16. Линва урвалася!

Іван Франко

Наближаючися до кошари, в котрій робив, Іван здибав касієра Мендля. Сей ішов кудись, розмовляючи з якимсь ріпником із чужої кошари.

– Добрий вечір, Іване! – мовив Мендель. – Ідете до роботи?

– Іду, – мовив Іван, ледве тямлячи, хто і що говорить до нього.

– А завтра відходите?

– Відходжу.

– Ну-ну, як собі знаєте. Гроші маєте готові.

Іван, не мовлячи нічого більше, пішов до кошари. Мендель розмовляв далі з ріпником, що відзавтра мав стати до роботи в тій самій ямі замість Івана.

– Тут вам буде добре! – говорив Мендель – Я не такий жид, щоб хотів чийоїсь кривди. Спитайте от сього самого Івана. Він пару разів навіть грошей при виплатах не брав від мене, а складав, поки не набереться чи 50, чи 100 ринських, а потім брав разом. Ади, він завтра відходить. Знаєте куди? На своє власне господарство!

– На своє власне? – дивувався ріпник. – Та де у него господарство? Давно пропустив.

– Давно пропустив, а тепер відкупив. Власне вчора взяв сотку, щоб заплатити останню рату жидові, а завтра вертає до свойого села, покидає нас назавсігди. А хто його нарадив на се? Спитайте його самого! Мендель, не хто інший!

В тій хвилі з кошари почувся крик, потім гупання кроків. Робітник, що був при корбі, надбіг вуличкою і кричав задихавшись:

– Пане касієр! Пане касієр!

– Що там таке? – окликнувся Мендель.

– Ходіть до кошари! Борше! Борше!

– Та що там таке? – ледве промовив Мендель і, не чекаючи відповіді, почав бігти до кошари. Свіжонанятий ямар побіг за ним.

– Ну, що сталося? – не то шептом, не то захриплим голосом запитав Мендель робітника, коли порівнявся з ним.

– Якесь нещастя!

– Що за нещастя?

– Ой, сам не знаю! Ходіть до кошари, самі подивіться! Ой, господи, душі в мні нема! Ще такого не чував і не видав.

Не розпитуючи далі, всі три побігли до кошари. Там було зовсім темно, тільки одна дротяна лампа слабо освічувала нутро дощаної буди. Робітник від млинка стояв над ямою і торгав линву, що зовсім вільно звисала з валу.

– Ну, що таке сталося? Говори! – промовив Мендель, озираючися довкола, немов шукаючи того, що так перестрашило робітників.

– Линва урвалася.

– Що? Як то може бути?

– Або я знаю! Дивіть самі!

Робітник, що стояв над ямою, знов поторгав за линву, замахав нею і вона, мов батіг, билася о дощані стіни ями.

– Ну, а Іван? Де Іван?

– У ямі.

– Як то в ямі? Спустився на місце?

– Ну, та певно, що на місце, але неживий. Адіть, ледве десять метрів линви розкрутилося.

– Та як же то було? Що? Куди? Говори за порядком! – говорив Мендель, усе ще не можучи зрозуміти, що сталося.

– Ой господи! Та хіба ж я знаю і розумію, як се сталося? Іван прийшов, прив’язався, і я почав пускати його вдолину. Кручу, кручу, аж нараз на десятім метрі чую – отак, як би в пальці, тріс – і на корбі зробилося легко. І в тій самій хвилині в ямі тілько гур-гур-гур! І один страшний крик – і тихо. Ось і все. Урвалася линва, а Іван гримнув аж на дно, на 40 сажень.

Мендель, не мовлячи нічого, почав рвати на собі пейси і бігати по кошарі, мов божевільний.

– Ай-вай! Ай-вай! От клопіт! От нещастя! От цурес! Але ша! Може, він ще живий! Слухайте, Митруню, – він обернувся до новонанятого ріпника, – як гадаєте, може, він ще живий?

– Та то може бути. Адже ж на дні каменя нема?

– Ні, глина.

– Ну, коли не впав на дзюбак або не розбив собі голови по дорозі, то ще може бути живий.

– Але чути би було крик, стогнання, – закинув робітник від корби.

– Міг зомліти, заглушитися, – мовив Митро,

– Лізьте, Митруню! Бодай ви здорові були! Лізьте, може, ще вирятуєте його.

– Та я би поліз, – мовив Митро, – але що ж то за линва у вас, що урвалася під ним?

Він наблизився до ями, взяв за линву, котрої конець звисав на які два метри вниз у ямі, підняв його і почав оглядати при світлі лампи. Се був старий ріпник і розумівся на роботі, але тут він став, мов теля перед новими воротами. Такої штуки він ще не бачив! Він довго озирав линву в тім місці, де вона перервалася, мацав пальцями, призирався їй до світла і все хитав головою, немов не міг зрозуміти чогось. Мендель тривожними очима, весь блідий і з завмерлим серцем, слідив за кождим його рухом.

– Не розумію! Ніяк не розумію, що сталося тій линві. Як могла вона перерватися?

– Може, проржавіла? – несміло мовив Мендель.

– Та на се воно мусить вийти, бо, якби навмисно була протята, то було би видно, був би гладкий перекрій. Мусила проржавіти.

– Ай-вай! Стара линва. Треба було перемінити, – сквапливо підхопив Мендель. – Ой господи! Так мене щось нині рано мов за плече торкало: «Мендель, переміни сю линву!» Та потім я подумав собі: «Ну, в п’ятницю не буду переміняти. Прийде неділя, то перемінимо!» А тут на тобі! Ну, хто ж його знав, що вона не видержить?

Але Митро все ще оглядав линву і хитав головою.

– Слухайте, Мендель! То не може бути! Вона якось не спроста перержавіла. Дідько їй перержавіє. У мене в селі оборіг он уже п’ять літ на такій линві держиться. І дощ її мочить, і сніг на неї йде, і ржавіє не так, як тут, а проте держить досі. Та й то оборіг, не те, що один хлоп.

– Ну, Митруню, але там вона стоїть собі спокійно, а тут день і ніч то скручується, то розкручується. А від того дріт найборше тріскає.

– Та се правда, – мовив, подумавши, Митро. – Але була би тріскала потроха, один скрутень, другий, третій… А тут усі нараз. Не гладко, а так мовби – прости господи – миш перегризла. Агій! Ще чоловік, як жиє, не видав такого.

Тим часом Мендель приніс із магазина свіжу линву, її навинули на вал, і Митро, прилагодившися до спуску, пішов до ями. За якої півгодини витягли обох – Митра і Івана. Іван мав поламані обі ноги і голову, розбиту на цямрину. Він, мабуть, і не долетів живий на дно.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 59 – 62.