Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

18. Урятований

Іван Франко

Кроваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх червінню, а в тім червонім світлі понуро бовваніла Чорна гора, врізуючися глибоко в червоне тло своїми темними острими контурами.

На найвищій стрімкій іглиці Чорної гори клячала великанська стать таємничого старця, котрий кілька разів уже так дивно стрічався з Андрієм.

Старець той був славний опришок Олекса Довбуш.

Він довго клячав, похиливши сивую голову і зложивши руки нахрест на груді, а душа його виливала всі свої тайни, всі свої глибини в гарячій молитві перед богом.

Йому снилося попередньої ночі, що зближається кінець його терпінь, що зближається час, коли рід його буде мусив перейти послідню пробу, щоби або дійти до високої цілі і світлої будучності, або доразу упасти. Він з глибини серця дякував богу за ласку. Якась невидима сила перла його, щоби ще послідній раз відвідав тії місця, де родився, де проводив свобідно молодії літа, де ціла жизнь його, через нещасну любов, через панську сваволю і пригнетення, взяла такий сумний для нього оборот, – і він, злізши з гори, удався полем в Довбущуківку.

– Хато моя родинна, чи і на тобі тяжит боже проклятє так, як на мні? Чи і ти не розпадешся доти, доки я живу? Чи мій конець буде заразом твоєю кончиною?…

Так говорив Довбуш, підходячи під двері пустині. Двері були зачинені, но Довбуш скоро відчинив їх і ввійшов досередини. Темно було в сінях, темно, хоть око виколи, було в хатині. Довбуш просто ступав насеред хати, де, як знав, стояла груба, гладко урізана колода, котра вітцю його служила яко стіл. Нараз спіткнувся о щось м’якого. Під ногами його щось зачало рушатися, слабий зойк роздався, мов стогнання конаючого.

– Убий мене… пощо маю так мучитись? Убий мене… не можу тобі нич сказати… я присяг! Змилуйся… один удар, а моя мука скінчена!..

Так стогнав нещасний, замучений Андрій!

– Боже, що ту такого? Хто ти, нещасливий? Що тут з тобою сталося?

– Як то… ти не Олекса Довбущук?

– Хто, я? Я не Довбущук!

– Боже мій… хто не будь ти… рятуй мене… винеси мене відси… занеси в село… я син Кирила Петрія!

– Ти Андрій?..

– Я Андрій… нещасний, конаючий Андрій! Ох… скоро, скоро… возьми мене відси… тут страшно… тут біль царствує і мука, і немилосерде… ту царствує боже проклятє. Неси мене… нехай хоть на свобіднім воздусі умру!

В німім ужасі розв’язав Довбуш молодця і, обгорнувши його в власну одежу, виніс із пустині і осторожно поспішив з своїм тягарем в село. Андрій омлів, скоро Олекса виніс його на свобідний воздух, – здавалося, що страшнії болі, уплив крові і голод зовсім розрушили його організм. Олекса, мимо старості, спішив з одчаяною скорістю в село, шепчучи:

– Боже милосердний, два рази ти дозволив мні спасти єго, – чи ж третій раз мав би запізно прийти мій рятунок?

Но що се за якийсь чоловік спішить із села в Довбущуківку?

Хід його непевний, сам хитається, як стара верба, котрою колибає осінній вітер. Хоть буря і непогода, хоть зимно проймає, – він без шапки, вітер розкидує його сіде волосся і шарпає його подертим кафтаном, но він не питає нич, він квапиться просто в Довбущуківку, – мабуть, нічого не чує, не бачить ні перед собою, ні вокруг себе.

– Добраніч! – промовив до нього Довбуш, но він, виділось, і не бачив його, пройшов мимо, зігнувшись, мовби чого шукав, і по хвилі щез в пітьмі. Небавом Довбуш опинився під першою хатою села, – сил уже не ставало у старця нести дальше Андрія, він поцілував його в холодне, посиніле, закровавлене чоло, зложив омлілого на приспі і прошептав:

– Прощай, тут дороги наші розходятся! Я свою кінчу, ти свою зачинаєш!

В хатині, під котров то діялось, ще мигтів блідавим, непевним світлом каганець, люди ще не лягали спати.

І, відступивши від приспи, закричав Олекса грімко:

– Рятуйте, рятуйте, люди добрі, не дайте загинути душі живій!

В тій хвилі вітер засвистав, зашумів дужче, чим вперед, стара, дряхла хатина затріщала під його напором, Андрій прокинувся із свого глибокого омління і застогнав розбитим, конаючим голосом на приспі, – а Олекса Довбуш щез в густій, непробитій темноті.


Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 106 – 108.