5. Знову розмова про гроші

Іван Франко

– Отче Нестор! Отче Нестор! – закликала пані Олімпія, стоячи в порозі свого помешкання. О. Нестор, що власне з улиці попри руїну панського двора входив на подвір’я, стрепенувся і, не кажучи нічого, підійшов до неї.

– А я тут уже турбуюся. Обідати пора, а вас нема.

– Та… та… так… троха в селі був, між людьми.

– Та що, може, ввійдете до мене, то пообідаємо разом. У мене нині троха приспішено, – бачите, гостей надіюся на підвечірок.

– Та куди мені… разом з вельможною панею! – почав було о. Нестор, та пані Олімпія зупинила його енергічним жестом, узяла під руку і попровадила до своєї їдальні, толкуючи йому, що так буде ліпше, що тут не потребує стіснятися, що Параска йому услужить ліпше, ніж Деменюк, що, впрочім, сьогодні у них обід короткий.

Пані, бачилось, була в добрім успособленні, говорила, оповідала, навіть жартувала, – очевидно, їй бажалось ввести й о. Нестора в таке саме успособлення. Та він мовчав понуро, ікаючись і путаючись за кождим разом, коли йому прийшлось сказати яке слово. Вкінці пані Олімпія зауважила се.

– Та-бо я також! – сказала вона жартовливо, сідаючи коло нього, коли вже пообідали і зі стола поспрятувано. – Говорю вам се й те, що вас, може, й зовсім не обходить, а навіть не звертаю уваги на те, що ви якісь сумні та немов прибиті. Ну, панотче, скажіть, що вам таке?

– Мені! Але ж я… хіба ж я… Та мені, богу дякувати, нічого!

– Ні, не говоріть! По вас видно, що щось там є. Гризоту якусь маєте.

– Е, гризоту! – неохітно мовив о. Нестор, махнувши рукою. – Чи то о гризоту так тяжко? Чи то вона у нас, старих, така рідкість? Не стоїть і говорити!..

– Все-таки скажіть! – налягала пані Олімпія, рада, що найшла тему розмови, котра, очевидно, порушувала о. Нестора.

– Що ж, вельможна пані, – сказав о. Нестор, нараз випростовуючись і приймаючи певніший, майже врочистий тон. – Одна в мене гризота: смерть моя близька. Чую се, а нині, відправляючи святе officium, почув се так ясно, так виразно, немовби якийсь голос із-за плеча шепнув мені.

Що ж, божа воля. Та от інша річ підійшла. Розмовляв я тут із одним чоловіком і дійшов до того, що я дуже недбало сповнював свій обов’язок, що на моїй душі буде багато несповненого, занедбаного. От що мене гризе.

– Ну, панотче, – почала якось нерішучо пані Олімпія, котра не надіялася такого обороту розмови, – се вже ви занадто. Хіба ж ви не навчали, не… не сповняли того?..

– Сповняв! Що я сповняв? І як я сповняв? – з болем скрикнув о. Нестор. – Якби тут були поставили машину, ав… автомата, то той би був так само сповняв… Відчитав би службу божу, відбув усякі обряди, виголосив проповідь по книжці. Хіба ж се можна назвати сповненням духовного обов’язку? А тим часом народ у селі темний, зопсуття страшенне, нужда, ворогування…

– Ей, панотче! І перед вами були священики, і обік вас є, а всі оті сумні речі всюди є між народом і ніхто собі із-за них не робить гризоти!

– Погубили сумління! – у важкій задумі сказав о. Нестор. – Еге! Бачу се добре! І в мене його не було, довгі літа не було. Аж отсе тепер, перед смертю, бог мені його вертає… на мою муку, та, може, й на добро. Адже ж мій обов’язок зовсім не такої роботи вимагав, як я робив!

– Один чоловік, отче Нестор, аби й що робив, усе-таки всеї біди та темноти з села не вижене.

– Але треба було хоч зачати. Треба було… Знаєте, пані, що мене найгірше мучить? Адже я навмисно, штучно погасив у своїм серці любов до людей, до всього на світі! Через вас погасив, через дурну дитячу примху!

– А, дякую за комплімент! – з меланхолійним усміхом сказала пані Олімпія. – Значить, я була для вас дурною примхою!

– Звісно, що так! Авжеж! Я, простий попович, без роду, без становища, і міг думати, що ви, графська дочка, полюбите мене, будете моєю! Ну, хіба ж се не божевілля? А коли мені не вдалося, то я, замість наложити руку на своє життя, замість повіситися або втопитися, наложив руку на своє серце, відрізав себе від людей, від світу, від усякого живого діла! А що з того вийшло? Ворог людського роду, сатана, ні на що так пильно не чатує, як на такі, власне, душі. Коли в моїй погасло те оживляюче полум’я, він підсунув порохно, що світить, гниючи, підсунув мамону, до котрої прив’язалася моя темна душа. А закинувши мені сей аркан на шию, він вів мене ним чимраз далі в дебрі гріхів і огиди.

– Але ж, панотче! Що ви говорите? – скрикнула пані Олімпія, котрій сей оборот розмови і сей тон о. Нестора були зовсім не до ладу. – Ви, мабуть, хорі! Ви в гарячці!..

– Ой, хорий, хорий! – говорив о. Нестор. – Не тілом, тіло здорове. Але душа моя болить до глибини, тремтить, мов лист зів’ялий перед бурею. Чи ви, пані, ніколи не мали того чуття, що смерть зближається і може застати вас по саму шию в болоті гріхів? А може, ви не вірите в будуще життя, в суд і кару?

– Ах, отче! Покиньте сю розмову, прошу вас! Вона вас бентежить, може зашкодити вашому здоров’ю!

– Що там моє здоров’я! – прикро якось відповів о. Нестор. – Пізно тепер дбати про здоров’я, коли смерть за плечима. Але для душі моєї… для душі ся розмова може бути корисна… Чую, що вона уздоровлює мене. Адже ж подумайте самі, до чого довів мене нечистий! Тут, у селі, душі, віддані мені в опіку, пропадають, гинуть, бажають хоч промінчика світла, умирають без того промінчика, без іскри любові і милосердя – чи ви розумієте, що се значить? А я об однім тілько дбаю, щоб гроші складати! Книжечки щадничі, імперіали, дукати, купони, льоси, курси… боже мій! Адже ж усе життя моє було ними заповнене! Адже ж їх підсунув мені ворог темний замість жінки, дітей, приятелів, праці і любові! А скажіть! І як же мені тепер умирати? Яким лицем стати перед судом страшного, справедливого судії?

– Отче, отче! – сказала пані Олімпія, добираючи найсердечнішого тону. – Не клевечіть на себе! Адже ж ви знаєте, на дні душі своєї знаєте, і я знаю, і бог знає, що се все неправда, що ви сказали! Адже ж ви любили! І ви не зійдете з сього світу безпотомно!

Вона простягла йому свою руку, гляділа ніжно, по-давньому в його лице. Та він увесь затремтів, мускули його лиця і уст задрогали судорожно, а в очах видно було перестрах.

– Ах, пані! – ледве дишучи, шептав він, заходячися кашлем. – Покиньте се! Ради бога, покиньте! Не воруште тих згадок! Адже ж вони вбивають мене! Адже ж се мій найтяжчий упадок! Ви, може, не розумієте навіть усеї його глибини!..

– Упадок, до котрого веде любов, ніколи не може бути таким страшним гріхом перед лицем бога, котрий прецінь єсть бог любви! – врочисто, але якось холодно проголосила пані.

– Не хуліть, пані! Не ображуйте бога! – поспішно промовив о. Нестор, махаючи руками. – Адже не знаєте… Адже се чужоложство… Адже тут… боже, боже! Не дай мені вмерти, поки не спокутую хоч тисячної часті сього гріха! Поки не оплачу його, кров’ю своєю не окуплю його! Адже тут, пані, було щось ще страшніше, ще поганіше чужоложства!

– Ex, отче! – промовила пані Олімпія, нараз змінюючи тон, промовила холодно, різко, цинічно. – Що се вам знов у голову прийшло? Чого ви граєте передо мною комедію? Я її добре розумію, і вона не робить на мене ніякого вражіння. Всі оті викрики, охання, балакання про страшний гріх, друге, десяте, – все се дурниці. Лишіть се для пансіонерок і для акторів. Нам, старим, зовсім не випадає грати комедію. Застарі вже ми. Можемо говорити ясно, і виразно, і холодно, розумно. Адже знаєте добре, що Адась – ваш син і що ваш перший обов’язок – дбати про нього, запевнити його будущину. Чи гріх, чи два, що воно так сталося, се вже лишімо на божу волю, але я думаю, що обов’язок чесного чоловіка тут ясний і ніякими оханнями від нього викрутитися не можна.

Вона говорила се гризливо, трохи з притиском, та без пафосу. Та проте видно було по її лиці, що для сеї розмови зібрала всю силу свого духу, всю свою енергію. Як грач на одну карту, так вона поставила все на сю смілу пробу. Вона досі ніколи ще не трібувала говорити з о. Нестором таким тоном, але, бачачи тверду, неподатливу, майже тупу його натуру, добре чула, що колись треба буде й так із ним заговорити. Нагода трафилася швидше, ніж їй того бажалося, та дарма. Пані Олімпія бистро слідила, яке вражіння зроблять її слова на старого священика. Сама не знаючи, коли і як се сталося, вона встала зі свого місця і в випростуваній, напруженій, майже грізній поставі наблизилася до нього, в поставі вовчиці, що, певна своєї сили, наближується до ягняти, щоб його без боротьби пожерти.

О. Нестор весь закаменів. Як сидів у фотелі під вікном, прислоненим рулетою, згорблений, опертий ліктями о поруччя фотелю, так і закляк, задеревів. Навіть руки його, наставлені наперед, мов для оборони, з розпростертими пальцями, перестали тремтіти і виглядали мов дерев’яні. Дух у нім заперло. Широко витріщені очі вперті були з виразом смертельної тривоги в лице пані Олімпії. В тій жінці, що досі все являлася перед ним дамою, м’якою, ніжною, вищою істотою, він уперве тепер почув існування звіра, хижої бестії, що дрімає на дні душі кождого чоловіка, іноді ворушачися зовсім явно, а іноді ховаючися так глибоко, так старанно, що хочеться вірити, що її там і зовсім нема.

О. Нестор досі не завважав ніколи присутності того звіра в натурі пані Олімпії; тим більший був його перестрах в тій хвилі, коли побачив себе з ним око в око. Він чув, що є супротив неї безсильний, безпомічний, що від ЇЇ ласки, від її доброї волі залежить пустити його живого або тут же розшарпати. Її спокійні рівні слова не обманювали його; холодний блиск її очей, тверді мускули, що, напружившися по обох її щоках, бігали по них, то наближаючися до кінців уст, то відскакуючи від них, зціплені уста і ті рішучі кроки показували, що зовсім не добра воля панує в душі тої жінки.

Довгу хвилю стояла мертва тиша в покої. Ті двоє людей стояли одно насупротив другого недвижні, непевні, з почуттям страху і ненависті в душах, не зводячи з себе очей, не сміючи навіть поворухнутися. Нараз відітхнули обоє. Хвиля напруження пройшла. Дикий звір в душі пані Олімпії сховався, руки о. Нестора оп’ять затремтіли, і уста судорожно скривилися, мов до плачу. Ледве дишучи зі зворушення, він промовив:

– Бог з вами, панії Що… що се ви?

– Нічого! – якось неохітно буркнула пані і сіла. Якесь гірке розчарування, незвісно відки і для чого, почало заливати її душу.

– Кажете: обов’язок чесного чоловіка! Не викрутишся!.. Хіба ж я не сповняв сього обов’язку? Чи я викручувався від нього?

– Е, що ви сповняли! Тих кілька тисяч, що дали на Адасів побут у Відні.

– Кілька тисячі Хіба ж се мало? Хіба тисячі по дорозі пішки ходять?

– При таких грошах, як ви маєте, се нічого не значить.

– При таких грошах! Та які ж там у мене гроші! – з перестрахом скрикнув о. Нестор, для котрого тема про кількість його грошей була, може, ще страшнішою від теми про смерть і страшний суд.

– Ну, ну! Зо мною не потребуєте в піжмурки гратися! Я знаю добре, які ви гроші маєте, і кажу вам ясно і виразно, що вважаю ті гроші, всі, кілько їх є, за власність вашого і мойого сина.

Пані Олімпія сказала ті слова з крайнім напруженням, понуривши голову вниз, глухим голосом, мов не хотіла ані чути, ані бачити вражіння, яке вони зроблять на о. Нестора. Се була її остатня карта в тій смілій грі. Відкриваючи її, вона знала, що тут або пан, або пропав, що повороту для неї вже нема. І для того, висказавши їх, сама тепер мов задеревіла в німій ожиданці того, що скаже о. Нестор.

– Ніколи сього не буде! – вирвалось майже мимоволі з уст о. Нестора не внаслідок застанови, а немов голосна луна всього того чуття, яке він віддавна мав до Адася.

Пані Олімпія ще глибше похилила голову, немов і ждала такої відповіді, і ледве чутним голосом запитала:

– Чому?

– Тому… тому, що я не хочу і не дам!

– То не рація.

– Бог би мене подвійно покарав! Раз, за те, що ті гроші… адже се ціна моєї душі, мого життя! Адже се кров! Кров тисячів бідних людей, піт людський, котрий я нагромадив і котрий упаде на мою душу. Ні, не хочу сього! Зверну їм се, зверну все до остатнього гроша!

– Що се ви плетете? Кому звернете? – з погордою і затаєною лютістю говорила пані Олімпія, знов звільна випростовуючись. Та о. Нестор мов і не чув її.

– А по-друге, тому, що ваш Адась…

– Ваш, ваш! – скрикнула пані Олімпія.

– Що ваш Адась зовсім не такий чоловік, щоб я міг зі спокійним сумлінням віддати в його руки ті гроші.

– Так кому ж ви їх віддасте?

– Я вже знаю кому! О, не бійтеся! Я вже знаю!

– Нікому їх не дасте! – твердо і різко замітила пані Олімпія. – Не маєте права! Вашому синові грозить банкротство, позбавлення всього маєтку, а ви з якимись фантастичними думками носитесь.

– О, мої гроші не вийдуть йому на добро! – злорадно скрикнув о. Нестор.

– Нехай вас про се голова не болить! – відрізала пані Олімпія. Звір у її нутрі почав знов ворушитися і гарчати.

– Позвольте, пані… ви тепер троха теє… троха роздразнені… чи невиспані… чи що. Може б, ми ліпше відложили сю розмову на інший час?

І о. Нестор, говорячи се, піднявся з фотелю і почав очима шукати свого капелюха і палиці, щоб вийти з сього покою, котрого притемнений простір і сперте, душне та гаряче повітря давили його, запирали йому віддих у груді, наповнювали його душу ще більшою тривогою. Та в тій хвилі на подвір’ї почувся туркіт легкого візка і голосний стук кінських копит. Пані Олімпія поспішно виглянула крізь вікно, відхиляючи ролету, і радісно скрикнула:

– Ах, Адась!

А потім, обертаючися до о. Нестора, строгим, розказуючим тоном сказала:

– Ні, заждіть! Мусите розмовитися з Адасем! Що против нього маєте, скажіть йому в очі, а справу треба вияснити. Нехай хлопак дармо не надіється, коли нема чого.

– Але ж я… Та хіба я!.. – почав було ремонструвати о. Нестор, котрому сподівана стріча з Адасем була дуже немилою. Але пані Олімпія майже силою посадила його назад у фотель, шепнувши рішучо і енергічно:

– Не робіть комедії!

А відтак, ідучи до дверей і простираючи руки, скрикнула другий раз:

– Ах, Адась! Ну, що ж? Ти сам?

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 206 – 212.