Хлопський син

Марія Янічек

Переклад Івана Франка

Тоня дочитала лист до кінця…

Забавна собі жінка – ся тіточка. «Відвідай мене вже хоч раз!» Якби-то до Бостону можна вибратися так собі, на малу прогулку з полудня! Ба, добре то говорити! Кілька неділь їхати морем та перед сим – іще добрий шмат залізницею. І з ким їй їхати? Самій? Ні, дорога тіточко, нічого з сього не буде!

Але, може, буду в силі сповнити друге її бажаня. «Як не приїдеш сама, то пришли мені бодай свій образ. Але слухай, не фотографію, випрошую собі се! Фотографії ненавиджу! Люди надягають на своє лице якусь святочну одіж, коли йдуть фотографуватися. Я ж так люблю бачити людей в їх буденній одежі, хоч би на ній навіть – і пару латочок. Отже…»

Ну, латочки у мене знайдуться.

Тоня підійшла до дзеркала і стала приглядатися меланхолійно своїй постаті. Відцвіла! Волосся, очі м’які, мляві, без блиску, виблідли, ніби час присипав їх тоненькою верствою пилу. Еге! «Прошу!»

– Добрий день.

– Добрий день, вуйку.

– Що, ти ще не снідала?

– Як бачиш, ні. Але зараз догоню. Сідай, прошу.

Старий, сивий як голуб пан з приязним лицем поклав обережно свій капелюх на столику і сів на фотель.

– Гарна погода, Тоню. Що се за листи у тебе?

– Ет, самі дурниці. Рекомендації, адреси від винарів і пр. Але ось лист від тети Вальгавзен.

– А що ж там чувати коло неї?

– Все добре, крім старості.

– Ого, а се що? Захорувала?

– Так, від самоти.

– Що, тета?

– Так, вуйку, можна мати без числа слуг, а проте почувати себе самітним.

– Так, але ти говорила про старість.

– Авжеж. Перша ознака наближення старості – се те, що чоловік почуває себе одиноким.

– Але така добра газдиня…

– Га-га-га, вуйочку, ти собі забавний! Ні, без жарту. Бачиш, тета хоче, аби я її відвідала. Пст, тихо, я знаю, що хочеш сказати. Ти готов їхати зо мною, але я на се не згоджуся. Ти при своїх шістдесят двох роках мав би вибиратися в морську подорож, мучити себе!.. Ні, нізащо в світі! А їхати самій також не хочеться. Адже знаєш, яка я непорадна. Ідучи на корабель, я спотикнулась би тричі на містку, замість паспорта показала б готелевий рахунок, свої куфри поміняла би з куфрами якого комівояжера з прібками товарів.

– Але ж, люба дитинко…

– Зрештою, сама тета подала вихід. Замість живої, готова прийняти мальовану Тоню.

– Що?

– Правда, що се дивне?

– Але ж я сього не розумію.

– Ну, справа цілком ясна, вуйку. Тета Вальгавзен хоче, аби я дала відмалювати себе для неї.

– Ай, ай, також концепт!

– І я так думала, вуйку.

– Що ж, зробиш сесе?

Тоня здвигла раменами.

– Не дуже радо. Можеш догадатися.

– Чому?

– Бо воно трохи запізно.

– Що? Чи ти…

– Ні, але… перейдім до чого іншого. Для тебе, дорогесенький вуйку, я все «дитина» і, бачиться, лишуся такою. Слухай…

– Зроби мені одну ласку та випий уже раз свою каву. Я не можу на се дивитися, як на молоці робиться кожушок.

Тоня засміялася та стала швидко снідати. Вуйко підвівся з крісла.

– Ну, тепер я йду. Не будеш мати нічого проти сього, як я заберу тебе по обіді-сніданні на прохід?

– Навпаки. Я дуже рада. Куди поїдемо?

– Ах, куди-будь, на свіже повітря.

– Згода, вуйку. О другій годині я буду вже тебе ждати.

Він пішов дрібненькими кроками, а вона станула при відчиненім вікні і вдихала золотистий весняний запах, що напливав знадвору. Та нараз промайнула їй по голові гадка: а ти – таки без серця, небого, що проводиш тут свої дні, мов у сні, замість жити при одинокій своїй родині.

Бо «вуйко» не був, властиво, вуйком Тоні, але її опікуном, довголітнім приятелем її родичів, що, вмираючи, поручили йому доньку. Вона ще дитиною кликала його вуйком і задержала далі сей сімейний титул. Він був щирий приятель, але тета була рідною сестрою її батька і мала більші права до її любові. Ба, коби лиш не одна хиба.

Пані Вальгавзен була властителькою одного з першорядних готелів у Бостоні. В її домі був вічний шарварок. День у день заїздили хмари подорожніх, кельнери, слуги, парубки, покоївки вешталися роями, телеграми відходили і приходили, листоноші бігали по сходах, усе тиснулося та кликало пані, що, хоч мала сильну голову на карку, все-таки часто тратила її.

Відколи вмер її чоловік (дітей не мала), вела сама заряд незвичайно великого дому. «Пощо їй се? – майнуло в думці Торі. – Чому їй не досить тих двох чи трьох мільйонів, що має, але працює, бореться, злоститься ще далі?» – Сього дівчина не могла порозуміти, та се й відчужувало тету від її серця. Ся гарячка до збирання, громадження грошей, до накопичування багатства на багатство, о, вона знала її.

Тонині родичі були зразу цілком убогі люди, слуги, що мучилися довгі роки, заким заощадили дещо грошей. За ті гроші купили малий корінний склеп. І довго відривали собі кусник хліба від уст, довго працювали без відпочинку, за що повелося їм побільшити його. Мати Тоні видумувала різнорідні ласощі, що мали великий покуп. Вкінці винаймили при своїм склепі кілька кімнат. Кождий поїзд привозив Вальгавзенам свіжі ласощі зі всіх сторін світу. Кілька cipакошів почали столуватися у них.

Вкінці вся аристократія тиснулася до їх кімнати та оплачувала золотом те, що вимудрувала пані Вальгавзен; вона день у день стояла з червоним лицем при печі в кухні, де ненастанно горів газ і куди ніколи не доходив свіжий подув повітря. Із сею кухнею в’яжуться перші спомини Тоні. Тут стояла вона, як було лише верне зі школи, аби колись могла також так само робити. А коли дитина просилася, щоб її пустити надвір побавитися, сварила на неї мати, як на легкодуха. І батько буркотів: «Твоя мама в твоїм віці також уже не бавилася».

Та раз якось обняла Тоня маму за шию і сказала: «Мамочко, чи ми все ще не досить багаті, аби ти не могла вийти з сеї поганої кухні?»

У відповідь на сі слова мама кляпснула її позауш, а батько сказав:

– Але ж, дитино, хочеш згинути з голоду?

А подруги Тоні хихотали і говорили: «У вас досить грошей, але твої родичі – скупарі. Наші родичі мають менше, як ви, а проте ходять з нами на прохід і возять нас уліті на море».

З часом порозуміла Тоня своїх родичів. Се у них була хороба, манія переслідування. Тепер мали вони сотки тисяч, але тремтіли все ще від споминів колишньої своєї нужди… Вкінці збирання та громадження грошей сталося їх покликанням, їх релігією, метою їх життя.

Коли Тоня мала двадцять років і не потребувала вже боятися ляпаса, запитала раз мами, чи не хоче хоч на часочок випочити? Мама розсміялася. Чорна, велика, обкурена димом кухня з блискучою мідяною посудою на стінах була їй миліша над усі місця спочинку в світі.

– Коли ми занадто прості для тебе, то йди заміж за пана, – сказав батько. – Женихів маєш доволі, скажи тільки, котрого хочеш.

О, так, женихів було доволі. Грубий будівляний підприємець, що, власне, знов стратив півмільйона на фальшивих спекуляціях, шляхтич-асесор, що мав більше довгів, як волосся на голові, багатий червоновидий синок властителя готелю, що шукав порядної господині.

Тоня відповідала сухо:

– Я не хочу заміж.

– За які гріхи покарав нас Бог такою дитиною? – журилися родичі. Вони не розуміли того, що розвинена, здорова, молода душа мусила набрати відрази до їх хороби.

Потайно потішалася Тоня в своїм безрадіснім житті тим, що діставала собі книжки та читала їх у вільних хвилях. Часом навіть дуже пусті книжки, але не було в кого порадитись. Вона рвалася всією душею з тісного і бідного круга своїх духових інтересів до ширшого духового життя. А літа йшли і минали, вона старілася з тим недовір’ям у серці, що кождий мужчина, наближуючися до неї, бажав не її, але її грошей. Се й справді було так у тих мужчин, яких вона пізнала.

Одної днини вмер батько. Тоді вона формально присилувала матір покинути інтерес і спочити.

Мати зробила се. Але диво! Чи то з туги за мужем, чи за привичним життям, досить, що два місяці по смерті батька вмерла й вона.

Тоня мала тепер великий маєток і – волю. Але вона вже була старою панною. Правда, тепер не стояло їй ніщо на перепоні роздути іскорку, що жевріла в ній ціле життя, в ярке полум’я. Пішли щедрі замовлення у книгарів та продавців артистичних творів. Вона з головою кинулася в море всесвітньої літератури. Читала день і ніч. Без вибору, часто навіть не розуміючи. Ридала враз із Гайне та ламала собі голову над Шопенгауером. Сохла з туги до чогось палкого, великого, називаючи се кождої днини інакше: нині – жадобою знання, завтра – бажанням любові.

* * *

Вуйко явився точно. Виїхали геть далеко за місто. Перед малою сільською гостиницею спинилися. Посідали між цвітучими жасминами та бзами одно проти одного та стали складати собі взаємно свої денні справоздання.

Гольцер продав ще перед десятьма роками свою фабрику стяжок і жив тепер із процентів. Був се добрий дідусь, що жив уже близько тридцять років у щирій приязні з Вальгавзенами. Тоня любила його, як свойого батька, він її – як рідну доньку. Душі її він не розумів ні разу. Душі здавна анітрохи не обходили його, він любив лише чесних, порядних людей, що не дали собі «наплювати в кашу».

– А я думаю, – сказав він, ставлячи свою до половини надпиту склянку кави на столі, – що ти все-таки повинна вволити волю тети. Вона стара, хто знає, як довго ще пожиє. Най би побачила останню свою своячку бодай хоч на образі. Ти повинна зробити їй сю радість.

Тоня приглядалася жайворонку, що піднімався в повітрі, і всміхнулася. Вуйко не переставав напирати.

– Се ж недорого. Не конче мусиш малювати себе в цілій постаті, лише голову.

– Байдуже про ціну, – сказала байдужно, – але де взяти маляра? Та й уся справа виглядає мені якось смішно.

– А, так, маляра. Я міг би тобі нараяти маляра, коли він… але думаю, він буде ще тут. Се й був би такий, що ти не потребувала би стидатися перед ним.

– Як се? – спитала Тоня.

Гольцер засміявся.

– Се простий хлопський син. Я знаю його родичів. Батько має кілька корів і возить молоко до міста. Мати не вміє ані слова говорити літературною німецькою мовою. Як се склалося, що син став малярем, не знаю. Але Лангів небіж – ти знаєш, бачиться, Ланга, того, що має прядільні при Унгергассе, – його небіж дав себе малювати для своєї судженої, для Тірмерівни, адже знаєш її також…

– Та вже ж, уже ж, я знаю їх усіх.

– Ну, бачиш, я так тільки. Портрет має бути дуже гарний. Старий Ланг показував мені його якось, коли був у Гарка, що робив до нього рами. Як кажу, дорого се не буде…

– Але хто знає, чи він схоче мене малювати, – перебила Тоня міркування свойого опікуна. – Малярі люблять малювати молоді, гарні або бодай хоч інтересні лиця, але я…

– Ах, що там, – замітив вуйко, – маляр – то так, як швець. Ось вам нога, придивіться їй добре та зробіть мені вигідний черевик. По якімсь часі приносить тобі черевик, ти пробуєш його, він тобі сподобався, заплатиш – і справа полагоджена.

Тоня засміялася. Вона читала в книжках, як папи і королі поважали та шанували малярів. Але вуйко був собі справді оригінал!

– Знаєш, вуйцуню, – сказала весело, – можемо відвідати того шевця чи хлопського сина, як ти його назвав. Відтак можемо все ще рішитися так або сяк.

– Добре, – крикнув старий. – Я вивідаюся ще нині, де він живе, а завтра будемо могли піти до нього.

Він жив далеко за містом між старим розваленим млином і шпиталем для вбогих. Дах на хаті був покривлений, і ціла хата мала дуже опущений вигляд. По дерев’яних сходах знадвору входилося до дверей, на яких був напис: «Робітня», а понижче: «Ральф Брандер».

Тоня роззирнулася з зачудуванням. Вона уявляла собі цілком інакше вхід до малярської робітні. Застукали. Коли ж ніхто не відізвався, потиснули за клямку і ввійшли. Опинилися в досить темнім передпокою, що був відділений від дальшої часті довгою грубою заслоною.

Тоня зупинилася збентежена, але вуйко пішов сміло до заслони і відсунув її. Перед ними була ясна кімната. Ввійшли досередини. На стінах висіло без ліку образів, пейзажів, голів, карикатур, звірячих студій, а всі були вкриті грубою верствою пилу. На долівці лежав великий килим. Одна стіна була перероблена майже ціла на велике скляне вікно. Звернений до нього лицем, стояв малий, з руками в кишенях, бундючний уличник і сміявся. Навпроти нього, дополовини закритий шталюгою, сидів чоловік, із якого Тоня не бачила нічого більше, як лише кучму жовтого розкудовченого волосся.

Та ось він підвів лице. Дотла обпалене сонцем темне лице з приплесканим носом та великими яркими голодними синіми очима – хлопський син.

Тоня пробуркотіла щось, чого сама не розуміла. Вуйко випрямився.

– Ви пан Брандер? Я вже чув про вас.

Маляр видивився на них, мов непритомний. Видно, був так затоплений у своїй роботі, що не чув приходу гостей. Він сказав хлопцеві: «Можеш собі сісти», встав і підвів Тоню та її товариша до канапи, що стояла в куті. Сам присунув собі крісло.

– Я просив би вас, – почав вуйко трохи чемніше, – аби ви змалювали мені оливною фарбою мою сестриницю.

Брандер глянув на Тоню, що спаленіла по самі вуха, хвилину не міг рішитися, відтак сказав:

– Швидко вам треба образа?

Гольцер притакнув:

– Її тета в Бостоні…

Тоня перебила його:

– Ні, зовсім не конче швидко.

– Так, то добре, бо інакше я не міг би прийняти замовлення. Я рад би вперед викінчити отсей портрет, – і він показав на шталюгу.

Тоня глянула туди і пирснула сміхом. З полотна визирав вуличник з безстидним смілим виразом, держачи руки в кишенях. Сміх Тоні розвіяв те невеличке заклопотання, що висіло над ними. І вуйко засміявся.

– Се мусить бути дуже немила робота малювати такого вушобийника, що?

– Навпаки, – сказав маляр. – Се чудовий модель. Якби я мав усе такі голови!..

Вуйко глянув значущо на Тоню. Чи то не божевілля заключати умову з малярем, що має такі чудернацькі погляди? Але Тоня сказала коротко:

– Ну, то коли, пане Брандер, будете мати час для мене?

– Десь за чотири неділі.

– Що? Так довго хочете малювати сю пику? – крикнув вуйко спересердя.

– Дасте мені знати? – запитала Тоня швидко.

Маляр задивився перед себе, а потім сказав звільна:

– Можу вам прислати звістку.

Тоня виймила візитову картку зі своєю адресою і подала йому.

– Так, а тепер не перебиваймо довше пану Брандеру. Ходімо, вуйку!

Гольцер ледве підвівся з крісла і погрозив вуличникові, що сидів на кріслі, як на коні, і глумився з обох.

– Ага, правда, а скільки буде… – Старий хотів ще знов звернутися до маляра, але Тоня легенько випхала його надвір.

– До побачення! До побачення!

– Не казав я? Справжній хлопський син, – буркотів старий, спотикаючися на сходах.

* * *

Минали тижні. Тоня казала собі принести багато матерії на сукні і пробувала перед дзеркалом, яка краска найліпша до її лиця. Відтак казала собі поробити сукні. Так багато нових суконь нараз не мала вона ще ніколи. В яку має убратися до портретування? Кілька днів роздумувала над сим, потім зложила цілий сей крам у шафу, а сама розсміялася над хвилевою примхою. Від Брандера не було ні слуху ні духу.

Тоня ходила своєю звичайною дорогою – з саду до хати, з хати до саду. Старий сивий дідусь був одиноким її товаришем, він оповідав їй дивовижні події, що сталися сорок літ тому за його молодих літ. Дівчина слухала, всміхаючися сумовито. Властиво, сю минувшину вона знала ліпше, ніж сучасність. Що лучило її із нею? Що вона їй завдячувала? Життя, що плило сумним руслом, без внутрішнього змісту, без напряму, без цілі.

Люди минали її, як чужі. Її вважали скупою гордою дивачкою. І вона так була зв’язана їх глупим недовір’ям, що не мала до них серця, держалася холодно, збоку. Чого їй хотілося властиво? Ані устиску руки, ані солодких слів, ані церемоніяльної усмішки, ані нічого такого, чого, може, й не було на світі або бодай не було для неї. В її серці боролася небесна любов із земною. Вона не хотіла давати, не діставши нічого. А що не була вродливою, не хотів її ніхто із-за її самої. Але що була багата, хотів її не один. За майно давали їй ім’я. Для неї сього замало. Небесної любові вона ще не зазнала.

* * *

Раз якось сказав до неї вуйко:

– Ага, правда, що ж сталося з твоїм наміром дати себе портретувати?

Її уста дрогнули гірко.

– Я запогана для нього. Не дав ніякої вістки про себе.

– Та ж я тобі зараз сказав, що се хлопський син, – відповів старий сердито. – Можливо, що він навіть не вміє писати. Піду до нього та запитаю, чи вже нахляпав того свойого вуличника та чи має тепер час для порядних людей.

– Як собі знаєш! – сказала Тоня. – Мені се байдуже.

Кілька днів опісля отримала картку з дивоглядним писанням. Неподописувані слова виглядали ось як: «Поваж. Пані! Коли Ваша охота, завтр. о трет. год. зач. малюв. Брандер».

– Чи ти був у нього? – спитала Тоня, показуючи йому картку.

– Був учора. Подумай собі, його вуличника купила берлінська національна галерея. Видно, який там смак у тих панів. Така шанталава пика волоцюги. І грошей дістав він за се – вгадай скільки?

– Тисячу марок.

– Шість разів стільки, – говорив далі сильно зворушений вуйко. – Уважай лише, аби він не багато зажадав від тебе. Я запитав його про ціну, але він буркнув щось і сказав, що ще й сам не знає.

Тоня пригризла з невдоволення уста.

– Але ж вуйку, се вже моя річ. А чого ж він дав мені ждати так довго на вістку?

– Або я знаю. Коли я ввійшов до нього, здавалося, що він трохи заклопотався, почав щось мимрити, ні те ні се, бачиться, він забув усе чисто.

Другої днини надягла на себе Тоня найзвичайнішу сукню, яку лише мала, і пішла до маляра.

– Чи так буде добре? – запитала. Він недбало зирнув на її сукню.

– Авжеж, чому ж би ні?

Сукня була з темної матерії і не була їй зовсім до лиця. Але йому се було байдуже, і їй – теж. І ось вона сіла на кріслі з поруччям проти широкого вікна, що сипало немилосердно ясний потік світла на її лице і відслонювало кожду рисочку, кожду його лінію. Ральф впився своїми голодними очима в неї і почав рисувати. Їй здавалося, що сидить, як засуджена на кріслі тортури, віддана без опору допитливим, вигребущим поглядам свойого візаві.

В першім сеансі був рисунок скінчений і підмальовано тло. Брандер працював страшенно швидко. Тоня відітхнула, коли по годині могла йти домів. Ще сім-вісім сеансів, – мовив він, – і образ буде скінчений. Треба тілько, щоб вона приходила щодня, бо він не хотів би, аби образ засихав, лише хотів би малювати мокрим по мокрому.

Прийшла другого дня. Аби не сиділа так німо, заговорив він до неї десь-колись кілька слів у часі малювання. Його спосіб говорения був дивно наївний. Часто забував скінчити розпочате речення, часто здавалося, що говорить сам до себе, так тихо та незрозуміло буркотів собі під носом, не дбаючи, чи вона чує його, чи ні. Аби його порозуміти, дивилася вона уважно на його уста. Запримітила, що вони були ярко-червоні і все трохи отворені. Вона бентежилася та не відповідала нічого, коли він ще щось запитав її. Потім і він не обзивався більше, лише працював далі мовчки.

Вона бачила косми жовтого волосся, похилені над полотном, де зарисувався її образ. Деколи піднімав узад голову та впивався їй своїм поглядом у лице. За кождим разом вона чула немов удар, яким її хтось почастував. Було щось брутальне, зневажливе в сих його поглядах.

Вона перелякалася, коли придивилася вперше докладніше своєму образові. Мусила сісти на крісло, аби не повалитися на землю з лютості і сорому. Пощо запотребилось йому відкривати все те, що лежало сховане глибоко в її душі? Безпощадно виволік він на світ усе, чого по її думці не міг ніхто догадатися. Туга змучених самотою, отінених очей, гірка морщина в кутиках тонких, зрезигнованих уст, тиха дрож ніздрів, що так багато зраджувала…

Се було погано, підло з його боку, що він відав те все. Се була брутальність. Він замітив її сильно схвильоване лице, похилився над нею і запитав, що їй таке? Чи не подобався їй образ? Вона німо звернула свої очі, повні сліз, до нього. Се був докір. Але хлопський син не зм’як. Засміявся своїми червоними, як мак, устами та встромив зафарбовану руку в хвилясте волосся.

– Думаю, що образ добрий.

І відтак впивається їй своїм поглядом знов у лице, вгризається в лінії і знаки, що були на нім, порівнює їх з лицем на полотні і киває вдоволено головою.

Вона спішить домів. Вона почуває себе приниженою, збентеженою. Як то, знайшовся хтось такий, що все прочитав у її душі! І те око, що вперше відчитало се письмо, було око байдужности. Як се їй гірко!

Може, він нишком сміється із того, що вичитав… Тоня ненавидить його.

* * *

– Відійшла мені охота ходити до нього, – сказала рівнодушно. А вуйко в заклопотанні почухав потилицю.

– Коли хочеш, то я піду з тобою, але ходити мусиш. Що тобі з розпочатого образу? Заплатити мусиш сяк чи так. А люди, що вже чули про се, плестимуть Бог зна які нісенітниці, коли ти нараз відкажешся.

– Хто ж чув про се? – спитала Тоня.

– О Боже, всі. Я сказав Савльові, що стрінувся зо мною якось у пиварні, а він надрукував се в своїм «Дневнику». Та просив ще Брандера, аби виставив сей образ у тутешнім артистичнім клубі, заким перейде в твоє посідання.

– Брандер не говорив мені про се ані словечка.

– Певно був би тепер попросив сього у тебе.

– Ніколи б я на се не позволила, – відповіла прикро. – Але твоя правда, треба йти.

«Нісенітниці», які могли плести люди, вплинули, безперечно, на Тоню. Сповістила Брандера кількома словами, що прийде знов. А потім не спала цілу ніч перед тим і прийшла невимовно зворушена до ательє. Ральф стрінув її, як звичайно, з байдужною чемністю. Перепавзувала кілька день, та се нічого не вадить.

– Виглядаєте сьогодні дуже добре, – сказав, зазирнувши їй у очі, ще блискучі від сліз.

Вона подумала собі: «Негіднику, ще глумишся з мене», та сиділа непорушно. Згодом утихомирювалося її зворушення. Розкуйовдані косми жовтого волосся на його голові нагадували їй схвильоване вітром колосся. Вона заблудила очима в тім волоссі: «Чи міг би хто почислити всі волоски? Їх мільйони». Нараз почула себе легкою та щасливою, охочою до шалених спостережень. А у нього, властиво, зовсім дитиняче лице. Аж по широке енергічне підборіддя. Та притім не був він такий-то молодий. Перейшов уже двадцять восьмий рік. Властиво, не був багато молодший від неї. Кілька років. Та все ж таки вона виглядала супроти нього як його мати.

Нараз він розсміявся. Він мав те до себе, що нагло, без усякої причини вибухав сміхом. Бог зна, що йому при тім шибало по голові. Зразу се ображувало, боліло її. «Чи він з мене сміється?» – думала собі. Потім буркотіла люто: «Хлопський син!» Нині не сердив її сей сміх. Навпаки, вона й собі ж засміялася весело. Він зирнув на неї здивовано.

– Але ж се комічно, – сказала Тоня.

Притакнув головою. І кожде думало собі щось іншого. Потім він сказав:

– Ну, дякую на нині.

І підвівся, складаючи пензлі на палеті. Вона знов була недобра.

– Чи я вже тут годину?

– Навіть чверть години більше.

Поволі пішла домів. Сеї ночі спала твердо та солодко, як дитина.

Другого дня він мовив:

– Ще три сеанси і надіюсь, що буду готов. – І тут виступив зі своєю просьбою. Чи не буде вона противитися, коли він дасть сей образ на виставу? Її знов укололо се. Розуміється, ще й як противна. Образ призначений лише для одної особи, і вона не хоче, аби кождий перший-ліпший обзирав та критикував її.

– Як хочете, – сказав Ральф.

– А ви не будете на мене за се лихі? – спитала.

Засміявся.

– Лихий? Ані мені не сниться. Се лише такий звичай. Мені се, зрештою, байдуже.

– Ви маєте, либонь, усе багато роботи?

– Не конче. Часами минають місяці і нема ні одного замовлення.

– Чим же ви тоді займаєтеся?

Почервонів трохи.

– Тоді йду до своїх родичів.

– Ах, так! – сказала Тоня та пригадала собі слова вуйка. – Робите студії на вільнім просторі?

– Та ніби так, – засміявся він. – Уживаю сонця.

– Видно се по вас, – відповіла весело, натякаючи на його обгоріле лице. – В кождім разі ви не повинні сього робити без накриття голови.

– Ах, що там! – пробуркотів.

Помітний контраст до здорової, обгорілої краски його лиця творили його білі як сніг маленькі руки, що в суставах, бачилось, не були грубші, як у дванадцятилітнього хлопця.

* * *

Найближчий день – то була неділя. Чистий голос дзвонів залунав у Тониній кімнаті. Сонце горіло над садом. Люди гуляли весело в святочних строях по вулиці. Тоню зібрала велика охота вийти і вмішатися в ту веселу говірливу юрбу. Нараз побачила вуйка, що йшов садом, і посумніла. А все ж таки він одинокий чоловік, що піклується мною, – обізвалося щось у її нутрі.

– Підемо на прохід? – запитав він по своїм «Добрий день».

– Добре, ходімо.

Одяглася і вийшла. Вона йшла певним кроком усе трохи наперед нього. Голову тримала трохи взад так, що її очі дивилися просто в синє небо. Нараз залунав коло неї тонкий голос вуйка:

– Але ж, Тоню, куди ти йдеш, властиво? Та ж ти біжиш.

Вона звернула лице в його сторону.

– А-а…

– Бачиш, я собі зараз подумав, що ти не знаєш, куди біжиш.

Показалося, що вони всього кілька кроків від ательє. Спаленіла сильно, взяла старого під руку і пустилася в іншім напрямі.

– Та ж він не працює в неділю, – мовила, всміхаючися стиха. – Ото з мене забудько!

– Та ні. В неділю він – у своїх родичів у Блюмав, – відповів вуйко.

– Так?

– Савль оповідав мені се оноді. Він, бачиться, взагалі багато товаришує з ним.

– І вважає його здібним?

– Ще й як! Савль твердить, що се один із найліпших новочасних малярів. Він ще там якось висловився по-вченому, але мені се не держиться голови. Тільки, що той Брандер робить багато дурниць.

– Яких?

– Одно те, що багато дармує. Коли не має ніякого замовлення, то, замість робити студії і виробляти собі техніку, він лежить горі животом і дивиться безцільно в небо.

– Я думаю, він іде тоді до своїх родичів?

– Так, се значить, він лежить на полі, а коли зголодніє, нассеться молока просто з дійок корів, що пасуться там, і не йде зовсім до хати.

* * *

Слідуючого дня, коли Тоня відчинила двері до ательє, почула живу суперечку. Стояла хвилину нерішуче, чи має відхилити заслону, чи відійти. Нараз почула, як Ральф сказав спокійно:

– Між нами все скінчилося, я не хочу тебе, надоїла ти мені. Пощо ся сцена? Йди та…

Жіночий голос залящав. Роздався грюк. Якась посудина розлетілася на череп’я. Попри Тоню перебігла напрочуд гарна дівчина з розвіяним волоссям і з лицем, залитим сльозами, і вискочила геть.

– Аглая Брантгурст, – шепнула Тоня. – Найпишніша красуня в місті, якої добивалися сини найперших родин, вона тут! А він, хлопський син, відіпхнув, прогнав її!

Хвилину вагалася, потім відвернулася швидко і збігла по сходах назад. Вона не могла б йому глянути в лице. В її голові роїлися дикі думки, яких вона не могла зараз розв’язати.

Ввечір пішла на дальшу прогулку. Вуйко сього пополудня пішов на круглі і не міг їй дотримати товариства. Вона пішла через поля та толоки, через міст, що перекидався через ріку. Далі потяглися просторі ліси. На їх краю розсілося декілька хат. Одна мала довкола буйну леваду. На буйній мураві паслися корови. Трава росла високо. Яркі макові цвіти стріляли з неї вгору на високих бадиллях.

А Тоня пішла тихо вздовж плоту і дивилася в одно місце. Майже схований у буйній зелені, лежить там Ральф і, недбало положивши руки під голову, дивиться своїми синіми голодними очима перед себе, в золоту далечінь. А його очі чіпляються стебел, цвітів, усього того жита перед ним і висисають із нього щонайкраще, те, чого перед ним не бачив ще ніхто, те найтайніше, що було заховане, і розщіпають з жорстокою самоволею їх душу та роблять із неї новий твір.

Тоня притискає груди руками. Щось в її нутрі силує її дивитися та й дивитися на сього мовчазливого чоловіка.

* * *

Слідуючого дня з полудня сиділа проти нього. Вона не хотіла прийти, а проте прийшла. Побоювалася тайком, що він заговорить про вчорашню сцену. Бо він бачив її, коли Аглая відшарпнула набік заслону. Але він не казав нічогісінько, взагалі не мовив ані слова, лише сидів, похиливши низько свою ясну голову над роботою, потонувши в думках.

Тоня не зводила з нього очей. Як мала би виглядати женщина, яку б він полюбив, коли відіпхнув від себе з немилосердною байдужістю найкращу, найчистішу, найліпшу? Чому він відправив її? Надокучила йому? Він сказав їй: «Надоїла ти мені!» Надоїсти може лиш те, що було в нашім посіданні. Тоня затремтіла. В тій хвилі залунав його дзвінкий дитячий сміх. Він думав про щось веселе. Її голова похилилася на груди. Ральф схопився з місця.

– Дякую, на нині вже досить.

Вона налякалася.

– Чи вже так пізно?

– Ні, але ви виглядаєте нині дуже недобре. Ви цілком змінилися. Ваше лице якесь сіре. Відложимо до другого сеансу!

Потім пішов до столика, де стояла агатова пушка з папіросами. Закурив собі одну.

– Ви курите?

– Ні.

Хвилину блукали його очі по її лиці, потім промовив невинним, спокійним голосом:

– Вам, певно, вчора було прикро? Дуже мені жаль.

Притім виглядав несказанно добродушним. А потім по хвилі простягнув до неї руку:

– Нехай се лишиться між нами, задля неї.

Тоня подала йому свою руку.

– Ся замітка була зайва.

Минуло кілька хвиль. Вона стояла перед ним з похнюпленими очима, неначебто вона чим провинилася. Нараз він сказав:

– Прошу, чому не сідаєте?

Бо вона вже довго стояла та тримала капелюх у руці.

– Ви вже не будете більше працювати?

– О, буду, але в тій хвилі не маю охоти.

Нараз докинув, немов договорюючи свою думку:

– А все через отсю погану буду, се ательє. Я мав, звичайно, все ще другий вихід.

Вона мусила засміятися мимохіть. Відтак сказала:

– Простіть, але я думаю, що такі сцени непотрібні, а бодай нечасті.

Не відповів, лише дивився на стелю. Тоня вперше оглянула ательє. Досі була все така несмілива і не важилася розглядатися. На стінах висіли образи та ескізи, але всі майже були не до пізнання під пилом. Килим на долівці був засмічений попелом від цигар, обрізками паперу і т. і. Так само – столи і консолі, на яких стояли предмети іноді немалої артистичної вартості. Софи і крісла, оббиті дорогим оксамитом, були нечищені, а на них лежала накидана всяка всячина. Видно було, що тут може ще ніколи не доторкалася дбайлива рука.

Ральф запримітив легеньку здивовану усмішку на устах Тоні.

– Чисте кавалерське безладдя, правда? – сказав весело.

– Мабуть, не хочете інакше.

– Ха-ха-ха! – засміявся. – Не хочу. Хотіти-то я хочу, але інша річ, чи можу.

– Та ж можете наймити собі доброго слугу, ні?

– Ні.

– Чому ні?

– Бо…

Засміявся знов та глянув на неї милосердно збоку, немов подумав собі: яка ж ти собі наївна людина! Вона почала догадуватися правдивого стану речі.

– Але ж ви маєте великі доходи! – замітила мимохіть.

– О, так, але ще більші розходи.

– Як се?

– Не для себе! – сказав. – Але…

– Що? Впрочім, простіть мені! Яке я маю право мішатися в ваші відносини?

– Чому ні? – замітив він простодушно. – Відучора вважаю вас немов своїм товаришем.

– Справді так? – крикнула вона, і серце її забилося живіше.

– Певно! – сказав він, обтріпуючи попіл з папіроски. – У вас є щось таке, що мене майже приневолює до довір’я, а думаю, що міг би сповідатися перед вами, як перед матір’ю. Бо перед нею… але вам що такого?

– О, нічого, – мовила Тоня. – Тут у крисах капелюха мусила бути шпилька, я вкололася трохи. – А потім докинула з легесенькою усмішкою:

– Чи можу покористуватися своїм материнським правом і…

– І що?

– І прислати свою дівчину, аби зробила тут порядок як слід?

– Але ж ні, що за гадка! – засміявся він. – Ні, се вже не йде. Я не люблю, коли тут нишпорять чужі руки. Та й так, мабуть, усе вборзі зміниться.

– Як се?

– В сих днях рішиться, чи віденська галерея відкупить у мене один образ.

– Та ж ви продали недавно один до Берліна.

– Ах, так…

– Ну? Говорять, що ви дістали за нього гарні гроші.

– Так, а по правді – не я, лише мої вірителі, яких маю ще з часів академії, різні люди…

Тоня похитала головою.

– Ну, і що зробите, коли куплять ваш образ?

– Побудую собі нове ательє. Цілком просте, без паради, але вигідне.

Тоня наділа скоро капелюх на голову.

– Та годі вже мені гаяти вам часу.

– Ще два сеанси, – сказав він, відчиняючи їй двері.

Коли прийшла домів, вложила чек на звісний банк у коверту і відіслала його Ральфові. Чек був виставлений на суму, яку він дістав за свойого вуличника. Про ціну свойого образа не питала його цілком.

* * *

Коли слідуючий раз переходила через добре знайоме подвір’я і наближалася до дерев’яних східців, вилетіла проти неї з тіні дешева якась жіноча постать, що там була схована. Була се Аглая.

– Пані, – промовила в сильнім зворушенні. – Ви й так уже майже все знаєте, то знайте ж і решту! Він не хоче приймати листів, які я післала йому поштою. Ось лист, заадресований чужою рукою. Змилуйтеся, положіть сей папір де-будь, де б він найшов його, але робіть се так, аби він не запримітив. Я зроблю собі смерть, коли він не…

Нагорі заскрипіли двері – молода панночка вибігла із подвір’я. Тоня стояла на місці, тремтячи від голови до ніг і мнучи у руці невеличкий папір.

– Бідна ти, нещасна дитино! – заговорив у ній якийсь голос, якийсь високий, святочний настрій огорнув її, і вона сказала собі в душі:

– Я хочу ощасливити тебе, ти гарна, дівчино, він мусить тебе знов полюбити.

В такім настрою пішла горі сходами. Але нараз майнула їй по голові гадка: чи я ошаліла? Яку силу маю я над тим чоловіком? Хвилинку здавалось їй, що він належить до неї, що вона має до нього якесь право. Ошоломлена відчинила двері. Ось він стояв перед нею. Його брови були наморщені, зрештою, лице здавалося спокійним. Для неї, однак, було воно в сій хвилі страшне, наповняло її тривогою.

– Дайте мені той лист, нехай кину його за нею! – сказав і протягнув руку.

Тоня відповіла спокійно:

– Я не маю ніякого листа.

– Перепрашаю! – сказав він так само спокійно. – Маєте, я бачив цілу сцену.

– Ну, то ви зле бачили.

Його зіньки стяглися, так що очі набрали якогось звірячого вигляду. Він ухопив Тоню за руку, в якій вона тримала лист, і його пальці ввертілися між її. Вона не пускала. Але вкінці таки пустила, бо він майже роздавив їй руку своїми білими, слабими дитинячими руками, так що аж заточилася з болю і мусила сісти на лавочці. Він подер папір на дрібні шматочки, потім підійшов до неї.

– Вибачайте, але з товаришами не робиться багато хороводів, правда? Прошу досередини.

– Ні! – простогнала вона. – Прошу, кликніть мені дорожку… рука…

Не могла говорити далі, її серце вмлівало з болю. Та він відкинув набік заслону, так що світло вдарило з нутра і присів коло неї на землі, взяв її руку в свою, доторкнувся її ніжно своїми устами і обвинув скалічені пальці хустинкою. І коли вона бачила, як він заходився, клячучи перед нею, мусила всміхнутися і склонила голову, так що його ясне волосся доторкалося її лиця. І сказала:

– Добре вже, ходімо досередини.

Він увів її всередину. Але не працювали довго. Обоє не мали якось охоти. І він заявив:

– Тепер мусимо відбути ще один сеанс більше, бо останній раз і нині зробили ми дуже мало. Вам уже надоїло приходити сюди. Але в двох сеансах уже напевно будемо готові.

Потім знов прийшла якось (кілька днів пропустила задля скаліченої руки) і застала його двері зачинені. Де він? На табличці було написано: «Виїхав». Куди? – подумала. Була однак цілком спокійна. Вернути мусив конче, бо знала, що він скінчить її образ. Одного ранку, десь за чотирнадцять днів, дістала від нього картку, в якій звинявся, що мусив виїхати так нагло в пильнім ділі. Та ось він вернув і просить її, аби прийшла знов на сеанс.

Пішла і побачила, що його лице ясніло, немов від внутрішнього сонячного проміння. Про її скалічену руку він, бачилось, забув, бо не запитав навіть, чому мала один палець завинений. Взагалі, був мовчазливий, немов зайнятий чимсь зовсім далеким. Його тонкі руки, в яких було стільки брутальної сили, вмотувалися раз по раз в ясне буйне волосся. По годині сказав до Тоні:

– Ну, слідуючий раз буде вже остатній.

Вона притакнула. Потім цілу ніч не могла спочити ані заснути. А коли настав ранок, чесалася майже цілу годину, бо хотіла показатися гладкою і пристойною, а її волосся нараз підійшло догори, бурилося і спліталося кучерями. Потім пройшла востаннє через подвір’я, де стояв великий самітний явір.

Але чому двері до ательє були відхилені? Здивована відчинила їх. З нутра залунали голоси: один – цілком молоденький, співучий, а один – злегка зворушений. Заслона не була цілком зісунена. Вона заглянула досередини. На софі сидить дитина, зовсім молоденька дівчинка, найбільше шістнадцятилітня – от так, перша провесна, – і великими, зачудованими, невинними очима роззирається по всіх запорошених образах і показує невеличким, ніжним сказівним пальчиком на ті, що їй подобаються найліпше. А поруч неї сидить Ральф, обнявши рукою її ще нерозвинені плечі, і зазирає палкими очима в її лице. Його ясне волосся доторкається до її попелястих кучерів, і він впивається своїми устами в її коралеві дитинячі уста.

Ластівки шибаються попід вікна, а сонячний промінь освічує їх обоє. Вони все забули, навіть двері забули зачинити… Тоня віддаляється тихо-тихесенько.

* * *

Вона не пішла зараз додому. Йшла вулицями та вуличками, читала плакати на мурах, дала кільком жебручим дітям милостиню і сіла вкінці в якімсь публічнім парку. Склонила голову на поруччя лавки і прижмурила очі. Було їй, зрештою, зовсім добре, лише чула, що в лівій груді давило її немилосердно щось тверде, кам’яне, і вона не могла ніяк зрозуміти, що се таке. Коли би труп мав чуття, мусив би відчувати щось подібного, – подумала собі. Відтак притулила руку до болючого місця і почула тихий тремтячий стукіт. Нараз догадалася: ах, та се ж моє серце!

Опісля прийшли пішоходи і дивилися здивовані на неї, як вона сиділа, притискаючи рукою груди. Вона встала і пішла домів. Сонце того дня цілком не хотіло заходити. Та й потім не було темно, бо повнолиций місяць піднявся і зробив новий день.

Тоня лягла вправді, але відчинила вікно, і в її кімнату влилася ціла повінь світла і літніх пахощів, її душа оп’яніла, і сон відбіг від неї. Зложила руки навхрест на зраненій, хворій груді і не могла прийти до себе з зачудування, і зо щастя, і з горя.

Нинішнього дня серед болю вродилася її любов. Удар, що зранив її серце, отворив їй заразом очі. Вона любила Ральфа. Любила його так, як може любити тільки дозріла жінка, небесною любов’ю, що дає, не бажаючи одержати. Припавши головою до подушки, вона всміхалася, а сльоза за сльозою котилася по її лиці. Потім заснула, як той, що близький смерті і надіється проснутися у Бога. Думала справді, що не пережиє сеї ночі.

Але, як лише розвиднілося, вона прокинулася, і її огорнула розпука і безрадність. Чи зробити собі смерть? Знала напевно: без нього не могла довше жити. Що то за дні будуть, коли вона дихатиме, не сміючи пестити своїми очима його ясного волосся! Не чуючи його глупого безпідставного сміху, не всисаючи в себе всієї тої атмосфери, що віяла від нього, як від шмата сирої землі!

Тоня зірвалася прудко з ліжка і станула перед дзеркалом. О, яка вона ненависна сама для себе! Чому вона не була гарна, принадна? Але що для нього краса? Аглая була принадна, як Венера, а проте він відіпхнув її. І душа закоханої дівчини догадалася, чого він хотів. Він хотів натуральности, неприкрашеної, непригладженої, простої природи. Молодости зі свіжим пухом наївної змисловости довкола червоних уст, любої дикости, непогамованого, невпинного, майже несвідомого бажання.

Тоня зітхнула. Як то, і її мав би він колись полюбити? Її, стару панну, перецвілу, зів’ялу в сумній самоті? Її, якій довіряв, мов матері? А коли не схоче її, вона мусить умерти. Мусить. Сльози полилися потоком із її очей, коли згадала, що не буде їй вільно бути близько нього. Ні, такий час не повинен, не смів настати для неї на світі. Але чи ж нема у неї нічого, чим могла би прикувати його до себе?

Вона схопилась, мов ужалена. По голові промайнула їй якась думка. Боже Всевишній! Спаленіла аж по самі вуха, її уста стиснулися судорожно. «І чому ж ні?» – запитала сама себе з блискучими очима. А потім мов гора звалилась їй на серце. О Боже, коби мала хоч одного чоловіка на землі, в кого б могла попросити поради, помочі! Вуйко? Ні, він не зрозумів би її ніколи, ніколи! Ні, вона сама-самісінька! Сама мусила перебути свою боротьбу, не радячись нікого, крім свойого серця…

В гарячці увійшла до його ательє.

– Чи ви були тут учора? – запитав.

– Так, – відповіла, – але я вернулася, бо ви мали гостя!

Не відповів нічого, лише похнюпив очі в землю. По хвилі сказала Тоня:

– Чи се ваша суджена?

Засміявся тихо.

– Ні!

Потім узявся до малювання. Малював майже півтора години. Потім сказав:

– Тепер образ уже готов настільки, що можу його викінчити без вашої присутності.

– То вже кінець? – запитала глухо.

Кивнув головою.

– Може, позволите цигаретку? Ах, правда, ви не курите!

Вона встала і взяла свої рукавички. Гудзики не хотіли якось защінкатися. Нараз промовила:

– Ну що ж, купили ваш образ?

– Не хочуть; зразу хвалили його в часописях на всі способи, а потім комісія орекла, що він не надається до галереї. Нехай і так!

– Ну, то не буде нічого з перебудовання вашого ательє?

– Наразі ледво, – відповів і зітхнув крихітку.

«Що він зробив з тими грішми, які я недавно післала йому?» – подумала вона собі.

– Я був отсе в Англії! – заговорив він. – Там я бачив, що то значить ательє. Яка розкіш, яке багатство, а притім, не виходячи з доброго смаку, се…

– Коли ви були в Англії? – перебила йому.

– Перед чотирнадцятьма днями.

Ах, тепер уже вона догадується, що він зробив з грішми. Розкинув, як полову, на всілякі дурниці, на… Кров підходить їй до лиця.

– Я чула сими днями, що в Лондоні йде, власне, ліцитація правдивих гобеленів. Чому ви не купили їх? Се ж найкраща оздоба в більших залах.

– Так, але дорогі у біса, – буркнув він.

Вона здвигнула плечима.

– Таких речей не купите щодня. Зрештою, здається, ліцитація ще не скінчилася. Як гарно виглядали би оте і стіни, обвішані гобеленами з сімнадцятого віку з рисунками де Крайє!

Повертається поволі при сих словах кругом і обзирає стіни. Він здивувався трохи, потім усміхається:

– Ну так, але і меблі мусили би бути відповідні.

– Дука де Ровінь продає інвентар своєї палати при Корсо в Римі. Мають там бути меблі чудової роботи, всі в найкращім ренесансовім стилі.

Ральф хитнув головою.

– Вірю, але тоді мусив би я побудувати собі цілком нове ательє.

– Чому ж би ні? – мовить вона спокійно. – Певно, що так. Я на вашім місці взяла би собі за взір ательє Макарта. Воно стояло в старім розкішнім саду, тут якраз такі грунти на продаж.

Ральф з розіскреними очима бігає за її фантастичними планами.

– Так, се було би усе дуже гарне, але на се треба бути багатим.

– Ну, – каже вона байдужно, – такий артист, як ви, може здобути собі все, чого лише забажає.

– Ну так, але пізно, – докидає він у задумі.

Нараз промовила вона, здіймаючи з руки надягнену вже рукавичку:

– Ну, а чому ж не оженитися з багатою панночкою?

Він засміявся.

– Бо не знаю такої. Всі, що мені досі припали до вподоби, були бідні, бідніші від мене.

– Так-то воно звичайно на світі. Негарні бувають багаті, гарні – бідні. На щастя, Бог дав кождому щось. Негарні живуть задля гарних, аби ті послугувалися ними. Тоді негарні стануть також гарними – зі щастя.

Тонині очі заходять слізьми.

– Але лондонську ліцитацію ви не повинні пропустити. Мені було би жаль.

Та нараз вона приступає ближче до Ральфа, бере його за обі руки, звертає до нього своє розпалене, внутрішнім зворушенням украшене лице і мовить тремтячим, м’яким голосом:

– Пане Брандер, чи можу віддати вам на услуги свій маєток або, – її голос урвався і розпливається в сльозах, – чи хочете бути його паном, даючи мені своє – ім’я? Я, я, здається, знаю вас добре і не буду ніколи обмежувати вашу артистичну свободу. Ви розумієте мене – я не влазлива, прихильність, якою ви добровільно наділите мене, прийму з подякою, але претензій на неї не буду мати ніколи.

Хлопський син стоїть онімілий. Поводить рукою по волоссю і почуває до неї безмежне співчуття. Потім простягає до неї руки і каже тихо, з добродушним поглядом:

– Най буде й так, товаришко!

На хвилю устиск злучив їх руки, потім вона пішла. Не плаче вже більше. Лице її побіліло, її очі світяться. Вона повна великої любові, тої, небесної, що дає, не бажаючи одержати нічого. Вона окупила собі право оглядати його ясну голову, вгадувати його бажання, піклуватися ним. Вона скромно сидітиме десь-колись у кутику його ательє і буде придивлятися його роботі. І знайде в собі силу, що змусить до мовчання її серце, коли він вийде з дому і верне назад, обнімаючи тепле, молоде життя, на якім він відсвіжить свої голодні, прагнучі артистичні очі.

Вона буде терпіти в щасті і буде щаслива в горі.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1900. – Т. 10. – Кн. 6. – С. 323 – 348. Під другим оповіданням добірку перекладав підп.: Переклали А. К. і І. Ф. [Антін Крушельницький і Іван Франко]. Переклад принаймні одного з цих оповідань був готовий уже влітку 1899 р., бо в тодішньому серпневому листі до М. Грушевського І. Франко зазначив про планований зміст майбутньої десятої книжки ЛНВ за 1899 р.: «Замість новели Янічек, я, може, дам у X кн. щось із Стріндберга» (50, 137).

Подається за першодруком.

Янічек (Janitschek) Марія [дівоче прізвище Тельк (Tölk); 1860/1859 – 1927] – австрійська письменниця (прозаїк, поетеса) феміністичного спрямування, вибрала чоловічий псевдонім – Маріус Штайн (Marius Stein). Народилася в Австрії, жила у Берліні.

Крушельницький Антін (1878 – 1941) – український письменник, критик, журналіст, перекладач.

Макарт Ганс (1840 – 1884) – австрійський художник, професор Віденської академії мистецтв. Здобув широке визнання як салонний портретист.

Ростислав Чопик

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 197 – 222.