3. Пані Олімпія просить у Нестора грошей

Іван Франко

Вийшовши з кухні, пані Олімпія звільна і обережно, з тацею в руках пішла до нової офіцини, того невеличкого прибудівку, що врізувався в сад своїми білими стінами. А йдучи, вона пильно озирала все довкола, так пильно, немовби хотіла і найменшу дрібницю заховати в пам’яті.

Нова офіцина – се був невеличкий партеровий будиночок, мурований і критий гонтами, притулений безпосередньо до тої часті офіцини, в котрій містилася кухня. В тім будиночку були дві половини, розділені невеличкими сіньми; в кождій половині був один обширніший покій з двома вікнами в сад і одна кухня з одним вікном на подвір’я. Одна половина тепер стояла порожня; тільки раз або два рази до року в ній пробував хто-небудь. У другій половині жив о. Нестор, і на сю власне половину, висунену геть у сад, обернена була вся увага пані Олімпії.

Ось поблискує до сонця вікно, що освітлює кухню. Воно заслонене зеленою патичковою сторою і заперте. Та рама недобре пристає, – видко, долішня защіпка відірвана. Паркан, що відділює подвір’я від саду, не доходить до офіцини, так що перед вікном о. Нестора міститься ще малесенький огородець, обведений не дуже високими штахетами. В огородці колись саджено квітки, та від кількох літ ніхто до нього не доторкається. Грядки поросли буйною травою, попід штахетами розсілися широколисті лопухи і махають своїми гачковатими, сріблясто-рожевими головками повище штахет.

Попід стіну поросла буйна хопта: полин, ластів’яче зілля та чорнобиль пнуться одно поверх другого, зазирають у вікно кухні та пишаються до сонця своїми рясними листочками. Тільки в самім куті городця одинокий могучий соняшник вистрілив високо понад усю оту квітчасту та запахущу юрбу і, треплючи своїми широкими листочками в ранішнім вітрі, спровола силується накручувати свою тверду шию з величезним на ній цвітом туди, куди пливе сонце по безхмарім небі.

Двері до сіней нової офіцини були відчинені. Пані Олімпія знала добре, що о. Нестор щовечора, йдучи спати, сам зачиняє двері за собою на замок. Замок сей, новий, французький, сам о. Нестор купив пару літ тому назад у Львові і ключ від нього носив усе при собі. Коли двері відчинені, значить, певно, Деменюк уже збудив о. Нестора або хто-небудь другий прийшов до нього. Пані Олімпія на хвилину зупинилася в сінях, щоб послухати, чи і хто розмовляє з о. Нестором, а тим часом очі її окинули так само пильно і старанно нутро сіней, як пильно і старанно вона перед тим оглянула зверхній вид сеї офіцини.

В сінях було пусто, тільки в однім куті стояла лавочка, котру часом увечір о. Нестор казав виносити в сад, коли хотів посидіти та подихати запахущим вечірнім холодком. Двері від другої, порожньої половини були замкнені; в них і досі стирчав ключ після того, як перед тижнем провітрювали покій. Пані Олімпія без довшої застанови машинально витягла ключ із дверей і сховала його до кишені. В покої о. Нестора було тихо; тільки по хвилі пані почула плюскотання води – знак, що о. Нестор при помочі Деменюка вмивався. Не стукаючи до дверей, пані ввійшла досередини.

– Добрий день вам, отче! – сказала голосно, знаючи, що о. Нестор трохи недочуває. О. Нестор власне вмився і стояв з лицем, закритим рушником. Тремтячими руками він силувавсь утертися, та не міг сього зробити, поки Деменюк, поставивши набік коновку, не підійшов до нього і не обтер йому лице, голову і руки.

Всякому, хто б перший раз побачив невеличку, згорблену, поморщену та тремтячу фігуру о. Нестора, мимоволі насунулось би порівняння зі старим, зверху прив’ялим, а всередині хробачливим грибом. Так і здавалося, що ота жовта поморщена шкура тільки й держить кості без крихітки м’яса та крові, що оця велика сива голова з обголеним лицем і з густим ще, сивим волоссям наверха ось-ось злетить з толуба, – так неміцно держалась вона на довгій худій шиї. Худі, аж страшні, руки з довгими кістлявими пальцями, широкі колись, а тепер запалі груди, вихудлі ноги, обуті без панчіх у якісь старі та протоптані пантофлі, доповнювали образ о. Нестора. Він мав на собі тільки чорну камізельку поверх сорочки і такі ж штани; старенька реверенда, старанно вичищена Деменюком, висіла на кілочку коло дверей, що вели до покою.

– О, о, о! – прошамкав о. Нестор своїм беззубим ротом. – Ве… ве… вельможна пані самі!.. Та де ж таки… А я старий… не прогнівайтесь… адже бачите!..

І він, увесь тремтячи, почав кидатися то в сей, то в той бік, неясно почуваючи, що щось тут треба було зробити, та не знаючи, що власне.

– Але ж нічого, панотче, нічого! – вспокоювала його пані Олімпія. Та він не вспокоївся, метнувся к вікну і мало не перевернув мидницю з мильною водою, котрою тільки що вмивався, опісля рушив у противний бік, де стояла велика шафа від убрання, та й там нічого не здобувши, почав без цілі лапати руками, мурмочучи щось таке незрозуміле не то сам до себе, не то до пані, що все ще стояла насеред кухні з тацею в руках.

Аж старий Деменюк вибавив о. Нестора з клопоту. Спокійно, не кваплячись, він ізняв з кілочка реверенду і, придержуючи неспокійного о. Нестора, надів її на нього. Аж тоді й о. Нестор успокоївся, немовби отся реверенда була для нього сталевим панциром, за котрим він чувся зовсім безпечним, а без котрого грозила йому нехибна загибель.

– Дуже… дуже перепрошаю, що пані добродійка так мене застають!..

– Але ж нічого не шкодить! – з усміхом повторила пані Олімпія.

– А… а… а… пані добродійка тут стоять та й стоять! Ото з мене роззява! Прошу ближче!

І о. Нестор трохи певнішим ходом поступив до дверей, що вели до його покою, відчинив їх і попросив паню Олімпію, щоб увійшла досередини.

– Я зараз! Я за… зараз буду на услуги пані добродійки! – промовив він, лишаючись ще на хвилю в кухні, щоб переговорити з Деменюком, що тим часом, підтягнувши стору і відчинивши вікно, вилляв прямо в огородець з мидниці воду і витирав мидницю якимось старим полотенцем.

– Так як кажете, Юрку? – гомонів о. Нестор. – Єгомость ваш, теперішній парох, не їхав учора нікуди?

– Ні, прошу єгомостя.

– Значить, сьогодні сам буде правити?

– Авжеж що сам.

– Ну, то й добре! А то він учора, знаєте… присилав до мене. «Я, – каже, – поїду до свояків, – не знаю, де там у нього які свояки, – то ви, отче Нестор, відправте за мене службу». Ну, я обіцяв – не для нього, а для божого слова. Але сьогодні чуюся таким якимось ослабленим… не знаю, як би я відправив ту святу службу.

– То, може, єгомость до утрені стануть?

– А так, так… до утрені піду. Зараз, тілько поснідаю. І так вона у вас не зараз ще зачнеться.

– Та вже би пора починати.

– Ну, то йдіть скажіть паламареві, нехай дзвонить, а я зараз… я не забавлю вийти.

Деменюк, уклонившися, пішов геть, а о. Нестор подався до свого покою. Пані Олімпія вже накрила столик, поставила на нім каву і булку, покраяну на тонкі рівні скибки, а сама стояла при вікні і тонула поглядом у темній зелені саду.

– Ах, пані добродійка… самі трудилися!.. – лепотів о. Нестор, мечучись то сюди, то туди по покою, немов силувався прибрати, усунути той нелад, який панував у кождім куточку. Та ніщо йому не удавалось, і вкінці, махнувши рукою, він сів при столику.

Пані Олімпія весь той час стояла обернена до нього плечима, дивлячись у сад. Вона хотіла показатись йому спокійною і рівнодушною, щоб тим і його вспокоїти. Аж коли він сів, вона звільна обернулася і промовила тоном, повним якоїсь материнської ласки:

– Але ж, панотченьку! Не робіть собі ніяких церемоній! Знаєте, що у нас усе попросту, по-домашньому. Ви мені не подивуєтесь, що сама вам несу снідання, – так якось випало… Ну, і я вам також не подивуюся. Що вже нам, старим, церемонитися! – додала з усміхом і махнула рукою.

– Але де ж таки!.. Щоб вельможна пані самі!.. – не переставав бентежитися о. Нестор. – Чи не було слуги ніякої?

– Ну, отче, покиньте вже се! Прошу, беріться до кави, а то зовсім застине!

І поки о. Нестор тремтячими руками мішав каву, ламав булку та мочив її в каві, щоб опісля могти, не кусаючи, проковтнути її, пані присунула собі крісло, сіла насупроти нього і балакала тим самим супокійним добродушним тоном.

– Адже ж нині неділя, – доброго апетиту, панотче! Надворі чудесно. Радість якась розлита скрізь у природі. От я й подумала, що треба б і вам, старому пустинникові, справити хоч невеличку радість. А тим часом здається, що мій прихід наробив вам більше клопоту.

– Але ж, ясна пані! – скрикнув о. Нестор. – Як же ж можете так думати? їй-богу, я з радості… з утіхи… що ви…

З тої радості він упустив намочену булку на обрус а, лапаючи її, мало не перевернув чашку з кавою. Пані Олімпія допомогла йому дійти до ладу і, запросивши його, щоб снідав зовсім без женади, говорила далі:

– Се, властиво, я повинна б робити завсігди. Адже ви у нас не якийсь постоялець, а гість у домі. Навіть трохи більше – не правда, панотче?

І вона окинула о. Нестора лукаво всміхнутим поглядом, та коли сей знов зачав метушитися, вона жестом руки вспокоїла його.

– Я не хотіла вам сказати нічого прикрого. Мій боже, чи я ж маю право робити вам якісь докори та неприємності? Ви сто раз борше мали б право робити їх мені.

– І пощо? – поквапно перебив її о. Нестор. – Адже ж я хилюсь… хилюсь уже…

Він урвав, щоб не згадати про гріб, смерть і тим подібні речі, котрих на ділі боявся якимось диким забобонним страхом, і тільки по хвилі, зітхнувши, додав:

– Я молюсь… молюсь за себе, і за вас, і за всіх… за всіх…

– Свята душа ви, панотче! – говорила далі пані Олімпія з таким виразом, котрий аж надто ясно говорив, що її думки далекі були від усяких святих тем. – Ох, як горячо й я іноді молюсь! – додала, завертаючи набожно очі і зітхаючи з глибини легких. – Одна тілько молитва й скріпляє мене. Якби не вона, здається, іноді б руку на себе саму наложила.

– А най бог боронить! – скрикнув о. Нестор. – Що се вельможна пані говорять! Хіба можна про таке думати?

– Видно, що можна, коли думається. І навіть мимоволі на ум іде. Адже ж знаю, що се гріх! Так що ж, коли горе моє! Горе, мов повінь, окружає мене з усіх боків, грозиться залити з головою.

– Але яке ж се горе? – запитав, трохи нахмурившись, о. Нестор, докінчуючи пити каву. Він потроху вже й догадувався, куди гне ясна пані зі своєю розмовою, і, видимо, не рад був такому поворотові. Та пані Олімпія не вважала на той вираз неохоти, що пробіг по лицю о. Нестора.

– Хіба вам не звісне моє горе? Все воно одно, та все більшає. Адже ж знаєте? – додала, понижуючи голос – Адась знов програв півтори тисячі в карти!

– Півтори тисячі! – скрикнув о. Нестор з таким виразом, мовби силувався своєю фантазією змірити і оцінити велич тої суми.

– Сцени мені робить… Замість що я мала б йому… – крізь сльози говорила пані Олімпія. – Як не заплачу, каже, до тижня, то в касині мене узнають за інфаміса, виключать…

– Се й давно б слід! І добре було б для нього! – воркотів о. Нестор. – І чого доброго він учиться в тім касині? Господи! Я б усе те касино розігнав! Адже се гніздо розпусти, содома якась! А вони, засліплені, вважають його основою свого шляхетського гонору.

– Так-то, панотче, так! – спокійніше мовила пані Олімпія. – Та все-таки нам, старим, не слід свої міркування накидувати молодежі. Молодіж мусить вишумітися. Молодіж потребує вражінь, емоцій…

– Добре, добре! Тільки ті вражіння і емоції не мусять бути такі дорогі та коштовні. Адже ж півтори тисячі за один вечір! А кілько то часу, і сили, і праці треба, щоб їх зібрати!

– Ой, правда, правда! – говорила пані. – Хіба ж я йому сього не говорю? Та що то поможе? Він не забув іще своїх віденських часів. А в додатку компанію собі підібрав…

– То-то й є! То-то й є! – підхопив о. Нестор. – Як то німці кажуть: Bö… böse Gesellschaften verderben gute Sitten. А тут, на біду, Адасеві обичаї ніколи не були надто добрі. Не було що так дуже й псувати.

– Ні, панотче! Сього не говоріть! Се несправедливо. У Адася золоте серце, благородна душа. Я се знаю ліпше, ніж хто-небудь другий. З нього може вийти і, дасть біг, вийде ще дуже гарний чоловік.

– Дай боже! Дай боже! – півголосом промовив о. Нестор.

– І компанія його непогана. Противно, по доборі тої компанії, власне, найліпше можна пізнати його характер, його вироблений смак і дистинкцію. Обивательські діти, з дуже добрих домів, образовані, добре виховані. Правдива приємність з ними говорити.

– Тілько неприємність платити! – сердито буркнув о. Нестор.

Пані Олімпія довгим поглядом окинула його, поглядом, у котрім виразно малювалася погорда аристократичної натури до плебея і його плебейської логіки, котра всякі духові і товариські приємності і користі міряє і цінує на ціну грошей. Та вона перемогла себе, щоб не підпустити шпильки о. Несторові, і лагідним, трохи жалібним тоном говорила далі:

– Платити б ще нічого. Товариство, в котрім Адась обертається, вимагає того, щоб не дуже дорожити грішми. Впрочім, для Адасевої кар’єри се може бути дуже корисне… дуже корисне. Є навіть надія… Коли б тілько якийсь час іще нам продержатися.

О. Нестор сидів як на шпильках. Розмова на сю тему йому дуже не подобалась, ворушила в його душі щось недобре, неприязне. Під впливом того внутрішнього зворушення він оживився, випрямився. Голос його став певніший, рухи живі і різкі, в запалих старечих очах заблисли дві іскорки. Він знав уже з досвіду, чим скінчиться вся ота прелюдія. За час його десятилітнього побуту в дворі не раз уже йому доводилось її слухати. То Адась, то пані Олімпія вигравали її перед ним і завсігди кінчили покликом до його каси.

Тільки той, хто знав усю безодню його скупості, а також правдивий характер його відносин до обоїх панства Торських, міг би зміркувати, яку тяжку і безвихідну внутрішню боротьбу мусив переходити сей нещасний старець, на яку тортуру розпинали його оті просьби. Та досі жадання панства Торських були скромні, хоч і йшли звільна та постійно все вгору.

Сто гульденів, двісті, п’ятсот, ну, тисячу (на висилку Адася до Відня до шляхетського інституту Theresianum) – се все були жертви або дрібні, або усправедливлені такою потребою, котру й тісноумний о. Нестор при деякім напруженні міг зрозуміти. Але тепер, очевидно, діло закроєне було на ширший розмір. Вже сама вступна вість про програні Адасем півтори тисячі казала сього догадуватись, а кінцеві слова пані Олімпії про те, що треба б їм (при такій Адасевій господарці) ще якийсь час продержатися, відслонювали перед його уявою широкий і дуже непринадний горизонт.

«Не дам нічого! Не дам ані цента!» – шибнуло в його голові, і він міцно зціпив свої беззубі вилиці, щоб тим закріпити свою постанову.

– Кажете, пані, – процідив нарешті, коли пані Олімпія зробила артистичну паузу і гляділа на нього меланхолійно солодкими очима, – що є якась надія? А що ж то за надія, коли вільно спитати?

– Ах, то делікатне діло! – горячо промовила пані Олімпія. – Секретне діло, котрого я не повинна б розголошувати. Ну, та вам, як старому приятелеві… – і вона, добре обчислюючи ефект кождого свого слова, через стіл простягла свою руку, не зовсім іще позбавлену красоти і еластичності, і м’яко стиснула нею костомахи, обтягнені поморщеним жовтим пергаментом, що становили руку о. Нестора. – Ви знаєте, який у мене Адась красавець, який приємний у товаристві, як уміє подобатись жінкам. Ох, я то давно говорила, що не наука, не знання, не служба, а красота і товариські таланти будуть основою його щастя. І, подумайте собі, одна молода княжна – фамілії не можу вам сказати – смертельно влюбилася в нього. Вродлива, як ангел, а маюча… Ну, про те нема що й говорити. Досить сказати, перша партія на ввесь край.

– Ну, то дуже гарно! Дай боже щасливо!

– Певно, певно, що гарно; я з усього серця бажаю Адасеві поводження в тім ділі. Та все-таки власне се діло робить мені величезний клопіт.

– А то чому?

– Бачите, в нашім стані такі діла не уладжуються так шасть-прасть. Тут з обох боків ідуть довгі пертрактації, переговори, іноді навіть формальні шпіонування. Тут усе обдумується, важиться, обчислюється. І характери, і склонності та вподобання обоїх молодих, і їх життя, ступінь освіти та вся минувшина аналізуються з обох боків на фамілійних радах скрупулятно, і життя родичів, близьких свояків, і вся, так сказати, генеалогія підпадає під остру критику. Ну, та з тим усім я спокійна. Наш рід хоч не княжий, та все-таки ні стародавністю, ні традицією, ні блиском заслуг тамтому не уступить, а минувшина і прикмети Адася також не бояться критики.

Злобні іскорки живіше замиготіли в очах о. Нестора.

Пані Олімпія, чуючи їх погляд на своїм лиці, схилила очі і сильніше стисла руку о. Нестора.

– Ну, ні, – додала вона, відповідаючи немов на якийсь невисказаний ним закид, – про се не думайте! Так глибоко критика не буде входити. Та інша річ мене тривожить – фінансовий бік справи. Правда, тут критика другої сторони не мусить бути така остра, та все-таки… Прийдеться приймати і віддавати візити, – вже се одно, знаєте, що значить при теперішнім стані нашого маєтку. Кілько тут треба вложити, щоб привести до відповідного порядку помешкання, будинки, туалет, стіл і все, чого треба. Та бо на тім не досить. Треба показати, що Адась господарює, що вміє дбати о маєток, уміє адмініструвати своїм і чужим добром. Він власне почав на фільварку будувати гуральню…

– Чув я, чув про сю його фантазію! – буркнув о. Нестор.

– Чому ж се фантазія? Адже гуральня – одинокий промисл, котрий приносить честь шляхтичеві і дає певний дохід.

– Нехай і так! Але як же се він розпочинає будувати гуральню, не маючи в кишені грошей, а тут іще програє в додатку півтори тисячі? Хіба фантасти або безумі так роблять.

– Зовсім ні, панотче! Зрозумійте його ситуацію! Між товариством, в котрім він тепер обертається, є також брат його будущої богданки. Той брат грає в карти, закликає Адася – ну, годі ж хлопцеві відмовити, і Адась програє. Той самий брат буває іноді у Адася на фільварку в гостин і – і нині, мабуть, буде – і знаючи, що Адась має думку про його сестру, пильно придивляється господарству і прислухується до господарських планів Адася. Що ж природнішого, як висунути на перший план збудування гуральні? Бачите тепер, що одно і друге стоїть в зв’язку, входить в план нашої – скажу так – кампанії. Коли б тілько продержатись з честю якийсь час, довести план до діла!

– Ну, так затягніть позичку!

– Не можна, панотче! Що вже там кажіть – маєтність наша невеличка, а вся вартість її, вся слава нашої економії перед посторонніми власне в тім лежить: гіпотека чиста! Се так, якби хто панночці сказав найкращий комплімент. Я вже що інше думала – продати ліс, хоча він також немала примана і окраса нашої маєтності. Та тепер продавати його – то значить кинути його зовсім у болото, позбутися його запівдармо. Тепер у дров’яній торговлі застій, ціни доброї нема, значить, продаючи його тепер, ми зараз би скомпрометували себе ще гірше, ніж затягаючи позичку. Всякий би казав: «Ого, мусило їх дуже притиснути, коли аж до такого нерозумного інтересу взялися». Може, взимі шанси поправляться, тоді, очевидно, я ліс продам і буду в стані очиститися від усіх зобов’язань…

Пані не договорила і оп’ять меланхолійно благаючим поглядом зависла на лиці о. Нестора. Та той мов не розумів, про що річ ішла. Він звільна шелевів губами, мов шепчучи щось без голосу. Голова його похилилася наперед, перегнулася трохи набік, немов він силувався ловити ухом якусь далеку таємну вість. В тій хвилі в повітрі загудів голос великого дзвона церковного, а зараз за ним заплакали й два менші дзвони:

– Бам-билю, бам-билю, бам-билю! бам! бам!

– А! Дзвонять на утреню! – сказав радісно о. Нестор і встав з крісла. – Даруйте, ясна пані, я мушу йти.

– Ну, а наше діло? – з виразом розчарування процідила пані Олімпія.

– Наше? То є, властиво, ваше діло! – сказав поспішно о. Нестор. – Що ж, щастибі, щастибі на все добре! Я не хочу несправедливо судити про Адася і бажаю йому всього доброго.

– О, я знаю се, знаю! – з уданим жаром промовила пані Олімпія. – Я знаю, що ви бажаєте йому добра і не відмовите своєї помочі, коли ходить о те, щоб те добро осягнути.

– Помочі? – з переляком видивився на неї о. Нестор. – Чим же я можу йому допомогти? Я старий чоловік. Коло панночок зроду-віку не вмів заскакувати…

– Ах, жартуєте, панотче! – весело скрикнула пані Олімпія, вставши також з місця і збираючи зі стола посуду і накриття. – Ну, та се діло важне. Ми ще про нього поговоримо, правда? Адже ж я думаю, що наша довголітня знайомість, наша приязнь дає мені право говорити з вами по щирості! Ну, ну, так до побачення! Ах, а ще одно, трохи не забула! Сьогодні оті молоді люди, що я про них згадувала, Адасеві товариші, будуть у мене в гостині. Хочете, щоб я й вас запросила, щоб ви побачили, послухали їх?

– Мене? – оп’ять з переляком скрикнув о. Нестор. – А мене чого між молодих паничів? Що я для них за компанія? Ні, ні, дякую красненько!

– Ну, як думаєте. А були б побачили брата тої панночки, про котру я згадувала.

– Брата! А що мене той брат обходить? Ні вже! Я волю посидіти у себе спокійно або пройтися по саду!

– Воля ваша! До побачення, панотче!

І пані, забравши посуду і накриття, вийшла від о. Нестора. А той мовчки, та ненастанно порушуючи губами, почав збиратися до церкви.

Примітки

Theresianum – шляхетське військове училище у Відні, засноване імператрицею Марією-Терезією.

…гіпотека чиста! – говорячи це, пані Олімпія має на увазі, що проценти за закладений маєток вона виплачує вчасно.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 175 – 185.