Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1898 р. / Забутий український віршописець XVII віку

Забутий український віршописець XVII віку

Іван Франко

1

В р. 1612 вийшла в Єв’ю маленька книжечка п[ід] заголовком «Діоптра, Альбо Зерцало й выражнее живота людского на том свете», перекладена, як твердить Каратаєв («Описание славяно-русских книг», 1, 321), з грецької і латинської мови ієродияконом Віталієм. Книжечка, видно, вийшла в пору і потрафила до смаку публіки, коли в тім самім віці видержала ще кілька видань. І так друге видання вийшло в Єв’ю і Вільні в 1642 році, третє в Кутейні 1661. Всі ті видання, як твердить Каратаєв, мали формат 12-ки. Я. Головацький у своїм «Дополнении к очерку славяно-русской библиографии Ундольского», стор. 22, наводить якесь видання з 1640 року, якого екземпляр був у нього, та з звичайною у нього прецизією подає рік видання 1640, а зараз же додає, що книга не має титулової карти. Формат книги – 4-ка.

Каратаєв, видно, невисоко цінив бібліографічну докладність Головацького, коли в своїм «Описании» не вважав потрібним навіть згадати про се видання, хоча повинен був се зробити вже хоч би з уваги на те, що Головацький виразно зазначив, що має сю книгу в своїх руках. Може бути, зрештою, що Каратаєв зробив се для того, що мав під руками повне видання «Діоптри» в 4-ку, пізніше від 1652 р. (до якого досягнене його «Описание»).

Таке видання в 4-ку мав і я під рукою, визичивши його від львівського антикварія Ігля в 1895 р., і зробив був його бібліографічний опис, та, на жаль, перша картка сього опису десь загубилася, і я можу подати з нього тільки повний титул сього видання, що був на першій пагінованій стороні (перед нею на кількох непагінованих сторонах був загальний титул книги і передмова, здається, Йоіля Труцевича, та сама, що є й у виданні 1651 р.), а також «Каталог или указание главам первуй Діоптры, яже ест о презрении суеты мира». Титул «Діоптри» в сьому виданні ось який:

«Діоптра сиреч зерцало или изображение известное живота человеческого в мире. От многих святых божественных писаний и отческих догмат составленная, з грецкого на словенский язык вечныя памяти годным отцем Виталием Игуменом в Дубне переложена и написана».

Сей титул дає нам дві, хоч невеличкі відомості про автора книги о. Віталія: в 1612 році він був ще ієромонахом, а в часі публікації свого видання був уже покійником і вмер ігуменом Дубенського монастиря.

«Діоптра» о. Віталія цікава для нас не з одного погляду. Одне те, що її грецький оригінал досі не звісний. У візантійській літературі було кілька книжок під таким титулом та одинока друкована (тільки в латинськім перекладі) «Діоптра» Филипа Солітарія (ум[ер] коло 1118), очевидно, не є та сама, що Віталієва, бо Филипова «Діоптра» є діалог, а Віталієва має форму «поучений».

Зрештою, Филипова «Діоптра» була також перекладена на церковнослов’янську мову, і то давніше, від часу, коли жив о. Віталій. Архімандрит Леонід в своїм описі рукописів гр. Уварова подає про неї, мабуть, ідучи за дослідами Горського і Невоструєва, що вона була написана по-грецьки в 1095 році Филипом-пустинником для смоленського чернеця Каленика (значить, для русина?) і що найдавніший рукопис церковнослов’янського перекладу, що є у бібліотеці Чудового монастиря в Москві, походить із р. 1306 (див.: Архимандрит Леонид. Систематическое описание славянороссийских рукописей собрания графа А. С. Уварова. Москва, 1894, ч. IV, стор. 102).

Сей учений на іншім місці підносить виразно, що Филипова «Діоптра» – зовсім інший твір від Віталієвої (Арх. Леонид. Op. cit., ч. І, 523). Про Филипову «Діоптру» дивись надто: Калайдович. Иоанн экзарх Болгарский, 95. Церковнослов’янський переклад сеї «Діоптри» не був друкований, та проте був вельми популярний, особливо в Північній Росії; про се свідчить багато рукописів сього твору, які доховалися до нашого часу.

І так в Синодальній бібліотеці в Петербурзі є два списки, мабуть, із XVI віку (Горский и Невоструев. Описание рукописей Синодальной библиотеки, ч. 170 и 171); в бібліотеці Архангельської дух[овної] семінарії – два списки з XVI – XVII в. (А. Е. Викторов. Описи рукописных собраний в книгохранилищах Северной России. С.-Петербург, 1890, стор. 20); в бібліотеці Сійського монастиря є два списки з XVI в. (А. Е. Викторов. Op. cit., 78); в бібліотеці Олександро-Свирського монастиря – один список з XVI в. (там же, 181); в бібліотеці Нилової Столбенської пустині – один список з кінця XVII в. (там же, 204); в бібліотеці Флорищевої пустині – один список з XVI в. (там же, 234); в збірці рукописів Ундольського два списки з XVII в. (див.: Славяно-русские рукописи В. М. Ундольского. Москва, 1870, стор. 175).

Та найбагатша збірка рукописів Филипової «Діоптри» є між рукописами гр. Уварова. Бачимо там один із найстарших списків, що має дату 1426 р., ще один список з кінця XV в., два списки з XVI в., три – з XVII і один з XVIII в. (Арх. Леонид. Op. cit., 1, 523 – 525, і IV, 102). Ся книга має побічний титул: «Плачеве и рыдания инока грешна и странна, ими же спирашеся к души своей»; надто у всіх списках є передмова візантійського писателя Михайла Пселла і «Стиси Константина некоего Ивеста о книзе глаголемей Діоптра». Нічого сього в Віталієвій «Діоптрі» нема.

Зрештою, і Віталієва «Діоптра», крім кількох видань, була не раз переписувана. Відпис з друкованого екземпляра є в бібліотеці Петрозаводського архієрейського дому (А. Е. Викторов. Op. cit., 303); два відписи, зроблені з видання 1642 р., є в бібліотеці Уварова (Арх. Леонид. Op. cit., I, 519).

Певна річ, змістом і напрямом обі ті книги багато де в чому подібні, хоча Филипова «Діоптра», здається, призначена виключно для монахів, отже, має й зміст тісніший, виключно аскетичний; натомість Віталієва «Діоптра», особливо в другій часті, обіймає ширший обсяг людського життя, обертається не тільки до монахів, а й до світських людей. Менше важною мусимо вважати різницю літературної форми обох творів: Филипова «Діоптра», як подає Крумбахер («Byzantinische Literaturgeschichte», І. Ausg[abe], 356), була написана віршами, коли тим часом Віталієва написана прозою і має тільки віршовані вставки. Та не треба забувати, що й Филипові вірші у нас були перекладені на церковнослов’янську прозу.

Зате Віталієві вірші цікавіші для нас, і на них я хотів би ввернути увагу істориків нашої літератури. Певна річ, вони не виявляють у їх автора поетичного таланту ані оригінальності, не підіймаються ніде понад рівень шаблонової аскетичної моралізації, та проте не слід зовсім забувати про них як про одну з найдавніших (перед 1612 роком!) проб українського віршування, а надто як пробу висказування в короткій віршовій формі певних моральних правил, життєвих обсервацій або упімнень як пробу гномів, того, що німці називають Spruchdichtung.

В польській літературі XVI і початку XVII віку деякі найвидніші поети, як Рей, Ян Кохановський, Семп Шаржинський і інші, любувалися в таких складаннях, і не диво, коли ми в віршах о. Віталія подибуємо деякі відгомони тих польських Fraszek. Не здивує нас і те, коли в тих моральних віршах о. Віталія знайдемо також відгомони нашої народної мудрості; наші писателі XVI – XVII віку стояли ще так близько народу, що народні приповідки в писаннях Вишенського, Копистенського, Потія і інших трафляються досить часто.

Подаючи тут вибірку віршів о. Віталія, зазначую згори, що даю їх не в такім порядку, як вони стоять розсипані в тексті «Діоптри», а в такім, як вони, по моїй думці, складаються логічно, коли розглядати їх окремо від прозового тексту. Щодо самої «Діоптри» зазначу ще, що вона ділиться на три часті, з котрих кожда має 40 глав. Часть перша має титул: «О презрении мира», часть друга «О нравех мира», а третя «Яко подобает презревшим суету мира сего достойно работати Іс. Христу». Цитуючи дальше вірші, я означую часть римською, а главу арабською цифрою. Завважимо ще, що третя часть майже не має віршованих вставок.

2

Основою чесного життя в дусі «Діоптри» є надія на бога:

Хощеши ли имети крепко чаяние,

На господа возлагай все упование:

Той бо есть верный, своих друг не забывает,

Их же яко зеницу ока соблюдает.

(II, 5)

Цікавий тут зворот «соблюдати яко зеницу ока», що зберігся досі в великоруській приповідці «беречь как зеницу ока». Чи він походить із уст народу, чи взятий із яких церковних писань, не беруся рішати. В святім письмі його, здається, в тій формі нема. Ту саму думку висказує автор більше прозаїчно.

Тебе ж довлеет к богу приступити

И всю надежду свою на нем возложити.

(II, 13)

Вся людська діяльність повинна мати основу і мету свою в бозі:

Дондеже, пришелче, в сем поживете теле,

Да будет вина, конец бог во всяком деле.

(II, 29)

Як звісно, ся думка була предметом завзятих спорів між католиками і протестантами. Лютер і його прихильники відкидали оправдання через добрі діла і стояли на тім, що сама «правдива віра» вистарчає до спасіння, а відси протестантські містики, як ось Яков Беме і пізніші герн-гутери, вивели думку, що правдива віра, правдива близькість до бога освячує всякі діла людські, отже, й такі, що іншим аскетам видавалися грішними («weltliche Freude im Gott»). Та о. Віталій в сьому питанні стоїть на основі православної віри, що, як звісно, для таких світських вибриків робить далеко менше концесій, ніж католицизм, не говорячи вже про протестантизм. Він в кількох віршах ясно зазначує, що життя чоловіка, а головно життя православного монаха, отже, й усе його ділання вважає не чим, як тільки ненастанною службою богу.

Аще хочеш во славе безконечной жити,

Потщи ся Ісус Христу угодно служити.

(II. 6)

В дусі євангельської притчі про доброго пастуха він мовить далі:

Христу работай, иже своя овца знает,

На паствах пасый своей славы упитает.

(II. 7)

З того погляду праведне життя являється втекою в пустині, до обіцяного щасливого краю:

Бежи, бежи во землю обетованную,

Святым, прежде мир не бе, уготованную,

Да ся ко пристанищу прийти сподобити,

Идеже Христос, его благ ся насладиши.

(II, 8)

І знов в дусі євангельських слів автор малює життя праведного чоловіка як ношення ярма Христового. Кождий праведний мусить бажати сього ярма:

Аще ся хощеши со Христом веселити,

Вожделей иго его благое носити.

(II, 12)

Се ярмо, по словам Христовим, легке, далеко легше від того, яке накладає світ на своїх прислужників:

О якоже лучше есть Христу работати,

И с ним во обителех горных царствовати,

Нежели ради мирской лютой работы

Понести глад и туне изливати поты.

Ты чужими бедами тем же насладися

И жестокаго ига мирского хранися.

Благое иго носи Христово любезне

Выну яко увясло [На маргінесі пояснено: клейнот.] драго небезмездне.

(II, 10)

Се ярмо не чинить чоловіка лінивим, а противно:

Бремя Господня ига не творит ленива

О спасении, выну бодра и тщаслива.

(II, 12)

Та проте треба й власного зусилля, щоби нести його, треба праці, треба зректись вигоди і достатків.

Отверди убо сон всяк и нерадение,

Возлюби святих путь, труд, нагость и бдение.

(II, 9)

Не без поетичної пластики супротиставить автор праведне, аскетичне життя світовому, розкішному: не подібне одне до одного, як Вавілон в значенні Апокаліпсиса св. Івана, город розкоші, розпусти і зопсуття, і Сіон, город небесний.

Вавилон сей не пришел еси населяти,

О изгнанниче, но со плачем поминати

Небеснаго Сіона, в нем же обитает

Отец наш и во свой тя покой призывает.

(II. 15)

Від сього світового зопсуття, від сії Содоми треба тікати праведному чоловікові, так як Лот тікав з біблійної Содоми.

Не прилагайся, брате, несмисленним скотом.

Бежи клятвы вечной мирской со Лотом!

Ниже сердцем и лицем воспят обращайся

И на высоте горней в тишине спасайся.

(II, 27)

Пригадаю, що й Іван Вишенський у своїх посланіях любив прирівнювати монастирське життя до Сигору – тої гори, куди після біблійного оповідання схоронився Лот під час пожару Содоми. І далі йде у нашого автора довгенький ряд афоризмів і упімнень, де викладається про марність, непостійність і зрадливість світу і його розкошів і проповідується погорда до нього.

Ниже кто Христу любезный бывает,

Разве сей, иже мир презирает.

Никто же может бога любити,

Аще себе, мир не хощет презрети.

(I, 1)

Автор обертається до монахів з визивом:

По семь, любимиче мой, познаеши,

Аще любовь свою к богу стяжаеши,

Єгда прежде мира ся отречеши

И в след Христов день и нощ течеши.

Тем же елико бога возлюбиши,

Толико вся земленая презриши.

Не хощешь бог имети раздвоено

В нас сердце наше, ниже разделено,

Но целого всегда хощет сдержати.

Тем же не достоит нам погубляти

Преблагаго сокровища толика.

Презираем под солнцем вся елика

Суть прелестна, духа утешение

Получим и жития свершение.

(I, 1)

Світ обдурює чоловіка:

Многая мир всем щедро обещает

И обеты своя не исполняет.

(II, 1)

Найліпше не бачити і не слухати його приман:

Не веждь мира, но смежи своя очеса!

Егда глаголет что, затвориши ушеса!

Той бо зраком и гласом своим прелщает

И скоро во дно адово отсылает.

(II, 1)

Хто не хоче зазнати горя, нехай вистерігається світу:

Хотя й смертных бед не познати,

Тши ся лестий мирских бежати.

(II, 3)

Світ фальшивий – те, що нам видається гарним, а зопсоване, гниле:

Коль праведно нарицается сей мир

В божественном писании лицемер!

Іже внеуду красоту нам являет,

Внутр же уду суету сокрывает.

(I, 4)

Тільки діти можуть дати себе обдурити такими блискучками, і автор напоминає своїх читачів:

Тем не дети умом, братие, бывайте,

И суетием ся сим не прелщайте.

(II. 2)

Не зри на настоящую красоту,

Но на нескончаемую нелепоту!

(І.5)

В світі панує не тільки марність в сфері тіла, але також озлоблення в сфері духовій:

Потщимся убо бога бояти

И его воли святой угаждати.

Ибо все в мире тщетно любление,

Суета и духа озлобление.

(I. 8)

Хоч і як легко було авторові з сеї мети перейти на звичайну у тогочасних моралістів тему пекельних кар і мук, та він сього не зробив, хоча прозовий текст «Діоптри» давав йому до того чимало нагоди. Та о. Віталій здержався від сього; його фантазія, мабуть, не любувалася в страшних картинах пекельної муки, і він тільки раз натякає на неї зовсім загально, протиставляючи короткі життєві радощі вічним мукам за гробом:

Прекратко есть веселящее,

Но (увы!) вечно мучащее.

(II, 5)

Він волить пригадувати своїм читачам ті обов’язки – праці, поздержливості і пильності, які накладає на них праведне життя:

Любимиче, к богу обратися,

Оставивши суетства, потрудися

Ему токмо усердно угаждати

И прилежно в винограде делати,

Отвращая от вестей ушеса

И от сует мирских своя очеса.

(І. 7)

І він кінчить другу часть «Діоптри» віршем, де образ Христа, що всіх закликає до себе, всім відчиняє райські ворота, не позбавлений поетичного тепла:

Понеже тя любовне Христос призывает

И райская усердно врата отверзает,

Оставльше противныя вся помышления,

Благи твори пути и своя мышления,

Не пристращайся сени благ живота сего,

Но вся купно презирай, елика суть его.

За сіє небесных благ да ся не лишиши,

Их же во грядущую жизнь ся насладиши.

Як на пути, в нынешнему пребывай животе,

Да со Христом будеши в вечной красоте.

Ему же подобает честь, вечная слава

Со Отцем же и Духом святым и держава.

(II, 40)

3

Та, крім сих віршів, що їх головно можна приложите до монахів і аскетів, є у о. Віталія ще ряд гномів ширшого, загальнолюдського змісту, хоч і ті, розуміється мають релігійну закраску. Вічні теми морального по рядку – відносини до рівних собі, до вищих і до нижчих до ворогів і приятелів, до злих і добрих, до людських про вин, до життя і смерті – знаходять вираз і в тих гномах. Певна річ, о. Віталій не вміє своїм думкам дати закінченої кришталевої форми, яку вони мають у ліпших народних приповідках або творах чільних писателів, та проте він висловлює погляди здорові, а іноді такі, яких ми й не ждали би в устах скромного монаха.

Зазначу тут ще раз, я не маю спромоги сконстатувати, наскільки Віталієві вірші оригінальні, а наскільки їх треба вважати позиченими чи, може, навіть перекладеними – і звідки. Та мені здається, що дещо свого, оригінального, українського о. Віталій таки в них вложив і що ми маємо деяке право вважати їх його духовим добром і виказані в них погляди вважати його поглядами.

Особливо в тих віршах, що своїм змістом виходять поза рамки монастирського «назидания», ми частенько чуємо хоч далекий відгомін тих суспільних та політичних порядків, серед яких жив автор, тої боротьби українсько-руського народу за свою віру і національність, яка велася тоді. І так о. Віталій кілька разів показує пальцем на одну з фатальних хиб польської і української вдачі – охоту до старшинування, до проводу, а нехіть до послуху, до підпорядкування своєї волі інтересам загалу. Автор пригадує таким людям одвічальність, яку вони беруть на себе, стаючи на чільнім місці:

Велие буйство старейшинства желати,

На нем же слово о душах воздати.

(І, 13)

І він напоминає читача:

Тем же от суєт ся воздержи

И от сердца отвержи

Чести похотение,

Возлюби смирение. (І, 13)

Світові почесті кінчаться в найліпшім разі в хвилі смерті чоловіка, а що по них лишається?

Егда же смерть приходит

И от мира изводит,

Зри яко суть все чести,

Увы, мировы мести,

Яже зде исчезают,

Ползы не оставляют

И пакость налагают.

(I. 13)

Інтересна глава 17 першої часті: «О суетии благородия праотческого, т.е. шляхетства», в котрій, між іншим, читаємо:

«Аще хощеши видети печати (на марг[інесі] – гербы) своя, отверзи гробища. Что ползуют великия написы? доколе оружия и преизъящная и ветхая? Ибо аще и вся куты дому твоего исполнены будут твоих древних печатий, обаче едина есть добродетель – истинное благородство. Благоволю, да будет ти отец Терситей, иже человек бе худороден, токмо ты буди Ахилей благороден, нежели да будеши ты Терситей, а отец твой бе Ахилей».

Певна річ, в головній основі ті слова – перекладені; візантійський ритор [У давніх греків – оратор, який широко використовує різні прийоми красномовства.] хтів тут блиснути своїм знанням Гомерових героїв (при нагоді: чи не уперве тут у нашій літературі названо знамениті персонажі «Іліади»?), та все-таки в словах про шляхетські герби і шляхетську гордість є живе чуття, а може, й деяке ретушування грецького оригіналу рукою чоловіка, що знав зблизька ті характерні польські прикмети.

В Нагуєвичах я чув від селян оповідання, що його можна вважати переробкою отсього упімнення на мову більше близьких і зрозумілих народові понять. Був раз один свинопас і мав сина. Сей якимось способом дістався до шкіл, учився дуже добре і вийшов на біскупа. Коли раз у гостині пани почали сміятися з нього, що він – син свинопаса, він відповів: «То не встид, що з свинопаса біскуп, але то був би встид, якби був з біскупа свинопас».

Або чи не натякає на гіпокризію польського правління отсей, не зовсім, зрештою, ясний, двостих:

Начала мирска тщеты покрывают,

Яже кончины по сем отверзают.

(І.5)

Зрештою, треба сказати, що о. Віталій у своїх віршах далекий від усякої полемічної тенденції, висказує свої думки в найзагальнішій формі, і ми можемо тільки в доборі їх, тільки в тім, що він уважав потрібним подати своєму читачеві в досаднішій віршованій формі, догадуватися його симпатій або антипатій. Такі догадки завсігди хиткі і непевні, а тут вони ще тим менше варті, що ми не маємо ніякісіньких відомостей про авторове життя ані не знаємо джерел, з яких він черпав, пишучи свою книжку. Для того ми, не вдаючися в дальші догади, підемо далі, констатуючи тільки факти і явища, на які відкликається автор у своїх віршах.

Як монаха його дивує охота світських людей тратити своє життя на послугах у панів, у таких же людей:

Велия бо тщета жизнь погубляти

И человеком смертным угождати.

Тем поминай святых звания,

А остав вся здешняя желания,

Любов мирскую нивочто же вмени

И жизнь сію на лучшую измени.

(I. 4)

Та найбільше обурює його гордість панів, тих «кумирів істуканних», що в безсоромній писі робили себе рівними богам. В 3 главі першої часті, що має заголовок «Будите подобницы Ісус Христови яко чада возлюбленная», вияснено, що значить бути подібним богу в євангельськім дусі, та після сього о. Віталій різко підносить голос против тих, що розуміють ті слова в іншім, диявольськім дусі:

О велия излишества и срама!

Что прочее реку? Народ без брама (?!)

Или кумир в мире истуканный,

Паче черв земленный окаянный,

Тольма тщится на земли возносити

И Спасу не хощется уподобити!

(I, 3)

Різко осуджує наш мораліст також лихварство і хабарництво:

Лихоимца нищии всегда проклинают,

И смерти его свои ближнии желают.

Аще впадет в некое васнь прегрешение,

Сей злославен приемлет от всех хуление,

Щедраго же все купно блага нарицают

И от клевещущих зол его защищают.

Многа от всех приемлет сей похваления,

Научивый ся нищим благодеяния.

Сего лет есть на земли всегда ублажати

Нищих любяща от благ своих ущедряти.

(II, 37)

І він ще раз обертається до читача з упімненням:

Отвержи убо, брате, лихоимание

И за вечное буди щедр воздание!

(II, 37)

Перша умова щасливого життя – чистота.

Хотяй узрети бога ясно,

Сохрани чистоту опасно!

(II, 38)

Хто живе нечесно, хто заплямлений поганими поступками, той не може й інших навчати, бо всі згордують його наукою:

Их же житие презирается,

Тех учение попирается.

(I, 13)

Глибока і гуманна думка, що знайшла собі вираз і в нашій народній приповідці:

Як піп людей картає,

А сам не так поступає.

Або й отся приказка чи не доторкається одної з найгірших, характерних хиб нашої народної вдачі:

Выну многая начинавши,

Никогда же совершавши.

(III, 33)

Пригадайте, якими яркими кольорами, з якою тонкою іронією змальована була не раз ся наша хиба в новій українській літературі! Інтересна є й отся приказка:

Яже премудр творит в начинании,

Безумен сия творит в окончании.

Премудраго есть пред размышляти,

Буя же «не надеяхся» глаголати.

(I. 8)

Інтересна вона тим, що її остатній вірш майже дослівно передає звісний афоризм Яна Кохановського:

Niespodziewałem się tego –

Słowo jest człeka głupiego.

Може, пошукавши, удалось би віднайти й більше подібних ремінісценцій у нашого автора, та я лишаю сю справу на боці, щоби подати ще решту гномів.

Тема відносин чоловіка до ворогів порушена у о. Віталія кілька разів і з різних боків, хоча в такій загальній формі, що ми не можемо знати, чи є тут відгомін якихось його власних сумних досвідів, чи того положення, серед якого була тодішня православна Русь, чи, може, попросту передача загальнолюдських думок на сю тему.

Житие есть не удобь зело

Посреде лукавых цело –

(II, 27)

зітхає він, та супроти переслідування ворогів він бачить одну раду – терпіння і покору.

Елико, брате, будеши смиреннейший,

Толико будеши богу приятнейший.

(II, 35)

Чим більше тебе мучать вороги, тим терпливіше переноси ті муки:

Аще враг успевает в твоем гонении,

И ты успевай, брате, в своем терпении.

(II, 22)

Зневіра в те, щоб можна було якось побороти того ворога, доходить у о. Віталія до того, що він, як правдивий християнський аскет, бачить у переслідуваннях якесь добро, що його треба любити:

Хощеши ли, о брате, спасения,

Бежи мира и люби гонения.

(II, 22)

Та проте о. Віталій, хоч християнин і монах, супроти ворогів не кермується надмірним сентименталізмом.

Брате, словесем врага не веруй своего,

Дондеже прейдет скорый бег жития твоего.

(II, 4)

Ворогом не треба гордувати, бо він хитрий і готов занівечити чоловіка тоді, коли сей не надіється:

Аже ще кто своего врага презирает,

Удоб от него лестю убиен бывает.

(II, 26)

З лихим чоловіком не дружи ніколи, але з добрими слід дружити:

Друг человеком злонравным некогда же бывай,

Но со други в житии благими пребывай,

От них же ползу многу можеши прияти

И в небесном отчестве вечне ликовати.

(II, 28)

По його приятелях найлегше пізнати чоловіка:

Таков чловек от многих быти ся вменяет,

Каков есть сей, ему же он друг ся ставает.

Аще хощеши, брате, чловека познати.

Советуй ты его дружеству виймати.

Всяко бо животное навыче любити

Себе подобное, с ним хощется дружити.

(II, 27)

Так само, як тему пекельних мук, трактує о. Віталій дуже побіжно в своїх гномах тему покути за гріхи. Раз тільки він торкає її і то способом, котрий, певно, характеризує його добродушну, м’яку вдачу. Для сього він користується євангельською притчею про блудного сина, та й то підносить у ній головно один момент – невичерпану батьківську любов:

Теци, о блудный сыну, ко отцу своему,

Радует бо ся зело тебе пришедшему.

У отца истинное есть наслаждение

И всех совершенное благ утешение.

(II, 26)

Смерть для о. Віталія не страшна. Противно, думка про неї – се для чесного чоловіка найкращий компас у житті:

Удоб всяческая презирает,

Иже вся дни сие поминает,

Яко скоре имат умрети

И вся оставлше в земли истлети.

(II, 30)

Щасливий той, хто, дожидаючи смерті, кождого дня заповнює своє життя добрими ділами:

Блажен, иже ся выну в смерти поучает

И тоя в мире всюду по вся часы чает,

Утро помышляется в вечер не жити,

И паки в вечер, к тому утрее не быти.

Блажен, иже на суетное не упова,

Но на исход благая дела уготова.

Сего злополученье никое же срящет,

Егда смерть свирепая готова обрящет.

Блажен, иже ся таков быти понуждает,

Яков ся во смертный час обрести желает.

Сей получит за труды и воздыхание

Вечнаго покоища мздовоздаяние.

(II, 30)

І ще раз вертає о. Віталій до сеї самої теми:

Хотяй Христу живот свой угодне кончати,

Безвестную смерть еси должен поминати.

Сия же травосетцу (sic!) ся уподобляет,

Понеже безвременне всех нас посекает.

Не извествует смерть о себе и не трубит,

Егда в житию сем нас преходящих губит.

(II, 32)

Цікаво, що сей остатній двостих в коротшій і кращій формі живе досі в устах нашого народу як приповідка:

Смерть не трубить,

Коли губить.

А двостих, де порівняно смерть з косарем, являється мов недотепний засновок прекрасної вірші Шевченкової:

Не покоси кладе,

Не покоси кладе – гори,

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде… і т. д.

Отсе, здається, і всі вірші в Віталієвій «Діоптрі».

[При сій нагоді наведу ще тут із прозового тексту деякі виписані мною місця, цікаві для фольклориста, а може, й ще для кого. І так в [ч.] II, [гл.] 32 знаходимо афоризм, цікавий і речево, і язиково: «Вящшее. єсть благо общее наче особичнаго» (стор. 116). В III, 8 знаходимо афоризм: «От яду бывает фирнака (дріаква)», де в значенні «лік» покладено обік себе два чужі слова: грецьке φαρμακον і латинське середньовічне theriacum, перекалічене в Польщі на dzyjakwa, dryjakiew. В II, 17 стрічаємо цікаву повірку, взяту десь із якогось «Фізіолога» або «Люцидарія»: «Ластовица в начатце лета поет и воскоре слепа бывает» (ст. 93).

В III, 12 згадується про поєдинки і називається місце, де відбувається поєдинок – тризнище.

«Обычай есть судиям оружия восходящим на единственное тризнище соравняти. Аще два во всем равный входят на тризнище, сей победит, иже имат с собою помощника судию».

В ч. III, 25 читаємо:

«Черви, от них же висон бывает, в начале суть явственная зерна аки синанная (горчична), и сия жены носят в плащеничи завязанная у сосцов (у перси); си же егда ся согреют, бывают по сем червы сицевыи».

Відки взята ся повірка про шовковиці?

В III, 26 читаємо:

«Вода текущая рождает добрый рыбы, вода же стоящая и празная и месц глубоких ничтоже рождает разве жабы, змии и рыбы вкушению неприятный и нездравый».

Повірка про те, що деякі риби мають у собі отруту, була широко розповсюджена в середніх віках і лишила свій слід у французькім слові poisson, що значить і риба, і отрута.

В III, 28:

«Кравы, яже вязаху (зам[ість] везяху) киот божий вопряжены, не совращающеся ни на десно ни на шуе, идяху путем Вефсамуским; аще и телята затворенная мычаху во след их, обаче они начатый путь совершаху».

Оповідання взяте десь із Талмуда.

Закінчимо ще одною прозовою приповідкою, хоч і висказаною в страшенно варварській формі:

«Мало ползует кадилом каменів ударяти, аще прежде даже не искусит огня, не приложиши возгнещения на возгорение». Кадило тут, очевидно, значить кресало і не походить від нашого «кадити», а від латинського candelium].

Як бачите, хоч не поет, він все-таки зумів, навіть на чужій канві, проявити доволі виразний образ свого внутрішнього «я» і свого часу. Перебравши ті незугарні вірші, ми віднайшли в їх основі живу симпатичну людину і думаємо, що не поступимо надто претензіонально, рекламуючи для "їх автора хоч скромне місце в історії нашої літератури XVII віку.


Примітки

Вперше надруковано у ЗНТШ, 1898, т. 22, кн. 2, с. 1 – 16.

Подається за першодруком.

«Діоптра, Альбо Зерцало…» – збірка прозових і поетичних текстів, перекладена з грецької на церковнослов’янську мову 1612 р. ігуменом Лубенського монастиря Віталієм (друга пол. XVI ст. – 1640).

як твердить Каратаев… – Мається на увазі праця російського вченого, бібліографа Івана Прокоповича Каратаева (1817 – 1886) «Описание славяно-русских книг, написанных кирилловскими буквами, том 1, с 1491 по 1652 г.» (Спб., 1883).

Я. Головацький у своїм «Дополнении к очерку славяно-русской библиографии Ундольского»… – Головацький Яків Федорович (1814 – 1888), український поет, учений і педагог. Член літературного угруповання письменників «Руська трійця». Йдеться про його працю «Дополнение к очеркам славяно-русской библиографии В. М. Ундольского, содержащее книги и статьи, пропущенные в первом выпуске хронологического указателя славяно-русских книг церковной печати с 1491 по 1864 год, в особенности же перечень галицко-русских изданий церковной печати» (Спб., 1874).

Труцевич Іоїль – ігумен Кутеїнського оршанського монастиря, могилівський єпископ; активно відстоював позиції православ’я на білоруських землях; жив у XVII ст.

Филипова «Діоптра» – середньовічна поема Филипа Пустинника «Діоптра» (1095).

Архімандрит Леонід (Кавелін Лев Олександрович, 1822 – 1891) – російський вчений і церковний діяч. Автор праці «Систематическое описание славяно-российских рукописей собрания графа А. С. Уварова» (ч. I – IV. М., 1891 – 1894).

ідучи за дослідами Горського і Невоструєва… – Йдеться про спільну працю російських вчених Горського Олександра Васильовича (1812 – 1875) і Невоструєва Капітона Івановича (1815 – 1872) «Описание славянских рукописей Московской синодальной библиотеки» (М., 1869).

Калайдович Костянтин Федорович (1792 – 1832) – російський вчений, дослідник і видавець пам’яток давньої літератури, автор праці «Иоанн Экзарх болгарский. Исследование, объясняющее историю словенского языка и литературы IX и X столетий» (М., 1824).

Вікторов Олексій Єгорович (1827 – 1883) – російський палеограф і бібліограф.

в бібліотеці Олександро-Свирського монастиря… – Опис цих рукописів подано у праці Івановського «Свято-Троицкий Александро-Свирский монастырь. Краткая история с приложением важнейших документов» (Спб., 1882).

в бібліотеці Нилової Столбенської пустині… – Докладніше про це див.: В. Успенский. Историческое описание Нилово-Столбенской пустыни (Тверь, 1876).

в бібліотеці Флорищевої пустині… – Докладніше про це див.: В. Георгиевский. Флорищева пустынь (Вязники, 1896).

Ундольський Вукол Михайлович (1815 – 1864) – російський бібліограф, колекціонер і дослідник пам’яток давньої писемності. Йдеться про його книгу «Каталог славяно-русских рукописей» (М., 1870).

як подає Крумбахер… – Йдеться про книжку німецького вченого-візантолога Карла Крумбахера (1856 – 1909) «Geschichte der, byzantinischen Literatur von Justinian bis zum Ende des oströmischen Reiches (527 – 1453)». München, Zweite Auflage, 1897, 742 с.

Рей Миколай (1505 – 1569) – польський письменник і громадський діяч епохи польського Відродження.

Кохановський Ян (1530 – 1584) – польський поет епохи Відродження. Його творчість мала величезний вплив на подальший розвиток поезії.

Шажинський Семп Миколай (1550 – 1581) – польський поет, творчість якого поєднувала риси літератури епохи Відродження та періоду контрреформації і барокко.

Лютер Мартін (1483 – 1546) – діяч німецької Реформації. Основоположник лютеранства – християнського протестантського віросповідання.

Лот. – За біблійними легендами, Лот жив у палестинському місті Содомі, мешканці якого, як і сусіднього – Гоморри, своєю розбещеністю прогнівили бога Ягве, і той покарав ці міста, знищивши їх вогнем і землетрусом. Лише родині праведника Лота було даровано життя.

«Фізіолог» – одна з перекладних енциклопедичних книг природничо-наукового змісту, в якій описувалися властивості рослин, а також реальних і казкових істот. Складений в Александрії в II – III ст. н. е.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31, с. 156 – 172.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 30

Модифіковано : 6.02.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.