Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Петрії і Довбущуки (1876 р.) / Часть перва / 10. Іванко

Петрії і Довбущуки (1876 р.)

Часть перва

10. Іванко

Іван Франко

– Мій отець, – говорив дальше Ісаак, – хоть був досить убогий орендар, то прецінь, не маючи дітей, кромі мене, старався дати мені старанне вихованє і посилав мене до шкіл. Там-то уже в душі моїй повстали первії зароди мислей, которії вас тепер, може, в задивованє вводят. Отец мій постарівся, не міг дальше сам діла вести і призвав мене із шкіл додому. Я вскорі привик до єго невеликого газдівства, оженився і по смерті вітця зачав дальше вести єго заробок, шинкарство. Ту, у відлюдній тишині, мислі мої, може, троха фантастичнії вперед, дозрівали і кріпилися, – но я єще все таки не смів зачати діланя, доки страшний удар не попхнув мя на тоє поле.

– А яка ж ціль вашого діланя?

– Чесний господине, я вам так багато завдячаю, – ви спасли мене і заховали для нового житя, для нової дороги, которою нині в нашім краю ні один жид не ступав. Я вам винен цілковиту одкровенність, я вам скажу все так щиро, як того я єще нікому дотепер не сказав! Ви бачите сами, що в нашім краю єсть багато жидів, більше далеко, як їх односительно єсть в краях інних. Але я був нарочно за тим в інних краях, щоби пізнати їх состояніє і отношенія ко християнам. О господине Кирило, зовсім там іначе! Там жид єсть гражданином держави так, як кождий інний, а у нас він єсть п’явкою, ссучою цілий народ!

Петрій мимовільно востхнув. Він бачив правду тих слів, бачив аж надто добре сумну дійствительність, але його поразили такії слова в устах… жида!

– Най вас не дивує моя щира мова о моїх соплеменниках. Мені не ходит о тоє, щоби таїти їх злії сторони, но щоби їх по возможності направити! Сами видите, що се в-істі так єсть, що они замість вдячності тутешнім жителям за тоє, що колись, в часах лютого гоненія, їх ту гостинно принято, нищат і підкопуют їх добробит, приводят їх до крайної згуби! Лихва, пиянство, туманенє – то суть тії фурії, которії они напустили на народ, которії єго обезсиляют. А кромі того, з якою ж они погордою смотрят на гоїма!

– І як же ви думаєте всему тому зарадити? Чи возможна річ єще направити тоє страшне зло?

– Для щирої охоти і сильної волі нічо нема невозможного, – сказав піднесеним голосом Ісаак. – Ходіт, я вам скажу, якії мої думки щодо тих пунктів і якії були до сего часу мої діла на тім полі, якії результати я осягнув і якії маю плани на будучність.

І Ісаак зачав розвивати Петрієві свої мислі, – більше-менше такії самії, якії днесь суть в устах всіх, а до котрих осуществленія стримить тільки немного щирих сердець з пожертвуванням, з ясними поняттями та гарячим патріотизмом.

Тим часом наші путники опустили гостинець і вийшли на узеньку, но досить добре убиту гірську стежку, котрою дорога була далеко ближча, хоть небезпечніша. Стежка та вела через високії верхи і густії смерековії бори, в котрих немало було дикої звірини. Взимі ніхто нею не ходив задля вовків і заметей сніжних, і вліті рідко пускались нею сам на сам подорожнії; зато вдвох, втрьох, при добрім оружжю мож було туди безпечно іти, – а дорога була далеко приятніша, околиці далеко разнообразнішії, нежели гостинцем. Петрій дуже добре знав тую стежку і тії ліси, а жид ані хвилі не отягався нею іти.

Оба небавом ввійшли під густий темно-зелений склеп відвічного бору. Немало там було таких місць, на котрих ще і людська нога не постала, де сокира ніколи не доткнулася свобідних дітей пустині, столітніх смерек і ялиць. Одною тільки старістю, вихром, перуном або червами поваленії на землю залягали вони її своїми великанськими пнями, поволі, десятки літ гниючи і вкінці розсипаючись на мілке порохно.

Уже зачинало вечоріти; наші путники рішилися прискорити кроку до найближчого села, до котрого, однако ж, було ще коло трьох миль доброї лісової дороги. Вони розмовою скорочували собі час подорожі і не спостерігали навіть, як довкола них поволі темніло, як предмети принімали що раз, то більше неозначений вид, зливаючися з другими в невиразну стіну.

Нараз туж перед ними щось зашелестіло, – мабуть, звір якийсь підкинувся, виполошений із свого леговища. Петрій бистро поглянув за утікаючим предметом, но той якось не подобав на звірину. Петрій видів, що то щось біле і біжить просто, на двох ногах. Нараз утікаюче животне, видко, запуталося ногами в гущавину і з розмахом гримнуло собою об землю, при чім видало страшний людський зойк болю.

– Хто ти? Стій! – гукнув Ісаак, котрий не бачив сумної катастрофи утікаючого. – Стій, бо стріляю!

– Та я уже не тілько стою, але і лежу! – простогнало дивне существо плачливим хлоп’ячим голосом. – Будьте ласкаві, панове, даруйте ми житє, я вам нічого не винен, – змилуйтеся, не погубляйте мене!

– Що такого! – говорив сам до себе Петрій. – Чи мя слух обманює, чи се в-істі старої Довбущучки Іванко?

І Петрій приступив до хлопця, котрий всегда ще лежав на землі і жалібно стогнав, просячи о життя.

– Але мовчи, дурню, кому ту твого комарового житя потреба! – крикнув сміючися Петрій. – Іванку, чи се ти?

– Та се, мабуть, ви, нанашку Кирило? О, слава тобі господи, що ви ту надійшли, я уже гадав, що ту згину в тій проклятій пустині!

– Та що ти ту робиш? – питав Петрій, піднімаючи його і оглядаючи, чи де не скалічився.

– Ні, нанашуню, я нігде не скалічився, лиш ударився троха в голову і потовк си коліно. Але то нічого, коли ви уже ту, – я не боюся!

Іванко поцілував Петрія в руку і, держачися його, як би для більшого безпеченства, за полу, продовжав;

– Я вчора рано вигнав худобу в ліс і пасу. Аж приходят до мене Сенько і Ленько, Довбущукові сини, і кажут: «Іванку, ходи з нами!» А я кажу: «А худоба? Хто буде худобу завертати?» А они кажут: «Не бійся, дурню, чорт худобу не забере! Ходи, татуньо казали, щоби-сь ішов з нами!» А я знов до них: «Та пощо я маю іти з вами, і куда я маю іти з вами?» Але они мене один за одну руку, а другий за другу, та й кажут: «Ходи, дурню, і не питайся, коли ти кажем!» Я пішов. Ми ішли лісами, дебрами, чагарями такими, що крий мати божа, – они передом, а я за ними. Я си гет ноги пообщибав, плачу, кричу, щоби заждали на мене, але они все кричат: «Борше, борше, ти, жабо мала, ми не маєм коли!» Я уже не питаю, біжу за ними щосили. Нараз они стали, казали мені зачекати на місці, а сами полізли в дебр, та таку глибоку, темну та страшну, що я боявся і заглянути до неї! По досить довгім часі вилізли, несучи щось в мішках під полами. І знов зачали-сьмо іти, але уже поволіше. Я питаю Ленька: «Що ви, вуйку, несете?» А він мені каже: «Мовч, дурню!» Ми пішли дальше. Аж десь гет з полудня ми зайшли сюда, от ту, де тота яма під берегом, в дебрі. Там они пішли до ями, а мені казали зачекати надворі. Бавили всередині досить довго, наконець вийшли уже без нічого. Ленько питає мене: «А що ти, Іванку, змучився?» А я кажу: «Ще й як!» «Но, – каже він мені, – на ж тобі той хлібець і жди ту, аж доки ми не вернем!» – «А коли ж ви вернете?» – питаю я. «Ми ся не будем бавити, – відповів Ленько. – Але пам’ятай ми: ані на крок не відходити відси!» – «А знаєш що, – додав Сенько, – я ти завдам роботу! Назбирай і наклади мху ось ту під тую сухую ялицю, ми туй заночуєм. Але не важ ми ся іти там, – і показав яму, – ми як прийдем, то сейчас пізнаєм, чи ти там був, а сли так, то пам’ятай, що смерть твоя!» Я напудився дуже, – а они пішли.

– Но, і що ж, ти чекав на них? – питав Петрій.

– Ба, аякже, нанашуню, чекав! Мху наносив, укусив два-три рази хліба, напився води із потоку та й чекаю, чекаю, – нема вуйків. Я боявся дуже спочатку, але потому, не видячи нічого небезпечного, ляг спати! Нині рано збудився, зачав доокола оглядатися, а пригадавши собі, де я, сів на свій мох та й сиджу.

– Но, до ями ж ти не заглядав?

– Ні, нанашку, я боявся там вступити: хто знає, що там єсть!

– Но, а чого ж ти туда шукав?

– Та я ходив доокола виглядати вуйків, а надибавши тую доріжку, сів коло неї, думаючи, що они нею надійдут.

– Га, сли так, то провадь нас до тої ями!

В душі Петрія засвітила несподівана надія відшукання своєї згуби. Він не сказав до Ісаака нічого, но рушив за Іванком в глиб зовсім уже темного яру, заваленого грубими гниляками так, що з великою трудністю мож було скрізь них дістатися до долу.

Вони продерлися більше-менше до половини глибокості дебрі і остановилися під грубезною сухою ялицею, которої вершок перун скинув їй самій під ноги.

– Ось ту і моє місце! – сказав Іванко, тяжко віддихаючи після утрудження. – Ось ту можете переночувати на тім мху!

Петрій тим часом добув гніт, котрого звичайно зо два лікті мав при собі, і бліде світло обляло предмети, окружаючії їх, і ділало темряву за ними ще більше густою і непроникнутою.

Наші подорожні оглянули свою мхову постіль, дерева, доокола стоячії, а накінець пішли до темної печери, котра в стрімкій стіні яру була первобитно вижолоблена водою. Но пізніше людськії руки, віроятно опришки, розширили її і зділали із неї вигідну криївку, котра так була заслонена гнилими трамами, густими корчами колючих ожин і всякого хабузу, що око невправного чоловіка ніяким способом би її не відкрило. Петрій знав її добре, і не раз вона стала йому в пригоді в молодших літах, коли зносив із подібних криївок Довбушеві гроші і мусив не раз ховатися перед розличними неприятелями, як людьми, так і звірами. За Петрієм, осторожно пробираючися крізь густії корчі ожин, ступав Ісаак, а за ним і малий Іванко, цікавий побачити, що там такого сховали вуйки в тім темнім погребі. Петрій пильно перешукав всі закутини печери, но не міг нічого відкрити. Аж за другим разом у щелині, котрої перше не видів, найшов два шкірянії мішки і, урадуваний, витяг їх і показав жидові.

– Ось моя згуба! – сказав він.

– Яка згуба? – спитав здивований Ісаак.

– Гроші, которії мені украдено.

– То тії вуйки, о котрих хлопець говорив, були… Ага, уже зачинаю догадуватися!

Петрій не одвічав нічого, і вони вернули назад під ялицю, де мали спати, – і, покріпившися дечим, полягали. Місяць саме піднявся на небі і крізь густе галуззя, ледве-ледве продираючись, заглядав на лиця подорожніх.

Глибока тишина залягла цілий огромний бір.

– Спите, господине Кирило? – питав по досить довгім часі Ісаак виразним, хоть тихим голосом.

– Ні, не сплю, або що?

– Та нич, я не можу заснути.

– Я також не маю охоти до сну.

– Говорім дещо.

– Та о чім будем говорити?

– Я маю вас щось запитатися. Ви, як здаєся, вертаєте тепер домів, не правда?

– Отже над тим самим і я роздумую. Але я уже рішився, – я іду до Угор з вами.

– А то чого ви там тепер підете?

– Я мушу тих бідаків з в’язниці увільнити.

– Що вас они обходят? Най злодії сидят!

– Ні, мій господине!.. – І потому, роздумуючи, зачав нерішительним голосом: – Ви, запевно, підозріваєте мене о нещирість, о скритість, ви пізнаєте, що я більше знаю о злодіях, як говорю. Так і єсть, але простіт, що не можу вам відкрити цілого состоянія річей, – присяга, велика, тяжка присяга в’яже мене, я не можу нічого говорити, що би могло їм пошкодити, я, противно, мушу їм добре ділати!

Ісаак задивувався немало, учувши тоє визнання, але не допитувався Петрія о нич більше, тільки звернув розмову на інний предмет.

– Сли ідете зо мною, господине Кирило, то я можу вам предложити єще одну річ, котра може вам бути корисна. Тії гроші, которії тепер віднайшли-сьте, зложіт в банку у одного заможного жида, моєго знаємого в М., – то значний капітал, а небавом може нарости до великої суми.

– Е, то небезпечна річ, – сказав Петрій зо звичайною русинам недовірчивістю ко всяким спекуляціям.

– Зовсім нич небезпечного! Я беру цілу річ на себе, а прецінь сподіваюся, що мені можете повірити!

Петрій недовго й сперечався і пристав вкінці на предлог жида, погадавши собі: «Хто знає, в якій пригоді можуть стати тії гроші, – сли не мені, то комусь по мні!»

– А що ж буде з малим? – закинув Ісаак.

– Малого відошлю домів, – розкажу му добре дорогу, і най іде!

І оба довго ще говорили і укладали, вкінці і їх перемогла сила утрудження і оба поснули небавом твердим і спокійним сном. Лиш малий Іванко, котрий спав межи ними, кидався не раз і кричав крізь сон – видко, вуйки немалого йому страху нагнали.


Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 65 – 71.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1509

Модифіковано : 14.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.