Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1898 р. / [Рец.] А. Н. Пыпин. История русской литературы

[Рец.] А. Н. Пыпин. История русской литературы

Іван Франко

Т. I. Древняя письменность. Спб., 1898, с. XII + 484.

Т. II. Древняя письменность. Времена Московского царства. Канун преобразований, с. VI + 566.

Історії російської літератури, котра б обіймала її цілість від найдавніших початків письменства і доходила до найновіших часів, а при тім відповідала б вповні вимогам сучасної науки, досі не було. Те, що досі було, лишаючи вже на боці старі й давно вже застарілі праці Шевирьова, Полевого т. ін., були більше або менше добрі підручники з характером більше шкільним, ніж справді науковим; та й то найліпші з тих підручників були неповні (Порфир’єв урвав на Катерині II, Галахов дійшов ледве до Пушкіна), а надто відзначалися або хибною з наукового погляду основою (Галахов міряв, напр., стару руську літературу естетичним ліктем!), або сухим, важким викладом.

Ще найясніший і найбільше прозорий вийшов підручник німця Рейнгольда, написаний по-німецьки і призначений для познайомлення Європи з цілістю розвою російської літератури; тільки ж сей підручник з наукового погляду наскрізь несамостійний, отже, про сповнення вимог справдішньої наукової історії літератури тут не може бути й мови.

Сьому бракові має зарадити і в значній часті зараджує нова праця О. М. Пипіна, котрої титул ми виписали в заголовку. В чотирьох томах, кожний більше-менше по 500 сторін густого друку великої вісімки, хоче автор подати образ органічного розвою російської літератури від найдавніших до найновіших часів; у двох перших томах він довів свою працю до епохи Петра Великого.

Певна річ, ніхто в Росії не був компетентніший написати повний, систематичний і справді науковий огляд літературного розвою руського народу, як О. М. Пипін. Адже ж його сміло можна назвати одним із чільних духових батьків того живого і плідного руху на полі дослідів над різними проявами літературного і загалом духового життя Росії, яке йде там у остатніх десятках літ.

В 1899 році мине 40 літ від видання його славної праці «Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских», що була не тільки взірцем нового методу в працях над руською літературою і культурою, але містила в собі широку програму тих праць, ставила перед робітниками довгий ряд питань і тем, подавала готовий науковий апарат для їх оброблення і була епохальною особливо тим, що ясно підносила органічний зв’язок усієї руської літератури і культури не тільки з Візантією, але також і з Західною Європою і з Далеким Сходом.

Можна сказати, що в тих 40 літах найбільша найліпша часть праць над історією літератури і культури в Росії оброблювала теми, вказані Пипіним у тій книзі, і що, невважаючи на те, зачеркнені в ній широкі рами досі ще нее цілком виповнені. Досить буде назвати таких учених, як Веселовський, Жданов, Кирпичников і цілий ряд молодших робітників, що оброблюють поле, вимежоване тоді Пипіним, щоб зрозуміти вагу його праці. Та й він сам від того часу виорав і засіяв не одну велику ниву.

Спеціально на полі історії літератури він видав звісну «Історію слов’янських літератур», а ще спеціальніше – на полі російської літератури досить буде згадати про його основні праці до історії літературного життя і суспільної думки в першій половині нашого віку («Общественное движение в России при Александре I», «Характеристики литературных мнений от двадцатых до пятидесятых годов, Белинский») і про його чотиритомну «Историю русской этнографии», де, між іншим, подано дуже докладний нарис розвою поглядів на народність у письменстві і так званої народницької літератури.

Надто як один із редакторів «Вестника Европы» д. Пипін протягом майже 30-тьох літ слідив за всім, що появлялось важнішого на полі наукового досліду російської літератури, так що його найновіша праця – се немов жниво здобутків цілого працьовитого і багатого на плоди життя.

І ще з одного погляду д. Пипін був компетентніший написати повний, систематичний і одноцільним духом подиктований огляд російської літератури, компетентніший від усіх тих монографістів, котрих тепер у Росії так багато і котрі зі свойого мікрологічного погляду не проминули піднести против його праці багато детальних закидів. Власне те, що д. Пипін не є монографіст, що у нього розум широкий, систематичний і більше синтетичний, ніж аналітичний, чинить його здатним до такої праці. А надто те, що він, першорядний учений, але долею кинений з кафедри на поле журналістики, заховав досі той живий інтерес до практичного життя, його боротьби і ідеалів, котрий так легко затрачується на університетській кафедрі, а без котрого історик, особливо ж історик літератури, робиться сухим регістратором-бібліографом або абстрактним естетичним судією.

Праця д. Пипіна при всіх її наукових прикметах показує нам в авторі живого чоловіка з невигаслою любов’ю не тільки до рідного народу, але також до загальнолюдських ідеалів добра і справедливості. Він не тільки як правдивий історик уміє відчути живих людей і живу боротьбу інтересів та змагань у пам’ятках, не раз тільки у дрібненьких уривках та поодиноких окрушках давніх віків; чуючи себе вповні сучасним чоловіком, вповні європейцем, автор рівночасно знаходить відповідну міру для оцінення тих пам’яток давнього життя і думання.

Він так само далекий від безкритичного ентузіазму давніх і новіших слов’янофілів, що всюди в староруському житті і письменстві бачили «своє», рідне, величне і глибоке, – як і від шаблонової гіперкритики доктринерів-западників, для котрих не тільки стара література з-перед XIX віку була нікому не потрібною «мертвечиною», але навіть Пушкін і Лермонтов не варті були пари юхтових чобіт. Праця Пипіна відзначається широким, щиро гуманним і тверезим поглядом, огріта теплим чуттям любові до рідного народу і його духового розвою і збудована на широкій основі; се не так історія літератури в тіснім значенні сього слова, як радше історія російського духового розвою, ілюстрована в першім ряді пам’ятками російського письменства. Мені здається, що, тільки оцінюючи її з сього погляду, ми зрозуміємо гаразд її добрі прикмети і її хиби.

З огляду на значний інтерес праці О. М. Пипіна також для історії розвою нашого українсько-руського народу і письменства ми подамо тут докладний огляд її змісту, наскільки се можливе в тісних рамцях рецензії.

В просторім вступі автор подає огляд різних міркувань на тему, що таке є історія літератури. Від сухого реєстру імен писателів, їх біографій і бібліографій вона дійшла до історично-естетичної критики, до психологічної і культурно-історичної студії. На тій останній як на найширшій і зупиняється автор, бачачи в літературі відблиск історичного життя суспільності і народу.

Далі він дає огляд дотеперішніх проб історії руської літератури. Ті проби почалися на Русі дуже давно; їх початком д. Пипін признає звісний індекс книг правдивих і заказаних, принесений на Русь із Болгарії, а до Болгарії з Візантії, але на Русі часто перероблюваний і доповнюваний – звісно, не для цілей наукових, а радше для церковно-канонічних.

Першою справді бібліографічною працею було зладжене при кінці XVII в. «Оглавление книг, кто их сложил», котрого автором донедавна хибно вважали Сильвестра Медведева, а котре справді було здобутком праці і знання вченого українця Єпіфанія Славинецького. В XVIII в. збирали звістки про давнішу і новішу російську літературу вчені німці Коль, Бакмейстер, Шторх і Аделунг; в 1772 р. вийшов «Опыт исторического словаря о российских писателях» Новикова, де обік біографічних дат є також реєстри творів кожного писателя і коротенька їх оцінка.

Тим самим методом, що Новиков, написав в першій половині XIX в. митрополит Євгеній Болховітінов свої звісні два словарі: словар писателів духовного і світського стану. Бібліографію на ширший розмір злагодив книгар і бібліограф Сопиков (1813 – 1821); не без вартості є також і досі «Роспись российским книгам» книгаря Смирдіна. Першу історію російської літератури видав Греч 1822, але й тут поза біографічними і бібліографічними датами майже не було ніякої історії.

В [18]20-х і 30-х роках російська література в особі Пушкіна і його кружка, далі Гоголя і Лермонтова дійшла до високого ступня розвою; поглибилися також дуже думки про мету і обсяг історії літератури. Критична діяльність Белінського була здобутком і виразом того нового, величезного ступня розвою. Головну вагу клав Белінський на філософічні і естетичні принципи в оцінюванні літературних творів; стару літературу до Петра В[еликого] і усну словесність він полишав на боці.

Тільки пізніше, від 1850 р., такі вчені, як Буслаєв, вносять етнографічний елемент до студій над історією літератури; Тихонравов і Пипін звертають увагу на міжнародні елементи в старій літературі і дають почин до порівняних історико-літературних студій. Критичні праці Достоєвського, Чернишевського і Писарєва вкріпляють в російській критиці принципи суспільної утилітарності при оцінюванні літературних творів.

Автор характеризує коротенько здобутки тих нових методів і кінчить ось якими словами:

«Таким способом новіша літературна історія поперед усього силкується обняти поетичну творчість в цілім її національнім обсягу, починаючи від її перших проявів у давній народній поезії; по-друге, не обмежовуючися чисто артистичним тереном, вона втягає в свій дослід також суміжні прояви народної і суспільної думки і чуття, дивлячись на матеріал літератури як на матеріал для психології народу і суспільності; а вкінці ся історія студіює прояви літератури, порівнюючи їх в міжнародних взаєминах».

Сей останній термін (в оригіналі «изучает сравнительно в международном взаимодействии») трохи неясний; автор хотів, очевидно, зазначити, що признає вагу порівняного методу, але тільки там, де те порівняння не є поверхове і припадкове, але відкриває сліди справдішніх духових і літературних взаємин між народами.

Та треба тут відразу зазначити, що Пипін дальше в своїй книзі не держиться скрізь начеркненого тут обсягу і обмежується переважно на писану літературу. Усну словесність він тільки десь-десь притягає для ілюстрації; спеціальних студій він їй не присвячує. Взагалі план, якого держиться Пипін в дальшім викладі, хоч дуже широкий, не можна назвати прозорим і консеквентним. Є в нім щось хаотичне, часті повторення і повороти на те, що вже було обговорене; переставки речей хронологічно раніших поза речі пізніші; знаходимо вкінці й деякі важні прогалини. Се виясняється потроху тим, що книга д. Пипіна зложена з статей, що були писані і публіковані в «Вестнике Европы» ще від 1875 року з великими перервами і при різних нагодах, а зводячи їх разом у одну цілість, автор не мав часу вирівняти нерівності викладу, повикидати повторення і позаповнювати люки.

Перший розділ Пипінової праці має переважно полемічний характер. Як звісно, в Росії давно йде суперечка про те, чи новіший розвій є корисний для Русі, чи ні, тобто, чи Русь повинна йти слідом за іншими культурними періодами, чи має шукати своєї окремої стежки, а вкінці чи її відокремлення від Європи є справді органічне, оперте на окремішності національного типу, чи ні.

Пипін як «западник» показує наглядно, що означення якогось окремішнього руського культурного типу є неможливе, що Русь здавен-давна жила і розвивалася в ненастанних взаєминах з іншими, південними і західними народами, і коли чим відрізнялася від них, то поперед усього припізненим розвоєм і браком правильно зорганізованої просвіти. Власне на полі історії літератури, де окремішність культурного типу повинна б найкраще визначитися, видно найліпше близьку залежність руської літератури від чужини і її тісний зв’язок з літературами сусідніх народів.

Вкінці автор доторкається суперечки про поділ історії літератури на періоди і, не надаючи сьому поділові великого значення, зупиняється на найзагальніших переломах у житті старої Русі: татарськім погромі і реформах Петра В[еликого].

Першій, дотатарській добі руської літератури Пипін присвятив усього тільки три розділи (розд. II. Початки староруського письменства; розд. III. Давні свідоцтва про народну поезію; церковне письменство; розд. IV. Особливі прикмети давнього періоду).

Як бачимо, автор поминув тут багато важних явищ давньої дотатарської літератури: поминув літописи, котрі обговорює аж в розд. VIII у зв’язку з пізнішими московськими літописами, житіями та хронографами; поминув паломника Данила, щоб обговорити його аж у X розд. знов у зв’язку з пізнішими новгородськими та московськими паломниками; поминув зовсім пам’ятки староруського законодавства канонічного і світського, хоча пізніше пам’ятки московського законодавства, такі як «Стоглав» і «Домострой», він обговорює.

Натомість деякі теми він обговорює по два або й по три рази на різних місцях (напр., початки шкільної освіти в старій Русі в розд. II і VII, низький рівень просвіти, значення християнства і Візантії і т. і.).

В розд. II автор дає наглядний – кілько на се позволяє скупий матеріал – огляд побуту старої Русі перед заведенням християнства і тої боротьби в поглядах і віруваннях, що почалася по заведенні християнства; мішаючися зі старим поганством, нова віра не швидко могла перемогти стару; не тільки в народній масі, але і в вищих освіченіших верствах постало т. зв. двоєвіріє – християнство нерозривно сплетене з поганством, що серед народних мас і досі не перевелося до решти.

Дуже некорисною для розвою Русі була та обставина, що християнство принесене до нас із Візантії; там церковні вчителі виступали проти глибокого зопсуття пережитої, висококультурної суспільності. Перенесена живцем на Русь, їх проповідь не мала реального грунту, бо тут суспільність була примітивна і навіть не розуміла тих форм і явищ зопсуття, про які говорили церковні моралісти. От тим-то їх проповідь, що в Візантії була живим протестом проти конкретних явищ, тут зробилася абстрактним нападом на всі, хоч би й невинні радості життя, на народні пісні, танці й празники, зробилася проповіддю абстрактного і безцільного аскетизму, відтягала найліпші сили від суспільної праці і віддалила письменство в самих його початках від дійсного життя і його інтересів.

Певна річ, цілковито їй се не могло удатися. При дворах князів, де громадилися військові люди, розвилася, певно, й лицарська поезія, та, на жаль, тодішні книжники цуралися тої поезії і з неї дійшли до нас тільки дрібні відгуки, вплетені в літопис, і один, хоч і значно (мабуть) попсований, пам’ятник – «Слово о полку Ігоревім».

Д[обродій] Пипін зупиняється на тім пам’ятнику досить коротко, кілька разів з натиском підносячи, що він дуже попсований і не дає повної картини. Певна річ, що він мусить видаватися дуже фрагментарним, коли прирівняти його, як це чинить д. Пипін, до таких пам’яток середньовічної епіки, як «Пісня про Роланда» або «Пісня про Нібелунгів». Але в тім то й ба, що таке порівняння, по нашій думці, зовсім хибне; «Слово о полку Ігоревім» зовсім не є епічною поемою; воно наскрізь ліричне, суб’єктивне і своєю формою підходить найближче до скандінавських рун, до пісень старшої Едди або до таких творів, як старонімецькі ляйхи або «Пісня про Гільдебранда».

Навіть віршовий розмір, що досі не піддавався комбінаціям учених, по моїй думці, має найближчу аналогію в ритмічній будові власне тих старо-германських пам’яток. Д[обродій] Пипін, як сказано, проходить «Слово о полку Ігоревім» якось занадто швидко, зупиняючися більше на тих слідах староруського побуту, які новішими дослідами віднайдено в північноруських билинах.

До розділу про давню поезію автор приточив розвідку про ті пам’ятки староруського письменства, що найбільше впливали на виховання широких кругів народу в християнськім дусі, на витворення того християнського світогляду, що помалу мусив витіснювати поганські вірування. Се були збірки різнородних статей, компіляції, переважно вже зроблені по-грецьки і перекладені на болгарську або безпосередньо на руську мову, але деколи також компоновані вже на Русі.

Ті збірки належать до найстарших пам’яток староруського письменства, як ось звісний Святославів Ізборник, як «Ізмарагд», «Маргарит», «Златая цепь», а далі «Палея», що обік тої енциклопедично-дидактичної мети мала ще й другу – полеміку з жидівством і магометанством. Характеристика тих збірок у д. Пипіна взагалі вірна, але досить загальна; з огляду на їх важність для розвою руської думки і руського розуміння християнства варто було присвятити їм більше місця.

Обік сих збірок, з характером переважно догматичним і моралізаторським, здобула собі велику пошану в старій Русі також збірка церковних легенд і житій – «Пролог», або «Синаксар»; часом і тут житія святих переплітано короткими притчами і моралізаторськими поучениями і упімненнями, а до житій, перекладених із грецького, додавано також житія руських святих. Під впливом грецьких житій складалися, без сумніву, найстарші староруські житія святих Бориса і Гліба, Володимира, Антонія і Феодосія; вони були першими взірцями, по яких уже в XII віці була зложена збірка, звісна під назвою «Печерського патерика», що своєю чергою була взірцем для списування пізніших житій руських святих.

Дуже цікавий для нас IV розділ праці Пипіна. Він констатує тут факт, що в давнім, домонгольськім періоді староруська література майже вся є південноруською. Супроти сього важне питання: хто ж жив у ту пору в Південній Русі? Д[обродій] Пипін присвятив сьому питанню вже одну замітну працю «Спор южан с северянами», що увійшла в його «Историю русск[ой] этнографии». Тут він подає з неї тільки дещо важніше, наводить думки Житецького і Потебні про неоднаковість староруської мови і неоднакові шляхи її розвою в різних сторонах і кінчить таким висновком, котрий могли б затямити собі наші «об’єдинителі»:

«Ледве чи може бути сумнів про те, що етнографічні різниці між Північною і Південною Руссю почали зазначуватися вже при перших рухах племен на північний схід. Хоч і яка вони були близька рідня своїм походженням, між ними мусили показатися різниці вже через їх місцеве розрізнення, що вводило їх в різні умови місцевості, кліматі і праці»

Південне плем’я швидше осіло тривко в певних границях; північне сунулося на північ і на схід ще довгі віки потім. Південне плем’я, живучи в лагіднім кліматі, заховало свобідніші відносини до власті, більшу живість, чутливість і поетичну фантазію; воно було ближче культурних центрів Заходу і Півдня і могло більше користати від них. Натомість північне плем’я серед важких відносин виробило у себе більшу твердість, деспотизм, недвижність і ексклюзивність. Південно-руських вояків характеризує особиста ініціатива і героїзм, спільні «Слову о п[олку] І[горевім]» і билинам; північно-руських – пасивний послух і незломна вірність.

І коли билини т. зв. Володимирського циклу, хоч забуті в Південній Русі, все ж таки і в теперішній формі велять догадуватися, що в часі їх творення вся маса народу живо цікавилася справами держави, то в пізніших творах північноруського племені ми вже не бачимо ані інтересу, ані розуміння тих справ, а віднаходимо ті прикмети знов – у козацькім лицарськім епосі, в думах. Сказавши коротко, д. Пипін схиляється до тої думки, яку здавна боронять українсько-руські вчені (Максимович, Костомаров, Антонович, Драгоманов, Житецький, Потебня і інші), що староруська література домонгольської доби була в головній мірі витвором того самого племені, що тепер називається українсько-руським, що творчому генієві того племені належить також зложення первісної форми князівсько-лицарського епосу, що завмер з часом у пам’яті укр[аїнського] народу а заховався, хоч значно виблідлий, попсований і протягом віків підмішаний іншими, християнсько-апокрифічними, орієнтально-степовими або західними лицарськими елементами, в пам’яті північного племені під назвою «старин», або «билин».

Д[обродій] Пипін лишає тут зовсім на боці ті відгуки сеї старої доби, які досі полишилися в устах укр[аїнсько]-руського народу (в колядках, деяких казках, місцевих легендах і т. ін.) і котрі ще більше стверджують думку про безпереривність культурно-історичного розвою українсько-руського народу на тім самім грунті, на котрім перед 1000 роками витворився перший центр цивілізації, політичного з’єднання і національної самосвідомості всього руського племені.

Резюмуючи свої уваги про домонгольську добу руського письменства, д. Пипін говорить:

«Порівнюючи літературне факти давнього періоду з фактами пізніших віків, годі не завважати між ними великої різниці. Хоча давній період являється тільки самим початком книжкової освіти, то в ньому ми находимо значну перенятливість, самостійну працю, коли тим часом пізніший час чимраз більше тоне в недвижнім формалізмі, проявляє себе майже тільки церковним письменством, не виявляє зовсім поетичної творчості або виявляє творчість тільки однобічно. А при тім в національних поглядах давнього періоду ми не бачимо тої виключності, яка в другім (тобто московськім!) доходить до крайньої границі» (стор. 165).

Відкидаючи теорію про «київських великоросів», д. Пипін признає, що свобідніше громадське і літературне життя домонгольської доби «принадлежало зарождавшейся южнорусской народности» (стор. 172), що північна народність хоч і зберегла багато пам’яток давнього побуту і давньої творчості, в тім числі й київський епос, то все-таки не зберегла їх в цілій повноті і первісній свіжості, а багато дечого й зовсім затратила. На Півдні нова історична доля витворила нові змагання, нові цілі і нові ідеали – їх виразом являється новий епос – козацька дума. Натомість північне плем’я йшло іншою дорогою і – ніде правди діти – також забуло старий князівський епос, що зберігся тільки в найдальших неприступних закутках Півночі, куди ще від XVII віку тікали сектанти-розкольники і де життя плило зовсім рівною, глухою течією здалека від шуму історії.

П’ятий розділ своєї праці д. Пипін присвятив характеристиці «середніх віків руського письменства» – від татарського погрому до Петра В[еликого]. Сю характеристику він зачинає тезою, котра може декого навести на хибну дорогу. По думці д. Пипіна, «се пора переважно московська» (стор. 181). Чому? Чи ті частини руського народу, що в ту пору не належали до Московщини, не проявляли ніякого історичного життя, ніякої письменської діяльності? З викладу д. Пипіна можна б думати, що воно справді так було, і тільки при кінці другого тому уважний читач побачить, що при такім погляді кінці не сходяться.

Та «переважно московська пора» кінчиться в половині XVII віку таким духовим застоєм, такою формалістикою, такою пустотою змісту, що являється потреба кликати на поміч учених і письменників з інших частин руського краю, про котрих життя і розвій досі у д. Пипіна не було ніякої мови і про котрих можна би думати, що там разом з політичною самостійністю пропало також усяке духове життя, а щонайменше всяке письменство. Ті київські вчені XVII віку, що приходять купою до Московщини і помагають підготовлювати грунт для великої реформи, являються в «Истории русской (значить – загальноруської) литературы» якось несподівано.

Ледве в найзагальніших нарисах автор показує розвій тих немосковських частин колишньої давньої Русі (т. II, стор. 338 – 340), ніде не зазначуючи того виразно, що і тут, на Півдні, від домонгольської доби йшла так само непереривана традиція історичного і літературного розвою, як і на Півночі, хоч і йшла значно відмінним шляхом. Бачити в цілій шкільній освіті Південної Русі XVI – XVII вв. виключно польський вплив і виключно конфесійний інтерес оборони православія – мені видається не зовсім вірним. Як, з одного боку, детальний дослід показує нам немало слідів давнього домонгольського побуту, захованих навіть досі в пам’яті українсько-руського народу в формах, хоч і відмінних від північних билин, та, певно, не дальших, коли не ближчих до живої дійсності, – так, з другого боку, детальний дослід показав би, – я думаю – далеко тісніший внутрішній духовий зв’язок між нашою початковою літописсю через Волинську, Литовську, «Пересторогу» і Львівську з козацькими літописцями XVII і XVIII віку, ніж від початкової літописі через суздальську до московської і до «Степенної книги».

Так само більше внутрішнього свояцтва знайдемо між «Правдою руською» і «Литовськими статутами», ніж між тою самою «Правдою» і «Стоглавом»; більше між писаннями Володимира Мономаха і посланіями Вишенського, ніж між Мономахом і Іваном Грозним або протопопом Аввакумом; більше між домонгольськими полеміками против латинян і Герасимом Смотрицьким, Бронським та Копистенським, ніж між тими старими полеміками і писаннями Иосифа Волоцького, більше між старим паломником Данилом і пізнішими південними паломниками, ніж між ним і пізнішими паломниками новгородськими і московськими; більше між «Печерським патериком» і пізнішими житіями південноруських святих (південноруське житіє св. Володимира, житіє Йова Княгиницького), ніж між давніми південними житіями і північними «словоплетениями».

Певна річ, пам’ятки домонгольського письменства збереглися переважно в великоруських сторонах (хоча не виключно; деякі, напр., «Паломник ігумена Данила», переписувалися і на Півдні дуже часто ще в XVI і XVII в.), там були найчастіше переписувані і перероблювані; але дух, якого випливом були ті пам’ятки, зберігся далеко чистіше і живіше на Півдні, невважаючи на всякі злигодні і лихоліття. Се, розуміється, не зменшує історичних заслуг Московщини, що лежали головно в витворенні великої держави і в завоюванні величезних північних і східних просторів для великоруського племені; та сам д. Пипін, підносячи ті заслуги, не залишає з натиском показувати й великих страт в культурному житті, що йшли з ними рядом, не залишає показувати ту мертвоту і порожнечу в духовому житті, той формалізм і ту ексклюзивність, ту нетолеранцію та гордість, з якою поводилися московські люди XV – XVI в. з усіма чужоземцями. Він цитує характерні слова Котошихіна:

«Российского государства люди породою своею спесивы и необычайные ко всякому делу, понеже в государстве своём научения никакого доброго не имеют и не приемлют, кроме спесивства, и бесстыдства, и ненависти, и неправды» (стор. 197), –

характеристика дуже близька до тих, які знаходимо в козацьких актах XVII віку.

Дуже гарний і основно зроблений є розд. VI, присвячений татарському нападові, його ролі в історії розвою руського народу і літературним пам’яткам та відгомонам того часу. В зв’язку з домонгольським «Словом о полку Ігоревім» автор роздивляє пам’ятки книжної поезії з часів татарського ярма такі, як недавно віднайдене «Слово о погибели русския земли» (відривок) і пізніше – «Сказание о Мамаевом побоище» та «Задонщина». Автор схиляється до думки Срезневського, що всі ті пам’ятки не були виключно роботою книжників, що се зостанки усної лицарської поезії і що те, що в них (у пізніших) видається наслідуванням давнішого «Слова о полку Ігоревім», є наслідуванням загальної манери, спільної всім творам того роду, а неясності і непорозуміння, що стрічаються в тих текстах, є випливом недокладного запису з уст співаків або недокладного заховання в їх пам’яті даного твору (стор. 213 – 214).

Така думка має в собі багато вірного, коли приложити її до «Слова о полку Ігоревім» і «Слова о погибели русския земли», але чи вирятує вона «Задонщину» та «Мамаево побоище», розділені від тих давніх поем XII – XIII віків простором двовікового часу, від закиду наївного, не раз механічного і недотепного наслідування, про се можна ще сумніватися. Що могло бути живе і дійсне в Києві, Галичі, Чернігові, се не мусило бути так само живе в Суздалі і Москві. Далі д. Пипін показує відгомони татарського ярма в сучасній йому книжній, церковній літературі і вкінці в народних піснях, записаних у двох остатніх століттях, і тут лишаючи на боці пісні українсько-руські.

Дуже цікавий своїм змістом, хоча слабо зв’язаний з планом цілості, є VII розділ, де подано нарис просвітнього стану на Русі, починаючи від Володимира В[еликого] аж до XVII в. Автор зібрав з давніх літературних пам’яток, з праць новіших істориків і з свідоцтв заграничних писателів, що бували в Росії ще від XVI в., багато інтересних відомостей про те, що ж властиво знали, відки і яких відомостей набиралися наші предки в часах перед Петровою реформою.

Він розбирає детально космографічні та фізіографічні відомості, які є в давніх писаннях, таких, як «Шестоднев» Івана Екзарха болгарського, книга Козьми Індикоплова, «Фізіолог», «Палея», пізніший «Люцидарій» і т. ін.; звертає особливу увагу на згадки про старогрецьких поетів та писателів, що знаходяться в староруських писаннях, і підносить, що ті згадки зовсім не свідчать про те, буцімто у нас хто-небудь знав тих писателів; ті згадки йшли до нас із Візантії з других і третіх рук. Так само скупе і неповне було в старій Русі знання історії (хронографи), не говорячи вже про такі вмілості, як арифметика, геометрія і всякі технічні знання.

Розділи VIII і IX присвятив автор розборові старої історичної літератури – літописей, житій і історичних руських легенд. Д[обродій] Пипін ставить дуже високо нашу початкову літопись, котрої автор «писав з обдуманим планом», не вдоволяючися простим збиранням історичних відомостей, «ставить собі задачу широкого національного інтересу» і відкидаючи всякі казочні фантасмагорії, якими наповнені пізніші літописі і навіть «історики» аж до XVIII в. про початки слов’янського заселення на теперішніх місцях і про початки слов’янських держав, подає про все те відомості тверезі, не позбавлені й досі високої стійності.

Широко, хоча без власної оригінальної думки, автор роздивляє питання про те, з якого окружения могла вийти перша літопись і хто були автори пізніших місцевих літописей, характеризує різниці між південними літописями і новгородськими та суздальськими і московськими, не вдаючися в детальний розбір їх змісту. Взагалі стаття про літописі вийшла досить слаба і компілятивна.

Коротенько і також досить поверхово автор характеризує ряд окремих історичних оповідань, почасти вплетених в літописі (напр., повість про вбійство Бориса і Гліба в Початковій літописі, повість про осліплення Василька Теребовельського і т. ін.), а почасти захованих і окремо (повість про вбійство кн. Михайла Чернігівського в Орді і т. ін.) і переходить до широкої літератури житій, котрі складано на Русі за почином «Печерського патерика». Д[обродій] Пипін не присвятив «Патерикові» окремого, хоч би й як короткого розбору, але говорить про житія досить загально, зазначуючи тільки один поворот у їх складанні: від половини XIV в., коли на Русі наслідком татарського погрому настав упадок книжної просвіти, на Русь приходять південнослов’янські книжники, такі як Кипріян, Іван Цамблак, Пахомій Логофет. Вони приносять до нас візантійську риторику, що зробилася звісною особливо в Новгороді і в Москві під назвою «добрословія» і «плетенія словес» і придушувала й ті рештки живого змісту, які були в старших редакціях руських житій, туманом грімких а пустих фраз.

Дуже цікавий і розмірно свіжий IX розділ присвячений розборові місцевих оповідань і легенд старої Русі. Оскільки в російській історіографії здавна здобуло собі право горожанства і принесло вже багаті плоди змагання – обробляти історію поодиноких «земель», вияснювати всі етнографічні, економічні та історичні окремішності їх побуту і розвою, їх своєрідні традиції і політику, остільки в історії російської літератури сей «земельний» принцип досі не був трактований, хіба принагідно в монографіях. Пипін перший впроваджує його до викладу цілої літератури, і можна сміло сказати, що розділ IX, присвячений оглядові дотеперішніх здобутків наукової праці на тім полі, належить до найцікавіших частин його книги.

Правда, й тут він ледве тільки зазначує південні (тільки київські) традиції, зупиняючися більше на новгородських, особливо ж на інтересній «Повісті про білий клобук», що була немов попередницею тих легенд, котрими пізніша Московщина силкувалася удокументувати своє панування над рештою Руси і свій титул «третього Риму».

В розд. X д. Пипін розбирає пам’ятки староруського паломництва від XII до половини XV віку. Він зачинає від фігури паломника, яку малюють великоруські жебрацькі пісні. Цікаво, що той малюнок костюма «старців-пілігримів», або «калік», передає дуже вірно деталі костюма західноєвропейських мандрівників, навіть з рештами західної термінології (каліка від латинського caliga, пілігрим – Pilger від peregrinus, колокол, чеське klakoí, лат. cloca – плащ). Ті каліки грають у великоруських билинах дуже різнородну і не раз загадкову роль, і коли, з одного боку, д. Пипін з деяким правом розвідкою про них розпочинає розбір пам’яток староруського паломництва, то не треба забувати, що інші вчені признають їм інші ролі, а напр., д. Веселовський бачив в них мандрованих апостолів богомільства, що ходили в XII – XIV в. скрізь по Європі і, може, заходили й на Русь. В усякім разі впадає в очі те, що фігура каліки-пілігрима в билинах має наскрізь екзотичний, не руський колорит.

Розуміється, що в ряді пам’яток староруського паломництва і хронологічно, і з погляду на багатство матеріалу, докладність обсервації, простоту і живість оповідання «займає найперше місце Данило-ігумен руської землі». Навіть коли би ріка Снов, яку він шість разів згадує у своїм описі, не конче була та сама, яка є в Чернігівській губернії, вже сама живість і барвистість його оповідання веліла б догадуватися, що Данило був українець. Пізніші паломники держаться його як взірця, не доростаючи його ані талантом, ані багатством матеріалу.

Перший том кінчається розділом про староруську апокрифічну літературу. Треба сказати, що супротив великого числа праць, присвячених в остатніх часах у Росії і загалом у Слов’янщині власне тій апокрифічній літературі, отсей розділ праці Пипіна вийшов трохи млявий. Від д. Пипіна можна було тут ждати чогось більшого: коли вже не нових думок і не нових горизонтів, то бодай маркантнішого зазначення різних течій цієї літератури, різних її форм і її впливу на писану і усну словесність. Все це, правда, у д. Пипіна порушено, але якось хаотично. Натомість без потреби розширено об’єм статті переповідкою змісту багатьох або загальнозвісних, або маловажних апокрифів.

Другий том розпочинається прекрасним розділом (XII), що є неначе продовженням розд. X і розбирає «легенди про московське царство». Д[обродій] Пипін перший вводить в загальний курс літератури детальний розбір таких легенд, як повість про Мономахову корону, про вавілонське царство, як легендарні генеалогії московських царів і перший показує в одноцілім зв’язку літературної історії політичне значіння тих повістей що мали служити немов традиційним оправданням верховодства Москви над цілим руським світом, ба навіть над цілим православним Сходом.

Розділи XIII і XXIII у другім томі – це немов розірвана на дві часті одна цілість, нарис історії староруських повістей і казок, резюме давньої праці Пипіна, поповнене новими дослідами, поробленими на тім полі за остатніх 40 років. Нема що мовити, що тут д. Пипін є вповні у себе дома і подає багато такого, що відтепер мусить належати до елементів при навчанні руської і українсько-руської літератури.

Роль України при передачі тих творів зазначено у д. Пипіна досить виразно, зрештою кожна нова публікація на сьому полі докидає і буде докидати нового світла до сього малюнка – досить буде згадати многоважну публікацію Веселовського, що разом з текстами повістей південно- і західноруських, захованими в Познанськім рукописі XVI в., перший прослідив докладно цілу нову германо-романську верству в нашім старім повістярстві. Завважимо, що попередником Веселовського на тім полі був пок[ійний] Драгоманов, котрий ще в 1874 р. розслідив один відгук лицарської поезії в укр[аїнській] народній словесності і перехід того відгуку з України до Московщини.

Розділи XIV, XV, XVI займаються спеціально еволюцією духового і літературного життя в Московщині XV і XVI в. аж до часів Івана Грозного. Сі розділи для нас менше важні, але написані незвичайно гарно і талановито.

Трохи чи не уперве тут в курсі історії літератури показано так живо і повно боротьбу напрямків і партій в тій Московщині, котру нам досі показувано не тільки темною (Пипін не заперечує ніде її темноти), але мертвою, по-китайськи недвижною. Боротьба думок між новгородським єпископом Йосифом Волоцьким, острим, жорстоким і нетолерантним, що для новгородських сектярів не знав іншого ліка, крім огню і заліза, а м’яким і гуманним пустинником Нилом Сорським – се перший прояв того глибокого роздвоєння, що відтоді й досі без перерви проходить усю духову історію Росії і проявляється по черзі в прихильності до українських учених, до «латинян», до реформи Петра В[еликого], до раціоналізму і вільномулярства XVIII в., до «заходу», до соціалізму і соціал-демократизму, з одного, і в обставанні при старій традиції, в старовірстві і розколі, в слов’янофільстві різних відтінків, у обрусенії і т. ін., з другого боку.

Широкий малюнок початків і дальших перипетій тої боротьби додає викладові д. Пипіна драматичного інтересу, і тільки тепер, на тлі тої вікової боротьби, робляться зрозумілими тисячні дрібні епізоди, що досі в підручниках історії російської літератури йшли одні за одними механічно, по хронологічнім порядку, але без внутрішнього зв’язку. Заслуга д. Пипіна є в тім, що він, певно, на основі великої сили часткових монографій і праць істориків, політиків, археологів і т. ін. показав нам ту боротьбу ясно на літературнім полі.

Виклад свій про внутрішню еволюцію Московщини д. Пипін перериває розділом XVII про пізніше московське паломництво і про російських мандрівників у інші краї. Оскільки російське пізніше паломництво малоцікаве, остільки ж мандрівки росіян у чужі краї, особливо на схід, дуже інтересні і були початком величезного розширення Росії на схід, завоювання Сибіру і того живого інтересу росіян до географічних відкрить, який характеризує їх і досі. Цікаво, що московський уряд зразу мало цікавився тими мандрівками, ми знаємо, що такий епохальний факт, як завоювання Сибіру Єрмаком, упав московському цареві зовсім несподівано, мов готове доспіле яблуко в подолок.

Дальший, XVIII розділ малює нам другий многоважний період в духовій еволюції Московщини – поправу церковних книг і початок розколу. Сей епізод кінчиться страшними сценами переслідування старовірів, сценами, де люди, зрештою розумні і талановиті, вроді протопопа Аввакума, доходять до божевільства і гинуть на кострах за «двоперстое сложение» і «трегубую аллилую». Се було повне банкротство московського духового життя, основаного на ексклюзивності і надутих гордощах; «смутное время» не довго перед тим показало, що темнота є також поганим фундаментом і для політичної сили держави.

Ось тут-то стали Московщині в пригоді українці. Їм присвятив Пипін XIX і XX розділи своєї книги. Правда, він ставить питання ширше і показує, що, крім українців, бували в Московщині здавна і були і в ту пору також інші чужоземці: німці, італьянці, поляки; але їх вплив на духовий і літературний розвій Московщини перед Петром був дуже малий, а перед українцями майже ніякий. Українцям приходилося проломлювати перші льоди. Не відразу се вдалося. Проба Зизанія – знайти в Московщині захист – не повелася. Треба було такого оборотного чоловіка, як Симеон Полоцький, щоб загніздитися твердо в Московщині, здобути в ній собі довір’я і вплив. Д[обродій] Пипін обширно показує праці і вплив Полоцького, далі прихід інших українців, між котрими найвидніші були св. Димитрій Ростовський, Степан Яворський, Єпіфаній Славинецький і ін.

Діяльність тих київських учених у Московщині входить уже безпосередньо в часи панування Петра В[еликого], зливається почасти з діяльністю Прокоповича, що обік Петра був сильним двигачем реформи.

Для закінчення огляду старої, передреформної Московщини д. Пипін подає в розд. XXI незвичайно інтересний епізод – життєпис російського емігранта Котошихіна, що згиб на ешафоті у Стокгольмі, написавши дуже інтересну книжку про стару Московщину. Правда, сю книжку віднайдено і опубліковано тільки в сім столітті, і на розвій тодішньої літератури вона не мала ніякого впливу. Але як свідоцтво про життя і звичаї в старій Московщині вона має незвичайно велике значення.

Дуже жаль, що д. Пипін зовсім поминув мовчанкою іншого інтересного мандрівця тих часів, серба Юрія Крижанича, що, пробувши досить довго в Москві, був висланий на Сибір, жив 17 літ у Тобольську, там і вмер і, крім інших наукових праць, лишив також величезну книгу про тогочасну Московщину.

До характеристики старої доби руської літератури належить також погляд на історіографію XVI – XVII в., котрий дає Пипін у XXII розділі своєї праці. Тут ми бачимо, як у Московщині доживає свого віку старе літописання, перемінене вкінці на реєстр царів («царственні» і «степенні» книги), як з України приходить у Московщину зразок нової, так само ненаукової історіографії в формі Гізелевого «Синопсису», що якийсь час тішився там великою популярністю, а вкінці як під впливом сучасних подій зароджується нова форма історіографії – мемуари та повісті про такі події, на котрі їх автори дивилися власними очима.

Початок такої історіографії з суб’єктивною закраскою зробив у Московщині ще Курбський (про нього у Пипіна розділ XV, хоча важність його історичної праці не досить піднесено). «Смутное время» сплодило значну купу «сказаній», але новіші історики ставлять їх не дуже високо; з польськими тогочасними мемуарами або з козацькими літописами вони не можуть рівнятися.

Отсе в короткім переказі зміст двох перших томів праці д. Пипіна.


Примітки

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1898, т. 26, кн. 6, с. 10 – 25.

Подається за першодруком.

Шевирьов Степан Петрович (1806 – 1864) – російський реакційний історик літератури, автор «Истории русской словесности, преимущественно древней», ч. 1 – 4, М. (1846 – 1860).

Полевой Микола Олексійович (1796 – 1846) – російський письменник, історик. Один з перших російських публіцистів. Автор «Истории русского народа» (1829 – 1833), «Очерков русской литературы», ч. 1 – 2. Спб., 1839.

…Порфир’єв урвав на Катерині II… – Йдеться про книгу I. Я. Порфир’єва «История русской словесности» (4 т. Казань, 1870 – 1891).

Галахов Олексій Дмитрович (1807 – 1892) – російський літератор і педагог, автор ряду підручників з історії російської літератури, зокрема «Истории русской словесности древней и новой». Спб., т. 1 (1863), т. 2 (1875).

Рейнгольд Олександр Олександрович (1856 – ?) – літературознавець, автор відомого підручника з російської літератури «Geschichte der russischen Literatur von ihrem Anfang bis auf die neueste Zeit». Leipzig, 1886.

Веселовський Олександр Миколайович (1838 – 1906) – російський вчений, історик літератури і фольклорист, академік, представник порівняльно-історичного методу в літературознавстві.

Жданов Іван Миколайович (1846 – 1901) – російський літературознавець і фольклорист, академік, представник культурно-історичної школи.

Кирпичников Олександр Іванович (1845 – 1903) – російський літературознавець, дослідник (у порівняльному плані) середньовічної літератури – західноєвропейської, російської та візантійської.

видав звісну «Історію слов’янських літератур»… – Йдеться про видання: А. Н. Пыпин, В. Д. Спасович. История славянских литератур в двух томах. Спб., 1879 – 1881.

«Вестник Европы» – російський щомісячний науковий, суспільно-політичний та літературний журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Петербурзі в 1866 – 1918 рр.

давніх і новіших слов’янофілів… – представників одного з напрямів російської суспільної думки середини XIX ст., що заперечував закономірність для Росії світового історичного розвитку, протиставляв історію Росії, історію слов’ян взагалі історії народів Заходу.

…звісний індекс книг правдивих і заказаних… – тобто список книг, дозволених і заборонених християнською церквою.

Медведев Симеон Агафоникович (Сильвестр у чернецтві, 1641 – 1691) – церковний діяч і письменник, автор богословських творів, віршів та приписуваних йому записок про стрілецький бунт (1682 – 1684).

Славинецький Єпіфаній (? – 1675) – український і російський філолог, педагог, письменник, перекладач, родом з Київщини. Після прийняття чернецтва був учителем в Києво-Могилянській колегії. В 1649 р. на прохання царя Олексія Михайловича виїхав до Москви.

Коль Йоганн-Петер (1698 – 1778) – німецький вчений-богослов; з 1725 року жив у Петербурзі. Повернувшись до Німеччини, видав латинською мовою книгу «Introductio in Historiam et Rem Litterariam Slavorum». Altona, 1729.

Бакмейстер Людвіг (1730 – ?) – автор одинадцятитомного бібліографічного огляду книжок, що вийшли в Росії в 1769 – 1787 рр. «Russische Bibliothek zur Kentniss des gegenwärtigen Zustandes der Litteratur in Russland». Спб., Leipzig, Riga, 1772 – 87. В цьому огляді вміщені не тільки суто бібліографічні відомості, а й короткі рецензії, часом уривки з творів тощо.

Шторх Генріх (Анрі) Фрідріх (1766 – 1835) – економіст, академік і віце-президент Академії наук у Петербурзі. Його шеститомний курс політичної економії французькою мовою «Cours d’économie politique» вийшов 1815 року.

Аделунг Фрідріх (Федір Павлович, 1768 – 1843) – лінгвіст, археограф, автор праці «Обозрение путешествий по России».

Новиков Микола Іванович (1744 – 1818) – діяч російського просвітительства, видавець сатиричних антикріпосницьких за своїм спрямуванням журналів «Трутень» (1769 – 1770), «Пустомеля» (1770), «Живописец» (1772 – 1773), «Кошелек» (1774). Виданий ним в 1772 р. «Опыт исторического словаря о российских писателях» – перша спроба історії російської літератури, що ввела в обіг багато нових даних.

Болховітінов Євфимій Олексійович (в чернецтві Євгеній, 1767 – 1837) – російський дворянський історик, бібліограф, археолог, київський митрополит, укладач «Словаря исторического о бывших в России писателях духовного чина греко-российской церкви» (1818), «Словаря русских светских писателей, соотечественников и чужеземцев, писавших в России», ч. I – II. М. (виданий посмертно 1845 року).

Смирдін Олександр Пилипович (1795 – 1857) – російський видавець, бібліограф, уклав довідкове видання «Роспись российским книгам для чтения. Из библиотеки А. Смирдина» (1828).

Греч Микола Іванович (1787 – 1867) – російський реакційний журналіст і письменник, автор книги «Опыт краткой истории русской литературы». Спб., 1822.

Буслаев Федір Іванович (1818 – 1897) – російський філолог, академік, представник культурно-історичної школи, автор праць з мовознавства, літературознавства, фольклору та етнографії.

книга д. Пипіна зложена з статей, що були писані і публіковані в «Вестнике Европы»… – І. Франко має на увазі, зокрема, такі статті:

Средние века русской литературы и образованности. I. Общие черты среднего периода. Национальные перемены и состояние образования («Вестник Европы», 1876, ноябрь, с. 308 – 343);

II. Местные сказания и московское литературное объединение («Вестник Европы», 1877, февраль, с. 684 – 736);

Вопросы древнерусской письменности, I. Иосиф Волоцкий и Нил Сорский («Вестник Европы», 1884, июнь, с. 712 – 758).

II. Максим Грек и князь Курбский («Вестник Европы», 1894, июль, с. 313 – 367);

Паломничество и путешествия в старой письменности («Вестник Европы», 1896, август, с. 718 – 777) та ін.

«Стоглав» – збірник постанов московського церковного собору 1551 р., «проклятий» згодом московським церковним собором 1680 р. і тому довгий час заборонений в Росії. Містив багато постанов, що стали основою розколу, а також викривальний матеріал, що характеризував звички тієї доби.

«Домострой» – пам’ятка російської літератури XV – XVI ст. Збірник правил громадських, господарських та сімейно-побутових взаємин, де пропагувалось застосування тілесних покарань, сліпе підкорення монархічній владі, церкві, повна залежність жінки від чоловіка тощо.

«Пісня про Роланда» – пам’ятка старофранцузького героїчного епосу XII ст. В основі її лежать народні пісні й легенди про походи Карла Великого. Герой поеми Роланд втілює ідеали героїзму й патріотизму.

«Пісня про Нібелунгів» – пам’ятка німецького героїчного епосу. Складена близько 1200 р. У її основі лежать міфи і перекази V – VI ст. про загибель Бургундської держави.

Скандінавські руни – скандінавські письмена, якими часто писали надгробні віршовані написи тощо.

Пісні старшої Едди – Едда – спільна назва двох пам’яток літератури народів Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції. Старша Едда – збірник міфологічних і героїчних пісень VII – XIII ст. Молодша Едда – своєрідний підручник теорії поезії давньоісландських поетів – співців-скальдів.

Ляйхи – середньонімецький ліричний жанр.

«Пісня про Гільдебранда» – зразок німецького середньовічного епосу, де оспівуються вчинки лицаря Гільдебранда, який фігурував і в останньому епізоді «Пісні про Нібелунгів».

Святославів Ізборник – вірніше Ізборники Святослава – найдавніші пам’ятки писемності Київської Русі – два збірники статей, укладені 1073 та 1076 р. для київського князя Святослава Ярославовича. В Ізборник 1073 р. увійшли переважно твори, що пояснюють церковні та етичні догми християнства, а також матеріали з питань граматики, риторики, поетики тощо. В Ізборник 1076 р. увійшли твори переважно руських письменників з питань поведінки в різних побутових обставинах (в дусі класового примирення між феодалами й народом).

«Златая цепь» – староукраїнський збірник (XIV ст.) перекладних і небагатьох оригінальних повчань, легенд про біблійних осіб, історію вселенських соборів.

«Печерський патерик» – збірник житій святих Києво-Печерської лаври, складений при ній. Основна редакція XII ст. не дійшла до нас. 1661 року – вийшло перше друковане слов’янське видання «Печерського патерика», яке згодом часто повторювалося.

Житецький Павло Гнатович (1837 – 1911) – український філолог, автор праць з українського мовознавства, літератури та фольклору.

Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891) – видатний український і російський філолог, професор Харківського університету. Йому належать наукові праці з загального мовознавства, фонетики, синтаксису, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії тощо.

Билини т. зв. Володимирового циклу… – тобто билини, які тематично пов’язані з образом князя Володимира і його добою.

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український вчений-природознавець, філософ, історик, фольклорист і письменник.

Сектанти-розкольники – представники релігійно-громадського руху в Росії, що виник у середині XVII ст. і був скерований проти офіційної православної церкви. Боротьба за «стару віру» вийшла з рамок вузькоцерковних суперечностей і була виявом стихійного протесту проти феодального гніту.

«Пересторога» – антиуніатський публіцистичний анонімний твір. Існує припущення, що її автором міг бути київський митрополит Іов Борецький або діяч Львівського братства Юрій Рогатинець; написана в 1605 або 1606 р.

«Степенна книга» – відомий літописний звід XVI ст. Має таку назву, бо розповідь про події приєднується до родословиях степенів великих князів. Заснована на літописах, хронографах, житіях.

«Правда руська» («Руська правда») – збірник норм давньоруського права XI – XII ст., що лежить в основі розвитку російського, українського, білоруського та литовського феодального права. Цінне джерело вивчення правової системи Київської Русі.

«Литовські статути» – кодифікаційні збірники постанов земських сеймиків; перший статут видання 1529 р., другий статут одержав санкцію 1566 р., третій статут – 1588 р.

Волоцький Йосиф (1439 – 1515) – російський церковно-політичний діяч і письменник, прибічник сильної великокнязівської влади.

Північні «словоплетения» – своєрідний стильовий жанр давньої літератури, в якому іноді писалися і житія святих.

«Слово о погибели русский земли» – літературна пам’ятка давньоруської літератури, написана близько 1225 – 1238 рр., в період татаро-монгольської навали, де оспівано велич і могутність Руської держави. У «Слові» поєднано книжні елементи з елементами усної поетичної творчості.

«Сказание о Мамаевом побоище» – пам’ятка давньоруської літератури, присвячена Куликовській битві 1380 р. Виникла, мабуть, на початку XV ст., перероблялась в XVI – XVII ст. В основі її лежать «Задонщина», фольклорні поетичні джерела і перекладені історичні твори.

«Задонщина» – поетична повість про Куликовську битву, пам’ятка російської літератури кінця XIV ст. Повість патріотичного змісту, близька до «Слова о полку Ігоревім».

Автор схиляється до думки Срезневського… – Йдеться про працю І. Срезневського «Задонщина» великого князя господина Дмитрия Ивановича и брата его Владимира Андреевича». Спб., 1858.

Індикоплов Козьма – візантійський купець і мандрівник, який жив у першій половині XVI ст.

Кіпріан (? – 1406) – церковний письменник, за національним походженням болгарин із Тирнова, митрополит київський, литовський, з 1390 р. – московський.

Цамблак Іван – очевидно, йдеться про Цамблака Григорія (1364 – 1450), болгарина за походженням, з 1415 р. київського митрополита. 1418 р. переїхав до Молдавії, де прийняв схиму в Німецькому монастирі. Автор численних «слів», перекладів.

Логофет Пахомій – монах Афонської гори, вчений серб, відомий упорядник «житій святих» у XV ст. В Росії з’явився в 40-х роках XV ст., працював в Сергієвій лаврі, складаючи «житія», потім жив у Новгороді.

многоважну публікацію Веселовського… – Йдеться про видання: Из истории романа и повести. Материалы и исследования академика А. Н. Веселовского. Выпуск первый. Греко-византийский период. Спб., 1886. Выпуск второй. Славяно-романский период. Спб., 1888.

Познанський рукопис – білоруська рукописна збірка XVI ст. (зберігається в Публічній бібліотеці м. Познані). В ній зібрано ряд перекладних повістей, зокрема про Бову-королевича і про Трістана. Цей рукопис досліджував О. М. Веселовський.

Драгоманов, котрий ще в 1874 р. розслідив один відгук лицарської поезії… – Йдеться про працю М. Драгоманова «Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях. Песни о «Королевиче». – Записки Юго-Западного отдела императорского русского географического общества. К., 1874, т. II.

Сорський Нил (1433 – 1508) – російський церковно-політичний діяч, письменник. Заснував перший на Русі скит на р. Сорі, неподалік Кирило-Білозерського монастиря. У своїх творах «Устав скитского монашеского жития», «Предание ученикам своим о жительстве скитском» та ін. закликав духовенство відмовлятися від розкошів, від володіння землею та селянами, за що його однодумці – «заволзькі старці» були названі «нестяжателями».

Єрмак Тимофійович (? – 1584) – козачий отаман, який поряд з іншими російськими «землепроходцями» XVI ст. відіграв видатну роль в освоєнні Сибіру. Говорячи, що цей «епохальний факт упав московському цареві зовсім несподівано…», І. Франко має на увазі те, що перемога козацького загону Єрмака в 1581 р. над військом сибірського хана Кучума дійсно була досить несподіваною, бо військові сутички велися як оборона проти нападів Кучума на володіння Строганових і «не планувалися» царем Іваном IV, хоча донесення про перемогу Єрмака і відповідні її наслідки було відправлено одночасно Строгановим і до Москви.

«Смутное время» – термін, яким в російській історіографії позначався весь досить різнорідний комплекс подій в історії Росії кінця XVI – початку XVII ст. Радянська історіографія не користується цим терміном і розглядає кінець XVI – початок XVII ст.. як період селянської війни і польської та шведської інтервенції в Росію.

Проба Зизанія – Лаврентій Зизаній у 1626 р. приїхав до Москви, щоб там закінчити і видати свій «Катехізис». Книга була видана в перекладі на церковнослов’янську мову на початку 1627 р., але в ній було допущено багато помилок, автор висловив своє невдоволення виданням, і воно не було поширене. У лютому 1627 р. Л. Зизаній повернувся до Києва.

Полоцький Симеон (до чернецтва Самуїл Омелянович Петровський-Ситніанович, 1629 – 1680) – білоруський, український і російський письменник, педагог; автор збірок віршів, шкільних драм, педагогічних творів. З 1664 р. жив у Москві, був учителем у царській сім’ї, у Кремлі організував друкарню.

Яворський Стефан (до чернецтва Симеон, 1658 – 1722) – український і російський письменник, церковний діяч. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. З 1700 р. митрополит рязанський і муромський, потім – екзарх і блюститель всеросійського патріаршого престолу.

Прокопович Феофан (1681 – 1736) – український 1 російський церковний та громадський діяч, письменник; виступав як прихильник громадських реформ Петра І проти реакційного духовенства, розвивав ідеї просвітницького абсолютизму; автор трагедій, послань тощо.

Котошихін Григорій Карпович (бл. 1630 – 1667) – дяк посольського приказу в Швеції (страчений в Стокгольмі за вбивство свого хазяїна-домовласника), автор твору «О России в царствование царя Алексея Михайловича» (видана 1667 р.), де у викривальному плані зображено допетровську Русь.

Крижанич Юрій Гаспарович (1617 – 1683) – хорватський історик і філолог, священик. У 1647 і 1659 рр. приїздив до Росії, деякий час жив у Москві, бував на Україні; автор праць «Опис подорожі зі Львова до Москви» (1659), «Російська держава в половині XVII ст.» (1660) та ін. Один з перших ідеологів панславізму.

… зробив у Московщині ще Курбський… – Йдеться про А. М. Курбського, який у чотирьох посланнях Івану IV і памфлеті «История про великого князя Московского» виступав проти централізаторської політики царя, відстоював право удільної знаті на правління країною.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 335 – 352; Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 168 – 169.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 42

Модифіковано : 6.05.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.