Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Листи Івана Франка / 1891 р. / 8.06.1891 р. До М. П. Драгоманова

До М. П. Драгоманова

8 червня 1891 р. Львів Львів, 8/VI 1891

Вельмишановний добродію!

Оце повернувши з довгої вандрівки по різним сторонам, пишу Вам про деякі факти, котрі, певно, цікаво Вам буде почути. Не згадую про празький з’їзд слов’янської молодежі, про нього прочитаєте в «Народі», коли не читали в «Ділі» та «Kurj[eri] Lw[owskim]». Мені здається, що з’їзд сей був імпровізацією і що більша часть слов’ян не була приготована до серйозних розмов про конкретні справи. Ну, та важно, що хоч сяк-так лід проломано і різні «брати» будуть мати над чим подумати, так що слідуючий з’їзд може вийти інтересніший. Інтересно, може, буде для Вас, що часть віденців приїхала з пропозицією – домагатися від слов’ян, щоб завели російську мову яко всеслов’янську для зносин між собою. Внесок сей, поставлений в секції руській, упав і на спільних нарадах не був підношений.

З Праги поїхали ми, львов’яни і краков’яни, до Відня, щоби там порадитись з січовиками над запомогою для «Народу». Нарад було кілька: перша на комерсі, друга офіціальна в «Січі», спільна, а третя самих січовиків, на котрій я не був. Дві перші наради зробили на мене дуже пригнітаюче враження, бо показали, що більшість січовиків, з виїмком хіба Гриневецького, Лаврівського та почасти Партицького, Лопатинського й Білинського, – народ зовсім не серйозний і не освічений, вдоволяючийся або голими фразами, або, ще гірше, відносячийся з нехтуванням, а то й з нехіттю та погордою до всього, що виходить поза сферу печені, пива і дівчат.

Се таке дрантя, якого я серед нашої львівської молодежі не бачив. На комерсі більшість всилувалась якмога скоротити «часть офіціальну», т. є. розмову власне про ті речі, задля котрих ми приїхали до Відня, щоб тільки якнайшвидше розпочати «часть забавну»; головний аргумент був: завтра зійдемось до «Січі» при днині, по тверезому, та поговоримо. Дискусія велась так глупо і безладно, що просто сором, а коли я по скінченні тої нещасної офіціальної часті встав і вийшов, ті люди здивувались і мало що не розгнівались на мене за те, що я своїм відходом протестую проти того, що, по їх думці, є найінтересніше. Зате вони на другий день запротестували проти того, що для мене було інтересне, бо на заповіджену спільну нараду в «Січі» явилась більшість гостей, а з січовиків щось тільки 4 чи 5.

У розмовах про піддержку «Народу» я бив головно на те, щоб піддержка основана була на постійній організації, на постійних складках, з котрих би в Відні, Кракові і Львові творилися осібні, хоч невеличкі фонди на цілі партійні. Чи і окільки се буде виконане – не знаю.

Далі я домагався, щоби піддержка «Народові» йшла поперед усього від членів радикальної партії в формі пренумерати, а то ж на скандал «Січ» досі, хоч дістає «Народ», ані яко товариство за нього не заплатила, ані жоден січовик його не пренумерує. І представте, деякі січовики почали споритись проти сього жадання: ми собі, мовляв, будемо радикалами, але не жадайте від нас, щоб ми пренумерували радикальну газету. Чую, що на своїх власних сходинах все-таки січовики субскрибували около 80 з[лотих] р[инських] запомоги для «Народу»; гроші ті мали бути зібрані на 1 червня, але отсе вже минуло й 7, а замість грошей ми дістали цидулку, щоб «Народ» пождав до 20-го. Я певний, що й 20-го грошей не буде, а пренумерати від них таки нема.

З Краковом діло стоїть остільки ліпше, що там все-таки пренумерують з 10 екземплярів, а й запомогу якусь збирають. Данилович також обіцяв на 1-го іюня 200 гульденів, та досі не дав нічого і навіть не озивається, навіть обіцяних статей для «Хлібороба» не надіслав.

Тепер переходжу до самого інтересного, до моєї подорожі на Україну. Сестра Ваша, бувши у нас у Львові, запросила мою жінку з дітьми перебути у них літо в Колодяжному. Користаючи з тих запросин, ми вибрались туди. На границі мали ми трохи клопоту. Консул бродський, котрому ми послали свої паспорти для візи, поклав на них синім олівцем якийсь містичний знак h – очевидно, условлений знак для пограничних властей. По довгих перешіптуваннях наші речі, вже раз перешукані, перетрясли ще раз дуже грунтовно, а опісля зробили на нас обоїх персональну ревізію, і тільки тоді, не найшовши нічого, пустили нас їхати. Інцидент сей, котрого я надіявся, не зробив на мене ніякого враження, тим більше, що в самій Росії ми ніякісінького клопоту вже не мали.

Приїхавши в Колодяжне, ми не застали дома ані Ольги Петрівни, ані Петра Антоновича, тільки самих дітей. Обоє приїхали тільки в понеділок (ми приїхали в суботу). Вони були два рази в Києві і в Задніпрянщині [у] свояків. В Києві за обома наворотами мали розмови з тамошніми людьми, і оце я хотів би передати Вам головні пункти з того, що розказував мені про киян Петро Антонович.

Зачну від практичного. Ковалевський передав на «Народ» 250 руб. з тих 300, котрі ним призначені були на часопись в разі критичного її положення. Правда, так як тепер стоїть діло, грошей тих (350 гульд[енів]), вистарчило б якраз тільки на те, щоб покрити довг, але ми робимо з друкарем таку угоду, що будемо сплачувати його довг частками, а рівночасно будемо платити йому за кожний друкуючийся н[оме]р готівкою, і так міркуємо на ті гроші, при помочі січовиків і краков’ян, видати ще яких 6 – 7 номерів, а там чень набереться дещо з пренумерати або покажуться які-небудь нові джерела.

Вправді Ковал[евський] робив надію ще й на тих 1000 руб., котрі були ним обіцяні спеціально для мене і П[авли]ка за наші праці, поміщувані в «Народі», та я не знаю, як і говорити про сі гроші. За свої праці я ніякого гонорару ні в кого не просив і думаю, що перше діло – піддержати часопись, а о гонорарі можна б говорити тільки тоді, коли б з часописі був дохід.

Правда, Ковал. думав, що маючи сей гонорар, я буду міг зречись роботи в «Kurj[eri] Lw[owskim]» і віддатись увесь «Народові». Ну, та се така ілюзія, що про неї не стоїть і говорити. «Kur[jer] дає мені 90 гульд[енів] місячно і платить точно; покинувши сей заробіток і здавшись на поміч з України, я мусив би з сім’єю відразу повісити, як-то кажуть, зуби на клинок і статись вічним попрошайкою, вічно «чающим движения воды», а сього я не хочу. На всякий спосіб я думаю бути в Києві восени (в сентябрі), коли поїду по жінку й дітей, і тоді переговорю і з Ковал. і ще де з ким, то, може, що-небудь і здолаю зробити.

Додам іще для Вашої відомості, що Ковал. збирає гроші на видання Вашої історії укр[аїнської] літератури і має надію сього року положити в банк готових 1 000 руб. Думаю, що від Вас буде залежати, куди і як повернеться сей фонд, і що, коли у Вас не буде готова систематична історія літератури, то дуже добре було б видати на ті гроші хоч два томи Ваших праць, чи то політичних, чи історико-літературних, а на два добрі томи сих грошей вистарчило б.

Перейду тепер до справ київської громади. Окільки я вирозумів з оповідань П[етра] Ан[тонови]ча, стара громада тепер дуже малочисленна, з молодіжжю прямих зносин не має, а тільки поодинокі люди заходять один в сей, другий в той кружок. Кружків українофільських тепер, здається, дуже мало, бо справді не знаю, що може тепер молодіж у Києві загрівати до українофільства. Одинока річ, на котрій молоді і старі «відводять дух», по словам П. Ан-ча і Михальчука (з котрим я оце нині балакав у Львові і про котрого скажу далі), се «Народ».

Громада на сходинах занімається по-старому своїм словарем та науковим виданням Шевченка. Щодо словаря, то П. Ан-ч виражався дуже скептично: зачеркнули план колосальний, але те, що зроблено для його виповнення, коли б віддати фаховому філологові, то він би або сказився, або викинув би все к чорту. Ідеалом їх є праця чисто «культурна», в політику, а тим паче галицьку, вони входити не хочуть, і тому-то після довгих розмов (на останніх двох сходинах) про галицькі справи рішили: не вмішуватися зовсім в галицькі діла партійні, яко речі занадто місцеві а замало принципіальні, такі, в котрих пряме вміщання українців могло б нашкодити і самих вмішуючихся осмішити (слова Михальчука).

Мих[альчу]ку, котрий їде в Емс на лічення, поручено заявити у Львові про се рішення громади, але додати виразно, що громада не має нічого спільного з «Правдою» і не відповідає ні за що, що в ній пишеться. Мабуть, дано йому також аналогічне поручения й щодо «Народу», та я про се не чув. Мих. сидів цілий тиждень у Львові, був, оскільки я від нього чув, у Белея, Шухевича, Партицького і, мабуть, ще десь у когось. Б[еле]й, по його словам, признавався йому, що у них (в «Ділі») в пропагуванні «нової ери» були помилки, але тепер уже їх не буде, і що вони готові робити поворот на давнє опозиційне становище, коли посли в Відні нічого не виторгують. М[ихальчу]к думає (і, мабуть, народовці так думають), що справа виясниться через місяць-два; я доказував йому, що се пуста надія, та він, мабуть, при свойому остався.

Головну вагу кладуть українці (вертаю до реляцій П. Ан-ча) на нав’язання чисто наукових зносин з Галичиною, т. є. на перетворення Тов[ариства] ім[ені] Шевченка з комерційного товариства на наукове. На лихо, і тут діло основано на спекуляції і обмані. Барвінський, бувши в Києві, підвіз їм такого москаля, що коли б тільки товариство видало 2 – 3 томи праць наукових, то цісар буде мусив по конституції (!?) признати товариству характер академії наук, що сполучене з річною субвенцією 30 000 гульд[енів]. Чи Барв[інський] сам вірить у сю нісенітницю, чи просто дурив українців, щоб від них витуманити праці для заповнення наукового збірничка, котрий Тов. ім. Ш[евченка] обіцяло ще перед роком і на котрий досі не спромоглося, – не знаю.

Українцям ся ідея припала дуже до смаку, і вони зараз принялися рисувати широкі плани наукового видавництва. «Житецький поставив 35 питань, Антонович 18, Михальчук 10», – яких питань і про що – не знаю; по тим питанням розділено роботу, і вона робиться. Галичанам поставлено такі услів’я: що позаяк центр тяжкості України все-таки в Києві, а не де, то комітет редакційний для збірника буде в Києві, ту[ди] мають бути надсилані всі праці, а Тов. ім. Шевч. має друкувати все зредаговане тим комітетом без зміни. За те громада готова взяти на себе часть коштів.

Щодо Вашої особи (бо й про се балакано спеціально), то на питання киян Барвінський заявив, що галичани Вас о співробітництво просити не будуть, але, коли запросять кияни і комітет поручить друкувати Ваші праці, то вони друкувати їх будуть. Українці мають надію сим збірником приперти галичан до стіни так, що вони або зречуться спілки з клерикалами, або розірвуть зв’язки з Україною.

Пощо ся дипломатія, пощо підпирати галичан в такій цілі, – я не знаю, і взагалі висказав П. Ан-чу свою думку, що вважаю се діло мертвородженним і не ведучим до цілі, вже хоч би для того, що українці не посміють друкувати за границею своїх праць з підписами, а з колекції псевдонімів яка ж академія наук? Впрочім, се ж ясна річ, що не протестуючи явно проти політики угодовської і правдянської, а підпираючи тих же угодовців і правдян на полі науковім (котре також не зможе заховатися зовсім чистим від політики), кияни самі ж ламають свій принцип невмішування, бо ж угодовці і правдяни непремінно визискають їх наукову поміч для своїх політичних цілей, так, як тепер визискують навіть таку мізерну працю, як Баштового.

Що принцип, прийнятий громадою, – не мішатися в галицькі справи – для самої ж громади дуже не вигідний з многих поглядів, се громадяни, мабуть, і самі бачать, а принаймні бачать одно, що той принцип дуже на руку Кониському і зв’язаному з ним Антоновичу – говорити в «Правді» іменем України все, що їм схочеться, і говорити зовсім без страху. Правда, вони проявляють хоч натільки страху, що в Києві «Правди» нікому не показують і більша часть громадян, крім деяких торішніх н[оме]рів, зовсім її не бачила. Сам Антонович на зборах громади відпекувався спільності з її редакцією і божився, що помістив в ній ледве дві-три свої заміточки, а ані одної статті.

І тут громада взяла знов на дипломатію, приймаючи назад Антоновича в свій круг без жадання від нього якого-небудь обрахунку з того, що він робив в часі, коли до громади не належав; зробили вони се головно в тій цілі, щоби Ант[онови]ч, належачи до громади, чув себе більше зв’язаним і старався здержувати своїх дотеперішніх спільників – Кониського і Комарова.

З сим останнім вийшла неприємна історія по поводу Шевченка. Написав він в «Елисаветградском вестнике» статтю прямо, кажуть, денунціаторську (передаю слова П. Ан-ча), в котрій виразно тиче пальцем на громаду, що ось, мовляв, деякі людці захопили в свої руки право видавання творів Шевченка, тягнуть з нього великі зиски, а сім’я поетова пропадає в крайній нужді. В тім самім тоні писано було в «Правді» і в «Зорі» – і безосновно, бо ж – каже П. А. – Комаров дуже добре знає, що видавництво творів Шевч. досі зовсім таких великих зисків не дало, а на сім’ю Шевч. громада раз у раз дає, що може, а то й більше, ніж може (він вичислював мені цифри, та вони, може, недокладно заховались у мене в пам’яті, то й не передаю Вам їх, і не в них же й діло).

Інтересні були в громаді розмови про «Народ»! Конечно, про підмогу для нього, мабуть, і речі не було, тут принцип нейтральності заховується зовсім строго. Тільки критика була. Перший дебютував Антонович, і дебютував такою похвалою «Народу», його раціоналізму і т. ін., що визвав голосний сміх у всіх присутніх. Сконфужений, він, мов той Рябко Гулаків, озирнувся і запитав: за що глузуєте? – А йому відповіли, що ми не того від вас ждали і похвали «Народу» від вас не вимагаємо. А коли так, то В[олодимир] Боні[фатійович] повернув оглоблі і всю свою похвалу кількома словами перевернув в догану: що раціоналізм «Народу» зовсім нераціональний, полеміка його груба, що се письмо москвофільське і т. ін. Яка була дальша дискусія на сю тему – не знаю.

П. Ант. передав мені лишень оті принципіальні закиди: пощо ви поставили в програмі раціоналізм, а не толеранцію? Пощо ви поставили соціалізм, коли наш мужик індивідуаліст? Полеміка ваша з народовцями занадто остра, а особливо коли ви пали при виборах, то треба вам було промовляти скромніше.

На перше я відповів, що ставити в програмі толеранцію для нас значило би згори зложити оружжя перед єзуїтським католицизмом (признав рацію).

Ставити індивідуалізм для мужика пролетарія або халупника – се просто безсовісно, а соціалізм поставили ми як науковий принцип, а не як практичну, детально оброблену програму, противно, наша детальна програма економічна має в собі дещо таке, що не зовсім годиться з теперішнім розумінням соціалізму в соціально-демократичних партіях європейських. Що ж до полеміки, то я вказав на те, що критики «Народу» звичайно занедбують поговірку «audiatur et altera pars» і судять о «Народі», не знаючи, що і як говорять його галицькі противники.

Отсе і все важніше, що я вивіз з Росії; Ваш лист, присланий тепер П[авли]ку, не застав мене у Львові і остався не переданий. Для контролю мого оповідання Вам, певно, інтересно буде переписатися з Михальчуком; скоро тільки дістану його адрес в Емсі, зараз перешлю Вам, хоч думаю, що він і сам тим часом напише до Вас. П. Ант-ч бажав би, щоб Ви якмога вплинули на М-ка, котрий у громаді є одним з головних Ваших противників.

Ваша сестрінниця Леся їде на днях в Євпаторію лічитися, може, через неї Вам буде вигідніше обмінятися де з ким листами. Чи дістали «Руську школу»? На днях висилаю переклад решти Вашої статті. В друку є деякі помилки, котрі поправлю.

Чи Ви літом поїдете куди-небудь у Європу? Може б, нам можна деяк з’їхатися?

Поздоровляю Вас щиро.

Ваш Іван Франко.


Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, т. 1, Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928, с. 345 – 349. Подається за автографом (ІЛ, ф. 3, № 1414).

…повернувши з довгої вандрівки по різним сторонам… – 16 – 19 травня 1891 р. І. Франко перебував у Празі, 20 – 25 травня – у Відні, з 30 травня по 7 червня – у Колодяжному.

…празький з’їзд слов’янської молодежі… – З’їзд прогресивного студентства Австрії відбувся в Празі 17 – 18 травня 1891 р. Стаття І. Франка «Po zjezdie młodzieży słowiańskiej» друкувалася в газеті «Kurjer Lwowski», 1891, 26 – 30 травня. Див. також «Народ», 1891, № 9, № 13 – 14; «Діло», 1891, 18 – 23 травня.

…порадитись з січовиками… – Йдеться про українське товариство «Січ» у Відні.

Гриненецький Іван (1862 – 1929) – український лікар і громадський діяч.

Лаврівський Володимир (1850 – ?) – український громадський діяч, один із засновників фізкультурного «сокільського» руху в Галичині.

Петро Антонович – Косач Петро Антонович (1841 – 1909), український громадський діяч, батько Лесі Українки.

Громада на сходинах занімається по старому своїм словарем… – Йдеться про підготовка матеріалів для «Словаря українського язика» (вийшов друком у Києві 1907 – 1909 р. за редакцією Б. Грінченка).

…таку мізерну працю, як Баштового. – Йдеться про статтю І. Нечуя-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною» («Діло», 1891, 1 квітня – 11 травня).

…Ваш лист, присланий тепер Павлику… – Очевидно, лист М. Драгоманова до І. Франка від 18 травня 1891 р., пересланий через М. Павлика з позначкою «Франкові» (Матеріали, с. 344 – 345).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 49, с. 275 – 282.

Попередній лист | Перелік листів | Наступний лист

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 66

Модифіковано : 30.01.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.