Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія літератури / 1898 р. / Хмельницький – непризнаний польський патріот

Хмельницький – непризнаний польський патріот

Іван Франко

Між польськими поетами перехідної доби від псевдокласицизму до романтизму займає окреме місце Тимон Заборовський не тільки своїм незвичайним талантом, але також тим, що теми майже до всіх своїх більших творів брав із українсько-руської минувшини. Його можна назвати попередником тої української школи, що так пишно розвилася і була одною з найбільше блискучих сторінок у історії нової польської літератури. Ось декілька звісток про життя сього поета.

Тимон Заборовський родився 18 цвітня 1799 р. в Галичині, в Чортківськім циркулі, в селі Лишківцях, де батько його був дідичем. Науки кінчив у Кременецьким ліцеї. В 1817 р. подався до Варшави, де два роки працював у бюрі державної ради (Rada stanu). Покинувши бюрову роботу, вернув у рідне село і тут провів решту життя, зайнятий літературною працею. Д[ня] 20 марта 1828 р. втопився в Дністрі в нападі меланхолії.

Ще живучи в Варшаві, надрукував у часописі «Ćwiczenia Naukowe» чотири часті своєї на великий розмір задуманої поеми із староруської історії п[ід] з[аголовком] «Dobremir i Aniela», «Aniela i Dymitr», «Jamedyk Blud czarnoksiężnik ruski» i «Chrobry pod Kijowem». Більша часть його праць лишилася в рукописах. Частину тої рукописної спадщини видав Сенкевич в Пулавах 1830 р. п[ід] з[аголовком] «Dumy podolskie».

В рукописнім відділі бібліотеки Оссолінських у Львові є також кілька томів рукописних творів Заборовського, почасти в автографах, почасти в сучасних копіях. Між тими творами варта особливої уваги його трагедія «Bohdan Chmielnicki», що знаходиться в Оссол[інському] рукоп[исі] № 489, к[артки] 29 – 50. Ся трагедія цікава для нас не так своєю будовою (псевдокласичний шаблон) або поетичною вартістю (вона невелика), як радше тим розумінням характеру і планів Хмельницького, яке автор поклав основою свойого твору.

Ми не беремося розсуджувати, наскільки те розуміння є витвором власної фантазії Заборовського, але не можемо не висказати думки, що могла тут бути якась крихітка традиції, котра держалася серед дрібнішої подільської і української шляхти. Ся шляхта здавна нелюбим оком дивилася на бутних магнатів і могла навіть в Хмельницькім бачити не так ворога Польщі і польського народу, як радше ворога тих можновладців. Відси дуже близько до такої концепції, що Хмельницький бажає вигубити можновладство на Україні, властиво, для добра Польщі, бачачи в тім можновладстві терновий пліт, що ділить Польщу від Руси.

Розуміється, ми не маємо доказів на те, чи була якраз така традиція про Хмельницького серед польської дрібнішої шляхти, але факт її нелюбові до магнатів безсумнівний: ся нелюбов, ся окрема дрібношляхетська традиція просвічує, між іншим, майже у всіх історичних працях недавно помершого польсько-українського історика Антонія Ролле.

Та сяк чи так, а трагедія Заборовського про Хмельницького варта деякої уваги, і через те ми подаємо тут її зміст і наводимо дослівно деякі характерні місця. Трагедія ділиться на п’ять актів і діється над Смотричем, проти Кам’янця. Автор ось як характеризує місцевість:

«З одного боку ріки скали, увінчані стародавнім лісом, з другого боку видно домик на горбі, також схований в лісі; в прогалинах між горами видно далеко вежі Кам’янця».

Часу, коли діється акція, автор не подає, та з тексту видно, що вона повинна відбуватися весною 1653 р., між шлюбом Тимоша Хмельниченка з Лупулівною й його смертю. Смерть Тимоша автор переносить із Сучави під Кам’янець і, довершуючи одну поетичну ліценцію другою, кладе сюди також смерть самого Хмельницького, а причиною сеї катастрофи подає зраду Виговського.

Отсе й є головний зміст поеми, а тепер поглянемо на її будову і на характеристику поодиноких осіб. Тих осіб, звичаєм псевдокласичної драми, небагато, всього чотири: Богдан Хмельницький, його син Тимофій, жінка Тимофієва Гелена і Водович, гетьман козаків, а крім них, німі особи – жінки і лицарі, що прийшли з Тимофієм із Волощини.

Перша дія. Ситуація така: Тимофій приходить з молодою жінкою з Волощини під Кам’янець і хоче вдарити на місто, але старий гетьман Водович приносить йому розказ від батька, щоби стояв тихо і ждав його з козаками. Тимофій нетерпеливий, він горить бажанням помститися на поляках за смерть матері і за власний сором. Водович говорить йому, що вже близька мета:

Polska staje się łupem narodów sąsiedzkich:

Poznań, Warszawa, Kraków w mocy wodzów szwedzkich.

I jeden że Carnecki uchodzący z pola

Z garstką ludzi zatrzyma potęgę Karola?

Bohdan Chmielnicki swego już dopina celu,

Wywróci władzę orłów dumnego Wawelu,

Pospiesza nasz połączyć buńczuk z mieczem Wazy.

[Польща стає здобиччю сусідніх народів:

Познань, Варшава, Краків – під владою шведських вождів.

Чи один Чарнецький, що відступає з поля

Зі жменькою людей, затримає потугу Карла?

Богдан Хмельницький вже здійснює свою мету,

Поборює владу орлів гордовитого Вавелю,

Поспішає об’єднати наш бунчук із мечем Вази (польськ.). – Упоряд.]

Хоч і як не рад, Тимофій згоджується дожидати батька. В другій яві – розмова Тимофія з Геленою. Тут Тимофій – галантний і сентиментальний лицар, Гелена – невинна душа, повна любові і героїзму. Тимофій любить її дуже, але його душа сумна: змалку поєний думками про пімсту, він чує, що взяв її на горе, але Гелена готова з ним і на смерть і в тій же рішучості йде до хатчини спати. Тимофій лишається сам, хоче заснути на камені, але нараз зривається буря, і він ховається під дуба.

Друга дія. Богдан, сам, поперед війська, незважаючи на погану дорогу і бурю, прибіг побачити сина. В монологу він називає себе «ofiarą dumy panów i gminu zaślepień». Побачивши сина, він радіє, оповідає йому про свою подорож сюди. Тимофій рад усе зробити для батька, але хотів би знати його плани.

Bohdan

Pod skały te chodź, synu, i usiądź koło mnie.

Abyś mię pojął, słuchać staraj się przytomnie.

Tysiącem dróg, lecz jednym zawsze idę czołem:

Polska moim jest krajem, a wołność żywiołem.

Zniszczenie władz nieprawych, które światem rządzą,

Pierwszą było, ostatnią jest Bohdana żądzą.

Miłość swobód w tem sercu zawrzała najraniej.

Jak ojczyznę kochałem! Jak żyć chciałem dla niej!

Te uczucia na panów polskich niosłem dwory,

Mniemałem w stróżach swobód znaleść i cnot wzory.

Mojej młodości nagle zniknął sen uroczy,

Zaraz mi duma możnych otworzyła oczy.

Podejrzałem wolności pozór ozłacany, –

Coż postrzegłem przelękły? Jarzmo i kajdany.

Już i wtedy tajemnie w moich piersiach stała

Ta nienawiść poddaństwa, tak dzisiaj zuchwała.

Nie mogłem patrzeć niemy na ucisk spółbraci,

Których w zwodniczej bóstwa jakiegoś postaci

Ten możnowładztwa potwór przygniatał stugłowy,

I mamiąc, niewidome musiał czcić okowy.

Mniej czułem kraju nędzę nie patrając na nie;

Wtedy i miłość moje słodziła wygnanie.

Ogniste Krymu słońce w czarownym ukryciu

Świeciło jednej szczęścia chwili w moim życiu.

Żal za ojczyzną w sercu polskim utajony

Tłumiłem dla pokoju i dla szczęścia żony.

Lecz i tam prześladowców oczy mię dostrzegły,

Gdzie śród wolnego ludu żyłem niepodległy.

Okropny gwałt, na który świat się cały wzdrygnął,

Uderzył mię, ocucił i los mój rozstrzygnął.

Bicz na gwałty i zbrodnie moim stał się godłem:

Wrogów swoich do stanu takiego przywiodłem,

Że powinni by mojej dziś litości żebrać,

Bym raczył jeszcze nędzne życie im odebrać.

Kiedy się wszystkich uczuć ludzkich już wyzuli,

Na zgon ojczyzny własnej dziś patrzą nieczuli,

Sami pierwszy nieszczęścia jej rzuciwszy zaród,

Żyją jeszcze, a cały przez nich ginie naród.

Ocalenie swobody Pospolitej rzeczy

Zawisło od Karola i od szwedzkich mieczy;

Nową mu grozi burzą z pod Tatrów Rakocy,

A nikt przeciwko takiej nie wspiera się mocy.

Tymotey

Któż by litość nad losem narodu okazał,

Który się hańbą okrył i sam zbrodnią zmazał,

Gdy śmiał ubóstwiać sprawcę zbrodniczego czynu?

A ktoś by go dopiero mógł wspierać?

Bohdan

Ja, synu!

Skoro tyrańskiej władzy gmach do szczętu runie,

Po tym ostatnim kary wywartym piorunie

Błyśnie dla Sławian wolność i pokoju zorza

Od morza Bałtyckiego do Czarnego morza.

Jakie przemiany losów i nieszczęść koleje

Przetrwał ten wielki naród, a dzisiaj niszczeje!

Kilku to ludzi chciwość znaczenia i skarbów,

Zręcznie się wyłamawszy z prawych rządu karbów,

Lud w poddaństwie trzymając a króla w niewoli,

Sprawczynią jest dzisiejszej kraju smutnej doli.

Wylągłszy się pod cieniem udaney pokory,

Wskrzesiła nieporządne sejmy i wybory;

Ciemnotą ludu światła, silna przez niesnaski,

Chwyciła i buławy i sejmowe laski.

Glińskiego zgon okropny, upodlenie Kmity,

Nawet zamach Zborowskich zawczasu odbity

Nie odstręczył, i owszem, popchnął innych wielu,

Ostrzegłszy ich, ażeby zręczniej szli do celu.

Ci zamiast co by mieli węzłem świętej zgody

Pobratnić, zbliżyć, jednać i łączyć narody,

Silnym rządem umacniać, aby kiedyś pod nim

Stały się kiedyś groźne mocarstwom zachodnim, –

Widokiem tylko własnych stąd zysków zajęci

Wskrzeszali w nich uśpione ku sobie niechęci.

Najbardziey ich łudziły wzrok łupieży chciwy

Sączące miód i wino góry, żyzne niwy,

Bogactwa błogich Dniepru, Bugu, Dniestru brzegów.

Jakich że nie ważyli środków i wybiegów,

Aby swobodne ludy tych gór, pól i lasów

Jątrzyć, do krwawych z sobą wyciągać zapasów,

A tak [i u]pragnionych kosztować słodyczy,

Prawa własności prawem zgwałciwszy zdobyczy.

Miecz i zdrady do tego im musiały służyć;

Świętej kościoła nawet władzy śmieli użyć.

Wezwali zakon, który do podstępu skory

Podłe zamysły kryjąc świętemi pozory,

Co miał pomiędzy ludem światło wiary szerzyć,

Nauczył go w ich słowa, w ich Boga nie wierzyć.

I tegoż to zakonu powierzyli pieczy

Młódź sławiańską, nadzieję Pospolitej rzeczy.

Przezeń krwawy niepokój wszystkiemi podstępy

Nieśli aż na swobodne Zaporoża kępy,

Śmieli i na Bohdana targnąć się zagrody,

Śmieli – i krwią zuchwałych zlane Żołtowody,

Gdzie sromotnego czynu sam ubiłem sprawce.

Klęską ich sławny Batów, popłochem Piławce,

Były tylko pogróżką wielkiego zamachu,

Który miał zwalić ogrom tego zbrodni gmachu.

Musiała upaść Polska, lecz z jey gruzów musi

Powstać gmach połączonej razem z Polską Rusi,

Ten zamiar z mieczem w ręku i z praw ludzkich księgą

Całą Sławianów myślę popierać potęgą.

Moim orężem wolność, wolność moją tarczą!

Jeśli mi w tym zawodzie lata nie wystarczą,

Których mi los przeciwny może mało liczy,

Syn mój spełnienie dzieła po mnie odziedziczy.

Богдан

Під скелі оці ходімо, сину, і сядь біля мене.

Щоб зрозумів ти мене, слухати старайся уважно.

Ходжу тисячею доріг, але завжди один шлях маю:

Польща це мій край, а свобода – моя стихія.

Знищення несправедливої влади, яка править світом,

Першим було, останнім є пожаданням Богдана.

Любов до свободи в цьому серці закипіла найперше.

Як Вітчизну любив! Як жити хотів для неї!

Це почуття я ніс у двори польських панів,

Думав у вартових свободи віднайти і взірці чеснот.

Але раптово зник чарівний сон моєї молодості,

Тепер мені пиха могутніх відкрила очі.

Сподівався я на золотий вигляд свободи, –

Що ж бачу, зляканий? – ярмо і кайдани.

А тоді вже тихцем увійшла в мої груди

Ненависть до рабства, така сильна сьогодні.

Не міг, німий, дивитися на утиски братів,

Яких під оманливим виглядом якогось божества

Пригнічує ота стоголова потвора можновладства,

І, зваблений, мусив поклонятися невидимим оковам.

Менше слухав лихо краю і не зважав на нього;

Тоді любов осолоджувала моє вигнання.

Вогнисте сонце Криму в чарівному затишку

Світило одній хвилі щастя в моєму житті.

Тугу за Вітчизною, приховану в польському серці,

Вгамовував для миру і для щастя дружини.

Але й там побачили мене очі переслідувачів,

Де серед вільного народу я жив, незалежний.

Жахливий ґвалт, від якого увесь світ здригнувся,

Вразив мене, опритомнив і долю мою вирішив.

Батіг на ґвалти і злочини став моїм символом:

Ворогів своїх я привів до такого стану,

Що мусять нині жебрати мого милосердя,

Якби захотів я забрати ще їхнє нікчемне життя.

Коли всіх людських почувань вже позбулися,

Загибелі Вітчизни власної прагнуть, нечулі;

Першими кинувши зерно її нещастя,

Живуть ще, а весь народ через них гине.

Порятунок свободи Речі Посполитої

Залежить від Карла і шведських мечів;

Йому грозить новою бурею з-під Татр Ракоцій,

І ніхто супроти такої сили не встоїть.

Тимофій

Хто ж би виявив милосердя до долі народу,

Який вкрився ганьбою і забруднився злочином,

Коли смів палко любити винуватця злочинної справи?

А хто ж би його тепер міг підтримати?

Богдан

Я, сину!

Скоро будівля тиранської влади розвалиться вщент,

Після останнього грому зісланої кари

Блисне для слов’ян свобода і зоря миру

Від Балтійського моря до Чорного.

Які переміни долі і черги нещасть

Перебув той великий народ, що нині мізерніє!

Скільки то людей, що бажають становища і скарбів,

Що зручно порушують законні ухвали влади,

Що тримають народ у рабстві, а короля – в неволі,

Є призвідцями нинішньої смутної долі краю!

Відлежавшись у затінку вдаваної покори,

Воскресили безладні сейми і вибори;

Світлі темнотою люду, сильні завдяки чварам,

Захопили і булави, і сеймові жезли.

Жахлива смерть Глинського, приниження Кміти,

Навіть замах Зборовських, вчасно відбитий,

Не знеохотили їх і охоче попхнули багатьох інших,

Застерігши їх, щоби хитріше йшли до мети.

Вони, замість того, щоб узами святої згоди

Братати, зближувати, єднати і луч йти народи,

Сильною владою зміцнювати їх, щоб колись під ними

Стати грізною великою західною державою, –

Зайняті лише виглядом власних зисків,

Воскресили в них [народах] приспану ненависть.

Найдужче їх погляд обманювали любе грабіжництво,

Гори, що сочаться медом і вином, родючі ниви,

Багатства блаженних берегів Дніпра, Бугу, Дністра.

До яких уже не вдавалися засобів і викрутів,

Аби вільних людей тих гір, полів і лісів

Цькувати, витягати до кривавих запасів,

Коли самі прагнуть куштувати солодощі,

Погвалтувавши право власності правом здобичі.

Мечі і зради мусили їм слугувати у цьому;

Посміли навіть застосувати владу святої церкви.

Покликали закон, швидкий до підступу,

Підлі задуми прикриваючи святим виглядом,

Замість того, щоб між народом ширити світло віри,

Він навчив його не вірити їхньому слову, їхньому Богові.

І ось такий закон полишили на опікування

Слов’янській молоді, надії Речі Посполитої.

З ним криваву війну всілякими підступами

Несли аж на вільні простори Запорожжя,

Посміли вторгнутися і на садиби Богдана,

Посміли – і кров’ю зухвалих залиті Жовті Води,

Де ганебного вчинку винуватця я сам убив.

Їх лихом був славний Батіг, пострахом – Пилявці, –

Все було лише погрозою великого замаху,

Який мав звалити огром цієї будівлі злочину.

Мусила впасти Польща, але з її уламків мусить

Постати будівля об’єднаної разом з Польщею України.

Той задум з мечем у руці і з книгою людських прав

Думаю підпирати усією потугою слов’ян.

Моя зброя – свобода, свобода – мій щит!

Якщо мені в моєму задумі не вистачить літ,

Яких ворожа доля, може, лічить мені мало, –

Мій син сповнення справи по мені успадкує (польськ.). – Упоряд.

Ми привели навмисно сю довгу тираду, бо вона – найцікавіший уступ в цілій драмі. Як бачимо, автор бажав тут зробити Хмельницького патріотом по свойому серцю.

Не завадить пригадати, що Заборовський ще жив у Варшаві в часі, коли там по довших приготуваннях утворилася перша патріотична польська конспірація (зимою 1819 р.) з метою відбудовання Польщі. Се було так назване «Wolne mularstwo narodowe», котре 1821 р. перемінилося на «Narodowe towarzystwo patryotyczne», що сіткою конспірації покрило всі частини давньої Польщі від Варти аж до Дніпра і швидко числило до 5000 членів.

Чи належав Заборовський до тої конспірації – сього не знаємо, але те певна річ, що думки, які він тут вкладає в уста Хмельницькому, а, власне, думка про зв’язок України з Польщею по зваленні польського магнатства, були провідними думками тих конспірацій (див. про се М. Mochnacki. Powstanie narodu polskiego w r. 1830 i 1831, wyd. 3. Berlin, 1863, t. 1, 226, 223, 251, 268, 274, t. 2, 1 – 20). Також і на Україні в ту пору почали будитися думки про федерацію, про Слов’янщину, а вірші Заборовського можуть бути доказом, що вони доходили також до декого з молодшої і поступовішої польської шляхти.

Чуючи ті батькові слова, Тимофій радується; йому робиться легше на душі: тепер він вільний від ролі кровавого месника, бо бачить перед собою вищу, гуманнішу мету. Йому здається, що його мати кличе до нього з могили:

Za ojczyznę, za ludzkość, za ludów swobody

Tym orężem walcz, godnym stań się tej nagrody!

Występni za występek, co ich tylko plami,

Znajdą karę w przepaści, w którą wpadli sami

[За Вітчизну, за людство, за свободу народів, –

Тою зброєю воюй, стань гідним тієї нагороди!

Злочинці за злочин, що їх лише плямує,

Знайдуть кару в прірві, в яку впали самі (польськ.). – Упоряд.]

Богдан посилає його до війська, а сам лягає спочити.

Третя дія. Богдан сам, він дожидає Виговського з козацьким військом, боїться його зради і просить у Бога підмоги. Він покликається на Чарнецького, Любомирського і Потоцького, котрих мав у руках і випустив на волю, на доказ, що ним не кермує особиста злість ані бажання зиску.

Jaki w Polsce pan możny, jaki świata książę

Tych skarbów, tego blasku mi nie pozazdrości,

Których ja się wyrzekam dla dobra ludzkości?

Od Tatrów aż po Kaukaz wszystkie wschodu kraje

Los, gdybym chciał mu służyć, zaraz mi poddaje.

I nie miałżebym mojej czem nasycić dumy?

Gdziekolwiek stąpię, zbrojne stają zaraz tłumy,

Służą te światu straszne, mnie powolne Hany.

A gdziekolwiekbym zwrócił buńczuk na pogany,

Wciąż by ustępowały krajów ich granice,

Drżały by mury chińskie i Persów stolice;

Indyanin mi złoto, Arab słał by perły,

Reszty ubogich krajów mógł bym wzgardzić berły.

Ja takiej sławy nie chcę, tych skarbów nie cenię,

Moją sławą – mojego kraju wybawienie,

A skarbem wolność, wolność i syn mój jedyny.

[Який в Польщі магнат, який князь світу

Тих скарбів, того блиску мені не позаздрить,

Яких я зрікаюся для добра людства?

Від Татр аж до Кавказу всі країни сходу

Моїй долі, коли б хотів їй служити, покорилися б.

То ж чи не маю чим наситити думку?

Куди б не ступив, – усюди озброєні юрми,

Служать оті страшні для світу, а мені підлеглі, хани.

А коли б повернув бунчук на поган,

Зникли б усі держав їх кордони,

Тремтіли б китайські мури і персів столиці;

Індієць – золото, араб слав би мені перли,

Решти убогих країн міг би зневажити берла.

Я такої слави не хочу, тих скарбів не ціную,

Моя слава – мого краю спасіння,

А скарб – свобода, свобода і син мій єдиний (польськ.). – Упоряд.]

Він бажає все посвятити для Вітчини.

Oto wojną domową cała Polska gore,

Śmiertelne na nią Karol zamachy wymierza.

Spierz, upadającego wspieraj Kazimierza!

Nie wahaj się kraj chroniąc od zguby ostatniey

Do związku w Tyszowicach ściągnąć ręki bratniej.

[Через власну війну вся Польща тужить,

Смертельні на неї Карл замахи готує.

Квапся, занепалого підіпри Казимира!

Не вагайся край врятувати від останньої згуби,

До союзу в Тишовцях сягнути братню руку (польськ.). – Упоряд.]

Але проте він вагається, хоче ще зачекати, і се, в розумінні автора, є його трагічна вина. Надходить Тимофій, Водович і волоське лицарство. Водович явно висловлює побоювання, щоб Виговський не зрадив їх. Військо хоче вдарити на Каменець, не дожидаючи Виговського. Богдан боронить Виговського і в промові до лицарства заохочує волохів до боротьби з можновладцями, що не тільки Україні, але й Волощині далися взнаки. Аж ось чути шум і труби – се, певно, прийшов Виговський. Усі відходять до табору.

Четверта дія. Гелена вибігає з хати зі своїми подругами, чуючи в таборі крики і стріляння і не знаючи, що се значить. Вона догадується, що се прибув Богдан з військом і хотіла привітатися з ним. Надходить Водович і оповідає їй, що Виговський зрадив Богдана, напав на табір і вирізав лицарство. Богдан і Тимофій з невеличкою рештою виперли його з табору і змусили до втеки. Гелена в розпуці біжить шукати свойого мужа, щоби з ним разом поділяти його труди і небезпеки.

П’ята дія. Богдан з рештою лицарів відступає перед напором, боронячися. Він велить покликати Тимофія і хоче ніччю тікати під Львів. Надходить Водович і оповідає йому, що Тимофій разом з Геленою, обскочений ворогами, з високої скали кинувся в Смотрич і загинув. Богдан велить Водовичеві збирати решту лицарства і тікати на Січ. Водович відходить, Богдан проголошує монолог:

Jam jednak ciebie kochał, niewdzięczny narodzie!

Ciebie chcąc dźwignąć, burzę wzruszyłem na wschodzie.

Za wolność gnębionego jarzmem niewolniczem

Strasznym się uzbroiłem na tyranów biczem.

Dla ciebie – wy mi, nieba, świadkami jesteście –

Wszystkom poświęcił, syna własnego nareszcie.

Co? Tyś dla dobra kraju tyle krwi wytoczył?

A z jegoś się obrońcą teraz nie zjednoczył?

Przed tern i twojej sławy gasnącej widziadły

Wyznaj, nie wstydź się, wyznaj, dzisiaj już upadły,

Zaślepiony, za blaskiem jakiej szedłeś gwiazdy?

Za coś te na ojczyznę sprowadził najazdy?

Głos to cię konających pyta i oskarża.

Wyznaj! Za gwałt jednego nad tobą nędzarza,

Za odmówione tobie od monarchy wsparcie

Mszcząc się, krew twoich ziomków i łzy piłeś, czarcie!

Tak śmiałeś kraj ojczysty wydać na rozboje

Tych, co sami zdradzają zaufanie twoje,

Tych, pod których dziś wreszcie przeniewierczą stalą

Ostatniej się potęgi twojej gruzy walą,

I którzy dopełnieniem tej dowodzą zbrodni,

Ile wolności, ile swobód byli godni.

[Як я тебе любив, невдячний народе!

Тебе хотів підняти – бурю зрушив на сході.

За свободу пригнобленого ярмом невольничим

Страшним озброївся на тиранів бичем.

Тобі – ви мені, небеса, свідками є –

Усе присвятив, сина власного навіть.

Що ж? Ти ж для добра краю стільки крові пролив!

А з його оборонцем тепер не з’єднався?

Перед тими привидами твоєї згаслої слави

Зізнайся, не соромся, зізнайся, нині вже впалий:

Засліплений, за блиском якої йшов зірки?

За що на Вітчизну спровадив наїзди?

То голос конаючих тебе питає і оскаржує,

Зізнайся за гвалт одного над тобою жебрака.

За відмовлену тобі монархом підтримку

У помсті кров твоїх громадян і сльози пив, чорте!

Так посмів ти рідний край видати на розбій

Тих, що самі зраджують довіру твою,

Тих, під зрадницькою сталлю яких

Останні мури могуті твоєї валяться

І які сповненням цього лиха доводять,

Якої вольності, яких свобод були варті (польськ.). – Упоряд.]

Прибігає вояк і доносить Богданові, що вороги обступили їх з усіх боків, що втека неможлива, що Водович погиб. Богдан відсилає його на становище, а сам хоче ждати смерті з рук Виговського, але сей не надходить. Трагедія кінчиться Богдановим монологом:

О zemio, tylu wrogów zniszczona najazdem,

Coś była długo światła, męstwa, cnoty gniazdem,

Upadłaś, Polsko! Władzy przemożnych poddana

Chcącego się ratować odparłaś Bohdana.

Przynajmniej, kraju srogi ale zawsze miły,

Nie odpychaj mię teraz od swojej mogiły.

Przebacz mi zbrodnie moje, jak ja tobie winę!

Ty jej ofiarą padasz, ja za wolność ginę

[О земле, знищена наїздом стількох ворогів,

Що довго була гніздом світла, лицарства, цноти,

Впала, Польще! Підлегла владі пребагатих,

Відкинула Богдана, який хотів тебе рятувати.

Принаймні, краю жорстокий, але завжди міцний,

Не відпихай мене тепер від своєї могили.

Пробач мені злочин мій, коли я тобі завинив!

Ти падаєш його жертвою, я за свободу гину (польськ.). – Упоряд.]

Автор не договорює, що сталося з Богданом, та можна догадуватися, що він сам убив себе. Як бачимо, супроти нинішніх понять композиція драми наївна, дитиняча, а ціла п’єса цікава хіба незвичайним зрозумінням характеру Богданового і запалом до свободи, в котрім можемо бачити відгомін ідей великої французької революції і Шіллерових тираножерних драм.


Примітки

Вперше надруковано у вид.: ЗНТШ. – 1898. – Т. 23-24. – Кн. 3-4. – С. 9 – 17 (Misc.), за підп: Др. Іван Франко.

Подається за першодруком.

Заборовський Тимон (1799 – 1828) – польський письменник, представник «української школи» в польській літературі. Автор поеми «Болеслав Хоробрий» (1819), трагедії «Таємниця, або Борис і Мільвіна» (1824), де відтворив події часів Київської Русі; поеми «Боян» (1822, незак.), трагедії «Богдан Хмельницький» (1823), романтичного циклу «Подільські думи» (1830).

Лишківці – йдеться про с. Личківці тепер Гусятинського району Тернопільської обл.

Пулави – тепер місто у Люблінському воеводстві Польщі.

Бібліотека Оссолінських – культурно-освітня установа, що її заснував 1817 р. польський бібліограф та історик Юзеф-Максиміліан Оссолінський (1748 – 1826).

Ролле Антоній-Юзеф (1830 – 1894) – польським та український історик, письменник, лікар. Переважну більшість своїх праць присвятив Україні (зокрема, «Нарис історії Правобережної України», 1894 – 1895).

…весною 1653 р. між шлюбом Тимоша Хмельниченка з Лупулівною й його смертю. – Хмельницький Тимофій (Тиміш) Богданович (1632 – 1653) – старший син Б. Хмельницького.

Лупулівна Роксана (Розанда; ? – 1686) – дочка молдавського господаря Василя Лупула, дружина Тимоша Хмельницького (з 1652), по його смерті (1653) перебувала в Чигирині, потім жила у своєму маєткові – м. Рашкові на Поділлі, наданому їй Б. Хмельницьким, з 1666 р. – у Молдавії.

…смерть самого Хмельницького… – Б.Хмельницький помер 27 липня (6 серпня) 1657 р. в Чигирині.

Виговський Іван (? – 1664) – гетьман України (1657 – 1658), переднім найближчий сподвижник Б. Хмельницького.

Волощина – назва Молдавського князівства в староукраїнських писемних пам’ятках, поетичній творчості та мовній практиці українців у минулому.

Чарнецький Стефан (1599 – 1665) – один з польських полководців XVII ст.

Карлтут поет безумовно мав на увазі Карла 10-го Густава (1622 – 1660), сучасника Б. Хмельницького, а не Карла 12-го, як помилково прокоментовано у виданні 2010 р.

Вавель – королівський замок у Кракові.

Ваза (Vasa) – династія, яка панувала у Швеції упродовж 1523 – 1654 рр., у Польщі – 1583 – 1668 рр.; чоловіча лінія згасла на Яні II Казимирі. Тут йдеться про польського короля Яна II Казимира.

Ракоцій – Ракоці Д’єрдь II (Ракоці Юрій; 1621 – 1660), князь Трансільванії (з 1648 р.), був претендентом на польський престол.

Глинський – можливо, йдеться про Глинського Михайла (бл. 1470 – 1534) – литовсько-руського князя, який утік до Москви. Ув’язнений за обвинуваченням у зраді на користь Литви (1514 – 1526, 1534), помер у в’язниці.

Кміта Петро (бл. 1477 – 1553) – великий коронний маршалок, воєвода краківський (з 1536 р.), прихильник Бони, меценат науки.

Зборовський Самійло (Самуель; ? – 1584) – польський військовий діяч, дипломат, письменник; учасник походів Стефана Баторія. 1582 р. перебував з дипломатичною місією на Запорозькій Січі. Страчений у Кракові за звинуваченням у змові проти короля.

Жовті Води – болотяні верхів’я р. Жовтої, притоки Інгульця. 19 (29) квітня – 6 (16) травня поблизу Жовтих Вод відбулася перша битва козацького війська Б. Хмельницького за підтримки татар над польськими військами С. Потоцького і Я. Шемберка, що сприяла розгортанню Хмельниччини.

Батіг – село на р. Бог у Вінницькій обл. 2 червня 1652 р. Б. Хмельницький у союзі з татарами розбив польське військо під командуванням гетьмана М. Калиновського, унаслідок чого Білоцерківська угода втратила значення, і козацькі війська зайняли Брацлавщину.

Пилявці – тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької області. У вересні 1648 р. під м. Пилявцями на р. Ікві відбулася битва повстанського війська на чолі з Б. Хмельницьким із польсько-шляхетською армією, яка зазнала повного розгрому.

…перша патріотична польська конспірація – Йдеться про таємну масонську організацію «Національне масонство» (1819 – 1820), яка поставила собі за мету «піднесення національного духу поляків». Головний терен діяльності організації –Познанщина і Литва. Припинила існування у зв’язку з організацією Національною патріотичного товариства, до якого ввійшли найактивніші діячі «Національного масонства».

«Narodowe towarzystwo patryotyczne» – таємна польська визвольна організація, Національне патріотичне товариство (1821 – 1826). За мету ставила захист конституційних свобод у Королівстві Польському від посягань російського царизму.

Мохнацький (Mochnacki) Маурицій (1803 або 1804 – 1834) – польський літературознавець, публіцист, політичний діяч.

Любомирський Єжи-Себастіян (1616 – 1667) – коронний гетьман польний (з 1657 р.), воював зі шведами, козаками, росіянами, противник реформ.

Потоцький Микола (1594 – 1651) – польський магнат і полководець, брацлавський воєвода, каштелян краківський, польний (з 1637 р.) і великий коронний (з 1646 р.) гетьман. Його війська розгромив під Корсунем Б. Хмельницький і видав кримському ханові (1648). Воював під Берестечком, учасник Білоцерківської угоди (1651).

Казимир – Ян II Казимир (1609 – 1672), польський король (1648 – 1668), з династії Ваза, син Сигізмунда III. Воював з козаками (Хмельниччина, Руїна), очолював польські війська у битвах під Зборовом (1649), Берестечком (1651), Жванцем (1653), провадив війни з Московією (1654 – 1667) і Швецією (так званий Потоп, 1655 – 1660); уклав Андрусівське перемир’я з Московією (1667), 1668 р. зрікся престолу і виїхав до Франції.

Тишовці – містечко у Польщі, у Люблінському воєводстві. 1655 р. у Тишовцях утворено так звану Тишовецьку (Тишовську) конфедерацію між польською шляхтою і військом (з ініціативи коронних польних гетьманів С.-Р. Потоцького і С. Лянцкоронського) проти шведів. Ця конфедерація об’єднала польський народ у боротьбі проти шведської інтервенції.

… відгомін ідей великої французької революції… – Йдеться про буржуазно-демократичну революцію 1789 – 1794 рр. у Франції.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 84 – 97.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 39

Модифіковано : 20.02.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.