Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Петрії і Довбущуки (1876 р.) / Часть перва / 20. Кінець-початок

Петрії і Довбущуки (1876 р.)

Часть перва

20. Кінець-початок

Іван Франко

Бідна Петріїха не знала, що діяти і де дітися, її голова крутилася, страшна непевність зглядом судьби мужа і сина відібрала їй всю притомність. Вона зовсім не зауважила в своїм смутку, що недужний старець, котрому в послідніх днях було значительно ліпше і котрий, здавалося, уже і бачив, і пізнавав все, щез вечором із хати.

А особливший незнаний старець ішов серед холодного вітру поспішним, хоть непевним ходом у Довбущуківку. Він то був той, котрого здибав Олекса Довбуш, коли ніс Андрія, вирятуваного з пустині, в село, і котрий не відповів на поздоровлення Довбуша.

Страшно перекривилося лице старця, коли станув під хатиною Олекси. Тоє перекривлення – то мав бути сміх, радість при достиженні своєї цілі.

Він всказав рукою на хату Олекси і Демка, потім махнув нею кілька разів на вітер. То мала бути грозьба його.

І дивне щось зачав робити. Видобув із-за пазухи кілька куснів шнура і, бігаючи і тороплячись, поприв’язував защіпки дверей в обох хатах так, що, отвираючи зсередини, не мож було ніяким способом відчинити дверей, – особливо, єсли то поспішно ділалося. Скінчивши тоту роботу, знов погрозив дрижачою рукою обом хатам.

Тепер зачав микати солому із загати і класти вінцем попід вікна і двері обох хат, все кваплячись, бігаючи і тороплячись.

Демко в хаті довго ждав на брата. Жінка його уже витопила в печі і, погасивши огонь, пішла спати. Демко все ще сидів на лаві при каганці і чекав. Він чув, як старець прив’язував клямку, але думав, що се вітер термосить дверми. Він чув шелест соломи під вікнами, але і не оглядався, бо думав, що се вітер шелепотить, микаючи солому із стріхи.

Але Олекса не надходив, – Демко став нетерпеливитися…

Нараз широкий білий плат світла вистрілює під вікнами і лиже золотим язиком стіни. Демко чує сичення і тріск поломенів…

– Жінко, вставай, наша хата горит! – крикнув він. Демчиха схопилась і остовпіла: ясність ширилася що раз, то більше, вона кинулась за своїм чоловіком в сіни, пірвавши з собою заспаного хлопця.

Але, о ужас! Демко термосить дверми сіняними, запирається цілою силою, – двері не отвираються! Він в розпуці кидається до других дверей, – другі то само!.. А вітер мовби на то і чекав: аж тепер надобре розходився. Стріха ціла уже сичить, тріщить і палає. Демчиха з хлопцем остовпіла стоїть серед сіней. Розпука і одчаяніє додали Демкові сил, – він висадив одні двері і випав ними надвір, витягнувши за собою непритомну жінку, все ще конвульсивно дрижачою рукою держачу хлопця за руку.

А під хатою в дикій, нелюдській радості скаче якась страшна мара, ужасно перекривлюючи лице і плещучи в долоні, як дитина.

– Га, ось злодій, ось палій! – ревнув Демко і в опалості прискочив до старця, пірвав його за грудь і, піднявши без трудності вгору, грянув ним щосили до землі. Нещасний страшно крикнув, кості в його тілі захрупотіли, і він, мов глина, повалився на землю.

Удар був смертельний, але на хвилю ще заблисло в дряхлім тілі гаснуче життя з цілою силою: старець відзискав мову!..

– Ти… ти… Демко… ти… син мій!.. Я… пі… знаю… те… бе… я… я… прокли… наю… те… бе!..

Демко став мов тисячею громів ражений, почувши тії слова.

Вітер гудів, крутився, метав огнем кругом, мов дитина, іграюча ліском. Пожар захватив уже цілу Довбущуківку. Олексина хата уже підгорала, а її стріха завалилася, погрібавши в своїх руїнах бідну Матрону. Кінець життя був для неї початком… щастя!

А в тій самій хвилі понад рев вихру, понад тріск пожару, понад клуб’ячийся дим видерся інний голос, – страшний, страшний голос, на котрий висилитись мусила би грудь трьох медведів! Воздух і земля, здавалося, здрижала від того нелюдського голосу!..

А від сторони пустині що се за страшне відьмо жене? Се чоловік, його ріст високий, але лице його хто ж пізнає? На нім одежі ніт, тільки щось, мов кровавії паси, звисає долі ним, ноги обвинені в солом’яні повересла, котрі уже до колін обгоріли, осмаляючи під собою тіло, чорне і попукане. А на його чолі що се за широкий кровавий вінець? З-під нього потоками ллється кров, заливаючи йому очі, уста і лице. Його руки зв’язані назад, – і він летить наосліп, просто на Демка, а за ним женуть стражники, перед которими біжить стара Горпина.

– Боже, се Олекса! – крикнув Демко, поражений до глибини душі тим страшним видом.

А Олекса жене, непритомний, сліпий, жене просто на Демка. Но нараз спіткнувся о старця, лежачого на землі, і з тяжким розмахом гримнув собою об землю.

Старець отворив очі, його тіло знов судорожно задрижало, як передже, сили видимо його опускали, він прошептав тільки:

– І… ти… син… мій!.. І… ти будь… про… клятий!.. То були послідні слова Олекси, сина славного капітана опришків Довбуша!

А в тій хвилі надбігла Горпина, надбігли стражники, і всі остовпіли на страшний вид, котрий відкрився їх очам. Ніхто не дбав о пожар, котрий уже зачинав поволі притухати, тільки від пустині ще гудів, шипів і тріщав. Стара стала мов вкопана, пізнавши в мертвім відьмі свого чоловіка, а в живім кровавім – свого сина. Материнське, жіноче серце в ній відізвалося, – голосно заридала і кинулася до лежачих на землі. Стражники і пов’язані опришки стали німо в крузі, – межи ними були й Олексині сини, лиш не видко було Невеличкого.

Нараз в той недвижний круг вступив – ніхто не бачив відки – високий незнаний старець. Був то Олекса Довбуш! Він вступив до середини кола, – на його похиленім чолі видно було смуток і тяжку задуму.

– Чи се ж Олекса, син мій, – заговорив він, показуючи на мертвого старця, – чи се ж Олекса, внук мій, – додав, показуючи на кровавого Олексу, – чи се ж правнуки мої пов’язані, – чи сей блідий замучений чоловік, що там стоїт, – Петрій?.. Чи се ж тії родини, котрі мают в братній згоді подати собі руки і ділати велике діло, і ступати до високої цілі?.. Внуки і правнуки мої! Моє страданє нині кінчится, ваше страданє нині зачинаєся. Через страданє до діл – ото ваша судьба! Але уважайте, що більше страданє від того, котре терпит сей, – тут показав Олексу, – єсть гріх, проступок і незгода, бо то страданє марне і нищит ваше вище, цінніше єстество! Страдайте і зносіт, що бог на вас зішле, но не побільшайте свого горя єще власними провинами!

При послідніх словах голос Довбуша послаб, він захитався, усів на землі, підніс голову до неба і хотів, видно було, ще щось говорити. Але не стало уже голосу його груді, він шепотом тільки зачав молитву смертную, похилив голову на грудь мертвого сина, а руки його опали із груді.

Олекса Довбуш лиш кілька хвилями пережив свого першого сина.


Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 110 – 113.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1522

Модифіковано : 2.08.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.