Виступи Федоровича в сеймі

Іван Франко

Між тим в раді державній д[ня] 14 вересня Іван Федорович на хвильку забирає голос в справі внеску Брестеля і Гольдмарка. Брестель вніс, щоби збіднілим віденським ремісникам дати підпомогу з каси державної в сумі двох мільйонів і на ту суму признати міністерству кредит, а позаяк перед тим уже признано було на подібну ціль кредит 1/2 мільйоновий, так, отже, щоб того півмільйона вчислити вже в повищу суму, евентуально вотувати тепер 1.5 мільйони. Гольдмарк зробив поправку до того внеску, щоб вотувати цілих 2 мільйони, не вчисляючи давнішого пів мільйона. Над тим внеском почалась довжезна дебата, властиво ж кажучи, не над внеском, але по поводу внеску. Кождий посол (особливо посли чеські) старався в якнайяркішім світлі представити нужду ремісників в своїй околиці, доказуючи, що коли потрібно запомоги для віденців, то двічі потрібно її для провінцій. Боррош постановив внесок о уділенні такого ж кредиту для ремісників чеських. Одним словом, дискусія зовсім відбігла від властивого предмета, і предсідатель не міг собі дати ради. В своїй коротенькій замітці Федорович звертає увагу палати на те відступлення від властивої речі.

«Первісно була тут мова о тім, щоб ми вотували суму 2 мільйонів. Звісна річ, що всяку таку постанову повинна насамперед обговорити і ухвалити комісія фінансова (і вона, справді, ухвалила внесок Брестеля). А тут нині предкладають нам не 2, але 4 мільйони до вотування. Я думаю, що без попереднього розбору і ухвали в комісії фінансовій ми тих нових двох мільйонів вотувати не можемо. Міркую затим, що внесок Борроша поперед всього треба відіслати до комісії фінансової».

Ті прості і ясні слова положили кінець предовгій дискусії; внесок Брестеля принято, поправку Гольдмарка відкинено, а внесок Борроша відіслано до комісії фінансової.

На Угорщині справи стояли чимраз гірше. Єлачич, з одного боку, банатські серби, з другого боку, робили угорській партії революційній багато клопоту. Коли депутація до цісаря не принесла ніякого хісна, вислано нову депутацію до сойму, просячи, щоб він як вираз волі всіх народів держави причинився до поєднання угрів з цісарем. Як бачимо, другий раз політичні обставини тягли сойм з вузької стежки нарад конституційних на дорогу політичної акції. Звісна річ, була се дорога дуже небезпечна і при данім складі сойму майже неможлива. Депутація угорська на самім вступі спіткала непревиджені труднощі. Коли-бо зажадала, щоб її допущено до зали нарад соймових, де би перед цілим соймом могла усно виложити свої жадання, їй відказано навідріз, покликуючися на виразний припис регулямину соймового, що «ніякі депутації не можуть бути допущені ані на засідання соймові, ані до секцій, ані до виділів».

Угри, стрітивши таку запору, звернулися до поляків, апелюючи до їх відвічної дружби і просячи о виєднання їм вступу до зали нарад. Поляки не могли відмовити. Сераковський поставив внесок, що з припису регуляминового на сей раз зробити виємок, – внесок, котрий задля своєї незручної стилізації згори малі мав шанси, тим більше що чехи рішуче були противні допущенню і вислухуванню угорської депутації. На таку евентуальність, коли б внесок Сераковського упав, поставив Федорович слідуючий внесок: «Вношу, щоб з ради державної вибрати комісію, котра би вислухала домагання угорської депутації і здала о них справу вис[окому] соймові». Як бачимо, внесок сей, хоч не так далеко ідучий, як внесок Сераковського, дуже зручно обходив припис регулямину, змагаючи все-таки до одної цілі, щоб справу угорську поставити на порядку дневнім нарад соймових, отже, впровадити сойм на поле акції політичної, як се було бажанням Федоровича вже й 13 вересня.

Сейчас на другий день оба ті внески прийшли під нараду в соймі. Внесок Сераковського поперли німецькі радикали, як Боррош, Брестель і др. Але чехи, особливо Рігер і Палацький, дуже сильно виступили против угрів і против їх допущення на засідання соймове. Затим прийшла черга на Федоровича мотивувати свій внесок. Він промовляв коротко, але досадно. Між його паперами з часів соймових знайшли ми занотований олівцем скелет бесіди з датою 19 вересня на листовій коверті. Скелет той складається з слідуючих немногих речень: «Коли часті терплять, терпить цілість… В спорах народів рішають кабінети… Не єсть тут збір цеховий, ані збір зв’язковий (Vereins-komener), але збір народів. Ми обов’язані на будуще допоминатися о зупинення ворожих кроків… Де тільки кров плине, ми мусимо її втишити, бо ми не знаємо, як далеко сягають спільні артерії». На підставі того ескізу виголосив Федорович слідуючу бесіду з трибуни парламентарної (Verhandlungen, II, 469).

«Мої панове! Досі був звичай в Європі, що між народами, воюючими з собою, посередничили кабінети. Тепер згромадився в Бельгії парламент з мужів усяких народностей, котрі поставили собі за ціль мировою дорогою полагоджувати межинародні питання. Мої панове, деякі браття нашої держави терплять тепер під ударами руйнуючої війни. Що тикає частини, мусить тикати й цілості; ми не можемо знати, коли та війна довше потягнеться, на чім вона стане. Отсе являється перед високою палатою депутація – не депутація якогось товариства, якогось цеху, якоїсь громади, ні, але депутація цілого народу до представителів народів австрійських. Я не можу признатися до того погляду, коли устава наша виразно каже, що ся депутація не повинна бути допущена, щоб я вносив для неї якийсь виїмок; бо яко защитник законів, мушу поперед всього стояти за безвзглядним пошануванням законів.

Але, з другого боку, я вважаю се своїм обов’язком і самому ділу допомогти, а іменно тою дорогою, яку я предложив, сьому ділу допоможеться. Мої панове, я думаю, що вже для кождого одиничного чоловіка був би се закид, коли б він відправив когось, не вислухавши його жадань. А тут народ звертається до нас! Ми не можемо його висланців відси відпустити, навіть не вислухавши попереду їх справедливих бажань, о котрих тепер ще не можемо нічого рішати ані постановляти. (Браво!) Я не хочу довго розводитись і кінчу з тою просьбою, щоб мій внесок був попертий і принятий» (Голоси одобрения).

Але як 13 вересня, так і тепер, о тиждень пізніше, не удалось Федоровичеві втягнути сойм на дорогу політичної акції. Надто великі були суперечності в поглядах і інтересах різних груп. Гельферт поставив внесок якраз противний внескові Сераковського, а іменно: щоби депутацією угорською не робити ніякого виїмка від регулямину, і внесок той більшостею 186 против 108 голосів зістав принятий. За тим внеском голосували чехи, русини, міністри, з інших послів, між іншими Міклош і Тіт Дідушицький. Проти нього між іншими голосували Федорович, Кобилиця, Кудліх і др.

При тій нагоді мусимо додати, що славний опісля «король гуцульський», посол вижницький Лук’ян Кобилиця заприязнився в тім часі з Федоровичем, котрий йому і ще кільком послам селянам відступив безплатно частину свого помешкання в готелі. З приняттям внеску Гельферта відпали рівночасно внески Сераковського і Федоровича і в квестії вислухання або невислухання депутації угорської зробилася tabula rasa, так як регулямин соймовий не містив в собі ніякого позитивного припису о тім, як належить трактувати депутації.

Тоді посол Ляссер, пізніший централістичний міністр, поставив внесок, щоби президент сойму запросив угорську депутацію, щоб свої жадання внесла письменно через бюро президіальне до вис[окого] сойму. Внесок сей також зістав принятий. Розуміється, що таке рішення рівнялося цілковитій відмові і було навіть отільки гірше від категоричної відмови, що старалось укрити її під маскою формалізму і політиканства. Депутація від’їхала, не подавши до сойму на письмі нічого.

Виступлення Федоровича за угорською депутацією принято було в Галичині дуже прихильно. В кілька тижнів опісля пані Кароліна пише йому: «Був тут вчора Вінкентій Розвадовський (той сам, котрого Сахер мучив в тюрмах), – сердечно тебе поздоровляє і тішиться, що ти одверто виступив з своєю думкою для нещасливих угорців». Так, як Розвадовський, думала тоді дуже велика часть галицької шляхти і запевно вся еміграція, котра опісля, як звісно, під проводом ген. Висоцького уформувала була польський легіон в угорськім війську.

Д[ня] 22 вересня Федорович знов виступає в раді державній з довшою промовою, а то в слідуючій справі. Многі виборці міста Берна внесли до ради державної просьбу о розписання в Берні нових виборів на місце тих послів, котрі під час свого посольства приняли платні уряди державні. Комісія петиційна, залагоджуючи ту просьбу, поставила перед plenum ради державної слідуючі внески:

1. Коли який посол, що під час свого вибору не був урядником державним, в часі тривання конституючої ради державної прийме службу державну, або

2. Коли посол ради державної, котрий вже під час свого вибору був урядником державним, в часі тривання конституючої ради державної поступить в вищу категорію службову, то належиться для дотичучого виборчого округа розписати нові вибори.

3. Ті постанови належиться розтягнути на всі досі случившіся випадки.

Очевидна річ, що та петиція, а тим паче внески комісії виплили з боязні тодішніх радикальних елементів перед «реакцією», котра від самого початку свобіднішого руху того року мов змора висіла над головами проводирів і спонукувала їх до чимраз нових кроків, якраз потягаючих за собою конечність реакції. Деякі посли-урядники в соймі, як, напр., Стадіон, стягнули на себе загальну ненависть іменно за те, що опиралися німецьким радикалам, бажаючим розділу Австрії. Але ж сього, крім урядників, бажало й багато таких послів, котрих свобода переконань нічим не могла бути заквестіонована.

Помимо того, радикальні елементи вмовили в себе, що уряд міг би при першій важнішій нагоді купити через надавання урядових посад так значну більшість послів, що сойм мусив би статися попросту його власним органом. Отже ж, супроти тої мари урядового перекупства радикальна більшість комісії петиційної вимірила свої внески, а щоб позбутися зараз деяких нелюблених послів, причепила ще й точку 3, жадаючу для тих постанов взад дійствуючої сили. Звісна річ, не вся комісія петиційна була так не по розуму радикальною. Найшлася уміркованіша і розумніша меншість, котра докладно бачила, що ті внески тикають самої конституції і аж при дебатах над конституцією можуть прийти на порядок дневний, а також що ні сяк, ні так постанова соймова не може мати взагалі дійствуючої сили – і в тім дусі внесла своє votum separatum.

Для ліпшого охарактеризування виступу Федоровича в тій справі подамо вкоротці образ цілої дискусії, яка над нею вив’язалася. Поперед всього виступив пос[ол] Ленер з довгою, чисто теоретичною бесідою о обов’язках констатуючих послів, з одного, а обов’язках урядників, урядуючих ще після старої системи, з другого боку, доказуючи, що ті дві категорії обов’язків не дадуться з собою погодити. Мова та, майстерська під взглядом логіки, служить найкращим образцем тої доктринерської односторонності, якою воював тодішній радикалізм німецький.

Другий бесідник, пос[ол] Фляйшер, згодився вповні з теоретичними виводами Ленера, а до внеску комісії точки 3 поставив тільки таку (принципіально дуже важну і з виводами Ленера незгідну) поправку, що ухвали сойму на попередні дві точки тоді тільки мають взад дійствуючу силу, коли буде доказано, що виборці, вибираючи посла, не знали о тім, що він єсть урядником державним, т. є. іншими словами, коли послові доказане буде просте ошукання виборців.

Затим виступив Ляссер як справоздавець більшості комісії. Не входячи в принципи, він попросту твердить, що «так комісія думала», що розписання нових виборів буде властиво тільки «запитанням виборців о те, чи вони не довіряють свому послові», і що заквестіонований посол може сидіти в раді державній аж до переведення нових виборів.

Слідуючий бесідник, пос[ол] Гагенавер згоджується з виводом Ленера, але бачить в внеску комісії рівночасно полагодження петиції міста Берна і самостійний внесок, входячий на поле постанов конституційних, котрий затим треба передати комісії конституційній до докладного розсліду і почути о нім її справоздання.

Другий раз виступає Ленер з обширною теоретичною промовою. Він виказує суперечності в твердженнях Ляссера. Посол, що став по виборі урядником державним, має – так думає Ляссер – бути послом, доки нові вибори його або не затвердять, або не відкинуть. Але ж вибори можуть бути розписані лиш тоді, коли місце порожнє; розписання нових виборів зовсім не єсть запитанням виборців о те, чи довіряють свому дотеперішньому послові. Може лучитися так, що сидячий тут посол уважає себе правним послом, а тут округ виборчий присилає іншого. Увінчання виводів Ленера єсть категоричне твердження, що посол, принімаючи уряд державний, тим самим тратить довір’я виборців і перестає бути, послом.

Слідуючий бесідник Кратохвиль замічає, що повище твердження є вже узнане в уставі виборчій. Ляссер простує Кратохвиля, нагадуючи, що речення те узнане було не в уставі виборчій, але в конституції з д[ня] 25 цвітня. На те речення Ленера згоджується і Брестель, радить тільки, щоб ограничитись нині на однім данім случаю і відповісти виборцям берненським: так або ні, а не ухвалювати нічого загального. Проти того і проти внеску Гагенавера о відіслання внесків комісії петиційної до комісії конституційної виступив Боррош, жадаючи принципіального налагодження сього питання, und wenn auch dabei ein Stück Constitutionsarbeit mitgetan wird.

Против Борроша виступив в острій, іронічній промові пос[ол] Гайн. «Здається, що пос[ол| Боррош дуже любить робити все кусничками та прихапцем і думає, що так само кусничками та прихапцем можна й конституцію зробити». Остерігає перед несхибними суперечностями при такій роботі і радить рішати принципіальних справ на перший-ліпший внесок комісії петиційної. Тепер виступає Федорович з слідуючою промовою:

«Мої панове! Від досить уже довгого часу я задавав собі труду студіювати регулямин соймовий, і мушу признати, що ще й до нині я не дійшов з ним ладу, а се не моя вина, се постороння вина, а іменно та, що ми в день ставимо новий принцип на порядку деннім. Один вимовний член замітив тут нині, а то при случайності предложения в справі фінансовій, на яке небезпеченство палата наражується, коли прожогом закони ухвалює. Нинішню справу розважаю я з двох боків: або се має бути полагодження просьби одної одиничної громади, або се має бути закон важний для всіх подібних случаїв на тепер і не будуще.

Поперед всього рад би я знати, що ми хочемо ухвалити. Чи хочемо сказати, щоб сей або той посол, котрий тут єсть, не був тутечки? Се єсть ясне питання. Але коли ви, мої панове, на внесок комісії петиційної хочете ухвалити, щоб в тій справі виданий був закон, і то закон дуже важний, становлячий сущну часть будущої конституції, то против того я мушу дуже застерегтися.

Мої панове, або ми маємо основні закони, або не маємо їх. Коли маємо, то повинні ми їх консеквентно шанувати, без застережень для яких-небудь партійних взглядів. Я в тій справі зовсім безсторонній, я не маю нічого проти самої засади, зовсім нічого, бо жаден розумний чоловік не буде мав проти неї нічого закинути, але, мої панове, ми виставляємо себе на страшне небезпеченство, коли по поводу одиничних случаїв станемо видавати закони. Громада берненська зажадала, щоб її посол піддався новому виборові, – се і нічого іншого єсть предметом нинішньої наради; ми маємо право тільки те рішити, чи той посол має піддатися новому виборові, чи ні.

Але саме те питання, який закон в тім взгляді має служити раз назавсігди нормою, ми рішимо тільки тоді, коли отім предметі зроблений буде внесок, предложений палаті як проект закону і над ним западе ухвала в палаті. Мої панове, один високоповажний посол (Боррош) передо мною висказав ті слова, що не завадить при тій спосібності зробити й кусничок конституційної роботи, а я вам кажу, що се кусничок дуже важний і, власне, для того я противлюся його ухвалюванню і стою за внеском п. Гагенавера, бо не хотів би-м, щоб ми видавали конституцію по кусничку.

Працюємо вже три місяці, і пора вже конечна, щоб ми раз з тою працею упорались; а так ми з нею, певно, не упораємось, коли схочемо по кусничку видавати такі ухвали замість законів. Мої панове, роблю вас уважними, що не можемо знати, що нас чекає. Коли так напрудко ухвалимо частину конституції як поодинокий закон, то хто знає, чи не прийдемо небавом в таке положення, що знов по поводу одної якої-небудь петиції, ким-небудь поданої до палати, ухвалимо щось такого, що для загальної нашої свободи може бути крайнє небезпечне.

Я попираю затим всею силою внесок п. Гагенавера і прошу, щоб сей случай був зважений яко спеціальний случай і яко такий порішений, але коли б ухвала палати мала статися загальним законом, щоб попереду в тій справі предложені були соймові внески, напечатані і трактовані так, як проекти закону. Бо коли ми надумуємось при ухвалюванні податків, котрі вкінці, хоч би нам прийшлось і два місяці над ними промучитись, таки, без сумніву, мусять бути ухвалені, то що тим більше й далеко більше повинні ми надуматися над ухваленням закону, котрий становити буде о будущині нашого народу».

По Федоровичу забрав ще голос посол Тінфельд і в гарній бесіді сильно попер гадку Федоровича і Гагенавера, повторивши в головній основі Федоровичеві аргументи. Позаяк Гагенавер формального внеску не поставив, то поставив його Федорович в слідуючих словах:

«Висока палата зволить ухвалити, щоб внесок комісії петиційної приложити тільки до спеціального случаю, а іменно – до просьби громади Берна, а щоб загальний закон для таких случаїв аж тоді міг мати важність, коли буде окремо внесений і як законопроект перетрактований».

З противного табору вніс пос[ол] Ленер:

«Висока палата зволить ухвалити, що кождий посол, котрий в часі свого посольства приймає уряд державний або, сли яко урядник державний був на посла вибраний, дістане вищий уряд, має вважатися яко виступивший з палати, і внаслідок того сейчас повинні бути в дотичачім окрузі виборчім нові вибори розписані».

Внесок Федоровича в обох його частях зістав принятий, внесок Ленера і додаткові внески інших послів упали.

Від того дня аж до 3 жовтня слідує десятиднева павза в парламентарній діяльності Федоровича. Правда, в тих десяти днях було лиш 3 засідання ради державної (зас. 46, 47, 48), між засіданням 48 (д[ня] 30 вересня) та 49 була 2-днева павза. Але та 10-днева павза не була для Федоровича спочинком. В політиці європейській в тих днях почав виразно зазначуватися рішучий перелом: в Франкфурті вибухла революція, котра по короткій боротьбі зістала розбита, франкфуртське згромадження зістало розігнане, надії на общенімецьку республіку мусили потерпіти страшний удар і визвати у всіх своїх прихильників роз’ярення.

«Теперішній стан політичний, – пише Федорович під враженням тих подій д[ня] 30 вересня до жінки, – єсть як склянка води: малі хробачки плавають в склянці, сквапливо будують собі цілі окремі світи, з планами, надіями… Пані дому нараз, може і без мислі, бере склянку і мішає воду, а малий хробачок вже не тою летить дорогою, куди хотів летіти, але, захоплений загальним виром, доти крутиться, доки або рух не втихне і все наново не усядеться, або вода бризне на землю і хтось, ногою розтираючи, знищить все відразу. Так і з нами. Радимо над всякою всячиною, а може, сильніші події, нові потрясения нараз знищать все досі зроблене. То певно, що мій побут тут не єсть без користі для загалу: працюю тихо, без претензій на оплески, але працюю».

В тім же листі додає він: «Нині бомбардують Пешт; війна угорська буде мати великий вплив на тутешні відносини», – немов предвиджуючи, що за тиждень по написанні тих слів, іменно з поводу угорської війни, вибухне в Відні фатальна жовтнева революція.

Але не самі справи ширшої політики занімали Федоровича в ті дні, противно, можна сказати, що занімали вони його дуже мало. Далеко важнішими були для нього справи крайові, котрі тепер зачали потроху приходити на порядок денний. З цілим запалом кинувся Федорович до праці над тими справами. І так, д[ня] 26 вересня розпочалась по поводу предложения міністра фінансів розправа над податками, а поперед всього над податками консумційними. Зараз, того ж дня, виступив Дилевський з обширною і основною бесідою о економічнім стані Галичини. Федорович приготовується до рівно обширної бесіди о положенні жидів і податках жидівських і до другої бесіди о пропінації в Галичині, котра мала бути виголошена при дебаті над акцизою від горілки, але не зістала виголошена для того, що до дебати над акцизою задля непредвиджених перешкод не прийшло. Очерк тої бесіди, найдений в соймових паперах Федоровича, поміщуємо в дослівнім перекладі в примітці.

Ще одна справа, спеціально тернопільська, занімала в тім часі Федоровича. Ще д[ня] 15 вересня писав до нього з Тернополя жид Манес Аксельрод, «виборець і член комісії», слідуючі слова:

«Ходить тут о питання жизненне для міста, цілого округу і дальшої околиці Тернополя. Гімназія, котра досі у нас існувала і до котрої численні ученики ходили, причинялася не тільки до образования молодежі з міста і околиць, але також до піднесення добробуту міста Тернополя. Внаслідок знесення в Тернополі колегії єзуїтської, котра удержувала ту гімназію і ліцей філософічний, остався той заклад без учителів, і між тим коли конституція всюди показує свої спасенні наслідки, нас вона через опорожнення вищеназваного вчилища наповнила великим смутком. В Новім Сончі існувала також гімназія, проваджена єзуїтами, а прецінь міністерство з повним правом повеліло обсадити ту гімназію світськими учителями між тим, коли просьба міста Тернополя о дальше існування тутешньої гімназії аж до нової регуляції шкільництва зістала відкинена. В імені міста Тернополя і всіх виборців упрашаю: будьте так добрі і причиніться всіма силами в раді державній і в міністерстві, щоб наша гімназія існувала дальше і на р. 1849 і обсаджена була світськими вчителями».

При кінці вересня дістав він о тій самій справі і другий обширний і то офіціальний лист – від презеса тернопільської ради народової Дениса Поглодовського, писаний і висланий д[ня] 23 вересня, з необхибним епіграфом W. R. В. (Wolność, Równość, Braterstwo). Лист той, становлячий подекуди публічний документ до історії того часу, поміщаємо в цілості в примітці

Ті просьби і зазиви, враз із долученою від міста Тернополя петицією, спонукали Федоровича занятися тернопільською гімназією. Надіючись, що петиція та швидко буде полагоджена, він для її попертя в раді державній приготовується з бесідою, котра однако ж з тої самої причини, як і попередня, не була виголошена, і осталась в очерку між соймовими паперами Федоровича, відки її в дослівнім перекладі понижче в примітці поміщаємо.

Але не ограничуючись на повільній парламентарній дорозі, Федорович через особисте представлення справи міністрові освіти виєднав і без парламенту полагодження сеї справи на радість міста і округа Тернопільського.

В кінці д[ня] 3 жовтня виділ конституційний ради державної вніс перед палату проект основних законів конституційних (grund rechte), зложений з 30 параграфів. Розпочалась дебата над тим, в який спосіб взяти той проект під пленарні наради. Деякі бажали, щоб зараз без дальшої проволоки розпочинати дебату, другі знов були за тим, щоб предложений проект насамперед розібрати в секціях. В тім дусі промовив і Федорович слідуючими словами:

«Я думаю, що кождий член має подвійне право: ставити внески і радити над ними. Вис[ока] палата вибрала виділ конституційний, щоб він о найважнішій справі зробив нам предложения, котре нам ось роздано. Я вважаю його внеском виділу конституційного і думаю, що через те ще жаден член не стратив право, в разі коли се узнає потрібним, і з свого боку ставити внески. Коли затим палата сейчас зачне нараду над основними законами, то мусимо ждати нових внесків, т[ак] зв[аних] поправок; але коли сей внесок передамо секціям і дамо їм досить часу, то найбільша часть тих поправок там буде внесена, передискутована, а деякі будуть взяті назад. Позаяк уже пос[ол] Дилевський поставив посередничачий внесок, то я бажав би оба ті внески злучити в одно і вношу затим, щоб секціям дати час, нехай 10 день, бо в тих днях, коли відбуваються наради пленарні, в секціях нічого робити не можна; таким способом оба внески будуть з собою погоджені».

Палата прихилилася до того внеску Федоровича і проект основних законів зістав переданий секціям до 16-тидневного розбору; наспівша між тим революція присипала його грубою верствою всяких розвалин, поки на короткий час він знов не виплив в Кромерижу, щоб там разом з самою радою державною бути розвіяним і уступити місце новій однодневниці, октройованій конституції з 1849 року.

Між тим дебата над фінансами, а спеціально над податком консумційним тяглася дальше. Особливо т[ак] зв[аний] податок жидівський довго занимав увагу палати. З обширною промовою проти того податку виступив поперед всього віденський рабин і посол бродський, Мангеймер, «правдивий апостол гуманності», як зве його автор «Reichstagsgallerie». По нім д[ня] 5 жовтня виступив в тягу довгої дебати також Федорович з обширною бесідою, одинокою між його виголошеними парламентарними бесідами, котра тикається не формального трактування, але входить в meritum rei. Ось та бесіда!

Примітки

Брестель Рудольф (1816 – 1881) – австрійський державний діяч, ліберал, депутат австрійського парламенту, міністр фінансів (1868 – 1871).

Кобилиця Лук’ян (1812 – 1851) – керівник антикріпосницького руху на Буковині. Під час революції 1848 р. селяни Буковини обрали його до австрійського парламенту, де він підтримував ліве крило депутатів, які виступали проти абсолютизму, за скасування кріпацтва. В 1850 р. арештований австрійськими властями. Помер на засланні.

Висоцький (Йосиф) Йосип (1809 – 1874) – польський генерал, учасник польського визвольного повстання 1830 – 1831 рр., після капітуляції Варшави емігрував у Францію. У 1848 р. сформував польський легіон в угорському повстанському війську, яке очолював Л. Кошут.

…іменно з поводу угорської війни вибухне в Відні фатальна жовтнева революція. – Йдеться про найвизначнішу подію революції 1848 р. в Австрії – народне повстання 6 жовтня у Відні, викликане обуренням широких верств населення проголошеним напередодні урядовим наказом віденському гарнізону виступити на придушення революційної Угорщини. Після майже місячного опору 1 листопада повстання було потоплене в крові імператорськими військами.