Подорож на Гарц

Марія Янічек

Переклад Івана Франка

О ти, з красою архангела!

Бо так малюю я собі тебе в уяві. Високий, стрункий, з головою, осадженою струнко на шиї без зайвого викрою, з червоними устами, долішня губа висунена трохи понад горішньою, з підборіддям, як у молодців на старинних єгипетських королівських малюнках, сухорлявий, самовільний, незломний.

А твоє чоло, високе та широке, у виді серця обвіяне ясними кучерями. А під ним глибоко спочивають очі – синяві і мовчазливі, як окраєць небозводу.

Таким бачу тебе. Чи ти схожий із сим образом?

Між нами розіграється чудова історія. Історія – майже нечувана в наших прозаїчних часах.

Двоє людей люблять себе, заглибляються одно в одному, хоча не знають себе, ба навіть не знають, чи… але ж се – справді шалено.

Одної днини сиджу собі на своїй святій Юрієвій горі, між стінами тисячолітніх скель, і виливаю з душі на папір своє горе, свою тугу.

По кількох місяцях моя сповідь, списана в самоті, виходить друкована в книжці. Еге, се ж моя слабість, моя уломність, що не можу нічого задержати при собі, що завсігди хочу уділяти, дарувати себе. Швидко потім дістаю лист.

«Як ти смієш найтайніші досвіди і почуття моєї душі розсипати по світі під своїм іменем? Ти злодійка. Але коли ти обікрала мене? Мене ніколи не тягло до писательства, крім хіба листів (та й то майже лише в шкільних часах), я замало живу з людьми, ні з ким не ділюся своїми думками, тож коли ти мала нагоду обікрасти мене? Ти! Се диво. Навіть деякі, нікому не звісні, тайні звороти моєї мови, слова пестощів, якими говорю зі своєю душею в святочних хвилинах, – і ті віднаходжу у тебе. Твоя душа пишається в тих самих кольорах, що й моя. Черпає з тих самих джерел, що й я. Слухає тих самих дзвонів, що й моя, бажає тої самої страви й поживи, що й я. Її віра – моя віра. Лукіє, ти моя, ти моя! Ти не догадуєшся, що ти несвідомо набрала сили від мене, що було щось таке у світі, що доти тихими поцілуями лебедячо довкола твоїх уст, поки ти не отворила їх і не розповіла всього, чим тебе Бог наділив, моя ти поетко, моя маленька щебетлива дитиночко, моє марнотратне кохання!»

Так ти писав до мене, і я відповіла тобі. Відтак ти написав знов, і я не лишила ні одного слова без відповіді, і – ах, одної днини просила я тебе, я! – зійтись особисто. Бо я побоювалася, щоб не полюбила тебе занадто сильно, то й хотіла побачити тебе, око в око – найліпший спосіб, аби надміру пристрасні картини моєї уяви звести на розумніші шляхи. Я не найшла ще ніколи нікого, хто підходив би під образ, який я собі вимріяла. Або його запах був мені нелюбий, або його рухи дратували мене, або знов його ум був занадто шаблоновий, такий, як інші. Я надіялася, що найду і у тебе таку Ахіллову п’яту. Але ти хитрий, ти вмів викручуватися від сходин!

«Пощо? – писав ти мені. – Чи ж не бачиш мене виразно в кождому слові, яке пишу до тебе? Чи ж не чуєш моїх холодних рук на своєму чолі? Чи ж не належиш до того нового покоління, що розмовляє з собою без голосу, доторкається без рук, не знає ні мурів, ні віддалення, коли хоче побалакати з коханим? Ах, залиши ж той влазливий старий звичай особистого знайомства! Адже ж для нас тіло – ніщо більше, як лиш одежа, крізь яку пізнаємо форму, ядро, душу. Будьмо ясновидючі!»

І я засоромилася в своєму старомодному бажанні і вволила твою волю. Поки що; бо знаю добре, що прийде хвилина, коли ти простягнеш до мене свої рамена. Мусить прийти, бо я ненастанно напружую всю силу своєї волі на здійснення сього бажання.

Се лише відволока, не більше. Я адресую до тебе: «До Августина». Ти підписуєшся: «Твоя душа». О, ти скритий, ти, з красою архангела! Я прагну твойого виду, та притім гордо вірю, що й мій вид не зменшить твоєї любові до мене. Внутрішнє життя та боротьба затерли мою красу, але з моєї душі пливе сила, що підбиває мені всіх, кого я лише захочу назвати своїм. Раз надягає вона на себе одежу наймички і просить, то знов збиточного хлопця, то княгині, але ніколи ще не було того, щоб не потрафила підчинити мені те, чого я бажаю. Тільки що я мало кого бажаю. Я хочу цілого, а таких небагато. Ти такий! І се щастя твоє й моє!

«З красою архангела? Гм… Ні, Лукіє, архангели не виглядають так, як я. Певно, і я не без краси, але скажи ти, дрібна, нерозумна людино, яке тобі до сього діло, як я виглядаю? Чи ти не розумієш великої мудрості Мойсея? Найвищому, найсвятішому моліться без ніякої подоби. Старинні мудреці пізнали се, а молоді, нові знов доходять до того і розширюють науку своїх предків. Чи те, що наше, мусить бути ясне, чи темне, чи чорне? Чи треба конче, щоб ми могли доторкатися та відчувати його своїми десятьма пальцями? Чи любиш музику? Вона лише звучить. Вона ані не ясна, ані не чорна, не має рук, щоб стиснути твою руку, не має полу, та все ж таки ти любиш її. Нехай я буду твоєю музикою!..»

Ні, Августине! Я не рівня тобі. Ти мучиш мене. Є в тобі щось таке м’яке, як у кіточки, таке ковзьке, що наводить на мене часом дивовижні гадки. А проте – ні. Твої горді, прості, смілі обриси, ти, мій любчику!

«Чи тобі не досить того, що я існую? Що живе людина – кождою своєю фіброю твоя, людина, якої свідомість і внутрішній зріст – се твоя власна свідомість і твій зріст? А може, ти фальшивиш, Лукіє? Кажеш, що шукаєш душі з однаковими думками. Запевняєш, що різниця полу важна лише для тих скромних, що вдоволяються легко здобутою безсмертністю. Ми лишимося, хоч і без дітей. А тепер – ті мрії про архангелів…

Твій дух непричасний сим мріям. Се женщина в тобі снує ті мрії. Женщина шукає мужчини. А ти говорила про нових, що могли б обстати без старих приманок природи. А коли ти найшла одну душу, нишпориш у землі, відки вона вийшла, шукаєш за хемічним її складом і – о ти, стара та дрібонька!»

Твоя правда, хоча в твоїх словах не медовий смак. А знаєш, чому женщина зорить на женщину?

Бо у женщини не знаходить собі опори. Бо женщина завидує другій, коли та більша, гордує нею, коли менша. Бо одна одній байдужа, коли обі щасливі. Не було ще ніколи приязні між двома однаково стійними, талановитими жінками. А знизити себе я не хочу. Та чи ти розумієш се все? Властиво, жінку зрозуміє лише жінка. Кітка не розуміє коня, бо інакше не була би кіткою, лише конем. А ти, якби ти був жінкою, подивляв би мене або ненавидів, але ніколи б не здобувся на відвагу (як ти се зробив як мужчина) положити мені руку на плече і сказати по-королівськи: «Ти моя!» А я хочу, щоб ти зрозумів у мені те, що найвище, чого ані одна женщина не могла би зрозуміти, і аби все дрібне в мені лишилося для тебе незвісним.

«На се не треба особистих сходин».

Ні, справді, ні. Твоя правда. Лишімося далеко одно від одного, мій ти ясний лицарю Юрію, моя дорійська коломно, мій архангеле з розвіяними кучерями.

«Чи віриш в нове?»

Так.

«Лукіє, я тужу за твоїми раменами, але лише коли віриш в нове».

Дурію від щастя. Я мала би тебе побачити? Де? Коли?

«В Гарці є невеличке містечко. Взимі сніг майже засипує хати, вліті ходить шепіт поміж темні смереки, що густим бором обступили містечко. В білий день, здається, ходять там духи. У всіх мешканців дивно старі, мудрі лиця, всі ходять похнюплені. На вулиці говорять самі з собою. Багато у них віковічних, дивоглядних звичаїв. Хочеш там приїхати? На день-два або кілька днів? Тепер зима, ніхто нам не переб’є. Сніг засипле нас там у якійсь самітній гостиниці».

Коли?

«За три дні».

А пізнаю тебе на двірці?

«Авжеж, дурненька. Зажмури очі та йди лише за своїм чуттям! Коли твій віддих прискориться, зупинишся і віддай себе раменам, що обійматимуть тебе».

* * *

Лукія вплела перли в своє темне волосся, надягла на себе чорну сукню з гнучкого оксамиту, окуталася в великий довгий плащ і вельон і вибралася в дорогу. Мала бачити того, кого любила. Ціле своє життя вижидала якогось короля, що прийде до неї. Але ті, що стукали до її дверей, то були лише театральні королі.

Чи ж сей був, нарешті, справжній? Так, сей мусить бути справжній. Так іще ніхто не говорив до неї. Як рівня з рівнею, гордо та самосвідомо.

Коли се – він? Тоді тисячі пісень поллються по краю – ті післанці правдивих володарів – та оповістять людям про щастя Лукії. Тоді всі мусять радуватися її щастям.

Висіла на двірці старого таємничого містечка. За годину приїде він, має над’їхати з противного боку, як вона.

Ввійшла до пустої почекальні та скинула свій плащ. Відтак стала ходити, зворушена, сюди-туди. Її щоки горіли. Чи вона подобається йому? Чи у нього гарний голос? Чи носить рукавички? Чи він малий чи великий, ясний чи чорнявий? А може, навіть рудий? Коби лише не мав циліндра та бороди. Вона ненавидить бороди. Ах, але се справді ризикована річ. Чи не від’їде вона відси нужденна, розчарована? Аж тепер усе те натисло на її душу, вся нерозважність того кроку, на який пустилася. Але вона любить його.

Такий чоловік, як він, варт того, аби для нього робити ризиковані уступки. Правда, «добре виховання» піднесло свою зморщену голову, як у старої гувернантки, і бубоніло: «Як може дама в чужому місті з чужим мужчиною?..» І Лукія затисла уста, кинулася на крісло в найтемнішому куті і закрила лице руками.

Залунали сигнали. Поїзд приїздить. Вона встає. Її живчики б’ються швидко-швидко. Вибігає на перон. Рада би сховатися, а проте упоєна щастям; душа рве її наперед. На сій маленькій стадії, серед зими, висіло небагато подорожніх. При непевному світлі газових ламп, що тепер лише зачинають горіти, пізнає поодинокі особи лиш невиразно. Вона ледве може глипати очима задля внутрішнього зворушення. Оперлася о стовп одної ліхтарні і зажмурила повіки. Її серце б’ється, мало не вискочить, з лиця бухає огонь.

– Чи ти Лукія? – шепнув якийсь глибокий голос обік неї.

– Се ти – він, мій архангел, мій лицар, святий Юрій?

– Мене зовуть Мінна.

Лукія розкриває повіки. Перед нею стоїть висока, струнка жіноча постать та простягає до неї рамена. – Лукіє! Двоє гордих, чистих очей затоплюється в її очах.

– Що значить він, що вона? Перед тобою стоїть людина, що любить у тобі людину. В ім’я мойого полу хочу пімститися на тобі.

Сміється глибоким сміхом, мов звуки золотої труби.

– Ти гордувала жінкою. Тепер вона приходить до тебе, аби навернути тебе. Віриш в нову жінку?

Лукія з зачудованими очима кинулася товаришці на груди. В тім лиці з ясними, свіжими красками, з обрисами щирими, як у дитини, вона шукає чогось укритого, якоїсь загадки. Але не находить ніякої. Як чисте джерело, що в ньому відбиваються небо і звізди, те лице клониться до неї. Непереможна ясність сяє в гарних темно-синіх очах, а тільки з кутиків визирає маленька хитрість свавільною усмішкою.

– Як подобається тобі твій архангел? Правда, зовсім милий товариш?

– Ти справді женщина?

Знов залунав глибокий радісний сміх, аж кілька здивованих залізничих слуг, проходячи повз них, оглянулися.

– Ще й яка! Чи ж інакше могла б я була так гарно відіграти комедію?

По лиці Лукії промайнула тінь.

Але очі архангела зайнялися блиском.

– Так, я жінка. І не хочу бути нічим іншим. Я маю відвагу признатися сама до себе. Ні, пожди ще хвилину! Непрохідна пропасть ділить нас від мужчини. Ніколи не зможе ані одна з нас запустити коріння на його грунт. Але досі вважали вони се соромом і пониженням. Так, якби з двох екстремів один мусів бути гіршим. Ми інакші, та й годі. Задача нової жінки – не вважати сього соромом, а тільки – імпульсом, щоб розвивати нашу цілу вдачу свобідно та гарно з усім тим чудовим, що вложено в неї. Багато маємо мужчин з незламною відвагою і вірою в себе, але жінок з такою прикметою мало. Поки що мало. Тому я захопила тебе, Лукіє, так радісно і підступно. Ти мусиш через мене навчитися вірити в жінку. В нову, чисту, усміхнену, що гордо признається до свойого жіноцтва, не є ані невільницею, ані сентиментальною апостолкою свободи, не гальмує свойого духового розвою старими пересудами, але й не вдирається з галасливим зусиллям у таку сферу, в якій усе лишиться чужиницею.

Лукія випростувалася і стиснула подрузі руку.

– Твоя правда.

Відтак узялися попід руки і пішли до міста.

– Архангели не потребують ніякої тоалети, але що я, на жаль, не архангел, як бачиш, то привезла з собою куфер. Його, певно, принесуть нам до гостиниці.

– І ти справді не мужчина? – Лукія дивилася на неї все ще з недовір’ям.

І знов залунав глибокий золотий сміх:

– Мене зовуть Мінна.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1900. – Т. 10. – Кн. 6. – С. 316 – 323. Споряджено приміткою про М. Янічек, без підп., найімовірніше, І. Франка або принаймні його та іншого перекладача – А. Крушельницького (с. 316).

Подається за першодруком.

Ростислав Чопик

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 191 – 197.