Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині / 6. Різня 1846 р. і регуляція панщини

Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині

6. Різня 1846 р. і регуляція панщини

Іван Франко

По великих арештуваннях польських революціонерів у Галичині, по процесах і засудах, котрі цісар д[ня] 1 січня 1845 р. злагодив, дарувавши життя 50 засудженим на смерть, а надто 40 із них, і всяку дальшу кару, здавалося, що якийсь час був спокій у Галичині. Та се була тільки коротка хвиля. В тім самім 1845 році постановили польські емігранти, що жили у Франції, зробити в 1846 р. велике повстання в Польщі. Воно мало розпочатися в Галичині і в Познанщині, отже, обернутися поперед усього проти Австрії та Прусс, а тільки поборовши тих двох противників, мало звернутися проти Росії. Готового польського війська, такого як у 1830 р., котре б можна було попровадити до повстання, тепер не було; тож комендант нового повстання генерал Людвіг Мерославський уложив ось який план.

Повстання мало розпочатися по селах. Дідичі повинні були узброїти свою рідню і свою прислугу, а по змозі також своїх селян, котрих мали позискати для повстання обіцянкою знесення панщини. З тими уоруженими купами мали в означений день зібратися в повітовім місті, опанувати там урядові будинки, каси, магазини, а особливо поперед усього військові коменди і склади оружжя та амуніції. Тоді треба було покликати до оружжя міщан і решту людності і з тими силами наперти на столицю краю і захопити в свої руки всі крайові власті й каси [Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes vom Jahre 1846, стор. 171 – 174].

На папері сей план виглядав дуже гарно, але для кождого незасліпленого і знайомого з крайовими відносинами в Галичині він мусив видатися не видумкою розумного чоловіка, але хіба вибриком фантазії божевільного. Треба було не знати краю ані людей, аби хоч на одну хвилину подумати, що селянин, руський чи польський, битий і гноблений досі шляхтою, на саму голослівну обіцянку полегші повірить тій шляхті і піде з нею проливати свою кров за відбудування Польщі, піде бити того німця, в котрім досі привик бачити свого опікуна, свій захист проти шляхетської самоволі.

Та хоч і який безглуздий був план Мерославського, гарячі польські патріоти, особливо молоді паничі, повірили в його можливість і кинулися гаряче підготовляти край до повстання. Гарячіші почали завчасу підмовляти селян, особливо по деяких округах Західної Галичини, та тим осягли лиш одно: між селянством шибнула поголоска, що за рік прийдуть «поляки» і будуть різати хлопів, Люди стривожилися і декуди, н[а]пр. у селі Косіна, почали узброюватися в ціпи та в коси і збиратися в купи для оборони проти нападу. Розуміється, що й перед властями хлопи не таїлися з тим, що знали, і вже від марта 1845 р. почалися нові арештування [Sala, там же, стор. 124 – 127].

Та польські патріоти не тратили надії. З Франції прислано літом 1845 р. емісарія (висланця) Теофіла Вишньовського, а незабаром потім появився в західних округах другий польський емісарій Едвард Дембовський. Ті два мужі мали приготовляти повстання один у східній, а другий – у західній часті краю. Вишньовський зав’язав таємний революційний комітет у Львові, а Дембовський – у Тарнові. Потім оба почали обходити села, перебираючися раз за панських лакеїв, то знов за хлопів, жидів, дротарів або урядників, криючися по дворах, пасіках або й по хлопських хатах і всюди зав’язуючи менші комітети, втягаючи людей до окружного виступлення або збираючи грошові датки.

Шляхта, котра молодша, радо йшла за їх покликом; особливо гаряче зайнялися повстанням молоді графи Весьоловські коло Тарнова. Також багато панських урядників, лісничих, економів, мандаторів і латинських ксьондзів приступало до змови. Зате багатші пани, магнати, нерадо дивилися на ті приготування. Вони бачили, що з сеї муки не буде хліба, боялися втягання хлопів до руху, а декотрі прямо ворожили, що хлопи замість на німців готові кинутися на польських патріотів.

І от деякі пани, бачачи, що не можуть запобігти бурі, виїздили за границю, а інші удавалися до уряду, доносячи йому, що знали про приготування та просячи, аби арештовано загорільців [Fr. hr. Wiesiołowski. Pamiętnik z r. 1845 – 1846. Lwów, 1868, а також рукописний «Głos w tece obywatela galicyjskiego zamarły z powodu niedozwolonego przez rząd zebrania się Stanów prowincyi na zwyczajny sejm postulatowy 1846 roku», рукопис у моїм посіданні]. Та уряд не дуже квапився, чи то не маючи в руках певних доказів, чи, може, з яких інших причин. Польські патріоти пізніше голосили всьому світу, що се чинено навмисне, що уряд тоді вже підготовлював різню шляхти і хотів у хвилі вибуху повстання пустити на шляхту під’юджених хлопів, утопити польську державну мрію, в крові польської шляхти. Розуміється, сьому тяжко повірити. Уряд справді не знав, що йому робити, і аж у остатній хвилі отямився, коли вже годі було змінити те, що сталося й без його волі.

Реченець повстання визначено на 18 лютого 1846 р. Та сей день стався початком страшної гайдамаччини, що, розпочавшися коло Тарнова, розширилася по всій Західній Галичині. Уоружені шляхтичі, економи, лісничі та інші охотники почали збиратися по дворах. Декуди покликувано селян і підговорювано їх до революції, та ті відповідали скрізь погрозами та заявами вірності цісареві. Тоді шляхтичі самі вирушили в дорогу до умовлених місць. Та декуди вже того дня прийшло до бійки: селяни не хотіли пускати своїх панів або грозили арештувати їх, а пани відповідали на се вистрілами. Тоді селяни, бачачи, що не жарт, кидалися на панів, били їх страшенно і побитих або ледво живих везли до міста.

Селянські варти, порозставлювані по всіх дорогах, переймали повстанців, в’язали їх і відбирали їм оружжя. А коли розширилася відомість про те, що в місточку Пільзні повстанці попередньої ночі напали на дім бурмистра Маркля, витягли його з ліжка і вбили серед подвір’я, то людність народна вибухла страшенною пожежею. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців, яких поарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати всіх мужчин від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенні муки [Про мазурську різню 1846 р. написано дуже багато книжок почасти в обороні повстанців, почасти в обороні австрійського уряду. Найважніші з них: цитована вже книжка Салі – «Geschichte des polnischen Aufstandes vom Jahre 1846», написана на основі урядових актів, далі: «Memoiren und Aktenstücke aus Galizien im Jahre 1846, gesammelt vom einem Mähren», видана членом станового виділу М. Країнським у Липську 1847 р.; Tessarczyk. Rzeź galicyjska. Kraków, 1848; Starost Polnische Bestrebungen im Jahre 1846; Drdackiv. Ostrów, Der Bauernkrieg in Galizien 1846; L.Chodźko. Les massacres de Galicie 1846. В 1896 р. в п’ятдесяті роковини різні вийшло кілька польських книжок про ті події; з них найважніші: Dr. Ostaszewski-Barański, Krwawy rok (1846), St. Schnür-Pepłowski, Krwawy rok; і його ж «Zycie za wolność», життєписи Т. Вишньовського та Капусцінського, повішених у Львові за уділ у тих подіях].

В Східній Галичині було тим часом тихо. Тільки в одній Горожані коло Комарна пробував тамошній мандатор Чаплицький покликати руських селян до повстання, та селяни зажадали від нього і від його узброєних товаришів, аби піддалися. Прийшло до бійки, в котрій повстанці забили чотирьох селян, а ті, доведені до лютості, вбили, п’ятьох повстанців на смерть, а решту пов’язали й відставили до Львова [Про се див.: Sala, вказана книжка, стор. 230 – 233, а також Więzień stanu Wł. Czaplicki. Rzeź w Horożanie. Lwów, 1872]. І в інших місцях Східної Галичини пробували повстанці підбурити народ, та ніде їм се не вдалося. В Нараєві зібралося коло 60 повстанців, і вони виконали справді одинокий у тій цілій революції напад на військову коменду в тім місточку, вбили двох гусарів, а решту змусили вернути до Бережан, та, бачачи свої сили заслабі для нападу на Бережани, розбіглися по домах [Sala, там же, стор. 233 – 236].

Я тільки коротко згадав тут про події «кровавого пущання» 1846 року, хоча про них можна би написати цілу книжку. Та не тут місце на таке оповідання. Для нас важно пізнати наслідки, які мала різня 1846 року на дальший розвій панщизняної справи не тільки в нашім краю, але і в цілій Австрії. А наслідки ті були дуже великі.

Мазурська різня була мов гарматний вистріл серед глибокої нічної тишини. Всі сполошилися: і уряд, і шляхта, і навіть селяни побачили, що панщизняному порядкові приходить кінець, що далі так довго не може бути. Серед селян уже тоді була розширена поголоска, що панщині кінець і що цісар роздасть селянам усі панські землі [Sala, там же, стор. 315]. Розуміється, що коли по вспокоєнні розрухів уряд знов наказав селянам робити панщину, постав декуди, особливо в Тарнівськім окрузі, опір супроти сього, і треба було аж військової сили, аби примусити народ до послуху ненависним панам. «Для цісаря ми готові робити, – заявляли селяни, – але для панів не будемо, хоч би нам прийшлося всім наложити головами» [Sala, там же, стор. 314].

Та проте уряд і сам не вірив, аби можна було таким силуваним конем довго робити. Найстарший цісарський міністр Меттерніх зараз по різні перейнявся думкою, що коли не в цілій Австрії, то бодай наразі в Галичині треба швидко й рішуче взятися до переміни громадських порядків. Він хотів надати селянським грунтам вільну пожиткову власність, перемінити панщизняну роботизну на умірковане учиншування, знести правну різницю між підданими й панами, відібрати панам право суду над селянами і позаводити цісарські суди першої інстанції, завести державну поліцію й жандармерію по цілім краю. Меттерніх знав, що таким великим змінам спротивляться не тільки шляхтичі всіх країв, але й інші міністри в Відні, а в Галичині спротивиться їм особливо губернатор архікнязь Фердінанд д’Есте, і для того прирадив цісареві відкликати Фердінанда з губернаторства, а на його місце вислати моравсько-шлеського губернатора графа Рудольфа Стадіона як тимчасового придворного комісара «для тривкого заспокоєння зарівно дідичів, як і підданих» [Sala, там же, стор. 324 – 329].

Та для такого тривкого заспокоєння Стадіон не зробив нічогісінько. Правда, його приїзд до Галичини попередили цісарські патенти з 9 марта і 13 цвітня 1846 р., котрими скасовано обов’язок підданих до безплатного їждження в далекі фірманки з панським добром, скасовано далі обов’язок підданих вносити всяку скаргу насамперед до домінії, а тільки в разі її неполагодження тут обертатися до циркулу, і позволено їм у кожній справі просто обертатися до цісарської власті, а надто поручено галицькій губернії застановитися над цілковитим скасуванням панського судівництва і мандаторів і над переміною панщини на очиншування [Sala, там же, стор. 326]. Але ті патенти не задовольнили ані підданих, ані панів. Для підданих се ще зовсім не була давно ожидана воля; пани бачили в тих урядових уступках селянам урядову заплату за різню.

Та коли уряд силкувався по-своєму залагодити болючу та пекучу рану, шляхта почала сміліше підносити голову. В червні 1846 року з’їхалося 107 дідичів до Львова, аби особисто удатися до гр. Стадіона і протестувати проти вмішування уряду в відносини між дідичами й підданими. Розуміючи, на що заноситься, Стадіон щодуху виїхав до Відня. Не заставши його дома, дідичі уложили пропам’ятне письмо, підписали його всі і післали до Відня Стадіонові з просьбою, аби зложив висловлені в нім жадання у стіп цісарського трону. Чого ж домагалися ті шляхетні панове?

Пригадавши страшні події з лютого і становище деяких цісарських урядників, котрі буцімто самі найгірше бунтують селян, зойкають панове в тяжкій розпуці: «І чого ж хочуть від нас ті урядники? Чи хочуть так сприкрити нам панщину, аби ми самі просили о її скасування?» Очевидно, се видавалося панам дідичам найбільшим нещастям, до якого могли б їх довести неприхильні їм урядники.

«Становий сейм, – пишуть вони далі, – давно зрозумів, що всі теперішні відносини не дадуть удержатися, і не раз (?!) домагався зміни. Так, усі ми давно вважали потрібною зміну, котра би зробила кінець страшенному марнуванню часу й робочих сил, яке йде тепер на шкоду обох сторін. Сейм домагався усталення прав селянина, але без нарушения прав дідича; угрунтування добробуту хлопа, але без нашої руїни, і обмеження самоволі урядників, якої ми тепер зазнали в найбільшій мірі. По остатніх подіях ми вважаємо таку зміну конечною, і вона мусить прийти зараз, бо дотеперішні відносини не дадуть уже на довший час привернутися».

Як бачимо, шляхетні панове сміло й рішучо домагалися такої зміни, щоб і вовк був ситий, і коза ціла.

«Та ми хочемо, – писали вони далі, – аби та зміна була зроблена при нашій участі, бо ж тут має рішатися про нашу приватну власність. Задля сеї зміни ми принесемо жертви, великі жертви, але хочемо принести їх самі, а не хочемо, аби нам накидувано їх без права і без справедливості».

Далі пригадують дідичі, що 1845 р. вибрана становим сеймом з цісарського дозволу комісія мала застановитися над доконанням потрібних змін, і жадають, аби та комісія якнайшвидше була введена в життя і зайнялася своєю працею. А поки ся комісія не випрацює докладного плану змін, жертволюбні дідичі жадають і домагаються, «аби дотеперішній, законами усвячений стан був піддержаний і аби селян змушено до точного сповнювання їх обов’язків».

«А якби, – читаємо далі в тім знаменитім поданні, – коли-будь могла бути мова про заміну теперішньої хлопської роботизни та осипів чи то на грошове очиншування, чи на цілковитий викуп, то в усякім разі самі селяни мусять понести кошти тої переміни. А перед тим мусить бути селянам вияснено, що дідичі мають несумнівне право до тих перемінених чи викуплених панщизняних повинностей, мусить бути викорінена та хибна думка, немовби селянин міг без жодної відплати і без жодних данин задержати в своїх руках той грунт, який посідає тепер».

На се замало військових екзекуцій, котрі би треба раз у раз держати по всіх селах, замало тисячі палок на непокірних. Найліпший спосіб був би такий, аби «в разі несповнювання панщизняних повинностей дідич міг непокірного підданого зараз вигнати з грунту». Очевидно, дідичам дуже усміхалося забирання хлопських грунтів! Чуючи, що панщина не нині, то завтра мусить бути знесена, вони раді були загарбати в свої руки якнайбільше землі, пустити на волю якнайбільше селян, зовсім голих і безземельних, знаючи добре, що тоді й без панщини будуть мати дешевих і покірних робітників.

У додатку дідичі жадали від гр. Стадіона, аби поусував і покарав не тільки тих урядників, що буцімто заохочували селян до різні й грабунку в лютім 1846 р., але також усіх тих, що обіцювали селянам знесення або зменшення панщизняних повинностей, бо се, мовляв, найнебезпечніші бунтівники, котрих дідичі гірше бояться, ніж найчервоніших комуністів [Memoiren und Actenstücke aus Galizien, стор. 214 – 225].

Як бачите, наука, дана шляхті кровавим пущанням, була зовсім даремна. З таким самим мідяним чолом, як уперед, вона й тепер говорила, що готова понести жертви для добра селян, а направду не хотіла уступити їм нічогісінько, рада була перед увільненням обдерти їх із землі, просяклої їх потом і слізьми, а наразі не бачила нічого пильнішого, як найостріші кари на непокірних селян, ба навіть на всіх тих, хто так чи сяк смів підкопувати її ненажерливе панування. Се мусив розуміти й гр. Стадіон, бо, подержавши у себе кілька неділь шляхетське подання, звернув його панам назад із острою наганою всім тим 107 дідичам за те, що посміли подібні жадання подавати до цісарського трону.

Та се були не всі жадання, з якими тодішні пани носилися, хоча й не виказували їх у поданнях до цісаря, а тільки в писаннях, друкованих за границею. В однім такім писанні вони висловляли ось які жадання:

1. Розширення прав станового сейму, розуміється, без допущення до нього ширших верств, а особливо селян.

2. Заведення польської мови обов’язково в урядах і школах цілого краю; розуміється, про існування якоїсь руської мови в більшій частині краю і про які-будь права тої мови нема навіть згадки.

3. Злагодження цензури. Треба знати, що друкування книжок і газет у ту пору було дуже утруднене. Все написане треба було насамперед давати до прочитання окремим урядникам, що звалися цензорами. Вони могли з написаного вичеркувати, що хотіли, а могли перечеркнути й усе написане. Польські дідичі жадали тільки злагодження цензури, а не цілковитого її знесення. Цілковита свобода друку, котра би давала голос і їх противникам, здавен-давна була для них ненависна.

4. Зміна підданських відносин (тобто панщини) без укорочення прав дідичів. Крім тих дальших змін, вони жадали зараз:

5. Покарання всіх селян-різунів і тих урядників, що нібито заохочували до різні;

6. Зламання опору селян проти відроблювання панщини і арештування хлопських проводирів, і в кінці

7. Звільнення панів від обов’язку запомагати підданих у разі нещасть, переднівків і інших потреб [Memoiren und Aktenstücke, стор. 90 – 101].

Та уряд і не думав сповнювати ті жадання. Навіть постанови патентів з 9 марта і 13 цвітня не війшли в життя, тільки в західних округах заведено по селах урядових мандаторів замість дотеперішніх панських. Станового сейму в 1846 і 1847 р. не скликано зовсім. Натомість у губернії радили урядники над тим, що робити далі з панщиною. Віце-президент намісництва барон Кріг радив знести панщину і перемінити її на очиншування; але гр. Стадіон не послухав сеї ради і волів розпочати регуляцію панщини на підставі тимчасового податкового кадастру.

Ся регуляція, постановлена цісарським патентом із д[ня] 12 падолиста 1846 р., була наказана циркуляром із д[ня] 25 падолиста. Осібні комісії мали оцінити гуртовий дохід селян і панів; у панів, розуміється, дохід із їх власного грунту окремо, а окремо з панщини і підданських данин та оплат [Sala, вказана книжка, стор. 329 – 330]. Для тих комісій видано д[ня] 2 грудня інструкцію, як мають поступати. Ціль регуляції була така:

Половина доходу з усіх підданських грунтів, виказана тимчасовим кадастром, має, відшибнувши від нього кошти управи, служити мірою повинностей, які селянин повинен відбувати дідичеві. Дрібніші данини лишаються без зміни, але їх вартість також треба відшибнути від сеї половини доходу; решту тої половини треба почислити на панщину, розложити на селянський грунт після теперішньої податкової стопи і приписати окремо кождому підданому відповідно до класу, під який підходять його повинності. Халупники й комірники під регуляцію не підходять. Кождий підданий зокрема, а також цілі громади мають застережений вільний вибір між дотеперішньою повинністю і регульованою, коли би дотеперішня була менша; протягом року по доконанню регуляції вони повинні повідомити уряд, чи лишаються при старій панщині, чи волять регульовану; коли не повідомлять, то знак, що згоджуються на новий вимір. Коли мине сей реченець, уряд спише в кождій громаді законні, обома сторонами признані докладні реєстри панщини; там будуть списані повинності кождого посідача грунту. Відписи тих реєстрів будуть видані також громадам [Див.: Kreisschreiben des k. k. galizischen Landesguberniums (Nr. 71881). Wegen Regulierung der Roboth und anderen unterthänigen Leistungen (із польським перекладом). Lemberg am 24. November 1846, з підписами бар. Кріга фон Гохфельден, Леопольда гр. Лязанського і Тадея Ледерера, урядників губерніальних, без підпису Стадіона]. У додатку до сього циркуляра була табелька, де означено ось який вимір повинностей:

1. Піша панщина. Установлено 5 класів. Перший клас: хто платив грунтового й домового податку разом аж до суми 1 р. 21 кр., мав робити пішої панщини 26 днів річно. Другий клас: хто платив від 1 р. 21 кр. – 2 р. 12 кр. податку, робив 52 дні в році. Третій клас: хто платив від 2 р. 15 кр. – 3 р. 8 кр. податку, робив 78 днів річно. Четвертий клас: хто платив від 3 р. 8 кр. – 4 р. 2 кр. податку, робив 104 дні в році. П’ятий клас: хто платив більше як 4 р. 2 кр. податку, робив 156 днів річно. В увазі додано, що хто досі в інвентарі був записаний до пішої панщини, того тепер не можна було перенести до тяглої панщини, хоч би він платив і не знати який великий податок; пан не мав права жадати від нього більше, як 3 дні пішої панщини на тиждень.

2. Тягла панщина. Установлено шість класів. Перший клас: хто платив від 3 р. 8 кр. – 4 р. 2 кр. податку, мав робити 104 дні одною худобиною або 52 дні парою на рік, відповідно до того, чи досі робив поєдинкою чи парою. Другий клас: хто платив податку від 4 р. 2 кр. – 6 р. 43 кр., мав робити 156 днів поєдинкою або 78 парою. Третій клас: хто платив податку від 6 р. 43 кр. – 7 р. 37 кр., мав робити 104 дні парою або 82 трійлом відповідно до того, чи досі робив парою або трійлом. Четвертий клас: хто платив від 7 р. 37 кр. – 12 р. 19 кр. податку, мав робити 156 днів парою або 132 дні трійлом. П’ятий клас: хто платив податку від 12 р. 19 кр. – 15 р. 33 кр., мав робити 156 днів трійлом або 184 дні двома парами відповідно до того, чи досі робив трійлом чи двома парами. В увазі додано, що до тих класів тяглої панщини мають бути вписані всі піддані, що досі робили тяглу панщину і платять податку більше, як 3 р. 8 кр. річно. Значить, хто в інвентарі був приписаний до тяглої панщини, а збіднів так, що платив менший податок, того переписувано до пішої панщини.

Отсе були головні основи тої Стадіонової регуляції. Вступні роботи над нею, розпочаті ще в грудні 1846 року, коштували в 1847 році 50 000 ринських м[арок] [Диви[сь]: Staatsvoranschlag für die im constituirenden Reichstage vertretenen Länder der österreichischen Monarchie für das Verwaltungsjahr 1848, Beilage 11, примітка до рубрики 23]. Аби показати її значення, приведу деякі обрахунки, що послужили основою для пізніших постанов уряду.

Ще в 1845 р. сама шляхта обчислила вартість усеї панщизняної роботи і всіх підданських данин у Галичині на 5 800 084 ринських. Підставою обчислення взято податкові фасії, отже, можна сказати, найнижчий вимір, який тільки можна було взяти. Аби з сеї суми вичислити чистий дохід, треба відкинути 5 % на кошти адміністрації, т. є. 290 004 р., а в дальших 5 % як вартість пасовиськ, що пани давали для вжитку підданим, значить знов 290 004 р., 10 % вартість опалових і будівляних дров, які пани мусили давати підданим, т. є. 580 008 р., і 10 % вартість запомог, які пани також мусили давати підданим у разі потреби. Виходило, що з гуртового панщизняного доходу 5 800 084 р. пани тратили (після їх власного, отже, можливо найвищого ошацування) 1 740 025 р., а лишалося їм чистого доходу з панщини 4 060 059 р. річно. Від сеї суми вимірювано їм урбаріальний податок, котрий виносив 531 608 р., так що в панських руках лишалося 3 528 391 р. хлопської панщизняної кровавиці [Memoiren und Aktenstücke, табелька в додатку].

Отже стадіонівська регуляція мала на цілі обкроїти панам доходи з панщини, надто усунути всякі надужиття й незаконності, що понаходили до нових інвентарів. Мусило того бути немало, бо по зсумуванні вийшло так, що при незміннім урбаріальнім податку 531668 р. чистий дохід панів із панщини в 1847 році мусив би був по переведенні регуляції виносити не 3 528 391 р., а тільки 2 825 712 р., т. є. о 705 679 менше. Певна річ, се ще було ліпше для них, ніж те, що радив барон Кріг, бо сей хотів скасувати панщину і перемінити її на річний чинш, але сей чинш мав би був виносити тільки половину вартості всієї панщини, а се значить, що пани були би стратили звиш 2 900 000 р. річного доходу.

Та проте проти Стадіонової регуляції піднялася велика буря. Через те, що грунтовий податок покладено основою для виміру панщизняних повинностей, а сей грунтовий податок у Галичині розложений був дуже нерівномірно, показалися і при регуляції деякі нерівності. Та головно закричали пани, чуючи, що їм грозить велика страта.

«З обрахунків, які на пробу пороблено в деяких громадах, – писав десять літ пізніше К. Кшечунович [Cornelius von Krzeczunowicz. Betrachtungen Ober die Behandlung der Streitigkeiten і т. д., перше вид[ання] 1857, в другім вид. стор. 20 – 21], – і з регуляційних оператів, доконаних декуди, швидко виявилися виразно несуразності наказаної регуляції. В близьких, сусідніх громадах, ба навіть у одній і тій самій громаді від однакових грунтових наділів прийшлось би було так регулювати підданські повинності, що один підданий був би робив так само, як досі, інший – лиш половину або навіть лише третину дотеперішнього (яке страшне нещастя 1). Або бувало й так, що підданий, сидячи на ліпшім і більшім грунті, був би робив менше від свого сусіда, що сидів на пліхшім і меншім паю.

Сю нерівність погіршували ще дві обставини. Одно те, що регульовано тільки панщизняну роботу, а інші тягарі (грошові чинші, данини плодами й натураліями) полишено без зміни. Через те піддані, що досі робили панщини дуже мало або не робили нічого, зискували мало або не зискували нічого; натомість ті, що давали мало данин, а багато роботи, зискували дуже значно (ото лишенько!). А друге те, що при регуляції не звернено уваги на ті користі (сервітути), які мали піддані від дідичів. Значить, було би вийшло таке, що піддані, котрі мали мало грунту, а багато сервітутів, вийшли би на регуляції далеко ліпше від тих, що мали багато грунту, отже, робили багато панщини, а мали від дворів мало користі».

Досить прочитати ті слова, аби зрозуміти їх нещирість. Нібито вельможному панщизняному дідичеві так дуже допікає «нерівність» та «нерівномірність», яку терпіли би селяни від регуляції! Але вони терпіли її і без регуляції, бо платили нерівномірний податок і користувалися нерівномірними сервітутами. Се його не болить. Але регуляція мала в собі одно величезне добро: жоден селянин не смів відтепер нести більше тягарів, ніж поносив досі, а дуже багатьом ті тягарі були би значно зменшені, якби регуляція була переведена. Сього п. Кшечунович нібито не бачить. Та ні, він і всі його товариші бачили й розуміли се дуже добре, і власне задля сього підняли величезний крик. Граф Стадіон, знеохочений тим, а надто ще страшним голодом, що запанував у Галичині зимою з 1846 на 1847 рік, просився у цісаря, аби його взяв геть із Галичини. Цісар уволив його волю і в початку 1847 р. іменував губернатором Галичини його брата, гр. Франца Стадіона [Sala, вказ. книжка, стор. 328 – 330].

Нелегке було становище нового губернатора в краї. З одного боку, голод, що лютився особливо на Мазурщині, з другого боку, обурення шляхти задля регуляції панщини та інших постанов його брата. Шляхта облягла його відразу своїми зажаленнями, і він уважав потрібним у своїм справозданні з 17 марта 1847 р. просити цісаря, аби позволив змінити деякі постанови тої регуляції і аби дав дідичам, покривдженим регуляцією, відшкодування з державної каси. Та у Відні не квапилися слухати його. Богу дякувати, що селяни не бунтуються, а з обіцяними змінами можна почекати! Та час не чекав. Ще пару місяців мертвої тиші й застою, а з заходу заревіла буря, що відразу змела з лиця землі і Меттерніха, й регуляцію, й шляхетські мрії про вічне очиншування, і саму панщину.


Примітки

Різня 1846… – так польська шляхетська історіографія іменувала селянське повстання в Галичині 1846 р. проти феодально-кріпосницького гніту.

Вишньовський (Вишневський) Теофіл (1806 – 1847) – громадсько-політичний діяч, один з керівників Польського демократичного товариства, учасник польського національно-визвольного повстання 1846 р. у Галичині. У липні 1847 р. був страчений австрійськими властями у Львові.

Дембовський Едвард (1822 – 1846) – польський революційний демократ, філософ-матеріаліст, член підпільної революційної організації «Співдружність польського народу», один із найпослідовніших керівників краківського повстання 1846 р.

Гайдамаччина (гайдамацький рух) – народно-визвольна боротьба народних мас на Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, польсько-шляхетських загарбників.

Чаплицький Фердінанд – у 1840-х роках австрійський мандатор (начальник громади кількох сіл) в Горожані. Під час повстання 1846 р. член польського революційного комітету.

Липськ – Лейпціг.

Меттерніх Клеменс (1773 – 1859) – князь, австрійський державний діяч і дипломат, реакціонер. Відстоював феодально-абсолютистський лад, провадив політику соціального і національного гноблення поневолених Австрійською імперією народів.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 63 – 75.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1965

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.