Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині / 5. Польські голоси про панщину 1821 – 1845 р.

Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині

5. Польські голоси про панщину 1821 – 1845 р.

Іван Франко

В падолисті 1830 р. вибухло в Варшаві повстання. Варшава, давня столиця польських королів, була тоді столицею напівсамостійного королівства, що звалося конгресовою Польщею, і хоч належало до Росії, але проте мало свою конституцію, свій сейм, окреме міністерство, окремий скарб, окреме військо; російський цар був для тої Польщі королем, а замість нього жив у Варшаві як намісник брат царя Миколи, великий князь Константин, жонатий із полькою. Та полякам не досить було сього. Вони раз у раз бажали відбудувати свою зовсім окрему польську державу, до котрої, по їх думці, мусили належати також Литва й Україна. В тій цілі майже від самого встановлення королівства, т. є. від 1815 року, між польською шляхтою йшли шептані розмови, зав’язувалися таємні товариства, що ширилися й по тих «забраних краях», особливо по Україні.

В самій Варшаві в 1829 році задумано було навіть убити царя Миколу з усім його двором під час його коронації на польського короля. До вбійства не дійшло, та рік пізніше горстка учеників військової школи розпочала повстання, напавши вночі на палату, де жив намісник вел[икий] кн[язь] Константин. Тільки при помочі своєї жінки Константин врятувався від нападу і від смерті, та до молодих кадетів пристали деякі військові, пристали варшавські міщани, далі вся польська, Константином вимуштрувана армія з 30 000 людей. Росіян вигнано не тільки з Варшави, але і з цілого королівства [Див. про се: М. Mochnacki. Powstanie narodu polskiego w roku 1830 i 1831, trzecie wyd. Berlin, 1863, т. І, стор. 208 – 280; i т. II, стор. 1 – 93, про тайні товариства, а особливо том II, стор. 64 – 70, про змову на замордування царя, т. II, стор. 99 – 146, про змову підхорунжих і вибух повстання вночі 29 падолиста 1830; і т. II, сторони 147 – 285, про розширення повстання і відворот росіян. Більше з воєнного погляду розповів історію сього повстання Ludwik Mierosławski. Historya powstania listopadowego, сім томів і видане по смерті автора доповнення п[ід] заголовком Bitwa warszawska. Poznań, 1887. З погляду польських консервативне оповів сю історію Barzykowski. Pamiętnik o powstaniu polskiem w r. 1830 – 31, Kraków, 1885 – 88, 4 томи. Дуже важна книжка російського генерала Пузиревського «Польское восстание 1830/31 года, С.-Петербург, 1888» [В тексті книжки Ів. Франка помилково зазначено 1839 р. – Ред.], написана на підставі актів російського генерального штабу. Крім сих головних писань, про те повстання написана велика сила споминів і поменших праць різними мовами].

Польські шляхтичі на Литві й на Україні почали також рушатися і робити повстання [Див. про се: Feliks Wrótnowski. Powstanie na Wołyniu, Podolu i Ukrainie w roku 1831, opisane podług podań dowódców i współuczestników tegoż powstania. Lipsk, 1875, стор. 77 – 285]. Та Росія незабаром вислала великі воєнні сили до Польщі, а повстанці тим часом сварилися між собою, скидали одних генералів, вибирали інших, і хоча до них збиралися чимраз більші купи людей, особливо молодежі, також із Прусс та з Галичини [Про участь галичан у повстанні 1830 – 31 р. диви[сь], крім принагідних згадок у названих вище книгах, особливо: Zbiór pamiętników do historyi powstania 1830 – 31 r. Lwów, 1878 r], то все-таки по 10 місяцях війни повстання упало. Варшаву взято штурмом, а повстанці або вигибли в війні, або дісталися до неволі, або повиходили за границю, до Прусс і до Австрії. Конгресова Польща утратила й ту решту самостійності, яку мала досі. Цар скасував польський сейм і польську конституцію, польських міністрів і польське військо, не говорячи вже про тяжкі кари, які впали на тих, що верховодили повстанням.

Із тих польських повстанців, що перебігли до Галичини і тут зложили оружжя, одна часть була арештована австрійським урядом і мусила забиратися далі за границю, до Франції. Та дуже значна часть, може з 10 000 люду, лишилася в краю [Про се диви[сь]: F. Wrotnowski, вказана книжка, сторони 319 – 322]. Були се або родовиті галичани, що по упадку повстання сяк-так поперебирані повертали додому і перед урядом навіть не признавалися, що були в повстанні або були й заграничні втікачі, котрим не хотілося йти в далеку чужину. Вони, звичайно з фальшивими пашпортами або й без пашпортів, ховалися якийсь час по панських дворах або й по хлопських хатах, а потім знаходили собі якесь місце чи то писаря, чи економа, гуральника, мандатора тощо.

Але ті люди не думали сидіти тихо. Думки про відбудування Польщі, про нові повстання не покидали їх. Що недавнє варшавське повстання упало, сьому, по їх словах, винні були дві речі: зрада магнатів, котрі попросту запродали москалям польську справу, і брак польського патріотизму серед маси польського народу, серед польського хлопства. З сеї науки треба було користати, і ось бувші повстанці – як ті, що лишилися в краю, так і ті, що були за границею, – кинулися з гарячим запалом до роботи, аби приготовити нове, вже чисто людове повстання.

Зразу вони думали, що досить буде кликнути до польського хлопа, показати йому образ будущої свобідної Польщі, показати москаля як ката, – а хлоп повстане й вижене того ката з краю. З такими думками приїхав із Парижа до Галичини бувший повстанець Залівський і, зібравши купку таких же повстанців, поділив їх на кілька горсток і рушив із ними до Росії бунтувати хлопів і шляхту [Karol Borkowski. Pamiętnik historyczny o wyprawie partyzanskiej do Polski w roku 1833. Lipsk, 1362]. Але хлоп не рушався на їх поклик, тим більше, що ті патріоти замість польського натрапили переважно на руського хлопа, до котрого навіть не вміли заговорити зрозумілою для нього мовою. «Партизанти» – бо так називали себе ті смілі вояки – почасти погибли в Росії, а почасти здужали втекти назад до Австрії, та тут австрійські урядники при помочі руських хлопів повиловлювали їх і позасаджували до криміналу [Дивись про се: К. Borkowski, вказана книжка стор. 46 – 47; брошуру: Cztery lata 1833, 34, 35 і 1838 w Galicyi austryackiej, przez jednego z więźniów. Bruksella, 1838; Ів. Заневич. Знесення панщини в Галичині («Житє і слово», IV, 135)].

Переконавшися, що підняти людове повстання для відбудування Польщі зовсім не так легко, як здавалося зразу, почали польські патріоти думати над тим, яким би способом зробити се найлегше. Жиючи серед народу по селах і місточках, вони бачили, як тяжко терпить хлоп від панщини. «Значить, – думали вони, – пообіцяймо хлопові знесення панщини, а він певно піде за нами». – «Так, – говорили інші, – але куди піде?» Були такі легкодухі, що не надумуючися відповідали на се питання: «Піде проти німця і проти москаля». Але інші, розумніші, закидали: «А ну ж він не піде проти німця, тільки проти шляхти? Що нам тоді за користь?» І тут виходила сварка між польськими патріот тами така сама, яка була вже і в Варшаві під час повстання. Незаможні, бідні, дрібні урядники, офіціалісти, писарі та гарячіші студенти признавали себе демократами і говорили: «Ну і що ж? Нехай іде й на шляхту! Не треба нам шляхти! В будущій свобідній Польщі буде рівність і свобода, шляхти не буде. А тепер шляхта найліпше зробить, коли добровільно зречеться своїх привілеїв, порівняється і побратає з людом, здобуде собі його довір’я. Се буде правдивий початок відбудування Польщі».

Добре було голякам або загорілим головам говорити такі речі, але шляхті й магнатам було зовсім не до того. Вони розуміли добре, що коли такі загорільці будуть верховодити в будущій Польщі, то для них ліпше не мати й зовсім ніякої Польщі. Для них ті демократи то були червоні революціонери, комуністи, котрі бажали загарбати їх маєтки й поділитися ними. Але, з другого боку, їм було стидно признаватися до того, що обіцяна демократична Польща без панщини і без бука їм властиво до хріну здалася. Супроти тих повстанців вони вдавали з себе великих патріотів, підпирали їх грішми, давали їм притулок у своїх маєтках, не раз попросту зі страху перед їх помстою.

Та деякі шляхтичі, особливо молодші, приставали й самі до тих «демократів», наражували себе на великі небезпеки, вступаючи до тайних товариств; але при тім усе якось так виходило, що вони гальмували роботу загорілих емігрантів, поки товариство не розпалося. Від 1831 до 1840 року було у Львові п’ять чи шість таких таємних товариств. Молоді польські паничі збиралися, радили, розмовляли про потребу під-двигнення люду, писали відозви та програми, але на тім звичайно все й кінчилося, поки вкінці про се не довідався уряд і не поарештував кількадесять тих молодих людей. Між ними були такі польські патріоти, як пізніші міністри Грохольський і Земялковський, такі, як Смолька, пізніший президент першого законодавчого сейму в Відні, й такі, що пізніше були австрійськими гофратами та ексцеленціями [Про ті польські товариства в Галичині від самого 1831 р. диви[сь]: В. Janko. Wspomnienia в книжці: Zbiór pamiętników do historyi powstania 1831 г.; М. Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes im Jahre 1846; Józefczyk. Wspomnienia z lat ubiegłych (Przegląd polski. Kraków, 1882) і рукописні спомини Генріха Богданського (Оссол[інських] рукопис, 3486)].

Але ті молодші гарячі поляки, що бідували по селах і місточках чи то на малих урядах, чи в війську, думали інакше, бажали якогось діла, хотіли швидкої й різкої переміни своєї і всенародної долі. Небезпеки вони не боялися, бо що могли стратити? І от деякі з них видаються бунтувати жовнірів і кликати їх до повстання. В тім дусі робили в Перемишлі Дмитрасинович, у Станіславові – Гудзяк [М. Sala. Geschichte des polnischen Aufstandes im Jahre 1846. Wien, 1867, стор. 72, 91, 92. V]. Та тут пожиток був невеликий, відкриття роботи дуже легке, а кара страшна. Тож більша часть патріотів кинулася до роботи між селянами.

Почин вийшов із Самбора, де пробував практикантом при кримінальнім суді бувший повстанець Каспер Ценглевич. Він почав складати руські пісні, котрими мав зогрівати руських хлопів до повстання за відбудування Польщі, і позискав собі до помочі ще кількох молодих студентів, у тім числі також споляченого русина Михайла Попеля. За прикладом Ценглевича Попель написав також руську пісню, що звалася «Русин на празнику». Молоді прихильники Ценглевича почали ходити поміж народ і голосити йому свої думки. А щоб їм, окрім пісень, дати ще сказівки для розмов з мужиками, Ценглевич написав також по-руськи книжечку «Наука для вчителів руського народу».

Ті пісні Ценглевича й Попеля, а також Ценглевичеву «Науку» чи «Інструкцію» переписувано дрібнесеньким письмом на маленьких карточках або виучувано напам’ять і ширено по краю. Самих самбірських співаків швидко арештовано (1836 р.), але Ценглевичеві удалося втекти з поліційного арешту у Львові. Він утік на село, перебрався за хлопа і прожив до 1838 р. як ковальський челядник у Деревлянах, ширячи в вільних хвилях свою науку між селянами. Та вкінці уряд таки вислідив і арештував його. Засуджений на довголітню в’язницю, він сидів у Куфштайні аж до 1848 року і вернув відтам гарячим польським патріотом і завзятим противником русинів [Sala, вказана книжка, 71 – 9; Ів. Заневич. Знесення панщини («Житє і слово», IV, 137 – 152); Ів. Франко. Шевченко героєм польської революційної легенди («Житє і слово», І, 378 – 402, а також IV, 194 – 201, де надруковано вірш Попеля, і IV, 324 – 337, де надрукована «Інструкція» Ценглевича)].

Які ж думки проповідували руському селянинові Ценглевич, Попель і їх товариші? Вони тягли його до бунту, до кіс, до ножів і до підпалів. Вони малювали йому яркими фарбами його недолю, котру, зрештою, той селянин ліпше знав, ніж вони. В Ценглевичевій пісні «Затужім» читаємо:

Ой роле ж бідна, кервавизно моя,

Чому ти не моєю?

Я тебе роблю, за тебе плачу,

Не зову тя своєю.

Панський лан, щодень, тебе щотиждень

Гірким потом зливаю;

За тебе щорік, за тебе весь вік

Як віл, в ярмо впрегаю.

За тебе мій отець, я ще молодець,

За тебе сь ми мучили;

За тебе мій дід, за тебе мій прадід,

Як воли, все робили,

І я тягну, як віл, що но маю сил, –

Ані тя відробити!

І подушне даю, і плачу, що маю,

Ані тя відкупити!

Ой пане ж мій, пане, коли ж того стане,

Коли ж тому годі?

Пусти нас з панщини, пусти нас з данини,

Пусти нас в свободі!

Твердії каміні на зимної ріні

Тай сльозами пітніют;

І скали твердії, і скали зимнії

Здроями сльози ліют.

А ти то паня, чоловік, як я,

А ніщо тя не взрушит!

Ти так матір мав, ти так груди ссав, –

Сльоза тебе не скрушит.

Піт ся виливає, тіло розпадає

Аж до крові живої;

Від нужди нашої, від муки гіркої

Не зм’якнут груди твої.

[Noworocznik demokratyczny, 1843, Paryż, 298; «Житє і слово», І, 393, 394]

І в Попелевій пісні «Русин на празнику» читаємо також дуже острі нарікання на панщину:

Здавен-давніх во недолі

І в нещастю русин все;

Здавен-давніх во неволі

Перед паном карку гне.

Пани в пута нас вбивают

І волочут у свих ніг,

Пани в ярма нас впрігают,

І прогнівався вже біг…

Відки ж панок має мати

Тото право за собов:

На панщину виганяти,

Нашу пити, нашу кров?

Як волами все орати

Свої ниви і свій лан?

Нас коль схоче і продати –

Відки має тото пан?

Чи він в той світ не приходит

Слабий і смертельний враз?

Чи він ту ся так не родит

Голий, як і кождий з нас? [«Житє і слово», IV, 195 – 196]

Хто би думав, що ті революціонери будуть кликати руського хлопа проти шляхти. Та де тобі! Вони кликали його проти німців! Після тої «науки», яку вони голосили народові, всьому винні німці. Вони наложили на народ податки, женуть у рекрути, збагачуються хлопською працею.

Ми ся цілий день мозолим,

Ти податки від нас дреш.

Аж як ми тя тут підголим,

То плюгавий німче вздреш.

Не забереш нас в рекрути,

Не поженеш в чужий край,

Бо ми вмієм коси кути,

Утікай же, утікай!

Слов’янщина наша мати,

А наш батько со небес,

Всі слов’яне суть нам брати,

Тілько німець то є пес.

В такім дусі співали руському народові Ценглевич та Попель. Коли повірити сим «демократам» і «вчителям руського народу», то властиво що аж німці запровадили в Галичині панщину, а давніше за польських часів був для селянина правдивий рай. Аби вернути той рай, руські хлопи повинні вирізати німців; такими словами кінчить свою пісню Попель, так кінчиться й Ценглевичева «Наука». Очевидно, що руські селяни, слухаючи такої науки, мусили хіба реготатися. Адже ще жило багато таких, що на власні очі бачили Польщу і зазнали її райських порядків, а всі інші знали се добре, що не німці, не податки і не рекрутчина були їх найбільшим лихом, а шляхта, панщина і всі її несправедливості. От тим-то й не диво, що всі ті криваві поклики зовсім не трапляли до душі руського селянина. Він і не думав рушити пальцем за відбудування Польщі, не вірив обіцянкам химерних «паничів», що самі поляки дарують йому панщину, скоро тільки він вижене з краю німців, але по-давньому йшов до німця-урядника шукати опіки і справедливості проти брата-поляка, шляхтича чи навіть «демократа».

Коло 1840 р. майже всі польські «неспокійні духи» або повтікали з Галичини за границю, або були поарештовані. Почалися процеси. В 1841 р. засуджено відразу 50 людей на смерть. У краю зробилася тривога. Між засудженими було багато паничів із ліпших родин. Шляхетський сейм подав за ними просьбу до цісаря, і цісар дарував їм кару. Та багато з тих ув’язнених позасуджувано на довгі літа до в’язниці, інших позабирано до війська. В краю настав супокій. Але наслідки революційної роботи не пропали. Шляхта сама почула острах. Вона почала освоюватися з думкою, що панщині вже недовго тривати, що се дуже небезпечний набуток; бо ану ж хлоп захоче справді послухати шалених загорільців і отрястися з пут? Деякі під тим страхом почали навіть дораховуватися до того, що властиво панщизняна робота – величезна страта часу і марнування робочих сил, що господарювати наємним робітником буде корисніше для самого пана, ніж господарювати силуваними руками. І ось від 1842 р. починаються в галицькім сеймі розмови про панщину: що з нею робити? чи знести, чи лишити? а коли знести, то яким способом і як? чи за викупом, чи без викупу, з грунтом чи без грунту?

Наші шляхтичі, вчені й невчені, ще й досі з великими гордощами згадують про ті шляхетські сейми 1842 – 1845 років і про ті розмови і голосять цілому світові, що тодішня шляхта виявила найщирішу охоту знести панщину, але уряд на се не позволив. Що се шляхетне балакання – цілковита брехня, як се дуже докладно власними словами тодішніх сеймових внесків і протоколів виказав Ів. Заневич (Остап Терлецький) у своїй цінній книжці про знесення панщини. Я тільки коротко переловім тут зміст тодішніх внесків і сварок і надіюся, що вже й з того кождий побачить, яке право мають нинішні шляхтичі хвалитися своїми великодушними предками.

З думкою про потребу якоїсь зміни підданських відносин виступив перший граф Красіцький, подаючи 2 цвітня 1842 р. до станового виділу письмо в тій справі [Відпис того письма чи «Меморіалу» між рукописами бібліотеки Оссолінських у Львові, ч. 2843 і 2945]. В тім просторім письмі граф Красіцький говорить про всякі речі, та про знесення панщини не говорить ані слова. Найбільше йому заважає те, що дідич не може до вподоби розпоряджати рустикальним грунтом, не може лінивого та непослушного хлопа скинути з грунту, що власть не дає дідичам достаточної помочі для силування селян. Він домагається, аби рустикальні грунти зробити власністю селян, завести для них грунтові книги, аби селянин міг затягати на грунт позички, аби на той грунт була заінтабульована також панщина і аби за несплачений довг і за невідроблену панщину можна було хлопові зліцитувати грунт.

Дідичі повинні бути звільнені від обов’язку запомагати селян у разі бідності, голоду або нещасть, але повинні би запомагати селян тільки грошовими позичками, добре опроцентованими, та й ще з тою умовою, що за несплату тої позички дідич може зліцитувати хлопський грунт. За всі ті добродійства дідич мав би задержати дотеперішню зверхність над хлопом, і хлоп мав би робити дідичеві панщину доти, «доки весь народ через дальшу фізичну і моральну освіту не дійде до того стану, що буде міг зовсім сплатитися з обов’язку, який тяжить на рустикальних грунтах. Тоді ті грунти зробились би вільними рустикальними грунтами, але й тоді ані ніколи не повинні одержати тих прав, якими наділені грунти домінікальні» [Ів. Заневич. Знесення панщини в Галичині; а також «Житє і слово», IV, 288 – 293].

Не треба й доказувати, що сей теплий кожух не був шитий на селян і що пану графові ходило далеко більше о добро панів і о запевнення їм на віки вічні коли не самої панщини, то бодай усіх її користей, ніж о увільнення й піднесення селян. У становім виділі був тоді маршалком Тадей Василевський, чоловік чесний і освічений, приятель нашого поета Маркіяна Шашкевича. Прочитавши писання гр. Красіцького, він написав резолюцію, що хоч трапляються там розумні думки, але не подано нічого такого, що би можна взяти під нараду. Гр. Красіцький дуже сам образився і на приватній нараді шляхетській у домі Василевського під час сейму 1-9 вересня 1842 ще раз відчитав своє письмо всім. «Воно розцікавило зібраних, – хвалиться гр. Красіцький, – сонних пробудило, мислячих задовольнило і всіх переконало, що швидше чи пізніше дотеперішні відносини мусять перемінитися». Постановлено порушити справу на будучім сеймі, а до її порушення уповажнено самого Василевського [Ів. Заневич, вказана книжка; а також «Житє і слово», IV, 301-302].

За рік, д[ня] 18 вересня 1843, сейм зібрався, і вечором того самого дня зійшлося багато шляхтичів на приватну нараду в домі гр. Скарбка. Василевський виступив з проектом знесення панщини, та більшість шляхти закричала його. «Та невже се правда?» – запитаєте. Тобто не те, що шляхта закричала, але те, що шляхтич, хоч і освічений, радив скасувати панщину? Правда, та не ціла. Ось послухайте, що радив зробити Василевський!

Він дуже основно і розумно доказував нерозумність, несправедливість, шкідливість і небезпечність панщини. «Знести в нашім краю панщину добровільним способом – значить вернути краєві супокій, зробити неможливими хлопські бунти. Повинні се зробити самі дідичі, бо їм потрібно цілком і скоро погодитися з народом; повинні се зробити швидко, бо ану ж уряд схоче сам скасувати панщину, з їх шкодою! Дідичі не повинні боятися деяких жертв, аби тільки забезпечити собі будущину. Знесення панщини повинно бути цілковите, не часткове, бо се не заспокоїло би, але ще більше роздразнило би селян» [Ів. Заневич, там же; також «Житє і слово», IV, 385 – 393].

Правда, як розумно, як сміло, як чесно сказано! Але не бійтеся, се тільки половина думки Василевського, се тільки широкий і червоно помальований дах. А який будинок прикритий тим дахом? Читайте далі!

«Дідичі повинні дістати цілковите відшкодування за панщину, бо їх прав до побирання панщини ніхто не сміє нарушите. Дарування панщини без відплати навіть пошкодило би селянам, бо вони не вміли би шанувати дарованого. Селянин повинен дістати право ужиткування свого грунту, міг би його задовжувати, заставляти, виорендовувати, продавати, дарувати, – тільки не смів би ділити його. Зате мав би після угоди з паном платити йому вічний чинш, котрий був би заінтабульований на грунті; в разі несплати чиншу міг би пан засеквеструвати або й зліцитувати хлопський грунт. Чинш мусили би селяни платити грішми.

Зрештою мусило би бути позволено їм цілковито викупитися від чиншу; аби достарчити на се селянам капіталу, мусило би бути заложене окреме кредитове товариство для селян. Очевидно, що до викупу доходили би насамперед заможніші та статочніші господарі. Само знесення панщини і перехід на очиншування треба би заводити не відразу в цілім краю, аби, борони боже, дідичі не потерпіли через те якої шкоди та й аби селяни не дістали охвату; треба би розложити се на яких 20 літ, увільняючи зразу найзаможніших у громаді. Цілковитий викуп виносив би стільки, як сума річного чиншу, помножена на 20. А річний чинш мусив би виносити якраз стільки, скільки після урядового отаксування і після інвентаріїв варта грішми панщина і всі данини, які тепер поносять піддані».

Прочитавши сей проект «поступового» шляхтича, одному тільки дивуєшся: як міг він тут говорити про якусь жертву, котру буцімто мали понести шляхтичі для доведення до «повної і щирої згоди з народом?» У часі, коли в повітрі пахло хлопськими розрухами, коли власні сини шляхтичів починали йти між селян і бунтувати їх проти панщини, коли з-за границі польські демократи і навіть вигнані магнати, як князь Чарторийський, накликали до знесення панщини і до жертв для народу, – в таких часах жадати від хлопа вічного чиншу в такій самій вартості, як вартість його панщизняних тягарів і ще при тім говорити про якусь жертву – се було крайнє засліплення, щоб не казати безстидність.

А проте шляхтичам, зібраним у гр. Скарбка, і сього було забагато, і вони закричали Василевського! Вони почували, що Василевський справедливо осуджує панщину, та їх мізки не могли освоїтися з думкою, аби шляхтич міг жити без неї. І ось по бурливій нараді Василевського склонено до того, що він сховав свій внесок до кишені, а на сеймовім засіданні д[ня] 22 вересня 1843 р. поставив ось який внесок:

«Зібрані стани просять його цісарсько-королівське величество, аби зволив ласкаво позволити на будучім сеймі вибрати з-поміж його членів комісію, котра би застановилася над взаємними відносинами властителів маєтностей і селян у тім краю, зібрала потрібні відомості і занялася уложенням плану вигіднішої для обох сторін регуляції тих відносин задля піднесення добробуту властителів і селян, а тим самим цілого краю. Сей план має бути в речинці, визначенім сеймом при іменуванні комісії, підданий під розвагу сеймового зібрання» [Ів. Заневич, названа книжка; а також «Житє і слово», IV, 429].

Як бачимо, про знесення панщини, навіть про її заміну на вічний чинш і взагалі про яку-будь виразну зміну, тут нема ані мови. Вибрати комісію, застановлятися, збирати відомості, радити й писати протоколи – се така худа кухня, з якої ще ніхто ніколи не був ситий, окрім тих, що радять і пишуть. Внесок Василевського нікого ні до чого не обов’язував, а шляхті виразно обіцював, що має на меті поперед усього поправу її відносин, а аж на другім місці поправу долі підданих. Та дарма! В сеймі знайшлося ще 15 шляхтичів запеків, котрим і того пустісінького внеску було забагато, котрі воліли були, аби про панщину і про хлопів у сеймі зовсім не згадувати. Певно, боялися, що хлопська справа така, як смола: тільки доторкнися її, то зараз до пальців липне і почне тягтися та мотатися без кінця. Мали небораки повну рацію! Та що ж, не їх уже сила була спинити віз у розгоні. Більшість 86 голосів ухвалила внесок Василевського.

Пожитку з того не було ніякого. Цісар не затвердив того внеску, бо, як сказано в рескрипті з 9 липня 1844 р., «вибір комісії, про котру не знати, ані що, ані як має робити, цісар не вважає відповідним. Проте сеймові полишено доволі займатися далі сею справою і поставити виразніший внесок» [Ів. Заневич, там же; а також «Житє і слово», IV, 432 – 433].

Ся цісарська заява приперла шляхту до стіни. Давайте, панове, щось виразніше! Але що? Знесення панщини? Заміну її на вічний чинш? Про се шляхта не хотіла й слухати. І ось Василевський на сеймовім засіданні д[ня] 19 вересня 1844 року поставив другий внесок, котрий тут знов подаю дослівно:

«Стани щиро бажають поліпшити долю найпожиточнішої і найчисленнішої верстви людності і разом із тим піднести промисл і добробут цілого краю. Та не можуть у часі короткої сеймової сесії поставити без попереднього приготування якесь виразне внесення про таку важну й широку справу, а то тим більше, що, предкладаючи в тій справі якісь загальнообов’язкові постанови, треба мати на оці не лише природу відносин обох сторін, але також положення, якість землі, ступінь освіти народу, а всі ті обставини в різних сторонах краю дуже неоднакові. Аби пізнати всі ті подрібності і застановитися над ними докладно, постановили стани вибрати з-поміж себе знаючих людей, що жиють у різних сторонах краю, аби збирали і присилали відомості, що мають послужити підставою при будучім уложенні і нарадах над внесками» [Ів. Заневич, там же; і «Житє і слово», IV, 434].

Над сим внеском радив сейм два дні. В кінці д[ня] 20 вересня ухвалено просити цісаря, аби позволив вибрати комісію, котра мала би застановитися над заведенням книг грунтових для селянських грунтів, далі над наданням селянам пожиткової власності рустикальних грунтів і вкінці над регуляцією сервітутів і спільних посідань. Про ті питання мала комісія випрацювати докладні плани і предложити їх сеймові; та при тім додано виразно, що вона має «оминати всякі невчасні питання і занятися тільки означенням найпильніших потреб, котрих заспокоєння не нарушило би нічиєї власності ані свободи, а рівночасно могло би зблизити наших селян до цвітучого положення» [Ів. Заневич, там же; а також «Житє і слово», IV, 436]. Значить, комісія мала, борони господи, не порушувати «невчасної» справи знесення панщини, мала «не нарушувати» панської «власності», а при тім знайти спосіб ущасливлення селян – певне, після рецепти: мий мене, не мочи мене!

Д[ня] 11 марта 1845 р. прийшла цісарська відповідь на сей внесок. Цісар позволив на вибір комісії, що мала зайнятися приготовними роботами для урегулювання пожиткової власності. Се була чиста формальність, що не вела зовсім до знесення панщини, та проте шляхта знов переполошилася, і треба було окремими письмами поучати її, що, даючи селянам пожиткову власність, вона сама нічого не тратить. Зрештою від вибору комісії для приготувань до самого надання пожиткової власності було ще дуже далеко. Справа могла таким способом протягтися ще й 10 літ, якби грізна постава селянства, особливо в Західній Галичині, та живі розмови шляхти по всім краю про близьке нове повстання не були попхнули її наперед. І от восени 1845 р. становий сейм не тільки зараз вибрав призволену комісію, але великою більшістю (116 голосів проти 10) ухвалив ось який внесок Маврикія Країнського:

«Просити найяснішого монарха, аби на підставі найвищої ухвали з д[ня] 11 марта 1845 р. зволив приказати становій комісії, вибраній задля приготовних нарад над признанням мужикам пожиткової власності грунтів і над заведенням грунтових книг, аби з причини обосторонньої недогідності, що випливає з теперішніх підданських відносин, задля сполучених із посіданням грунту особистих і інших інвентарських повинностей і тягарів, наложених на домінії, застановилася над способами, як би можна ті підданські повинності перемінити на осипи в збіжжі або на чинші в готових грошах або довести до їх цілковитого викупу і усунути перешкоди, які ставить тим перемінам теперішнє законодавство; дальше, які би способи могли послужити і які би треба видати постанови, аби осягнути відповідне заокруглення і впорядкування посілостей як двірських, так і селянських, розділ спільних грунтів і знесення шкідливих служебностей» [Ів. Заневич, там же; а також «Житє і слово», IV, 452].

Отсе та одинока ухвала галицького шляхетського сейму, де згадується про знесення панщини. Та чи мають нинішні шляхтичі так дуже що нею гордитися? Не забуваймо, що вона була ухвалена, так сказати, остатнього дня перед задуманим новим повстанням, що мало бути звернене сим разом не проти «москаля», а головно проти «німця», тобто проти Австрії та Прусс. Не забуваймо, що вже тоді селяни зачинали чимраз грізніше виступати проти шляхти, турбувати по дорогах проїжджих панів, а революційні висланці з Франції бігали по краю і кликали до бунту. Пани чули, що на панщині можна дуже попектися, і забажали раптом позбутися її. Але ще й тепер вони не думали ні про яку жертву для селян. Ще й тепер надіялися зацитькати справу нібито смілою, та направду дуже замотаною і загальною ухвалою, коли тим часом кождий із них без жодної ухвали, у себе дома міг цілу справу любісінько полагодити далеко швидше й корисніше і для селян, і навіть – як показали пізніші події – для себе самого.

Та ба! Настільки доброї і сильної волі ні в кого з тодішньої шляхти не було, а їх шумна ухвала з 1845 р. не дочекалася вже ніякої цісарської відповіді. Роз’їздячися з сеймового засідання, пани шляхтичі, горді на свою ухвалу, певно, й не думали, що се було остатнє засідання станового сейму і що резолюцію на їх ухвалу дасть їм не цісар, а хлопські, мазурські сокири та ціпи. Мали можність показати свою добру волю, та проспали нагоду. Тепер було вже запізно!


Примітки

Цар Микола – Романов Микола Павлович (Микола І; 1796 – 1855) – російський цар (1825 – 1855), провадив реакційну внутрішню та зовнішню політику.

Великий князь Константин – Романов Костянтин Павлович (1779 – 1831), брат Миколи І, намісник у Варшаві, прихильник жорстокого курсу та посилення кріпацтва.

Дмитрасинович Томаш – австрійський офіцер, хорват за походженням, керівник організації «Демократичний військовий союз», до якої входило багато офіцерів і солдат перемишльського і ярославського гарнізонів.

Гудзяк Іван – учасник польського визвольного руху, належав до демократичного напряму в цьому русі; засновник у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) демократичної організації «Товариство взаємодопомоги», яка діяла серед селян і солдатів. Засуджений у січні 1845 р. австрійським урядом до смертної кари, яка була замінена каторгою.

Ценглевич Каспер (1807 – 1886) – польський громадсько-політичний діяч, учасник таємних буржуазно-демократичних організацій в Галичині 30 – 40-х років XIX ст. , автор історичних досліджень, публіцистичних праць і поетичних творів, написаних польською і українською мовами. Розглядав українське населення Галичини як частину польської нації і закликав його до боротьби проти кріпосництва і абсолютизму. Був заарештований австрійськими властями, а під час революції 1848 р. звільнений з тюрми. І. Франко провів значну роботу в справі розшуку і публікації творів Ценглевича.

Попель Михайло – польський громадський діяч у Галичині, українець за походженням, член таємного революційного товариства в Самборі, автор пропольської агітаційної поеми «Русин на празнику», написаної українською мовою.

Шашкевич Маркіян Семенович (1811 – 1843) – український поет-демократ, очолював літературне угруповання «Руська трійця», збирав і популяризував українську народно-поетичну творчість, перекладав сербські народні пісні.

Чарторийський Адам Єжи (1770 – 1861) – польський політичний діяч, радник царя Олександра І з польських питань. Під час повстання 1830 – 1831 рр. очолював повстанський уряд, підтримуючи інтереси польської аристократії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 49 – 63.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1112

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.