Синя сойка

Марк Твен

Переклад Івана Франка

Мій приятель Дік Бекер любив і інших звірів. У лісах і горах відлюдного закутка Каліфорнії він позаприязнювався з різними тамошніми звірями і птахами. Він був твердо переконаний, що розумів кождий вираз тих звірів, так само, як той американський учений, що недавно написав докладну книгу про мову мавп.

Дік Бекер мав про сю справу свої означені погляди і спостереження. По його думці, деякі звірі мають дуже низьку освіту і вживають простих висловів, без образів і порівнянь; натомість інші розпоряджають великим засобом слів, володіють мовою прекрасно ї висловлюються плавно й свобідно. Вони говорять радо і багато; знають свій талант і люблять хвалитися ним. По довгих і пильних обсерваціях Бекер дійшов до переконання, що між усіма звірями нема ліпшого бесідника, як синя сойка [Американська сойка має пір’я краще і різнобарвніше від нашої – [Іван Франко].].

– Е, – мовив він, – з сойкою не так легко вийти на своє! Не повірите, які у неї бувають настрої і чуття і як вона вміє висловити їх. І при тім вона не говорить як-будь – ні, як по-писаному! Найкращі звороти так і пливуть у неї. Мовою володіє, як ніхто; слова не забракне їй ніколи, борони Боже! Сипле ними, не надумуючись. І що ще завважив я: жодна птаха жодна корова, ані жодне сотворіння не говорить такою добірною мовою, як сойка! Думаєте: кіт? Ну, сей, певно, говорить добірно, але нехай лише попаде в роздразнення! Коли вночі б’ється з іншим котом на дасі, тоді б ви послухали, якими словами вони лаються! Аж млоїть і вертить, слухаючи.

Сойку можна з деяким правом зачисляти до птахів, бо має на собі пір’я, а може, й тому, бо не платить податків; але з усякого іншого погляду вона така самісінька, як ми. Бо, бачите, у сойки є свої наклони і таланти, почуття і інтереси, так само, як у чоловіка. Морально сойка не стоїть вище від конокрада. Вона краде, бреше і ошукує, обдурює кожного, де тільки може, ніяка найсвятіша обіцянка не в’яже її.

Що таке почуття обов’язку – сього ви їй ніяк не втовкмачите. А найкращий доказ у тім, що сойка вміє клясти і лаяти, як ні одна перекупка в цілій Каліфорнії. Кицька также вміє клясти й лаятись – се так, не перечу. Але коли сойка розпустить язика як слід, то нема тої сили на землі ані в небі, щоб могла зрівнятися з нею. В сварці і лайці вона майстер, сипле цупко і влучно так, що ніхто не додержить їй кроку.

Що вміє чоловік, те вміє й сойка: вміє плакати, сміятися і стидитися, вміє робити заключення і плани і боронити своєї справи, любить балакати і обмовляти, знається на жартах і дотепі, а коли зробить дурницю, то розуміє се ліпше, ніж я або ви. Одним словом, сойка подібна до чоловіка – сього мені не заперечите.

Зрештою, ось вам іще правдива історія про сойку, за яку можу ручити сам. Се сталося тоді, коли я саме зачав добре розуміти мову сойок.

Останній чоловік, що, крім мене, жив у тій околиці, від сімох літ уже повіявся геть; його хата обік моєї стоїть відтоді пуста; в ній – тільки один великий покій, а зверху – круглякові крокви і дах із драниць. Раз у неділю рано сиджу я собі зі своїм котиком ось тут перед хатою, гріюся на сонечку, блуджу очима по синіх горах, слухаю шелесту листя на деревах у самоті і думаю про свою рідну сторону, там, далеко за горами, – тринадцять літ уже я не чував, що там діється.

Аж ось надлетіла сойка з жолудиною в дзюбі, сіла на сусідню хату і крикнула: «Ого, а се тут що таке?» Що при тих словах жолудина випала їй із дзьоба і натурально скотилася з даху, се їй байдуже. Тільки її відкриття цікавило її. Се була в дасі діра, з якої випав сук. Перекрутивши голову набік, моя сойка прижмурила одно око, зазирнула другим у діру, потім радісно поглянула вгору, затріпала пару разів крильми з внутрішнього вдоволення і мовить: «Се виглядає так, як діра, находиться в такім місці, де слід бути дірі, – чи ж мала би се, направду, бути діра?»

Вона похилила голову вниз, зазирнула ще раз у діру, знов поглянула вгору, затріпала крилами і хвостом з радощів і мовить: «Так, так, цілковита правда. От яка я щаслива! Се ж напевно і нестеменно прегарна, порядна діра!» Потім злетіла на землю, підняла жолудь, задерла голову і з найсолодшим усміхом на світі ввіткнула її в діру. Надслухувала трохи, її лице споважніло і з комічним зачудуванням сказала нарешті: «А я й не чула, як вона впала».

Знов приткнула око до діри, довго зазирала в неї, зирнула потім угору і похитала головою. Потім попробувала з іншого боку – і знов похитала головою. Обійшла довкола діри кругом, оглянула її докладно і роззирнулася на всі сторони світу. Дарма! В задумі сидить на даховім гребені і чухається в голову правою лапкою, а врешті мовить: «Сього вже не второпаю! Ся діра мусить справді бути неабияка глибока! Але довше я не дам себе водити за ніс, візьмуся до роботи. Справа мусить вияснитися, і я не пожалую труду».

Зірвалася і полетіла, вертає знов з другою жолудиною, знов пускає її в діру і швиденько притикає око до діри, щоб побачити, що буде з того, потім підводить голову і зітхає: «До сто громів! Се вже чортзна по-якому! І нехай се зрозуміє, хто хоче! Але ні, попробую ще раз!»

При третій жолуді робить що може, аби ще швидше зирнути за нею, але надармо. «Такої діри я ще не стрічала, – мовить. – Се мусить бути якась нова порода дір, яка ще не попадалася мені».

Тепер опанувала її злість. Зразу ще перемагала себе, пройшлася пару разів по даховім гребені і бурчала щось сама до себе; потім заклекотіло в ній пересердя і почала лаятись так, що аж почорніла зо злості. Ще ніколи не бачив я пташини в такій лютості із-за такої марниці. Наматіркувавшися досить, підійшла знов до діри, заглядала в неї довго і мовить потім: «Темна діра… глибока діра і дуже сміхотворна діра! Але коли вже я раз почала наповняти її, то доведу се діло до кінця, хоч би се мало тривати й сто літ».

І фіть-фіть! Полетіла – і відколи жию, я ще не бачив пташини, що працювала би так завзято. Півтретя години шибала собою, не перестаючи. Жолудину за жолудиною вкидала в діру, ані разу не заглядала вже до неї, але летіла зараз у ліс і знов вертала. Я так був зацікавлений і зворушений, що ні на що інше не дивився, ні про що не думав.

Нарешті, змучилася вже так, що ледве могла рушити крилом. Уся облита потом, прилітає, вкидає жолудь і мовить: «Ну, думаю, сього буде тобі досить, ти, стара дірюго!»

Приложила голову до діри, а коли підвела її знов угору, то попросту аж пополотніла з лютості; можете мені вірити, панцю любий! «А нехай же мене випхають і поставлять у музеї, – заверещала, – коли тут можна побачити хоч би слід жолуді! А я ж наносила їх сюди стільки, що ціла сім’я могла би ними жити тридцять літ!»

З трудом поволоклася на даховий гребінь, оперлася о комин, передумала справу ще раз і дала полегшу свойому серцю. Ну, тут би вам було послухати! Такої лайки, такого проклинання я ще не чував, відколи на світ народився! Коли вона ось так розпустила язик, надлетіла друга сойка, зупинилася і питає, що тут таке сталося? Її бідна приятелька вияснює їй цілу справу і мовить: «Коли хочеш мені вірити, то піди і поглянь сама, – ось-осьдечки та діра!»

Друга сойка скочила раз-два, а оглянувши все докладно, вертає і питає: «А кілько ж, властиво, жолудин ти вкинула до неї?» – «Щонайменше два міхи», – відповідає перша. Сойка пішла знов до діри, заглянула в неї – діло видалось їй незрозумілим. Гукнула щосили, і на її поклик прилетіли ще три сойки. Всі обдивляють діру, розпитують, як що було і починають перечитися, немовби четверо людей висловлювали свої безмізкі догади.

Понаскликали ще більше сойок, поназліталися їх чимраз більші отари, аж усе довкола засинілося від них. Було їх, може, з п’ять тисяч, і такого вереску, дзьобання, пискоту та гармидеру ще ніхто не бачив. Кожда сойка за чергою притикає око до діри, і кожда висловлює свій погляд про сю загадкову пригоду, а все один погляд глупіший від другого.

Потім узялись обдивляти весь дім. Двері стояли до половини відчинені. Одна стара сойка підійшла ближче, заглянула до середини – і тут уся загадка вияснилась відразу. Всі жолуді лежали розсипані скрізь по долівці. Сойка заплескала крилами і почала репетувати: «Сюди! – кричить, – ходіть сюди всі! Та дуріпа хотіла наповнити жолудями всю хату!»

Синьою хмарою шаркнулися всі сойки вниз. Кожна підійде до дверей, зазирне до середини – і скоро їй виясниться вся глупота першої сойки, аж догори ногами перевертається і мало не трісне зо сміху. Потім надійде друга, загляне – і знов так само. Потім сиділи всі з годину скрізь на дасі і кругом по деревах і аж простягалися зо сміху – точнісінько, як люди.

Ні, вже кажіть, що хочете, а я стою на своїм: сойка має великий дар до гумору. І пам’ять у неї добра. Три роки прилітали сойки з усіх сторін Сполучених Держав кожного літа, щоб заглянути в ту діру; і інші птахи прилітали з ними. Всі реготалися з сеї історії, тільки одна сова не хотіла. Вона відбувала, власне, якусь наукову подорож, вишукуючи різні чудеса природи, і їй забажалось також оглянути сю дивовижну діру. Оглянула і сказала, що не розуміє, в чім тут криється дотеп. Правда, і інші чудеса природи також не зробили на неї великого враження.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1900. – Т. 12. – Кн. 11. – С. 236 – 240.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 501 – 507.

Подається за першодруком.

Лариса Цибенко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 726 – 730.