4. Оповідання Петрія

Іван Франко

– Сину мій, – зачав Петрій, коли вийшли за город, – маю тобі тепер, на вступі твоїм в нову жизнь, оповісти деякі річі, щоби тя познакомити з долею, котра тя чекає. Ти, може, уважаєш мене за злого вітця, що я тебе тепер, коли перед тобов отвираєся власне широкий свобідний світ, відбираю із шкіл і замикаю в сельській тишині і самотності. Вір ми, Андрію, і мене серце болит, що твоя доля стане також, як і моя, низька і незначна, і єсли би то в моїй силі лежало, я би охотно остатній гріш видав, щоби лишень тобі ліпшої долі придбати. Але послухай, що мене в’яже; до сеї пори ніколи не говорив я тобі о тім, по тепер приходит уже пора не то до говореня, але і до діланя.

Ти чув уже запевно, що дід мій, Іван Петрій, був отаманом в Довбушевій банді, перший по Довбушу і єго повірник. Він знав всі скриті місця, де Довбуш ховав свої скарби, о нім також говорят звичайно, що убив Довбуша, щоби забрати тії ж. Але так не було. Іван, дід мій, тайком умовився з Довбушем відлучитись від банди, залишити страшне розбійницьке ремесло і уживати зобраних грошей на добро народу. Однако ж так напруго то не могло статися, они оба боялися месті загорілих старих опришків і постановили єще рік не відлучатися від банди. Було то єще за послідніх часів Польщі, котра, ослаблена і розірвана шляхетськими незгодами, не уміла дати собі ради з сміливим Олексою Довбушем.

Але, як на нещастє, наш край в тім же році перейшов під власть австрійську. Зачато пильно слідити за ославленим опришком, назначено ціну на єго голову, порозсилано всюди сигніфікації, – трудно було тепер сховатися. В банді самій зачалися незгоди і тайні підозріння. Нараз Довбуш десь зник, пропав і слід по нім, банда розбрелась, а мій дід довго єще ховався по лісах, доки все не утихомирилося. Тогди повернув домів, до мого вітця, і спокійно докоротав у него житя. О Довбушу він ніколи не споминав, о грошех і скарбах тож само ні, – аж недалеко перед своєю смертю відкрив синові всю тайну і зобов’язав го урочистою присягою до трех річей, а іменно…

В тій хвилі тяжкі стони і приглушений зойк перервав мову Петрія. Андрій здригнув мимовільно і оглянувся вокруг себе. Але всюди було рівне поле, на котрім не видко було ані живої душі, бо ще не були зачалися жнива. Зойк все повторявся, но поволі слабнів, стаючися ще якось більше проникаючим і потрясаючим, і здавалося, що він добувається із-під землі туй же під ногами путників. Петрій перервав своє оповідання і пильним, бачним оком поглядав круг себе.

– Запевно, комусь приключилося якесь нещастє.

– Кому, коли ту нікого не видко, – шептав Андрій, а мороз ішов йому поза плічми.

На тоє Петрій нічого не сказав, тільки збочив з дороги і певними кроками пішов ко невеличкому кіпцеві, зарослому терням, котрий тут же поблизько дороги обертав до неї своє лице, насторошене тернами. Машинально поступив за ним і Андрій. Зойки, хоть і тихі, ставалися щораз ближчі, і видко було, що нещасливий напружав свої послідні сили, щоби видобути із своєї груді ті приглушені охриплі звуки. Наші путники в мовчанні спішили ко кіпчикові, за котрим на первий погляд очі їх відкрили чорний, темний отвір в землі, із котрого добувалися ті страшні, проникаючії до кості стони.

– Чи видиш? – сказав коротко Петрій. – Тепер лиш треба рятувати.

Таємничий темний отвір – була то узенька, давніше досить глибока польова кирниця. Але коли в ній вода висхла, ніхто о ню не дбав, вона сподом засунулася, цямриння обгнило і повалилося вділ – і не знаючому місцевості вночі зовсім не трудно було впасти в зрадливую безодню.

Андрій первий заглянув до кирниці. Темно в ній було, позаяк отіняв ю тернами оброслий кіпчик. Але бистре око Андрія вскорі доглянуло на дні якийсь брудно-сірий предмет, легко рушаючийся, із котрого після всякої віроятності виходили ті ужасні стони.

– А що? – спитав отець.

– Щось там єсть. Заждіт, я по тих цімринах сейчас злізу вділ і побачу ближче, що се такого. – Так сказав Андрій і сейчас пустився по крухих і здрухнілих цямринах лізти на дно темної пропасті.

– А осторожно, сину, – напоминав згори отець.

По многих трудностях Андрій став на дні і побачив перед собою лежачого скорченого чоловіка. Лиця його ані віку не міг розличити в сумраці. Дотикаючися руками там, де судив, що єсть голова нещасливого, намацяв щось мокрого і, підносячи руку догори, переконався, що се була кров. Нещасливий, бачилося, не спостеріг зовсім, що не сам був в страшній ямі, він уже лиш легко стогнав і храпів, – життя його видимо гасло.

– Тату, ту, бачу, якийсь чоловік конає, – крикнув, здригнувши, Андрій.

– Тащи го наверх! – повелів отець.

Андрій без великої трудності підняв нещасливого вище себе, – він, бачилося, був або ще малий хлопець, або худий, як доска.

Петрій, схилившися, досяг його згори руками і витяг наверх, небавом і Андрій виліз із кирниці, – і ужасний вид представився очам батька і сина. Перед ними лежав старець, літ, може, 65. Лице його було страшно худе і запале і мало барву свіжо зораної іловатої ріллі, або, як народ виражається, «зайшло зовсім муравицев». Сиве волосся позлипалося від крові, а руки виглядали, як поломані граблі, на котрих, мов довгі зубці, стирчали сухі і покручені ревматизмом пальці. Очі заплили кров’ю і були страшно витріщені та проражали скляним, мертвецьким блеском, уста були сині, як гнилі сливи, а напереді стирчали всього-на-всього два чорні зуби. Сухі, як доска, груди ледве-ледве здвигалися, – знак, що нещасний ще дихав, – а все тіло корчилося судорожно в великих болях, так, як корчиться жаба, котрій ся відрубає голову.

Отець і сил з первим поглядом відвернули очі від того виду, від тої страшної людської руїни, но вскорі милосердя перемогло відразу, вони постановили нещасливого затащити до себе додому, – хоть ще до Перегинська був немалий кусень дороги, а сонце уже геть-геть з полудня схилилося. Андрій скочив до поблизького потічка і приніс води, – обмито і закроплено нею напівмертвого старця, обв’язано його рану, котру він, віроятно, вибив собі на голові, падучи ніччю в кирницю. Нещасливий, як догадувалися Петрії, від ночі цілий день аж дотепер мучився в тій ужасній пропасті серед безлюдного поля, не можучи не то вилізти із неї, але навіть піднестися. Щастя ще, що він головою, котру собі перед тим розбив о цямрину, упав в м’яку глину на дні, і там заліпилася його рана, – інакше він би, певно, не був задля упливу крові діждав спасительної руки. Однако удар сам був дуже сильний і небезпечний, – і нещасливий старець, хоть підвівся при помочі Петріїв на ноги, всегда потиху стогнав та бовкотав якісь, як здавалося, слова, котрі, однако, переходили в дикі, роздираючі ухо тони. Очі його, звернені в стовп, нічого не бачили, і Петрії, взявши його за руки і не теряючи дальше часу, повели нещасного поволі з собою. Він по хвилі, як бачилося, покріплений трохи свіжим воздухом вечірнім і холодною водою, перестав стогнати, але зрештов состояніє його в нічім не змінилося, – чутно ще навіть було в його висхлих мускулах то саме дивне, судорожне дрижання і корчення.

Довго ішли наші путники, мовчачи і провадячи нещасливого старця. Старий Петрій кілька разів заглядав бистро в очі старцеві, – йому здавалось, що він уже десь-колись бачив тоє лице і тії черти, але не міг собі пригадати, де, коли і як то було. Андрій знов рад був звернути розмову на прежній темат, бо сподівався, що із неї роз’ясниться у нього в душі багато таємниць. Але на його вопрос Петрій відповів, що мусить заждати аж до догіднішої пори з таємницями, – тільки такими словами доповнив попередній розказ:

– Тепер, мій сину, Довбущуки, думаючи, що й справді мій дід, Іван Петрій, забив Олексу Довбуша і забрав єго великі скарби, вічно ворогуют на наш рід і допоминаются тих скарбів. Отець нашого Довбущука, а син Олекси Довбуша, також Олекса (у них, як бачиш, кождий найстарший в роді називаєся Олексою на пам’ять ославленого опришка), ціле житє спорив і гризся з моїм вітцем, а по нім і мені прийшлося двигати дальше тую вражду і ненависть родовую, котра уже до тої степені в серцях Довбущуків розгорілася, що мене хотят навіть з світу згладити, сли їм не виявлю, де Довбушеві скарби, і сли їм їх до послідної крихточки не віддам. Не досить, що ми Довбущукові сини, якоюсь дивною штукою ковбасу в борщі пронюхавши, украли з осібного сховку срібла і золота на 5000 золотих вартості, – ще мені нині рано старої Довбущучки хлопець Іванко, женучи корови в ліс на пашу, шепче на вигоні коло Довбущуківки: «Нанашку, чи ви нині не ідете до міста?» – «Іду, або що?» – кажу я. «О, то стережітся, Олекса щось поганого хоче з вами скоїти». Більше ми нич не сказав, але я вернув до хати і взяв, як от бачиш, стару дідову нагрудницю. – І з тими словами Петрій розщепив камізельку і показав під нею здивованому синові нагрудницю, уковану із сильної сталевої бляхи.

– І добре ми тая бляха нині прислужилася, – продовжав Петрій і оповів синові свою стрічу з Довбущуком.

Блідніючи з тривоги о любимого вітця, слухав Андрій його оповідання, – йому аж тепер, хоть в не зовсім виразних чертах, стала відслонятися тяжка, повна трудностей будучність.

Сонце власне нахилило своє золото-червоне повне лице над самі вершини гір, грозячи, як ся здавало, кождої хвилі запалити необозримі темні ліси своїм червоним жаром, коли наші путники зблизилися ко Перегинську. Вдалі, на западі, якраз під широкою шибою заходячого сонця, бовваніли пошарпані фантастичні й дикі утеси Чорної гори і в почварних видах рисувалися на тлі кроваво озареного западного неба. Від юга потягав теплий вогкий вітер і понависали чорні, від часу до часу золотими блискавицями палахкотячії хмари, – збиралося на бурю.

Петрій, видко, під вліянієм тяжелих думок, котрі утискали його душу, ішов з понуреною головою, провадячи старця, котрий доразу на нього оперся. Андрій з дрижачим серцем, в котрім мішали і волнувалися тисячі розличних чувств, підніс очі вгору, вітаючи своє рідне село а будуще поле свого ділання. Мимовільно звернув очі напротив себе на великанського поламаного кістяка – Чорну гору. На її найвищій камінній іглиці, стрімкій і острій, стояв велетний чоловік з похиленою вділ головою, з руками, нахрест зложеними на груді, – а бистре око Андрія догляділо, як вітер іграв його довгим, як сніг білим, волоссям. Жадного руху, жадного движенія не мож було дослідити в тій дивній прояві, и Андрій, узрівши ю, і сам мимовільно став як мертвий, як камінна статуя серед дороги, не зводячи очей із дивного таємничого чоловіка, котрий вдалі високо в воздусі чорнівся на кроваво-червонім тлі неба. Серце йому якийсь лихим предчувством стислося в груді, вся кров уступила з лиця і збіглася до серця, мов курята, стривожені летом яструба, під крила квочки.

– Сину, а тобі що такого? – заговорив Петрій, котрий уже минув був сина, а тепер за ним оглянувся.

Андрій не чув того, – він, здавалося, цілий затонув в погляді на того велета в воздушній висоті.

– Хлопче, чого стоїш, чому не ідеш? Та говори-бо, де ся так дивиш? Чи звізди рахуєш на небі? Я ще ані одної не бачу! – крикнув голосніше на сина Петрій, все на нього дивлячися.

– Чого я стою? – запитав Андрій, спускаючи поволі очі на вітця. – Чи я звізди рахую? Ні, але подивітся сами!

І за тим словом Андрій всказав пальцем в сторону Чорної гори. Петрій підвів туди ж очі, але, ко великому здивуванню Андрія, іглиця була порожня і врізувалася глибоко в синє, тепер уже темно-червоне небо, – таємний старець зник із неї, мов привидження, мовби його вітер звіяв.

– Та що ж там такого? – спросив отець. – Я нічого не бачу.

– Бо вже го тепер десь нема, – відповів Андрій.

– Кого десь нема?

– Кого? А не пригадуєте си того таємничого чоловіка, що мя п’ятнадцять чи чтирнадцять літ тому назад два рази одної ночі спас від смерті, – о котрім я вам так часто говорив?

– То що ж, ти знов єго бачив?

– Власне тепер і на тім самім місці, де-м го первий раз бачив. Лиш ми дивно, де би він так в хвилі міг щезнути.

– Дивно, дивно, – говорив сам до себе Петрій, а потому додав голосніше: – Але чому ж я го ще ніколи не бачив? – І, сказавши то, знов звісив голову і, повільно ведучи старця, ступав гірською стежкою ко своєму домові.

Але в Андрія серце все ще дрижало і щеміло незнаними, таємничими предчувствами. Кілько разів в житті показався йому той таємничий чоловік, на кровавім тлі вечірнього неба стоячий на вершині Чорної гори, тілько разів нещастя якесь навиділо Петрієву хату.

З тяжелими і сумними думками в душах отець і син уже в добру ніч зайшли додому.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 14, с. 27 – 33.