Міщанин і селянин
Еміль Золя
Переклад Івана Франка
Нарис із повісті «Fecondite»
Місяці март і цвітень були прекрасні, і Маріяна дуже швидко приходила до здоров’я. Маленький домик, відлюдний і захований у зелені, оживлювався ненастанною радістю. Особливо кожна неділя, коли тато не йшов до бюра, була празником. У будні він виходив ще рано і вертав аж о сьомій, усе кваплячись, завалений працею.
І хоча ся вічна біганина не псувала його доброго гумору, то на нього почали налягати турботи про будущину. Досі він не журився своїм скупим хазяйством. Він не почував ніякого бажання почестей ані багатства; він знав, що й його жінка, так само, як він, не знала іншого щастя, як тільки жити попросту, чесним життям у здоров’ї, спокої і любові. Та хоч і не марив він про могутність високого становища, про розкоші великого багатства, то проте запитував себе, як жити – нехай і найскромніше, – коли його сім’я буде розростатися ненастанно.
Коли ще прибудуть діти, то що він зробить, яким способом здобути те, чого потрібно кожним разом, коли нові народини сплодять також нові потреби? Хто так плодить дітей, то в міру того, як отвираються маленькі ротики і кричать з голоду, повинен здобути нові джерела, витягати засоби з землі, під загрозою – підпасти під закид злочинної необережності. Чесний чоловік не може виводити дітей на волю долі, як птах, і лишати свой писклят на траф щастя, на ласку інших.
Отакі думки тислись йому до голови тим більше, чим тісніше робилося в домі по вродженні Жерве, так що Маріяна не знала, як звести кінці з кінцями і дотягти до кінця місяця, невважаючи на всі чудеса ощадності. Треба було обміркувати найдрібніші видатки, ощаджувати масло, яким мащено хліб дітям, давати їм доношувати блюзочки до остатньої нитки. А для збільшення клопоту вони виростали з кождим роком і потребували все більше. Трьох хлопців прийшлось посилати до сільської школи в Жанвілі, і се ще не коштувало так багато. Але нарік треба буде післати їх до ліцею, а звідки взяти на се грошей? Важке питання, раз у раз більша, невідступна турбота затемнювала потрохи чудову весну, що своїм лагідним подувом заквітчала широкі поля.
Найгірше було те, що Матвій був переконаний, що йому годі ждати якогось поліпшення на дотеперішнім становищі рисовника в фабриці Бошена. Навіть припускаючи, що колись йому подвоять пенсію, то все-таки тих 7 або 8 тисяч франків ще не дадуть йому змоги здійснити його мрії про численну сім’ю, що росте свобідно і безпечно, мов щасливий гай, завдячуючи свою силу, своє здоров’я, свою красоту тільки одній ласкавій матері землі, з якої черпає всі свої соки.
Ось чому від хвилі повороту до Жанвіля земля притягала його, спиняла його в часі частих проходів, при котрих він снував неясні думки все ширше й ширше. Довгі хвилі він зупинявся перед ланом збіжжя, на окраїні густого ліска, на березі багновища, що своїми водами грало до сонця, або серед колючок каменистого перелога. В таких хвилях у його голові піднімалися всякі невиразні плани, необмежені мрії, такі широкі і такі дивоглядні, що він нікому ще не говорив про них, навіть своїй жінці. Адже ж певно його б висміяли!
Він був іще в тій тривожній і трепетній порі, коли винахідники чують над собою перший подих свойого винаходу, хоч іще навіть його повний образ не зложився в їх душі. Чому ж би йому не звернутися до землі, до вічної живительки? Чому б не освіжити, не запліднити ті величезні простори, ті ліси, ті перелоги, ті каменисті пустарі, що розляглись довкола нього і лежали пусткою? І коли слід тому бути, щоб кожний чоловік витворював своє багатство, здобував собі засоби до життя, то чому ж би й йому при вродженні кождої нової дитини не запліднити новий лан плодючої землі, з якого б вона жила, не чинячи ніякого ущербу громаді? Се було все, нічого більше не зарисовувалося в його уяві, здійснення розвівалося, як гарний сон.
Сім’я Фроман уже добрий місяць жила на селі, коли Маріяна, зовсім одужавши, вийшла одного вечора аж на міст на Іезі, попихаючи перед собою возик з маленьким Жерве, щоб тут дожидати Матвія, що швидко мав вернути з Парижа. І справді, він прибув перед шостою. Вечір був гарний, і вона надумала зробити невеличке коліно і зайти до млина Лепайє внизу над рікою, бажаючи купити там яєць.
– Добре, – мовив Матвій. – Ти знаєш, що я дуже люблю сей старий романтичний млин. Хоча, проте, коли б він був мій, я зараз розвалив би його і збудував на його місці новий, з гарною машиною.
На подвір’ї старої будівлі, до половини покритої блющем і обвіяної казковою красою, з колесом, оброслим мохом, що дрімало серед водяних рож, вони застали мельника й мельничку. Він був рудий, високий і сухорлявий, вона також суха, також руда, як і він, обоє молоді і загартовані. Хлопчик Антось сидів на землі і своїми малими рученятами копав ямку.
– Яєць? – мовила мельничка Лепайє. – Дуже радо, панечко, – дещо певно знайдеться.
Але вона не квапилася і зирнула на Жерве, що спав у возику.
– А, се ваш остатній. А який товстенький та гарненький! Ну, ви не змарнували часу.
Але Лепайє не зміг здержати зневажливої усмішки і фаміліярно, як селянин до міщанина, про котрого знає, що в нього грошей кури не клюють, він промовив:
– Ну, паночку, се вже їх у вас п’ятеро. А ми, бідолахи, не можемо позволити собі сього.
– Чому ні? – спокійно запитав Матвій. – Хіба ж ви не маєте отсього млина, не маєте поля, щоб було до чого приложите руки, які вам прибудуть, і подвоїти, потроїти ваші доходи?
Ті прості слова були, мов ляск батога, від якого Лепайє аж підскочив. Ще раз він вилив свою лютість. А, певно, що як що, а отсе старе калатало, отсей млин збагатить його, хоч не збагатив ні його діда, ні його батька! А оті поля – ну, гарне віно принесла йому жінка! Те поле, де ніщо не хоче рости! Хоч як ти скроплюй його своїм потом, а не видобудеш із нього й тільки, що коштує навіз і насіння.
– Та поперед усього, – відповідав Матвій, – ваш млин треба би направити, перемінити старий механізм, або, ще ліпше, завести гарну парову машину.
– Направити млин! Завести парову машину! Але ж се безум! І пощо ж сього? Адже й так я дармую цілими місяцями, відколи довкола майже не сіють збіжжя.
– А далі, – говорив Матвій, – ваші поля менше родять тому, що ви оброблюєте їх лихо, застарілими способами, недбало, без машин, без штучних навозів.
– Дайте мені спокій з тими машинами, з тими дури-грошами, що довели бідних людей до руїни! О, я знаю їх і рад би то побачити, як би ви вдали ліпше оброблювати сю землю, чи всилували б ви її дати вам більше, ніж вона хоче дати.
Він договорився до злості, зробився лютим і брутальним, докоряв мачусі-землі всім тим, у чому було винувате його лінивство і його упір. Він бував по світі, бився в Африці, ніхто не скаже, що прожив вік у своїй дірі, як дурна худобина. Але, вернувши з війська, він усе-таки знеохотився, зрозумівши, що хліборобству прийшов кінець і що воно ніколи не дасть чоловікові більше понад кавалок сухого хліба. Земля банкрутує, селяни вже не вірять їй, бо вона постарілася, запустіла, вичерпалася. Навіть сонце зробилося непевне, сніг паде в липні, громи б’ють у грудні, всі пори року переплуталися і засіви пропадають від самого початку.
– Ні, паночку, тут нема ради, все пропало. Земля, праця – все се ні на що. Нам приходить капут! Селянин працює до крайнього знесилля, а швидко не буде мати навіть води напитися. Оттим я радше волю кинутися в ріку, аніж старатися ще на одну дитину. Бо пощо плодити на світ жебраків? А наш Антось бодай буде мати із чого жити, коли лишиться один. Гляньте на нього, на Антося! О, клянусь вам, я не зроблю його селянином проти його волі. Коли схоче вчитися, схоче податися до Парижа, – їй-богу, я скажу йому, що має рацію, бо нема понад Париж, де крепкий і смілий хлопака може добитися щастя. Нехай продасть усе і нехай збирає жниво там, на тротуарі! Там ростуть гроші! Я й сам не можу віджалувати, що не подався туди шукати щастя, поки був час.
Матвій засміявся. Чи ж се не диво, що він, міщух, учений і титулований, пестить одну мрію, щоб вернути до землі, спільної матері всякої праці і всякого достатку, а сей селянин, син селянина, проклинає, зневажає ту землю і не має любішої думки понад ту, щоб його син покинув її? Ніколи ще так сильно не вдарила його ся характерна суперечність, отся нещаслива втека з сіл до міст, що збільшується з року на рік, знесилює і руйнує весь народ.
– Ви несправедливі, – мовив він веселим тоном, щоб відняти розмові дразливий характер. – Не дорікайте землі, вона стара любка і помститься на вас. Коли б мені бути на вашім місці, я мав би від неї все, чого б хотів, якби тільки подвоїв старанність. Вона й сьогодні така ж, яка була першого дня, велика, плодюча мати; вона все ще приносить стосотні плоди, коли приляжеш до неї з любов’ю і силою.
Але Лепайє не хотів навіть слухати і підняв кулаки.
– Ні, ні, досить мені її, сеї відьми!
– І знаєте, – мовив далі Матвій, – одно мені дивно, що досі ще не знайшовся розумний та відважний чоловічок, щоб привів до пожитку всю отсю величезну запущену посілість, отсей Шантеблед, із якого старий Сеген бажав колись зробити королівську домену. Тут є широкі нетикані площі, приліски, що треба б подекуди вирубати, пустарі, що легко можна би повернути під управу. Що за гарна задача, яке поле для людської творчості!
Одну хвилину Лепайє стояв, мов остовпілий. Потім почав знов кпити.
– Але ж, мій любий паночку, ви божевільні – даруйте за слово!.. Повернути Шантеблед під управу, привести до пожитку отсі каменисті толоки, втелющитися в отсі багновища! Гай, гай! Закоплете тут міліони, а не зберете й кірця вівса. Се проклятий закуток! Мій дід бачив його таким, як є тепер, і мій правнук буде його бачити таким самим. Т-те, я не цікавий, але дуже рад би бачити такого дурня, що зважився б на таке безумство. Можна сказати наперед, ще вліз би в порядну розчину.
– Мій Боже, хто знає! – спокійно відповів Матвій. – Треба тільки любити, і тоді чоловік може творити чуда.
Мельничка принесла тим часом кільканадцять яєць і стояла, як свічка, перед своїм мужем, з подивом слухаючи, як він мудро вичитує міському панові. Вони обоє зовсім були згідні в захланній злобі на те, що не можуть загрібати лопатою грошей без тяжкої праці, згідні в своїй амбіції – зробити свойого сина паном, бо тільки пан може бути багатим. Тож коли Маріяна прощалася, поклавши яйця під подушку у возику Жерве, мельничка з гордощами показала їй свого Антося, що, викопавши ямку, плював до неї.
– О, він дуже здібний! Він уже розбирає літери, і ми дамо його до школи. Коли вдасться в свойого татуся, то певно не буде дурний.
Минуло з яких десять день. Була неділя. Матвій з Маріяною і дітьми був на прогулянці, і тут йому прийшла остатня об’ява, немов розблиск могутнього світла, що мав дати напрям цілому його дальшому життю. Вони вийшли, щоб пробути надворі ціле пополуднє і з’їсти підвечірок на вільнім повітрі, в чистім полі, серед високої трави. Походивши по лісових стежках, пройшовши кілька полянок, поблукавши по толоках, вони вийшли на край лісу і розсілися під дубом.
Відси їм було видно розлогу околицю від невеличкого павільйону, старого збірного пункту для мисливих, що дотепер був їх мешканням, аж геть-геть до села Жанвіля. Праворуч розляглася велика багниста площа, від котрої хилилися вниз широкі, висохлі і безплодні збочі, що йшли, мов хвилі, і губилися ліворуч. За їх плечима піднімався ліс, поперетинаний глибокими ярами, порозділюваний полянами і лугами, яких ніколи не доторкалася коса. А довкола них ані духу, тільки сама отся природа, полишена в дикім стані, в своїй спокійній величі, під блискучим сонцем чудового цвітневого дня. Здавалося, що всі ті нагромаджені соки роздувають землю, мов невідоме підземне озеро, котрого хвилі чутко хлюпають у могутніх деревах, у буйних ростинах, у непрохідних гущавинах будяків та кропиви, що покривали землю. Запах незаспокоєної любові, могутній і різкий запах ішов із усіх тих речей.
– Не відбігайте дуже далеко, – крикнула Маріяна дітям. – Ми посидимо під отсим дубом і швидко будемо їсти підвечірок.
Блез і Дені побігли вже, а за ними Амбруаз, бавлячись у перегони; тим часом Роза кликала їх, гніваючися і бажаючи, щоб бавилися зриванням квіток. Вони були п’яні чистим повітрям, бігали серед бур’яну, що досягав їм до голів, немов маленькі фавни, розпущені серед корчів. Потім вернули і почали складати букети. Потім знов кинулися в перебіганку, старші брати взяли малу сестричку на плечі, і гей же, в шаленій погоні!
Але під час сеї довгої вже прогулянки Матвій був якийсь не при собі, блукаючи очима довкола. Часом Маріяна забалакає до нього, а він не чує, поринаючи в мріях перед тим запущеним полем, перед якимсь закутком лісу, зарослого хащами, перед якимсь джерелом, що, джуркотячи, губилося в багнюці. Та проте вона почувала, що у нього в душі не було байдужості ані суму, бо, вертаючи до неї, він усміхався своїм добрим, ніжним усміхом. Вона сама висилала його не раз для його добра проходитесь отак по полю, навіть самого; а коли догадалася, що в ньому відбувається глибокий перелом, то з довір’ям ждала, аж сам він заговорить.
Та ось, коли він знов попав у свої мрії, роздивляючи очима різні роди земель, розкинені на тім величезнім просторі, вона легенько скрикнула:
– О, поглянь лише! Поглянь!
Вона лишила була під великим дубом маленького Жерве в його возику серед буйного бур’яну, в якому поринали колеса, і поки вона приготовлювала підвечірок у невеличкій срібній молочниці, побачила нараз, що дитя підняло головку і повело очицями за її рукою, в якій іскрилося до сонця блискуче срібло. Вона ще раз повторила той рух, і знов дитина повела оченятами за тою зіркою, якої блиск уперве заяснів у сумерках її життя.
– О, ніхто не скаже, що я помиляюся, що забираю собі щось у голову. Але він бачить виразно, се певне! Моя душенька люба! Мій скарб дорогий!
Вона кинулася до нього і почала цілувати його з радості за сей перший погляд. І се була заразом радість першого усміху.
– Ади, ади! – промовив і собі ж Матвій, що нахилився поруч з нею, спонуканий тою самою радістю. – А ось він і всміхається до тебе! Чи бач! Як тільки такий хлопчука почне бачити виразно, так зараз і починає сміятися!
Вона й собі ж вибухла голосним сміхом.
– Твоя правда! Він сміється, сміється! Ах, який він гарненький! Ах, яка я щаслива!
І мати, і батько сміялися разом щасливим сміхом перед тою дитячою усмішкою, ледве ще видною, перелетною, мов легесенька зморщинка на чистій джерельній воді. В своїй радості Маріяна покликала четверо інших, що катулялися в траві серед свіжого листя.
– Ану, Розо! Ану, Амбруазе! Ану, Блезе і Дені! Вже пора, ходіть на підвечірок!
Вони збіглися, і підвечірок заставлено на м’якій мураві. Матвій розв’язав кошик, що був завішений спереду на малім возику, мати виймала з нього шматки хліба з маслом і почала роздавати. Настала глибока мовчанка, всі четверо кусали здоровими зубами і ковтали зі здоровим апетитом, так що любо було дивитися. Але ось почувся ще один крик: се панич Жерве нетерпливився, що йому не услугують насамперед.
– Ах, так, се правда! Я й забула про тебе! – промовила радісно Маріяна. – Ну, ну, твоє не втече… Отвори свій дзьобик, мій любчику.
І простим, спокійним рухом вона широко розщепила на собі корсетку і відслонила свої білі груди, м’які, мов шовк, у котрих молоко перло аж до рожевої пипки, немов пупінок, що ним кормиться цвіт життя. Вона вчинила се в світлі сонця, що обливало її золотом, перед лицем сього широкого поля, що гляділо на неї, без сорому і без найменшого занепокоєння з причини сього обнаження. Адже ж і земля не криється, ростини і дерева не криються, наповняючись соками. Потім, сівши серед високого зільниччя, вона майже сховалася серед сеї буйності, серед того щедрого розросту цвітневих сімен. А тим часом дитина, з голими і свобідними грудьми, смоктала довгими струмочками тепле молоко так, як оті незлічимі ростини ссали життя з землі.
– А то зголоднів! – скрикнула вона. – Ну, лише не кусай так сильно, ти, мала ненажеро!
Але Матвій усе ще стояв очарований першим усміхом дитини, радуючися тим сильним голодом, тим молоком, що плило по світі, тими шматками хліба, що їх поїдали інші. І знов на нього найшла його творча мрія, і йому вирвалася з уст ідея будущини, що заполонила його і що досі він нікому ще не говорив про неї.
– Ну, саме пора тепер узятися мені до діла, заснувати своє королівство, коли хочу, щоб оті діти мали що їсти і на чому рости. Та треба думати й про тих, що ще прийдуть, що будуть роздовжувати наш стіл з року на рік. Хочеш се знати? Хочеш, щоб я сказав тобі?..
Вона підвела очі і ждала всміхаючись.
– Так, скажи мені свій секрет, коли прийшла пора. О, я догадуюся давно, що ти носишся з якимсь великим планом. Але я не випитувала тебе, а ждала.
Він не відповів навпростець, бо нагла згадка наповнила його обуренням.
– А знаєш, той Лепайє, се лінюх і дурень, хоч удає хитрого. Чи ж є глупіше святокрадство, як оте міркування, що земля стратила свою плодючість, що вона ось-ось має збанкрутувати, вона – вічна мати, вічне життя! Вона мачуха, але тільки для злих синів, для нездар, для тупиць, для безглуздих, що не вміють любити ані оброблювати її. Але коли до неї прийде син розумний, що візьметься до неї поважно, віддасться їй увесь, зуміє оброблювати її всіма способами нової науки, користуючися досвідом, – побачите, як вона прокинеться і плодитиме ненастанно, покриваючися безмірним жнивом. Ах, говорять по селах, що отся домена Шантеблед ніколи не плодила і не буде плодити нічого, крім будяків. Ану, побачимо! Нехай тільки прийде відповідний чоловік, і він перемінить її і сотворить нову землю, повну радості і багатства.
Потім, обернувшися живо, він простягнув руку і показував за чергою ті точки, про які говорив.
Отам узаді розляглося більше двохсот гектарів чагарника, що доходять аж до фільварків Марейля і Лільбона. Вони поперетинані полянами прекрасної землі, що лучаться широкими ярами; з них легко зробити пречудові пасовиська, бо там джерел багато. Та головно ті джерела – отам направо їх так багато, що вони забагнили всю кітловину і творять декуди озерця, порослі тростиною і осокою.
Подумай же собі смілого чоловіка, завойовника і культиватора, що осушив би сей терен, відпроваджуючи з нього надмірну воду при помочі кількох каналів, які не трудно було б поробити, – і ось тобі здобуте величезне поле, здатне до управи, де збіжжя росло би надзвичайно щедро.
Та се не все. Лишається ще оте поле перед нами, оті легкі склони, від Жанвіля до Старого Замчища, он там, унизу, ще двісті гектарів, що лежать майже пусткою задля сухості і худого каменистого грунту. А се ж проста річ, досить тільки взяти отам угорі джерела і ті багонні води і повернути їх сюди, розілляти їх по тих безплодних склонах, що помалу зробляться страшенно родючими. Я все те оглянув, усе обміркував, і бачу тут перед собою, низько цінуючи, п’ятсот гектарів грунту, з якого відважний підприємець може зробити найпліднішу домену. Се ж ціле хлібне царство, цілий новий світ, який можна сотворити працею при помочі добродійної води і нашого батька сонця, вічного джерела всякого буття.
Маріяна гляділа на нього із подивом, а він тремтів, зворушений могучістю своїх мрій. Але вона злякалася таких величезних планів і не могла здержатися від окрику тривоги та розсудку.
– Ну, ну, сього замного! Бажаєш неможливого. І як тільки ти можеш думати, що все се колись буде наше, що наш маєток розшириться на всю околицю! А скільки ж то капіталів, скільки рук треба на таке завоювання!
Він хвилю стояв німий, прокинувшись від потрясення і вернувши до дійсності. А потім почав сміятися своїм розумним і тихим сміхом.
– Твоя правда, я літаю в снах, говорю дурниці. Моя амбіція не йде ще так далеко, щоб я забагав бути королем Шантебледа. Та проте все, що я говорю – правда. І що ж у тім злого – думати про великі плани і додавати собі відваги і надії? Наразі я наважився попробувати управи – о, в скромнім розмірі, на кількох гектарах, які, надіюсь, Сеген відступить мені дешево разом з невеличким павільйоном, у якому ми живемо. Я знаю, що його посілість, ув’язнена орендою ловецтва, недогідна йому. А потім побачимо, чи земля полюбить нас і пригорнеться до нас так, як ми пригортаємося до неї. Сміло, сміло, кохана жінко, давай поживу сьому малому ненажері, а ви, мої любі, їжте, і пийте, і вбивайтеся в силу! Земля належить до тих, у котрих є здоров’я і котрих багато!
Блез і Дені замість відповіді взяли собі ще по шматкові хліба з маслом, а Роза випила чарку води, закрашеної вином, яку подав їй Амбруаз. Але головно Маріяна була символом цвітучої плодовитості, джерелом сили і зросту, з тими відкритими грудьми, з яких Жерве насисався досхочу. Він тягнув так сильно, що чути було цмокання його уст, мов тихеньке булькотання джерела при самій норі, тоненького струмочка молока, що мусив усе більшати і зробитися рікою.
І мати чула, як довкола неї всюди булькотало те джерело і розливалося. Се ж не сама вона кормила; цвітневі соки наливали кожду скибу, тремтіли в гілках дерев, піднімали вгору всі трави, серед яких поринала вона. І під собою, в лоні ненастанно плодючої землі вона чула ті струмки соків, що обгортали, наповнювали її, що й її грудям давали молока в міру того, як воно спливало в дитяче горло. Се була та молочна ріка, що пливе в жилах світу, ся вічна ріка життя, що плодить вічне жниво живих творів. І серед того любого весняного дня оте блискуче, співуче, пахуче поле все купалося в ньому, величаючися красою матері, що, розікривши груди проти сонця, перед лицем широчезного горизонту кормила свою дитину.
Примітки
Вперше надруковано: ЛНВ. – 1900. – Т. 9. – Кн. 1. – С. 90 – 101. Підп. перекладача: З французького переклав Іван Франко.
Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 120 – 134.
Назва уривка («Міщанин і селянин») належить Франкові. Переклад відповідає частині розділу І третьої книги оригіналу.
Повний український переклад цього роману: Золя Е. Плодючість. Роман: На 6 книг // Твори. – К.; Харків, 1930. – Т. 17. – Кн. 1, 2. (Переклала з франц. О. Єзерницька.)
Роман «Плодючість» («Fecondite»), написаний 1899 р., разом з романами «Праця» (1901), «Істина» (1903) і «Справедливість» (незакінчений) становить тетралогію Е. Золя «Чотири Євангелія».
Свої погляди на цей роман, на його ідейний зміст та проблематику І. Франко висловив у статті «Нова повість Е. Золя «Fecondite». Соті роковини уродин Генріха Гайне» (1900).
Подається за першодруком.
Фавни – одні з найдавніших божеств у римській міфології, покровителі лісів, отар і пастухів.
Микола Легкий
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 519 – 528.