Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині / 9. Панщина й русини

Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині

9. Панщина й русини

Іван Франко

Ми пройшли довгу й важку дорогу, показали долю селянина-хлібороба на нашій землі від давніх часів, показали початки й зріст, розвій, переміни й кінець панщини. Ми старалися якнайменше говорити від себе, бо не о наші думки і чуття тут ходить. Ми хотіли, аби наші селяни раз знали свою долю з давніх-давен, аби знали, відки їх батькам і дідам вітер віяв у очі, а відки грозить віяти ще їх дітям і внукам. А хто знає небезпеку, той мусить думати про те, як від неї охоронитися.

Свою трохи предовгу розмову я хотів би закінчити кількома словами про долю руської народності під панщиною і по її знесенні, бо се, думаю, найліпше пояснить, для чого русини з усіх народів Австрії найбільше мають причини святочно обходити пам’ятку знесення панщини в 1848 р. і шанувати пам’ять Йосифа II, що перший перед 108 літами попробував був зробити се.

Певна річ, панщина не була якимсь народним руським лихом, що гнобило самих тільки русинів. Панщина була загальним хлопським лихом; від неї терпів однаково хлоп-русин, і хлоп-поляк, і хлоп-чех, і хлоп-німець. Та для нас, русинів, вона була подвійним лихом – і громадським (суспільним), і національним. Ми, русини, особливо в Галичині, здавен-давна були хлопська нація. Майже все, що піднеслося понад хлопа, – чи то шляхта, чи міщани, – все те за польських часів зробилося поляком; за Австрії зразу німцем, а пізніше знов поляком. При руській мові, при руській народності лишалися тільки прості чорні хлопи і вбогі та маловчені сільські священики. Вищі духовні, єпископи та каноніки говорили й писали по-польськи або по-латині.

Цікава річ, що в перших 50 літах австрійського панування польська мова серед галицького духовенства, навіть по менших містах і по селах, була розширена далеко більше, ніж за часів Польської держави. Так само й ті міщанські родини, що в початку австрійського панування ще були лишилися при рущині, до 1820 року майже зовсім спольщилися. Багато з тих спольщених русинів, особливо молодших, успіло перейнятися й польськими патріотичними думками, багато їх ходило до повстання 1830 року і пізніше гнило по криміналах за таємні зв’язки в цілі відбудування Польщі на руській землі. Коло 1830 року могли собі поляки сміло думати, що в Галичині нема ніякої Русі, що тут тільки один «народ» – польський, гноблений німцями.

Та швидко природний розвій історії мусив навернути їх ні інші думки.

Австрійський уряд, діставши під свою власть Галичину, швидко мусив побачити, що се не чисто польський край, що тут обік поляків жиють також русини. Правда, перші австрійські урядники, що порядкували галицькі справи, небагато вміли написати до Відня про русинів. Але знайшовся у Відні один руський священик Іван Гудз, що жив там як приватний учитель у якогось пана, і сей, порозумівшися з львівським руським єпископом Львом Шептицьким і його офіціалом о. Левінським, узявся бути посередником між русинами і цісарським двором. Зараз у марті 1774 р. подав Гудз від Шептицького до цісаревої протест проти того, аби монахи-василіани не підлягали єпископській зверхності. Д[ня] 17 і 27 липня 1774 р. той сам Гудз подає знов від Шептицького дві скарги на те, що польське духовенство перетягає багатших і здатніших русинів на латинський обряд.

Марія-Тереза полагодила ті справи згідно з просьбою Гудза і рівночасно, зацікавившися долею русинів задумала зробити початок для вищої освіти руського духовенства і веліла від осені 1774 р. помістити двох руських учеників у закладі св. Варвари у Відні, де мали побирати вищі науки, потрібні для духовного стану. З початком 1795 р. вона веліла покликати о. Гудза до себе, розмовляла з ним досить довго про стан русинів і обіцяла опікуватися ними й дальше [М. Harasiewicz. Annales ecclesiae Ruthenae. Leopoli, 1862, стор. 557 – 569].

В тім огляді якнайгарячіше підпирав цісареву її син Йосиф, що вже 1773 р. перший раз переїхав був здовж усю Галичину і мав нагоду переконатися наочно про життя руського народу й духовенства. Правда, просьба, подана Гудзом д[ня] 19 серпня 1775 р., аби цісарева обік польського закладу для виховання шляхетських синів у світських науках заснувала такий заклад і для руської молодежі, аби та могла приспособлятися до урядів і загалом на світлих горожан, лишилася не сповнена, але зате число вихованців у духовнім закладі св. Варвари із двох побільшено на 14. І треба сказати, що з сього закладу справді вийшло немало вчених і світлих русинів, що перші поклали підвалини для кращого розвою нашої народності [M. Harasiewicz, там же, стор. 572].

Цісар Йосиф II забажав не тільки вести далі, але й розширити діло своєї матері, і надворним декретом із 30 червня 1783 р. велів заснувати генеральну семінарію для виховування духовних греко-католицького обряду. Сю семінарію отворено д[ня] 1 падолиста того самого року, на другий рік до неї перенесено тих 14 студентів, що виховувалися в Відні у св. Варвари, а в 1785 р. сюди перейшли також кандидати з Угорщини. І коли досі в тих закладах усього вчили по-латині, а бідні студенти, не маючи книжок, мусили переписувати собі виклади професорів, наказав цісар Йосиф рескриптом із 5 січня 1786 р. вчити пасторальної теології, катехізування та. проповідей «рідною мовою», бо «стільки тим способом можна буде зарадити бракові вчителів, котрі би різним народностям могли ті науки викладати на їх рідній мові. А д[ня] 27 липня 1786 р. писав цісар Йосиф іще раз губернаторові, аби той поручив дирекції семінарії пильнувати кандидатів, аби вчилися катехізувати, говорити проповіді і писати в своїй народній і то в людовій мові і аби професори перепитували їх деколи по-латині, але також сею народною мовою» [М. Harasiewicz. Annales ecclesiae Ruthenae. Leopoli, 1862, стор. 617, 619, 620].

Се перший раз по довгих століттях могучий монарх не тільки допустив руську, людову мову до викладів у вищій школі, але сам упімнувся о її заведенні, сам наказав її уживання. І сей монарх був німець, та й то ще такий, котрому приписувано охоту й намір викоренити всі народності в Австрії, окрім німецької, поробити всіх німцями! З сих декретів бачимо тільки одно: цісареві Йосифові не ходило, о знімечення всіх народів, а поперед усього о просвіту та піднесення темних, і він розумів се добре, щодо сеї цілі найпростіше провадить наука на рідній людовій мові.

Та, на жаль, самі вчені тодішні русини не розуміли сього. Вони виховувалися, говорили й думали по-польськи, в урядових справах говорили й писали по-латині або по-німецьки, а руськими буквами знали друковані тільки церковні книги. Мову простого люду, підданих вони розуміли і вживали інколи в розмові з тими людьми, але їм у голові не містилося, аби можна було тою мовою говорити про вчені речі та писати книжки. І вони, сповняючи розказ цісаря, почали вживати в викладах старої, церковної мови, так само мертвої, як латинська. Тому-то й не диво, що ся постанова цісаря Йосифа II не принесла великого хісна руській народності.

Не принесли його й заведені Йосифом II у 1787 році руські виклади на філософічнім і богословськім виділі Львівського університету. Професори (Лодій, Земанчик – з Угорщини, інші галичани) не знали людової мови і намагалися викладати то по-російськи, то по-церковному, а ученики не розуміли тої мови і самі просили, аби їм викладано по-польськи. В 1804 р. ті руські виклади на філософії були знесені, а на теології хоч велися ще кілька літ, то будили між студентами радше обридження, ніж любов до рущини [L. Finkel. Historya uniwersytetu Lwowskiego do r. 1869, Lwów, 1894, стор. 85 – 95].

От так-то вийшло, що поляки, кричачи на всю Європу про те, що австрійський уряд силкується їх онімечувати, самі рівночасно ополячували русинів, а в 1816 р. добилися навіть того, що уряд вигнав руську мову з народних шкіл Східної Галичини і запровадив натомість польську [M. Harasiewicz, вказана книга, стор. 994, 997 – 1008, 1009, і далі]. Руський хлоп міг відтепер, оплативши кошти німецької школи в місті та польської в селі, закладати собі ще й свою руську дяківку, де хотів, і власним коштом.

Та русини не впали духом, і власне від тої хвилі глибокого впадку починаються зразу маленькі, а чимдалі все сміліші проби рятунку та піддвигнення руської народності. За почином руського каноніка Івана Могильницького і за дозволом митрополита львівського Михайла Левицького зав’язалося в тім самім 1816 році попівське товариство для ширення віри й моральності при помочі друкованих книжок серед руського народу. Правда, за наказом згори се товариство не вийшло в життя, але Могильницький, Левицький, Снігурський і інші його члени не покидали відтепер праці. Заходом Левицького й Могильницького удалося переконати уряд, що руська мова повинна бути допущена до народної школи. Снігурський, ставши єпископом у Перемишлі, заложив власним коштом школу для дяків.

Почали помалу друкуватися й руські книжки, хоч усе ще й мертвою, церковною мовою, поки нарешті, йдучи за почином поляка Ходаковського, словака Коллара, серба Караджича та українців Цертелєва й Максимовича , галичани не звернули уваги на пісні й оповідання свого рідного народу. Вже коло 1820 р. дехто з русинів почав записувати ті пісні, а назбиравши досить таких записок, поляк Залеський, урядник при Львівськім намісництві і пізніший губернатор, видав 1833 р. спору книгу «Pieśni polskie i ruskie». Ся книга була перша ластівка нашого народного пробудження. Аж із неї письменні русини переконалися, що й у них в устах отсього простого хлопа-панщизняка живуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів.

Відтепер молодші руські попи й поповичі кидаються по селах збирати й списувати хлопські пісні, прислухуються ближче хлопській мові, хлопським оповіданням, учаться докладніше руської історії, починають глибше заглядати в душу свого народу, робляться його свідомими синами, робляться борцями за його відродження. Йосиф Левицький, Лозинський, а з молодших головно три: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагилевич – ось ті перші борці нашої народної свідомості. За ними пішли їх молодші товариші Микола Устиянович, Рудольф Мох, Антін Могильницький, Йосафат Кобринський. Нові збірки народних пісень видавали Лозинський (Ruskoje wesile), Головацький та Шашкевич (у «Русалці Дністровій») і поляк Жегота Паулі; приповідки збирали Петрушевич, Мінчакевич і Ількевич (сей остатній зібрав також досить багату збірку пісень та людових вірувань), загадки – Іван Головацький (видав пізніше в «Вішку», 1847 р.); граматики руської мови писали Левицький, Лозинський, Вагилевич, Головацький; Кобринський видав красну книжечку «Спосіб борзо виучити читати» 1841 р. Та головне те, що талановитіші між тими людьми почали на взір народних пісень складати свої власні і в них висказувати новіші думки, загрівати своїх товаришів до нового бою, про який хлопські пісні не знали нічого. Між тими новими співаками займає перше місце Маркіян Шашкевич, справедливо названий батьком нового, народного галицько-руського письменства.

Про життя та писання Маркіяна Шашкевича писано вже досить багато, то я й не буду розповідати ширше ані про нього, ані про його товаришів, та скажу тільки дещо найважніше. Всі ті, хто знав особисто Шашкевича і пам’ятав ті часи, коли появилися його писання – чи то друком, чи в відписах, – стверджують згідно, що вони робили дуже велике враження, були немов блискавка серед темної ночі. Ми, нині читаючи немногі Шашкевичеві писання, не дуже розуміємо той запал, із яким говорять про них тогочасні русини. Але треба взяти на увагу тодішні відносини, то побачимо, що Шашкевич обік гарної людової мови, щирого та сердечного тону мав у своїх писаннях іще щось, чим мусив подобатися і чого не було у жадного з його товаришів. Він мав відвагу й дар висловити досить виразно, а бодай для тогочасних прибитих русинів досить зрозуміло все те, що їх боліло, чого вони бажали і чого надіялися. Він знав ту тугу, ту зневіру, яка тоді мусила нападати кождого русина і чорною хмарою застелювати перед ним небо, і він проклинав її:

Мені говорила:

Чудуєшся, побратиме,

Де ся доля діла?

Твоя доля, то я була,

Я тя не минаю;

Вкривалам тя чорнов мракой,

І тепер вкриваю.

І над гробом твоїм мраки,

Ще мої потиснуть».

От надія! Таку долю

Най то громи тріснуть!

Та він не гнувся під вагою тої долі. Він чув гордим, гарячим серцем те, що писав у листі до свого друга М. Козаневича:

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!

Дозволь, в той сумний тин

Най свободоньки сонечко заблисне –

Ти не неволі син!

І се не було в нього пусте слово. Він відчував, відкн плила неволя цілого руського народу в Галичині, і різко вказав се у двох своїх творах. Простий народ стогнав під ярмом панщини – і Шашкевич у своїм оповіданні «Олена» показує нам ось яку річ. Багатий господар справляє весілля. Свахи саджають у піч коровай, молодіж танцює, аж ось приходить дружба Василь, зажурений, і оповідає батькові молодої, що він із Семеном був у Добровничах у пана старостича просити його на весілля. Старостич ізразу нахмарився, потім удавав веселого, обдарував Семена і обіцяв бути на весіллі, але коли оба парубки вийшли з двору, він закликав Семена назад до себе, а Василь вернув сам. Ми не знаємо, що там говорив старостич із Семеном, але, мабуть, щось не дуже приємне, бо Семен, вирвавшися з двору, вже не вертав до своєї молодої, але побіг у поблизький ліс до опришків. Опришки під проводом Медведюка та Бойчука лагодяться напасти на замок пана старостича, та довідавшися, що сей вибирається на Семенове весілля, діляться на дві купи: одна нападає на замок, грабить і підпалює його, а друга з ватажком засідає в ліску на пана старостича. Сей недармо їздив на весілля. Він ухопив молоду і власне вертав із нею, коли опришки напали його, відібрали Олену, а самого вбили.

Шашкевич оповідає, очевидно, про старі польські часи; розбійник Бойчук був дійсно і нападав на панів та різав їх немилосердно коло 1750 року. Але, читаючи Шашкевичеве оповідання, люди перед 1848 роком дуже добре мусили розуміти, що й на їх очах діється не одно подібне, бо ані панська самоволя та збиткування над людьми, ані розбійницькі напади не минулися ще були й за часів Шашкевича.

Коли простого, темного селянина тисла панщина і він тікав від неї в крайнім разі в опришки, то освічений, свідомий русин бачив над собою загрозу спольщення. Його тисла Польща своєю історією, своїм панством і маєтками, своєю вищою цивілізацією, а в остатніх часах навіть своїми революційними думками, на котрі ловилося немало гарячішої руської молодежі. Потребу боронитися від сього натиску відчули русини ще перед Шашкевичем. У 1831 році написав якийсь русин у Відні, – кажуть, що пізніший митрополит Литвинович – по-польськи пісеньку, повну ненависті до польського повстання; вона зачиналася словами: «Kto Lach, ma strach»…)

По упадку повстання, як уже показано вище, кинулися поляки кликати руського хлопа та руських інтелігентів до нового повстання – вже не проти москаля, але проти німця, і нібито виступали за знесення панщини. Деякі з них, як Ценглевич, Попель, Горошкевич, не цуралися й руської мови і складали революційні пісні, аби ними загріти русинів для своїх цілей. Отже, Шашкевич покористувався нотою одної такої пісні і зложив свою пісню, в котрій кликав русинів до бою з поляками і віщував полякам, що на руській землі будуть побиті. Та він не важився ще висказувати свої думки зовсім просто, але прибрав їх у легеньку історичну заслону. Нібито його пісня відноситься до р. 1139, коли русини під Галичем побили польського короля Болеслава Кривоустого. Але кождий тодішній русин мусив добре зрозуміти, до чого то воно відноситься, коли читав або співав ось які слова:

Гей, кто русин, підлітайте

Соколами на врага!

Жваво в танець! Заспівайте

Піснь веселу: гура-га!

Піснь веселу: гура-га!

Побарися, облак тьмистий,

Ще годинку, ще постій!

Тобі прийде розповісти

Славний руський з ляхом бій!

Гей, хто русин, за ратище!

В кріпкі руки меч ясний!

Шпарка стріла най засвище:

Гордий ляше, день не твій!

Гордий ляше, день не твій!

[Пісня, що була взірцем отсього Шашкевичевого твору, була зложена в часі польського повстання на Волині 1831 р. і співалася в полку Ружицького. Вона появилася друком уперве в додатку до споминів Ружицького, виданих 1832 р., п[ід] з[аголовком] «Powstanie na Wołyniu czyli pamiętnik pułku jazdy wołyńskiej uformowanego w czasie wojny narodowej polskiej przeciw despotyzmowi tronu rosyjskiego 1831 roku, pisany przez dowódcę tegoż pułku Karola Różyckiego». Bourges, 1832. Цілу книжечку передрукував Вротновський у своїй книжці «Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie». Lipsk, 1875, стор. 274 – 389. Пісня, що зачинається словами: «Гей козаче, в ім’я бога», передрукована тут також на стор. 320-321]

В Шашкевичевих словах тодішні русини віднаходили свою надію, свою силу, свою людську та народну гідність, і для того він був такий милий для них.

Та такі русини, що в тих часах так, як Шашкевич, вибігали думкою в світ свободи і думали про розірвання кайданів, були як люди, що б’ються головою о мур в’язниці. Всі на них гляділи косо: і шляхта, й уряд, і своя зверхність. Усі боялися клопотів і старалися придушити таких людей. Шашкевич, набідувавшися в школах, швидко вмер бідним сільським попом; Вагилевича довели його власті до того, що врешті покинув і попівство, і руський обряд і перейшов на протестантизм; інші замовкли, а ще інші почали знов хилитися на польський бік.

Та настав 1848 рік, і разом віджили пригноблені русини. Чим було для сільського народу знесення панщини, тим для освічених русинів було надання конституції і свободи друку. Пригноблені та знеохочені досі товариші й наступники Шашкевича підняли голови, набрали духу. Як члени вільного, хоч і бідного та темного народу, вони почули себе досить сильними на те, аби вистояти в боротьбі з поляками, котрі у Східній Галичині властиво не мали за собою ніякого народу і тільки силкувалися ловити його собі всякими штуками та брехнями.

В перших днях мая 1848 року зав’язалося у Львові під проводом єпископа Яхимовича, каноніка Куземського та М. Малиновського і світських учених людей Борисикевича й Леонтовича перше руське товариство політичне Руська рада народна, котре 10 мая прийняло, а 15 мая, в сам перший день, вільний від панщини, оголосило в першім числі першої руської газети «Зорі галицької» свою програму. Ось якими словами відзивалася та рада до русинів цілого краю:

«Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю галицьку замешкує. Той народ був колись самодільний, рівнявся в славі найможнішим народам Європи, мав свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів; одним словом, був у добробуті, заможним і сильним».

І дальше, згадавши про нещастя, які впали на Русь, про відступство панів і про занепад мови та народності руської, рада вказує на надання конституції і ось якими словами відзивається до русинів:

«Браття! Сини так великої руської родини! Мали би-сьмо самі одні позістати і надалі в тім нещаснім замертвінні? Ні! Пробудився вже й наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте ж, браття, вставайте з довгого сну вашого, бо вже час! Встаньте, але не до звади і незгоди! Но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи. Пожиткуймо з тої спосібності, аби-сьмо не покрилися ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любові і згоді. Будьмо тим, чим бути можемо і повинні-сьмо, будьмо народом!»

Для свого ділання Рада народна визначує ось які три точки:

«1. Першим нашим завданням буде заховати віру і поставити обряд наш і права церкви і священиків наших нарівні з правами других обрядів.

2. Розвивати і підносити народність нашу у всіх її частях видосконаленням язика нашого, запровадженням його в школах нижчих і вищих, видаванням письм часових, утримуванням кореспонденцій з письменниками так нашими, як іншими, до щепу слов’янського належними, розширенням добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним старанням впровадити і… поставити язик наш на рівні з іншими в урядах публічних.

3. Будемо чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого і шукати поправи биту нашого на конституційній дорозі, а права наші від усякої напасті і оскорбления стало і сильно хоронити».

Отсі думки сталися підвалиною цілого дальшого розвою Галицької Русі. Перший раз тут заговорили русини прилюдно й свобідно про те, що досі тільки найрозумніші тихцем думали або шептали; перший раз висказали самі про себе, хто вони й чого хочуть. І хоч висказали не все докладно і не дуже сміло, то все-таки основа їх тодішньої програми й нині ще не змінилася. Не диво, що та програма мала за собою відразу всіх галицьких русинів і покликала всіх здібніших до гарячої праці. Можна сказати, що в 1848 році зроблено широкий розмах у всіх напрямах народного життя, і коли би через неприязні обставини та через власну вину русинів не було скінчилося на тім розмаху, то були б ми нині не там стояли, де стоїмо тепер.

Пригадаємо тут лише головні вчинки тодішніх русинів. За приміром Головної руської ради у Львові позав’язувалися швидко подібні товариства по інших окружних містах Галичини для піддержування політичного життя по селах і місточках. Микола Синевідський заснував у Коломиї першу повітову бібліотеку, аби околичні русини могли читати та розвиватися. Іван Озаркевич, також у Коломиї, устроїв перший руський аматорський театр і виставив на сцені «» Котляревського та деякі інші драматичні твори. За прикладом Коломиї почали русини у Львові й Перемишлі також устроювати драматичні вистави, котрі багато причинювалися до пробудження руського духу.

В Станіславові за почином о. Григорія Шашкевича, брата Маркіянового, тоді пароха в Угринові, скликали русини на 3 (15) мая перше віче, сполучене з народним фестином. Такі віча в 1848 році були ще в Жовкві, Стрию, Дрогобичі, Тернополі, а ряд їх закінчило величезне руське віче у Львові д[ня] 3(15) мая 1849 року в першу річницю знесення панщини.

Нема що мовити, уряд прихильно дивився на ті заходи русинів. Вони були йому на руку, бо заступали дорогу революційним змаганням поляків. Аби розбити поляків і підкопати значення Ради народової, Стадіон пробував завести обивательську раду при губернії, так званий байрат, до котрого покликав кількох видних поляків, а також і русинів, у тім числі й єпископа Яхимовича. На засіданнях того байрату обговорювано, між іншим, справу сільських шкіл, і Яхимович підняв голос у обороні руської народності в школах людових [«Gazeta Lwowska», 1848 г., п. 57, dodatek: Protokół narad Bajratu o szkołach ludowych]. Поляки дуже були лихі за се на русинів і на Стадіонів байрат і зложили навіть пісню, що починалася словами:

Błogosławiony, co na zgubę światu

Nie dał się nigdy wciągnąć do Bajratu,

Ani też kiedy ku ojczyzny zdradzie

Zasiadał krzesło w Swiętojurskiej radzie.

В маю 1848 р. був у Празі перший слов’янський з’їзд. Руська рада вислала туди також кількох своїх делегатів, аби перед ширшим слов’янським світом заступали руську справу. Та тут поляки поводилися з русинами дуже солоденько, зав’язали спільно з ними польсько-руську секцію і заключили навіть на письмі угоду, з котрої тут подаю головні точки:

«Відповідно до людності польської або руської в кождім окрузі, – читаємо в тій угоді, – має бути польська або руська мова урядовою. Всі уряди громадські та міські мають уживати тої мови, якою говорить більшість людності. Кождому мешканцеві краю вільно в зносинах із властями уживати мови польської або руської, і власть має йому відповідати тою самою мовою. Кождий горожанин краю без різниці народності має право бути урядником; при урядах невиборних повинні народності бути відповідно заступлені. В околицях, де людність мішана, урядник мусить посідати обі мови. В громадах мають школи вестися мовою тої народності, яка має більшість, але меншість має право держати школу для своєї народності.

В цілім краю в третьому нормальному класі має бути в руських школах викладова мова польська, а в польських – руська; гімназії будуть окремі для польської народності, а окремі для руської і будуть засновуватися в міру того, як буде горнутися до науки молодіж одної або другої народності; в кождій гімназії буде викладатися література обох мов. На університетах буде вільно викладати обома мовами. Признання потреби й час поділу Галичини на два окремі округи адміністраційні лишається законодавчому сеймові» [Див.: Stenograficzne sprawozdania z posiedzeń sejmu galicyjskiego, rok 1869, posiedzenie z dnia 27 października (промова Лаврівського), а також брошуру: Kwestya ruska. Lwów, 1876, стор. 85 – 86].

Отсе і ще чимало дечого обіцювали поляки русинам у Празі, аби показати іншим слов’янам, які-то вони щедрі та справедливі. А тим часом у краю все аж кипіло проти русинів; польські газети кидали на них найдикіші брехні, підбурювали й без того розгарячковану людність до ненависті проти них, називали їх не інакше, як «Swiętojurcami» (від львівської церкви св. Юра, при котрій жив руський митрополит і інші проповідники руського народу, єпископ Яхимович, Куземський, Малиновський, Петрушевич), або навіть «piekłojurcami», відмовляли руській народності права до самостійного розвою, а руську мову називали відміною польської.

Не чуючи себе безпечними по містах, а особливо бачачи, що поляки всюди позаводили собі гвардії народові, муштруються, рисують плани – зовсім немов до війни лагодяться і з мадярами знюхуються, – русини за почином Куземського та Борисикевича почали й собі заводити руські народні гвардії. Руські посли у Відні піднесли думку поділу Галичини на польську і руську. Народ у краю радо прийняв ту думку і почав посилати до Відня петиції з підписами, котрих швидко набралося звиш 100 000. Аби заявити, що русини й на полі духового життя чуються в силі до пожиточної праці, руські проводирі скликали на д[ня] 19 жовтня до Львова перший з’їзд руських учених, котрий відбув кілька засідань і ухвалив, між іншим, заснування першого руського просвітнього товариства Галицько-руської матиці.

В комісії, вибраній державним сеймом у Відні для уложения конституції, була довга й завзята боротьба в справі поділу Галичини і прав руської народності. Проти русинів виступив Земялковський.

«Я належу до польської народності, – говорив він, – але коли винайдено й руську народність, то мушу сказати, що й я русин, і то найчистішої крові (?), якого, може, другого й не знайдете в Галичині. До марта 1848 р. був русином, хто був грецької, а поляком, хто польської релігії. В одній сім’ї був один русин, другий поляк. Хто викликав те роздвоєння, не треба згадувати, але се роздвоєння релігійне, а не національне».

На се відповів Яхимович, виказуючи, що русини мають свою окрему історію, окрему мову, окреме письмо:

«Географічне положення та національні різниці між поляками й русинами промовляють за поділом Галичини; вона занадто довга, аби нею відповідно завідувати. У поляків і русинів неоднакова мова, не однакове письмо; охорона руської мови в школах і урядах домагається поділу» [A. Springer. Protokolle des Verfassungsausschlusses im Oesterreichischen Reichstage 1848 – 1849. Leipzig, 1885, стор. 20, 24-25].

В обороні прав руської народності промовляв знаменито чех Рігер. Приведу тут бодай важніші місця з його промови:

«Я люблю поляків так само, як люблю чехів, бо ми браття; але признаю русинів за самостійну народність. Я знаю Галичину з власного огляду, знаю її письменство і говорю тут зовсім безсторонньо. Три мільйони русинів жиють у Галичині, 13 мільйонів – у Росії. Мої панове, 16-мільйоновий народ не пропаде, чи ви відділите його від Галичини, чи ні. Такого народу не затаїте, шасть-прасть не змажете з карти. Свобода слова додасть ваги руському елементові. Його література надихана свободою, розтопить тверду кригу російського самодержав’я. Се буде та Архімедова шруба, що розвалить те темне царство, відриваючи від нього мільйони закріпощених російських русинів.

Шануйте національне змагання того народу, покликаного до самостійного життя, а переслідуваного досі й поляками й москалями, хоч би се для вас, поляків, духових панів у краї, було й як неприємно. Минув той час, коли освічені верстви надавали свій національний характер цілій масі народу. Ви знаєте, яке ненависне значення придає русин назві «лях», знаєте, певно, й кроваві докази на те в вашій недавній історії (різня в Горожані).

Уступки, які ви робите русинам для науки катехізму і для сільських шкіл, зовсім замалі. На слов’янськім з’їзді в Празі поляки ще найліпше порозумілися з русинами. Дуже б мені було жаль, якби мої щирі слова пройшли марно, якби русинам тут не дано більших уступок. Коли русинам не поможеться тут, то вони зуміють обернутися деінде, і пам’ятайте, мої панове, се вийде на шкоду не тільки польському елементові, не тільки Австрії, але також справі свободи» [A. Springer, там же, стор. 30 – 32].

Швидко мине 50 літ від тої хвилі, коли були сказані ті слова. Рігер жиє ще, і дай боже йому жити ще много літ, хоча ніде правди діти, часи змінилися і він змінився не в однім погляді. Та які ж пророцькі були тоді його слова! Якби то нині стояла Галичина, як далеко пішли б були наперед і польські, і руські народні справи, просвіта, свідомість народна, якби в 1848 р. поляки були послухали його ради.

Конституція, уложена сею комісією, була корисна для русинів. Правда, право вибору не було загальне, а обмежене лише на тих, хто платив щонайменше 5 р. мк. безпосереднього податку; але зате не було палати панів ані курій виборчих. Рада державна мала складатися з двох палат: з палати народів і з палати країв. До палати народів мали вибирати послів безпосередньо в кождім краю, а до палати країв мали висилати своїх делегатів сейми крайові та сейми окружні. В краях мали бути так само без курій вибирані сейми крайові, а надто більші краї поділено на округи (Галичину на 10) з можливим узглядненням національних границь; у тих округах мали відбуватися свої окружні сейми, і вони мали право висилати також по двох делегатів до ради державної [A. Springer, там же, стор. 370, 373, 375, 377]. Нема сумніву, що коли би ся конституція була ввійшла в життя, вона була би для русинів дуже корисна, бо вони у всіх східногалицьких округах були би мали більшість.

Та ба, уряд не допустив сеї конституції до ухвали державного сейму, але д[ня] 4 марта 1849 року оголосив свою власну, так звану «октройовану», тобто накинену конституцію, а 7 марта розв’язав сейм. Ся накинена конституція не в смак була чехам, і вони спротивилися їй так, що вона також не ввійшла в життя. Від 1850 р. уряд узявся ще раз кермувати Австрією без конституції, поки не допровадив державу до великих нещасть і страт. Та про се не місце тут розповідати. Вернемо до русинів.

Відносини якийсь час сприяли русинам. В 1849 р. заведено руську мову як обов’язкову не тільки в народних школах, але і в гімназіях, а для підготування професорів установлено кафедру руської мови на Львівськім університеті. Сю кафедру обняв товариш Шашкевича Яків Головацький. Для повідомлювання загалу русинів про те, що робить і задумує робити правительство, засновано у Львові урядову руську газету «Галичо-руський вісник», а на її редактора покликано найздібнішого тоді руського письменника Миколу Устияновича. Додаймо до того, що в бурях 1848 і 1849 року галицьким русинам прийшлося зблизитися потроху з угорськими русинами й з буковинськими, що на театрах виставлювано переважно твори українських письменників Котляревського, Писаревського та Квітки, – то побачимо, що розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя в тім часі був дуже добрий, що пізнішим поколінням майже на кождім кроці приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в 1848 році.

На жаль, у русинів не стало сили, вмілості та єдності, аби відповідно піддержувати всю роботу, розпочинану на стількох різних полях. Треба було пройти довгу та тяжку школу втрат, пустих сварів, сумнівів та недбалості, треба було аж через гіркі помилки доходити до розуму, сягати глибше в народ, фундувати будинок народного життя не на піску урядової ані панської ласки, а на скалі власного свідомого, освіченого та зорганізованого народу.


Примітки

Василіани – ченці уніатського ордену, заснованого на західноукраїнських і західнобілоруських землях після Брестської церковної унії 1596 р.

Могильницький Іван (1777 – 1831) – український культурно-освітній та церковний діяч. Автор першої в Галичині (1829) граматики української мови, упорядник хрестоматії української літератури (в рукопису).

Левицький Михайло (1774 – 1858) – уніатський церковний діяч у Галичині, перемишльський єпископ 1813 – 1815 рр., у 1815 – 1858 рр. львівський митрополит.

Снігурський Іван (1784 – 1847) – єпископ перемишльський з 1818 р., громадський діяч, філантроп і меценат.

Доленга-Ходаковський Зоріан – літературний псевдонім Адама Чарноцького (1784 – 1825), польського етнографа й археолога, збирача і дослідника українського фольклору. Подорожував по Польщі, Білорусії, Україні. З 3 000 народних пісень, ним записаних, понад 2 000 – українські. Частину їх надрукував М. О. Максимович, В. М. Залеський та ін.

Коллар Ян (1793 – 1852) – чеський і словацький поет і вчений. За національністю словак. Палкий прихильник єднання і дружби слов’янських народів.

Караджич Вук Стефанович (1787 – 1864) – сербський мовознавець, фольклорист і письменник, основоположник сербської літературної мови, збирач і популяризатор сербського фольклору.

Цертелев (Церетелі) Микола Андрійович (1790 – 1869) – український і російський фольклорист, один з перших етнографів України, випустив збірник українських дум і пісень «Опыт собрания старинных малороссийских песен» (1819).

Максимович Михайло Олександрович (1804 – 1873) – український та російський вчений-природознавець, історик, фольклорист, перший ректор Київського університету (1834 – 1835), видав три збірники українських пісень: «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834) і «Сборник украинских песен» (1849), переклав українською мовою «Слово о полку Игореве».

Залеський Вацлав Міхал (1799 – 1849) – польський фольклорист, етнограф, письменник і політичний діяч, виступав під псевдонімом Вацлав з Олеська, видав збірку «Пісні польські й руські галицького люду» (т. 1 – 2), 1833.

Левицький Йосип (1801 – 1860) – український письменник, педагог, культурний діяч, «москвофіл», автор першої граматики української мови в Галичині, написаної німецькою мовою, – «Граматика руської, або малоросійської мови в Галичині» (1834).

Лозинський Йосип Іванович (1807 – 1889) – український етнограф, мовознавець і публіцист, автор «Граматики руської мови», надрукованої 1846 р. Одним з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в українській літературі. З 60-х років активний «москвофіл».

Головацький Яків Федорович (1814 – 1888) – український поет, учений, педагог. Член прогресивного літературного угруповання «Руська трійця».

Вагилевич Іван Миколайович (1811 – 1866) – український письменник й вчений, один з перших галицьких просвітителів, учасник «Руської трійці».

Устиянович Микола Леонтійович (1811 – 1885) – український письменник, громадський діяч, близький до «Руської трійці». Був активним організатором «Собору (з’їзду) руських учених» 1848 р. у Львові, на якому закликав відстоювати українську культуру, розвивати традиції Т. Г. Шевченка, пропагував ідею єдності Галичини з Наддніпрянською Україною.

Мох Рудольф Іванович (1816 – 1891) – маловідомий український поет і драматург, один з послідовників «Руської трійці», автор збірки віршів «Мотиль» (Львів, 1841), примірник якої зберігається в особистій бібліотеці І. Франка в Інституті літератури їм. Шевченка АН УРСР № 293, далі – ІЛ.

Могильницький Антін Любич (1811 – 1873) – український поет, відстоював народну мову в літературі, певною мірою продовжуючи традиції «Руської трійці».

Кобринський Йосафат Миколайович (1818 – 1901) – український педагог і громадський діяч ліберально-буржуазного напряму. 1842 р. видав у Львові «Буквар, новим способом уложений для домашньої науки» та методичний посібник до нього, де вперше в Західній Україні запропонував прогресивний звуковий метод навчання грамоти.

«Русалка Дністровая» – український альманах «Руської трійці», опублікований 1837 р. у Будапешті. Це збірка українських фольклорних записів та літературно-публіцистичних творів, більшість яких належала М. Шашкевичу, Я. Головацькому та І. Вагилевичу.

Паулі Жегота (1814 – 1895) – польський фольклорист, етнограф та історик; був близький до «Руської трійці». Видав «Пісні українського народу в Галичині» (1839 – 1840, в 2-х т.), у яких поряд з друкованими раніше записами міститься близько 600 нових записів українських народних пісень.

Петрушевич Антоній Степанович (1821 – 1913) – український історик, філолог та етнограф. Жив у Львові. Збирав і вивчав архівні матеріали з історії Західної України. Основна праця «Зведений Галицький руський літопис 1500 – 1772».

Мінчакевич Филимон – український фольклорист, підтримував дружні стосунки з членами «Руської трійці», уклав збірку українських приповідок.

Ількевич Григорій Степанович (1803 – 1841) – український фольклорист, етнограф і педагог. У 1841 р. видав збірку «Галицькі приповідки й загадки».

«Вѣнок» – мається на увазі «Вінок русинам на обжинки» – літературно-науковий збірник, упорядкований Іваном та Яковом Головацькими. Вийшов у Відні у двох книгах (1846 – 1847 рр.).

Козаневич (Козанович) Михайло (1807 – 1877) – український поет, священик, перекладав Шіллера, близький до групи М. Шашкевича, автор публіцистичних нарисів і статей.

Нібито його пісня відноситься до р. 1139, коли русини під Галичем побили польського короля Болеслава Кривоустого. – Болеслав III активно втручався у феодальні усобиці на Русі, але сучасна наука не має подібних відомостей про похід Болеслава III на Галич. Перша автентична згадка про Галич належить до 1140 р., а Болеслав III помер 1138 р.

Болеслав III Кривоустий (1085 – 1138) – польський князь з 1102 р. Належав до династії П’ястів. Домігся об’єднання під своєю владою всієї Польщі.

Руська рада народна – йдеться про Головну руську раду, засновану 2 травня 1848 р. під час буржуазної революції. Розпущена 1851 р.

«Зоря галицька» – перша українська газета, що почала виходити у Львові 1848 р. як орган Головної руської ради, дотримуючись проавстрійської орієнтації. У 1852 – 1856 рр. була органом «москвофілів». Припинила своє існування 1857 р.

Озаркевич Іван (1795 – 1854) – український письменник, один з ініціаторів українського театрального аматорства в Галичині наприкінці 1840-х років, організатор відомих вистав у Коломиї в 1848 – 1850 рр., автор вибраних для цих вистав переробок п’єс І. П. Котляревського «Наталка Полтавка» на «Дівка на відданню, або На милування нема силування», «» на «Жовнір-чарівник», Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «» на «Сватання, або Жених навіжений» та ін.

…церкви св. Юра… – На південно-західному узгір’ї міста Львова в XIV – XV ст. за проектом архітектора Дорінга була збудована кам’яна церква св. Юра. З 1700 р. тут містилася резиденція уніатських митрополитів. У XVIII ст. розібрана і на її місці збудовано собор в стилі барокко (архітектори Бернард Меретин і Ян де Вітте).

Галицько-руська матиця – культурно-освітне товариство в Східній Галичині, засноване у Львові 1848 р. на зразок інших слов’янських «матиць», що займалися переважно видавничою діяльністю. До його складу входила частина галицької інтелігенції, зокрема уніатське духовенство, що підтримувало реакційну політику австрійського уряду. Проте її діяльність загалом відіграла позитивну роль у розвитку української культури. З 60-х років XIX ст. керівництво у Матиці захопили «москвофіли».

Земялковський Флоріан (1817 – 1900) – польський політичний діяч, депутат галицького сейму і австрійського парламенту. В 1873 – 1888 рр. – міністр у справах Галичини в австрійському уряді.

Рігер Франтішек-Ладислав (1818 – 1903) – чеський політичний діяч і публіцист, обстоював федеративні вимоги чеської буржуазії, співробітничаючи з австрійським урядом. Підтримував національні прагнення українського народу.

Рігер жиє ще… – Насправді він на той час уже помер, але Франко не вніс відповідної поправки до другого видання своєї праці.

«Галичо-руський вісник» – реакційна політична газета, яку видавав з 1849 р. у Львові австрійський уряд. З 1850 по 1866 р. вона виходила у Відні під назвою «Вісник для русинів Австрійської держави».

Котляревський Іван Петрович (1769 – 1838) – український письменник, перший класик нової української літератури (періоду її становлення).

Писаревський Степан (80-ті роки XVIII ст. – 1839) – український письменник, автор оперети «Купала на Івана» (1840), переробленої І. Озаркевичем під назвою «Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого».

Квітка – Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778 – 1843) – український письменник. Основоположник художньої прози в новій українській літературі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 107 – 122.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2704

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.