17. Смерть Ганки
Іван Франко
Другого дня до світа бориславський війт – тоді ще війтом був селянин – з присяжним і двома жандарями прийшли до тої комірки, де жила Ганка. Вона ще спала, – по довгих безсонних днях і ночах перший раз спала глибоким, майже мертвецьким сном. Баба відчинила двері, всі ввійшли, та, зирнувши на труп’яче, висохле Ганчине лице, зіссане страшною внутрішньою мукою, не мали серця будити її.
– Ну-ну, нехай спить, – мовив стиха війт. – Ми підождемо надворі.
– Ну, їй небагато належиться від людей, – мовив один жандар.
– Пан біг не ждав на людський суд. Сам осудив і сам покарав її, – додав другий.
Скоро вони вийшли, Ганка збудилася.
– Ви тут, бабо? – мовила вона.
– Тут, небого, тут.
– Чи мені снилося, чи тут був хтось?
– Та хто би мав бути?
– Мені здавалося, що якісь хлопи… шандарі…
– Та були, сирото.
– За мною? – мовила Ганка, піднімаючися.
– За тобою.
– Знають усе?
– Знають.
Галка довгим поглядом зирнула на бабу, а потім простягла до неї свою суху руку.
– Дякую вам, бабо, – мовила вона. – Я вже сто раз, не раз, хотіла зібратися, піти й признатися до всего, та ніколи не могла здобутися на відвагу. А тепер уже по всьому. Тепер я спокійна.
І вона з тяжкою бідою зволіклася з постелі. Баба помогла їй убратися.
– Ну, а тепер покличте їх.
Ввійшов війт з присяжними, ввійшли жандарі.
– Ну, що ти небого? – мовив війт. – Хора?
– Хора.
– Маєш сказати нам щось?
– Маю.
І вона спокійно оповіла події того вечора. Один жандар записував. Потім її повели на місце злочину. При помочі гаків витяли з ями по куснику розгниле тіло нещасної Фрузі і перенесли його до трупарні, а Ганку посадили на віз і відвезли до Дрогобича, до судового арешту. Там вона не дождалася навіть першого протоколу.
А жандарі по тім однім випадку мали зараз другий. Їм донесли, що в недалекій кошарі урвалася линва під робітником, сей упав у яму і забився. Треба було оглянути місце, оглянути трупа, переслухати свідків…
– Щось мені не подобається сей випадок, – мовив один жандар, – молодий, – до старшого, постенфірера.
– Жидівська необережність. Линва перержавіла!
– Чи нема тут чогось гіршого? Се, що говорить Митро про ті гроші…
– То що ж, думаєш, що тут якийсь злочин? Що се навмисне хтось перервав линву?
– Дуже може бути. Ті гроші – се може бути причина. Касієр каже, що він узяв від нього гроші, а їх при нім нема.
– Пошукаємо в його помешканню.
Але в помешканні, тобто в тім шинку, де ночував Іван разом з кількома іншими ріпниками, ніхто про ніякі гроші не знав і не чув. З допитів дізналися жандарі, що раз давніше у Івана вкрадено гроші і відтоді він не носив їх при собі і ховав так, щоб ніхто не знав де. З другого боку, Мендлеві зізнання про те, що Іван посилав гроші за куплений грунт нотареві до Дрогобича, потвердив нотар телеграфічно, а друге зізнання, що остатніх 100 ринських Іван узяв ще день перед тим, потвердив Митро настільки, що чув, як Мендель мовив Іванові: «Гроші маєте готові», і Іван на се потакнув головою. Значить, узявши гроші, Іван мусив сховати їх десь, щоб забрати з собою. А коли так, то яку хто мав причину дибати на його життя?
На тім справу й закінчено, тільки Мендля за недогляд і уживання перержавілої линви покарано 20 гульденами грошової кари.
Івана поховали в одній ямі з останками тіла його Фрузі.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 62 – 64.