Скриня

Габрієль Д’Аннунціо

Переклад Івана Франка

Скоро тільки Лука почув стук милиць, відкрив свої великі очі, мутні і запалені, і обернув їх до дверей, туди, де на порозі ось-ось мав би показатися його брат. Ціле його лице, вихудле від слабості, пожиране гарячкою, обсипане червонястими прищами, набрало нараз вигляду жорстокості, а навіть заїлості. Судорожно стиснув він руки своєї матері, кричачи охриплим, уриваним голосом:

– Нажени його! Нажени його! Не хочу бачити його! Не хочу бачити його ніколи, ніколи! Чуєш?

Слова душили його в горлі. Душачися від раптового кашлю, він нервово стискав материні руки, а сосочка на його грудях тремтіла, розпанахуючись щохвиля. Його рот був напухлий, а на підборідді висохлі прищі творили немов кору, що при кождім напруженні тріскала і підпливала кров’ю.

Мати поквапно вспокоювала його.

– Ні, ні, моя дитинко. Не будеш бачити його більше. Зроблю те, чого хочеш. Нажену його, нажену. Дім твій, моя дитино, весь твій. Розумієш мене?

Лука кашляв їй просто в лице.

– Але зараз, в тій хвилі! – повторяв він з диким упором, піднімаючися на постелі і тручаючи матір до дверей.

– Так, моя дитинко, зараз, в тій хвилині.

Данило показався на порозі, опираючися на милицях. Се був бідний каліка з великою, тяжкою головою. Його волосся було таке біляве, що видавалося зовсім білим. Його очі були лагідні, мов у ягняти, сині, під довгими прозірчастими повіками.

Він увійшов, не сказавши нічого; параліч відняв був йому мову. Але він побачив очі хорого, встромлені в себе з жорстокою енергією, і зупинився насеред хати, підпираючись милицями, не рішаючись, не важучись зробити ані кроку далі. Його права нога, коротша і закривлена, видимо тремтіла трохи.

Лука мовив до матері:

– Чого він тут, сей каліка? Нажени його! Хочу, щоб ти нагнала його. Чуєш? Заразісінько!

Данило зрозумів і поглянув на мачуху, що вже вставала. Він глянув на неї такими благальними очима, що в неї не стало серця побити його. Тоді він, держачи під пахою одну милицю, вільною рукою зробив розпучливий рух і кинув пажерливим оком на скриню, що стояла в куті. Сей погляд так і говорив:

– Я голодний!

– Ні, ні, не давай йому нічого! – почав кричати Лука, кидаючися на своїй постелі і накидаючи матері свої ненависні примхи. – Нічого! Випхни його надвір!

Данило звісив свою велику голову на груди; він трясся, його очі зайшли слізьми. І коли мачуха взяла його рукою за плече і попхнула його до дверей, він розплакався а дав себе вивести. Потім він почув, як замкнено двері, і стояв на східцях ридаючи. Се було надсильне, ненастанне хлипання.

Лука мовив матері з лютим жестом:

– Чуєш його? Се він навмисно чинить, щоб я дістав нападу хороби.

Братній плач тривав довго, перериваний від часу до часу дивним хрипінням, сумним, мов харчання в’ючної худоби, що здихає під тягарем.

– Але слухай же! Живо! Скинь його зі сходів!

Жінка схопилася підскоком, вибігла за двері і підняла на німого свої тверді руки, привичні до бійки і до збиткування. Лука, підпершися ліктями, повторяв:

– Іще! Іще!

Під ударами Данило замовк. Він вийшов на вулицю, душачи в собі плач. Він був дуже голоден; отсе вже два дні він не їв майже нічого. У нього ледве було стільки сили, щоб тягати милиці.

Надійшла купа вуличників; вони бігали, пускаючи паперового орла, що піднімався вгору, то падав, запорюючи землю своїм дзьобом. Один із них штовхнув Данила, кричачи:

– Гей ти, кулясе!

Інші реготалися.

– Ану бігай, ти, побігущий!

Ще інші, натякаючи на його велику голову, запитували його на кпини:

– По чому фунт мізку, гей, кривоногий!

А один, ще злосливіший, вирвав йому одну милицю, кинув на землю, а сам драла. Німий захитався, потім ледве-не-ледве підняв свою милицю і поволікся далі. Крики і сміхи вуличників віддалилися на берег ріки. Орел, подібний до якогось птаха з казкового краю, піднімався під рожеве, лагідне небо. На березі купи вояків співали хором. Се була гарна пора, швидко по Великодні.

Данило чув, як голод скручує його нутро, і сказав сам де себе:

– Піду просити милостині.

Склепик пекаря наповнював весняне повітря приємним запахом свіжого хліба. Прийшов чоловік, весь у білому, несучи на голові довгу дошку, де рядком накладено було багато золотистих хлібів, що ще парували. За чоловіком ішли два пси, з мордами, піднятими вгору, і махали хвостами.

Данилові здавалося, що ось-ось упаде й зомліє. Він мовив сам до себе:

– Мушу просити милостині, а то вмру з голоду.

Сумерк западав помалу. Прозірчасте небо ціле засіяне було орлами, що похитувалися та спадали на землю. Дзвени напоювали повітря глибоким, ненастанним гуком та дзенькотом.

Данило мовив сам собі:

– Піду і стану при дверях церкви.

І він поволікся до церкви.

Церква була отворена. В її глибині вівтар, освітлений маленькими, тремтючими огниками, виглядав, як купа зірок. Із дверей випливав легенький запах кадила і живиці. Хвилями органи викидали великий сніп звуків.

Данило почув нараз, як сльози наново тиснуться йому до очей, і цілим своїм серцем він вимовив отею гарячу молитву:

– О Господи, о мій Боже, порятуй мене!

Органи видали акорд, від якого стовпи затремтіли, мов інструменти; потім полилися спокійні, ясні ноти. Залунав голос співаків. Побожні чоловіки й жінки по двоє або по троє входили одинокими дверима. Данило ще не зважувався простягати руку.

Обік нього один жебрак почав жебоніти:

– Душечко милостива, а подайте Христа ради!

Німого взяло обридження.

Він побачив, як його мачуха входила до церкви, вся закотурмана чорним плащем. І він подумав:

– А що, якби я побіг додому, поки мами нема?

Голодова мука була така сильна, що він не ждав довше. Летів на своїх кулях в погоні за хлібом. По дорозі якась бабуся крикнула йому, сміючись:

– Агов, калічко, чи хочеш здобути першу нагороду в перегонах?

За кілька хвиль він прибіг додому, задиханий, тремтячи. Без стуку вилабудався горі сходами, з надзвичайною обережністю. Навпомацки вишукав ключ у щілині муру, де мачуха звичайно ховала його, виходячи з дому. Знайшов його, та заким відмикати, заглянув крізь шпару в одвірку. Лука на постелі, бачилось, спав.

Данило думав:

– Коби то я міг узяти хліб і не збудити його!

І він легесенько-легесенько повернув ключем, запираючи дух у собі, боячись збудити свого брата голосним биттям власного серця. Те биття серця, здавалось йому, наповняє весь дім оглушаючим стукотом.

– А як він збудиться? – думав Данило, трясучися всім тілом, коли почув, що двері відчиняються.

Але голод додав йому відваги. Він увійшов, ставлячи милиці дуже обережно і не зводячи очей із брата.

– А що, як він прокинеться?

Брат, лежачи горілиць, у сні важко дихав. Від часу до часу з його уст виходив неначе легкий свист. Одинока свічка, засвічена на столі, кидала на мур широкі, рухливі тіні.

Добравшися близько до скрині, Данило зупинився, щоб перебороти свою тривогу. Ще раз зиркнув на сонного; потім, держачи обі свої кулі під пахами, силкувався підняти віко. Скриня глухо заскрипіла. Лука прокинувся, відімкнув очі. Він побачив, що робить його брат, і почав кричати на нього, махаючи руками, мов біснуватий:

– Га-га! Злодій! Злодій! Рятуйте!

Але його лютість душила його. І поки брат, скулений над скринею, осліплений видом живності, шукав одною тремтячою рукою кусника хліба, він зіскочив з постелі на землю і кинувся на нього, щоб не дати йому взяти нічого.

– Злодій! Злодій! – кричав він без тями.

Мов скажений, він затріснув важке віко Данилові на карк. Сей затрепався розпучливо, подібний до звірини, зловленої в ступицю. Але Лука тиснув добре проти зусилля зловленого; він стратив усяку свідомість того, що робив; він тиснув усім своїм тягарем, немов бажав відсікти братові голову. Віко тріщало, втискалося в живе м’ясо карку, розривало шийні комірки, роздавлювало жили і нерви, так що вкінці безвладне тіло звисло зо скрині, тіло, що не давало вже ніякого знаку життя.

Тоді, бачачи вбитого каліку, братовбийця почув у душі дикий переполох.

Два чи три рази, похитуючись, він пройшов здовж покою, що від миготання свічки заповнювався страховищами, потім ухопив рукою покривало, натягнув його геть на себе, обвинувся ним від ніг до голови, закрив собі навіть лице і скулився на ліжку. Серед тиші його зуби скреготали, мов пильник по залізі.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1900. – Т. 11. – Кн. 9. – С. 359 – 363. Підп. перекладача: 3 італійського переклав Іван Франко. Автограф (закінчення перекладу): ІЛШ. – Ф. 3. – № 438. – Арк. 3 – 5.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С 463-468.

Подається за першодруком.

Д’ Аннунціо (D’Annunzio) Габріель (1863 – 1938) – італійський поет, прозаїк, драматург. Автор романів «Насолода» (1889), «Джованні Епіскопо» (1892), «Тріумф смерті» (1894), драм «Мертве місто» (1898), «Джоконда» (1899), «Донька Йоріо» (1904) та інших творів.

За словами І. Франка, «Д’Аннунціо зі своїм замилуванням до малювання з невмолимою точністю сцен брутального, фізичного людського терпіння» був «головним репрезентантом» «напряму т[ак] зв[аних] веристів» (37, 223).

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 745 – 750.