8. Зміст 1 – 3 розділів книги Лімановського
Іван Франко
Вже саме ознайомлення з планом праці п. Лімановського доводить, що він мав намір дати першу спробу краєзнавчого посібника, підготованого без жодної іншої мети. Цим його книжка відрізняється від іншої, про яку я навмисне досі не згадував, – відомої десять років тому книжки Шуйського «Die Polen und Ruthenen in Galizien». Шуйський, який, власне кажучи, мав написати географічно-етнографічне дослідження для видання Прохазки, що охоплює всі народи Австрії, не поминув нагоди, щоб скористатися німецькою публікацією для викладу доктрин галицьких станьчиків, для паплюження демократії і того, щоб достатньо викурити кадила перед різними божками зі сфер, які в його уяві оточені німбом святості. Натомість наукові результати тої книжки були аж ніяк не блискучі, і, порівнюючи в тому відношенні працю Шуйського з працею Лімановського, мусимо визнати останню незмірно вищою.
Переходимо до розгляду книжки Лімановського.
Розділ перший «Земля і її природа» починається з пояснення назви Галичини і Володимири, далі подаються дані про територію і кількість населення, географічне положення.
Згадавши Карпати, автор згадує і поляків, що проживають у Будапешті, причому, здається, забуває, що у північній Угорщині живе близько півмільйона українців (хоч виразна згадка про них є на стор. 28), кілька тисяч їх живе у південній Угорщині. Даючи характеристику Карпат, треба було б виправити ту хибу, що гори від витоків Свічі до Буковини люди не називають Бещадами (стор. 2); назва Бещади взагалі невідома українському населенню Докладний опис автор присвячує Татрам, Закопаному і його околицям (стор. З – 5); пишучи про Чорногору, згадує Довбуша, якого невідомо чому називає «керівником циганських опришків» (стор. 7). Також невідомо чому автор, пишучи про східну частину Карпат, стверджує, ніби «в долинах цього хребта часто зовсім відсутня вода, яка через щілини або лійки у вапняках тікає в глиб землі і з’являється тільки на значній глибині» (стор. 7). Ця подробиця, наскільки мені відомо, цілком міфічна, бо це пасмо Карпат складається майже виключно з пісковику, а не з вапняку.
Далі автор, згадавши Підгір’я, характеризує ріки, що його перетинають, – Віслу з притоками (стор. 8 – 9), Дністер (9 – 10), Прут і Черемош, подає головні напрями пануючих вітрів (стор. 11), побіжно говорить про давні геологічні утворення. Пишучи про стави, помилково каже, що осушено Комарнянський став, насправді ж він зберігся. З викладом геології пов’язано розповідь про мінеральні багатства, причому автор особливу увагу звертає на нафту (стор. 13 – 14), сіль (14 – 15), з особливим замилуванням перелічує джерела мінеральних вод та їх властивості (стор. 15 – 17). Кінчається цей розділ короткою характеристикою рослинності, особливо галицьких лісів, до того ж висловлено сумнівний погляд, ніби внаслідок винищення лісів рілля стала «надто вологою і холодною» (стор. 18). Там же автор наводить як характерний для Покуття факт, ніби там багато кавунів і вина. Можемо запевнити, що тут він помиляється.
Характеристика галицької фауни ще більше побіжна. Пишучи про риб, автор не згадує ні таких найцінніших, як пструги, липені і головачі, ні таких поширених у нашому краї, як чечуга (Acipenser Ruthenus) і вирозуб (Leuciscus Wyrozub). Пишучи про птахів, не згадав глухарів, тетеревів і дрохв, зате подав як факт розмноження пустирника, який кілька років тому примандрував з Азії, але незабаром знову зник.
Розділ другий про населення починається згадкою про його перепис 31 грудня 1887 (стор. 20) – напевне, це помилка. Далі подається етнографічна межа українського і польського населення, яка, на думку автора (її джерела не зазначено), тягнеться від Уланова на правому березі Сану при впаданні Танви, далі, перейшовши Сан, посуваючись на південь, все більше відхиляється до заходу, на Жмигород, Горлиці, Грибів і доходить долиною Попраду до Лелюхова (стор. 21). Порівняльна характеристика польського і українського населення, незважаючи на окремі вдалі спостереження, вийшла досить слабо. Автор наважується твердити, що поляки люблять білий одяг, а українці чорний; можливо, це було б романтично, якби відповідало правді. На думку п. Лімановського, «українське населення більше підпадає під вплив духовенства, ніж польське», – насправді дійсність, на жаль, мало не повністю протилежна.
Після загальної характеристики автор подає спеціальні відомості про окремі етнічні групи – підгалян (стор. 23), польських гуралів (24), зайве, мабуть, додаючи, що «скаржаться на студентів-гуралів Краківського університету за їх низькопоклонство і кар’єризм». В усякому разі, таке твердження не належить до етнографії. Далі йде характеристика краків’ян (мабуть, надто поетична) і мазурів з історичними згадками про цех катів у Бєчі, «Залізну панну» у Чхові, про Костку Наперського і Шелю (стор. 26 – 27). Характеристиці українського населення автор присвятив не повні 2,5 сторінки (28 – 30).
Легко збув лемків, назвавши «найслабшим фізично й інтелектуально найбільш обмеженим населенням в усій Галичині», хоч еміграція та енергійне заробітчанство в Америці довели їхню життєздатність і незвичайну силу волі, як і здібності до цивілізованого життя. При характеристиці бойків автор згадує про їхнє родинне життя, заняття і т. д. Гарна характеристика гуцулів, хоч висновок про вищу від решти українського люду культуру, зроблений на підставі їх домашнього промислу, я вважав би ризикованим і був би схильним швидше до протилежного погляду.
На якій підставі автор твердить, начебто «між різними відгалуженнями українського населення (рівнин) перед ведуть подоляни», – того зрозуміти не можу. Тут, у Галичині, ми цього не відчуваємо.
Замість характеристики єврейського населення автор дає побіжний огляд суперечок, повинні євреї асимілюватися з поляками чи ні, і взагалі без потреби занурюється в глиб «єврейського питання». Правда, тут важко давати характеристику, хоч матеріалів для неї п. Лімановський міг би знайти достатньо у давніших виданнях (наприклад, двотомник «Die Juden in Oesterreich». Лейпціг, 1842», де чимало місця відведено галицьким євреям) і новіших (Merunowicz. Żydzi; Nossig. Die Statistik des Judentums і т. п.). Закінчується розділ короткими згадками про німецьких колоністів і колонізацію, вірмен, караїмів та циган.
Розділ третій, що містить, як вже згадувалося, «історичний нарис», спершу був опрацьований, як можна судити з початкової його частини, досить грунтовно і становить значну частину книжки. Пан Лімановський, який уже 12 років тому написав «Останні роки загальної історії», а пізніше видав історію повстання 1863 р. та історію суспільних рухів 18 – 19 сторіч, безумовно, мав для написання цього розділу далеко більше матеріалу, ніж для написання географії та етнографії Галичини. На жаль, саме цей дуже цінний розділ постраждав від втручання російської цензури. Залишився тільки початок, де йдеться про історію Галичини в руський і польський періоди (стор. 34, 36), далі під час поділів Польщі і під пануванням-Австрії до 1830 р. Про економічні умови Галичини того часу автор дає нам досить неясні відомості: один раз (на стор. 40) ці умови вже після 1815 р. «були дуже корисними» і то протягом 16 років, а на стор. 54 йдеться про час напередодні 1830 р., отже, ще до закінчення отих 16 років, коли «цілий край, пов’язаний з Австрією грошовим господарством, яке було в жахливому стані, попадав у щораз більші злидні». Ця суперечність, напевне, є виною не автора, а джерел, якими він користувався, і вказує на необхідність детального, обгрунтованого джерелами дослідження економічного розвитку Галичини.
Великий пропуск на стор. 12 поглинув історію Галичини від 1830 до 1860 р., більше того, з дальшого викладу про конституційну еру залишилися тільки рештки, які не дають уявлення про нашу історію цього часу. Розуміється, «нечиста сила» і тут хазяйнувала, тому неввічливо було б займатися аналізом тих решток, де в жодному реченні не маємо певності, кому належить приписати вину: авторові чи його мучителеві. Бажано хоча б цей розділ надрукувати in extenso.
Примітки
…книжки Шуйського «Die Polen und Ruthenen in Galizien». – Праця вийшла також польською мовою: Szujski Józef. Polacy i rusini w Galicyi. – В кн.: Szujski J. Dzieła Wydanie zbiorowe, tom dodatkowy. Kraków, 1896.
Галичина і Володимирія… – Королівство Галичини і Лодомерії – офіційна назва Галичини під владою Австрії (походить від Галицького і Володимирського князівств).
…цех катів… – У містечку Бєч (південна Польща) був цех катів, яких запрошували й до інших міст для виконання смертних вироків.
… «Залізну панну» у Чхові… – У книзі Б. Лімановського наведена легенда про те, що засуджених до страти шляхтичів-розбійників посилали до Чхова цілувати залізну скульптуру дівчини; підходячи до неї, вони падали на ножі й гинули.
Наперський Костка (бл. 1620 – 1651) – керівник антифеодального повстання польських та українських селян 1651 р. у Підгаллі (південна Польща).
Шеля Якуб (1787 – 1862) – один з керівників селянського загону під час галицького селянського повстання 1846 р.
…Merunowicz Żydzi… – Мова йде про книгу польського журналіста, економіста, публіциста та буржуазного політичного діяча Т. Меруновича: Merunowicz Teofil. Żydzi. Studium społeczne. Lwów, 1879.
Носсіг Альфред (1864 – 1943) – письменник, журналіст, економіст, скульптор, реакційний політичний діяч сіоністського напряму, згодом агент гестапо у роки II світової війни; страчений учасниками підпільної єврейської організації руху Опору. Мова йде про його працю: Materialien zur Statistik des jüdischen Stammes. Wien, 1887.
…а пізніше видав історію повстання 1863 р. та історію суспільних рухів 18 – 19 сторіч… – Йдеться про книги Б. Лімановського «Historia powstania 1863 і 1864 r.» (Lwów, 1889), «Historia ruchu społecznego w drugiej połowie XVIII stólecia» (Lwów, 1888), «Historia ruchu społecznego w XIX stóleciu» (Lwów, 1890).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 142 – 146.