote quae et frigore concrescat, et ex cruore spurcitatem contrahat, et ad impurarum omnium rerum ablutionem adhibeatur». Як бачимо, того що підчеркнено в латинському, нема в грецькім зовсім.

Інтересно, що крехівський має се місце ще повніше: «И остуденствомь вразима, и крьвію оскврънѣєма и на нечистоту всякую на омовеніє и на опираніє носима». Слів, підчеркнених в старослов’янському, нема ні в грецькім, ні в латинськім тексті, та може бути, що вони – плеонастичний додаток старослов’янського перекладача; таких додатків ми вже здибали кілька].

Отим-то неможливо, щоб вода була богом, а тільки є вона діло боже [і часть природні.

Так само немало похибили й ті, хто увірив, що вогонь – бог, бо й сей сотворений для вжитку людей і підлягає їм [різними способами] для варення страв [і для роблення литих предметів і інших речей, про які ваше величество знаєте] [В грецькім тексті і в крехівському тут є знов дещо таке, що пропущено в сірійськім]. Надто його всякими способами гасять і придушують, так що він щезає.

А знов ті, хто увірив, що вітри з бурі – бог, – і ті помиляються. Адже се нам ясно, що ті вітри підлягають комусь іншому, [бо ж вони віють раз дужче, а раз слабше, а то й затихають на розказ того, хто панує над ними. Бо вони сотворені богом], задля чоловіка, щоби заспокоювати потребу дерев, і плодів, і засівів і щоби гнати кораблі на морі, [що то привозять людям те, чого потребують, і перевозять усякі речі звідти, де вони є, туди, де їх нема, і на те, щоби удержувати в постійності часті світу.

Власне через те,] часом змагаючись, а часом слабнучи, вони [в однім місці роблять користь, а в іншім шкоду] за показом їх управителя. [А навіть люди при помочі звісних приладів можуть його ловити й замикати, щоби приносив їм пожиток, якого від нього жадають. А сам він не має над собою ніякісінької власті. Отим-то неможливо назвати вітри богами, а тільки ділом божим].

Так само помиляються й ті, хто вірить, що сонце – бог. Адже ж ми бачимо, що воно рушається за розказом когось другого, раз у раз крутиться, [і біжить], і ходить ступінь за ступенем, сходячи і заходячи [день у день], щоб огрівати парості рослин і зілля і [виводити їх на повітря, з котрим мішається все, що тільки росте на землі]. А надто хід його такий, що його можна обчислити, так само як і хід інших звізд. [І хоча воно по своїй природі – одно, то примішується до многих частин для пожитку і потреби людей, і то не по своїй волі, а по волі того, хто ним кермує].

Отим-то неможлива річ, щоби сонце було богом, а є воно тільки ділом божим. [Те саме треба сказати й про місяць та зорі] [Цілий уступ про вітри, сонце і місяць в крехівському пропущений. Треба додати, що й у сірійському перекладі пропущено цілий уступ про місяць, що находиться в грецькім тексті; сірійський перекладач натякнув тільки на сей уступ речення, що ми поставили в скобках].

А ті, хто вірив про [стародавніх] людей, буцімто [дехто з них був] бог, – [власне ті дуже] помилялися, [як се й ти сам знаєш, царю]. [Бо ж чоловік зложений із чотирьох елементів і з душі та духу і для того називається також світом і без одної з тих частин не може існувати. У нього є початок і кінець, він родиться і гине. А бог, як я вже сказав, по своїй вдачі вільний від усіх тих речей, він не зроблений, і його не можна знівечити.

Отим-то й неможливо, щоб ми прикладали чоловіка до божої вдачі]. Адже ж він не раз жде радощів, а дізнає горя, жде сміху, а мусить плакати, буває лютий, заздрісний, зависний, почуває жаль, не згадуючи вже про інші його хиби, І всякими способами нівечать його елементи, а навіть звірі. Відси то, о царю, мусимо зрозуміти помилку варварів, що [не роздумавши добре про правдивого бога, відблукалися від правди і пішли за принадою своїх змислів, ] віддали честь мертвим образам і через своє засліплення не зрозуміли, який є правдивий бог.

[Уступ про обожания чоловіка в грецькім тексті не тільки коротший, але й досить відмінно уложений від сірійського. Та що в крехівськім велика його часть пропущена, то ми не вдаємося в дальше порівняння]…

Як уже сказано, в крехівському тут є велика прогалина: пропущено обширну характеристику грецької міфології і першу половину єгипетської. Щоб не забирати багато місця, ми також лишаємо набоці ті уступи, а приводимо зразок перекладу з сірійського тексту тільки того уступу, що відповідає текстові, захованому в крехівському:

«[А що єгиптяни дурніші від усіх інших народів, то] не досить їм було тих і інших богів, але вони понадавали назви богів навіть звірам [В крехівському бачимо в сьому місці вирвані зі зв’язку і незрозумілі слова: «… и древа и зеліє и всѣкым бісовьствіемь»; в грецькім тексті дарма шукаємо за чимось, що би їм відповідало, так само нема нічого відповідного і в сірійськім тексті] [і рослинам, що й душі не мають].

Бо деякі з них обожають вівцю [грецький текст і крехівський додають тут ще цапа], другі – теля, деякі – свиню, [інші ящірку], а деякі крокодила, і кібця, і рибу, [і ібіса], і яструба, і орна, і ворону. Деякі обожають кота, [а інші – рибу шеббута], деякі – пса [грецький і крехівський додають ще вовка], деякі – вужа, а деякі – змію [в крехівському маємо: «И кун ѣ и тръпястьку аспиду»; в грецькім сим назвам відповідають: «καί τόν πίυηκον, καί δράκοντα καί τήν άσπίδα» і мавпу, і дракона, і змію (грецьк.). – Ред.; виходило би, що замість мавпи старослов’янський перекладач поклав куну, а на вужа найшов незвичайну назву «тръпястька»], [а інші лева], а інші – часник, і цибулю, і терен, [а інші пантеру] і всяку всячину в тім роді.

І не розуміють ті нещасні, що всі оті речі – ніщо, хоча день у день бачать, як люди їдять і нівечать їх богів і як вони навіть нівечать одні одних. Одних з-поміж них палять, інші здихають, гниють і робляться гноєм. [I вони не розуміють, що ті боги пропадають різними способами! Не зрозуміли того єгиптяни, що такі речі – не боги, бо самі собі не можуть допомогти. А коли вони заслабі на те, щоб увільнити себе самих, то відки ж у них візьметься сила, щоб увільняти, рятувати своїх поклонників? Важкої помилки допустилися єгиптяни, тяжчої, ніж усі народи, які тільки є на землі».

Ми вважали потрібним зупинитися трохи довше над тим пам’ятником старохристиянської апологетики, щоби на ньому схарактеризувати редакторський метод автора повісті при вплітанні в свій текст інших, готових уже творів. Знаючи, що він вплів цілу Арістідову «Апологію», ми не будемо вагуватися признати можливість, що таким самим робом вплетено в сей текст і інші старохристиянські літературні твори.

До них зачислили б ми згадану вже нами Йоасафову молитву перед сподіваним мучеництвом (розділ XXV), упімнення, яке дає Варлаам Йоасафові перед хрещенням (розділ XIX) і т. і., хоча, звісно, поки що не можемо ствердити тут позику так документально, як при промові Нахора. Щодо самої «Апології», ми завважимо ще, що початок її, який ми отсе привели, є не що інше як ширший і артистично виконаний розвиток тих думок, що висказані в звіснім апокрифі «Откровеніє Авраама» чи, радше, в тих жидівських книгах, особливо в книзі «Яшар» і в «Гемаррі», що послужили джерелом сього апокрифа, а почасти також у Йосифа Флавія [И. Порфирьев. Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях. Казань, 1872, ст. 44 – 46]. На сю залежність грецької «Апології» від жидівських талмудичних джерел досі, здається, не було звернено уваги.

Примітки

«Апологія» Арістіда – збірка коротких повчальних оповідань – апологів, побудованих на алегоричному зображенні тварин або рослин. Укладачем її був Арістід Мілетський – грецький письменник II або І ст. до н. є.

Єронім, Ієронім (331 – 420) – християнський письменник, церковний діяч, переклав Біблію латинською мовою.

Мехітаристи, або мхітаристи – вірменсько-католицька конгрегація, заснована в 1701 р. у Константинополі монахом Петром Мехітаром чи Мхітаром (1676 – 1749). Пізніше діяла у Відні. Видавала старовірменські літературні пам’ятки.

Гарріс Вільям (1835 – ?) – американський видавець.

Флавій Йосиф (37 – бл. 95) – іудейський воєначальник та історик.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 380 – 389.