Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1898 р. / [Рец.] И. Стешенко. И. П. Котляревский в свете критики

[Рец.] И. Стешенко. И. П. Котляревский в свете критики

Іван Франко

Киевская старина, 1898, июль – август, стор. 83 – 151; сентябрь, стор. 267 – 316; октябрь, стор. 1 – 32.

Отся обширна (звиш 10 аркушів друку!) стаття – се, без сумніву, найбільша з усіх праць, які досі були присвячені Котляревському. Вона складається з трьох частей.

В першій автор переходить за порядком усі, навіть найдрібніші відзиви про Котляревського і його значення, розбирає їх, згоджується або полемізує з ними.

В другій часті автор розбирає думки, висловлені критикою про поодинокі твори Котляревського, і застановляється, наскільки вони справедливі або ні. Ся часть нам видається найціннішою. Автор щасливо боронить Котляревського від закиду, буцімто він написав свою «Енеїду» для догоди панам і для насміху над українським народом; мені здається, що оборона була б вийшла ще сильнішою, коли б д. Стешенко був звернув увагу на те, що головним центром в малюнку «Енеїди» не є простий, закріпощений народ, а вільне, заможне козацтво і панство середньої руки (пор. костюми, описані в «», з тими, про які говориться в інвентаріях духовних та мемуарах укр[аїнських] панів XVIII в., див. «і самого Енея пана», ч. І, строфа 13, «пан Еней», І, стр. 16; Дідона зветься «їймосць», «пані»; Еней собі бажає «довголітнього панства», II, 1; з королем Ацестом він поводиться, як з братом, II, 5; кидає гроші між народ звичаєм польської шляхти, II, 9; його найближче товариство – «паненята», II, 10; «Еней с панами реготавсь», II, 21 і т. д.).

Так само вірно збиває д. Стешенко думку, буцімто «Енеїда» Котляревського була реакцією проти псевдокласицизму, що нібито царював тоді в літературі. Добродій Стешенко показує, що ані на Україні, ані в російській літературі псевдокласицизм не царював ніколи, отже, й реакція проти нього не була потрібна. Класичний костюм був Котляревському потрібний для зовсім іншої, сатиричної, цілі.

Добре боронить д. Стешенко Котляревського також проти закиду сервілізму, піднесеного Кулішем з поводу його «». Розглядаючи пильно текст «Оди», він не знаходить в ній нічого сервілістичного, противно, бачить і тут остру сатиру на панів, велику простоту вислову і щирість чуття, а в додатку показує, що похвали, які висловив Котляревський для Куракіна, зовсім не були незаслужені.

На жаль, д. Стешенко не пошукав за матеріалами до біографії і характеристики сього незвичайного пана, що належав до масонів, був переслідуваний Катериною II і тільки за Павла та Олександра І зайняв високе місце. Д[обродій] Стешенко подає тільки отсі немногі деталі про нього з книжки Пипіна. Хто знає, чи докладніший дослід не кинув би деякого нового світла й на Котляревського?

Більше по-адвокатськи, ніж доказно, боронить д. Стешенко також «» проти закидів, піднесених різними критиками, хоча й тут у головному його думки вірні.

В третій часті своєї праці д. Стешенко подає позитивні здобутки дотеперішньої чужої і своєї критичної праці над творами Котляревського і їх значенням.

Тут важний особливо його доказ, що «Енеїда» Котляревського є органічним виплодом українського грунту; наслідування Осипова – се тільки припадкове явище, хвилевий імпульс, що попхнув живу фантазію Котляревського в один бік; матеріал, тон, мотиви, спосіб трактования предмета – все те було вже підготоване на Україні попереднім розвоєм живого слова.

Д[обродій] Стешенко зовсім вірно вказує на давніші інтермедії, на поему «Пекельний Марко», на вірші Климовського і Сковороди як на вирази того духового настрою, що сплодив і «Енеїду»; він забуває чомусь згадати також про «вірші» духовного і світського змісту, в котрих в тоні бурлеску трактуються також біблійні теми і персонажі або факти сучасного життя.

Загалом обі праці д. Стешенка цінні як звід і критичне перевірення звісного досі матеріалу. Хоча зі способом його аргументування не все можна згодитися, хоча замість історичних фактів він іноді подає нам логічні докази, котрими, як звісно, історик ніколи не буває ситий, то проте треба сказати, що висновки його в значній часті вірні.

Правда, декуди, н[а]пр[иклад], ставлячи вплив Котляревського на укр[аїнську] літературу вище впливу М. Гоголя, він пересолив, нових матеріалів не зібрав, а навіть із старих друкованих книжок і журналів не вибрав усього, що можна б було вибрати. Відносини Котляревського до Куракіна, до Репніна, до масонства, до Леванди і його кружка (про Леванду є навіть спеціальна двотомова книжка!) так і не вияснені; висловлений д. Ор. Левицьким здогад про те, що Котляревський міг бути автором двох од проти Наполеона (з 1807 і 1812 р.), не розібраний. Все те лишається іде між desiderat-ами дальшої праці.


Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1898. – Т. 26. – Кн. 6. – С. 38 – 39 (Бібл.), за підп: Ів. Франко.

Подасться за першодруком.

Куракін Олексій Борисович (1759 –1829) – російський князь, губернатор Лівобережної України (1802 – 1808), пізніше – міністр внутрішніх справ.

Павло – російський імператор (з 1796 р.) Павло І (1754 – 1801), син Петра III і Катерини II, убитий внаслідок двірцевої змови.

Олександр І (1777 – 1825) – російський імператор (з 1801 р.), син Павла І, вступив на престол після вбивства Павла І.

…з книжки Пипіна. – Йдеться про вид.: История славянских литератур А.Н. Пыпина и В. Д. Спасовича. Издание второе, вновь переработанное и дополненное. Два тома. – СПб., 1879, 1881.

…поему «Пекельний Марко»… – Віршована обробка легенди про Марка Проклятого виникла другої половини XVIII ст. Її записано 1835 р. в Тенчинській станиці від 76-річного чорноморського козака Вакули Губи. Першодрук: Зуйченко П. І. Пекельний Марко // Киевская старина. – 1885. – Т. 12. – С. 684 – 695. Це обробка однієї з мандрівних легенд про «великого грішника», який на українському грунті етап простим козаком, власне, перелицьовано на народний лад апокрифічне оповідання «Про збурення пекла».

Климовський (Климов) Семен – український поет кінця XVII – першої половини XVIII ст., автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Репнін – Репнін-Волконський Микола Григорович (1778 – 1845) – російський державний діяч, протягом 1816 – 1835 рр. малоросійський військовий губернатор, резиденцією якого була Полтава.

Леванда (Лобода) Іоанн (справжнє ім’я та прізвище – Іван Сікачка, 1734 – 1814) – український письменник-проповідник та церковний діяч. Викладач риторики у Переяславській колегії (1759 – 1761), священик Успенського собору в Києві (з 1763 р.), кафедральний протоієрей Софійського собору (з 1876 р.). Автор більш як 200 проповідей. Був близький до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка (О. Лобисевич, В. Капніст), відповідно й до кола українських автономістів.

Левицький Орест Іванович (1848 – 1922) – український історик.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 106 – 109.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 18

Модифіковано : 12.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.