Роль І.Федоровича

Іван Франко

Уже Дембовський в початку 1845 року, вандруючи по краю, звернув свою увагу на Івана Федоровича яко на чоловіка спосібного, з революційною і конспіраторською традицією, і частенько гостив у нього. Тут збиралися також наради околичних шляхтичів і приватних офіціалістів, котрі становили головні кадри революційного руху. Коли ж ведення діла в тій часті краю обняв Теофіл Вишньовський, то скромний дворок Івана Федоровича в Білитівці стався справдивим огнищем руху і для самого Вишньовського безперечною пристанню та гостинним притулком на кождий раз, коли тільки він гостив в тих сторонах. Не менше придатними, як особа Івана Федоровича, були Вишньовському також його широкі зв’язки з різними людьми по цілім краю. Особливо брат пані Кароліни Федорович, Кароль Наглик в Горожанні коло Львова, живо перенявся планами Вишньовського і втягнув до них цілу родину тамошнього посесора Чаплицького, а також чимало людей з околичної шляхти, посесорів і панських офіціалістів.

Рівночасно з тихою, хоч гарячковою працею революціонерів, важко плило життя щоденне і публічне, особливо в найближчім окруженні Івана Федоровича. Правда, він поробив в тім часі деякі знайомства, котрі на будуще мали показати великий вплив на ціле його життя – таке було, напр., його знайомство, а далі й щира дружба з властителем Грималова Антимом Никоровичем, о чім у нас буде докладніша бесіда в слідуючих розділах, – не менше також зискував він через свою людяність і практичну мудрість чимраз більше поважання у всіх низьких і високих, що тільки мали з ним яке діло.

Але тяжка якась, зловіща хмара висіла над цілим тодішнім життям. Тернопільський староста Сахер, брат львівського директора поліційного, держав цілий повіт в залізних лапах, був погрозою і пострахом для всеї шляхти. Два його підручники, Пискозуб і Орловський, були так само, як він, всемогучими панами над свободою і безпеченством кождого чоловіка в повіті. З звичайною всім низьким і зопсутим натурам бистротою в підозріннях вони дошукувалися революції в кождім слові, робили з кождої мухи слона і снувалися раз в раз по повіті, обурюючи всіх своїм надутим льокайством. Розуміється, що дійсних революційних заходів, котрі робилися у них майже перед очима, ті панове недобачили.

Особливо два факти зворушили в тім часі уми всіх жителів Тернопільського повіту. Один з фактів, то була страшна та таємнича смерть графа Голейовського в спальні. Голейовський був чоловік бутний і гордий до крайності, для хлопів, підданих своїх, безсердечний і жорстокий, правдивий тип здичілого магната з-перед розбору Польщі. Підданих своїх за яку-небудь провину казав він бити терновими різками або держав їх по кілька годин зовсім голих на найлютішім морозі.

[Один очевидець оповідає, що, під’їздячи раз в йорданські свята до двора п. Голейовського, побачив здалека крізь розтворене стріхове вікно голе тіло людське. Під’їхавши ближче, переконався, що се висів прив’язаний за зв’язані руки до бантини зовсім голий чоловік. Коли опісля запитався самого графа, що се у нього за чудасія така на стриху, той рівнодушно, махнувши рукою, сказав: «A to Iwan, bestija, odbywa swoich sześć godzin!].

Той пан Голейовський зайшов собі чогось в сварку з старостою Сахером і своїм звичаєм ударив його в лице в салоні. Староста запалав лютим гнівом, але замовчав. В кілька неділь найдено пана Голейовського в спальні в калюжі кривавій, страшенно покаліченого і неживого. Очевидно, два сильні хлопи, узброєні в ножі, довгий час мусили боротися з безоружним, але надзвичайно сильним графом, заким повалили його на землю, ослабленого ранами і упливом крові, і дорізали. Почалося слідство за вбійцями, але не викрито нічого, – тільки знов таємничим способом умер жидок тернопільський, повірник старости Сахера, з очевидними признаками отруття.

Говір пішов по повіті, що жидок з поручения Сахера наняв убійців, що омочили руки в крові графа, й опісля чи то добровільно, чи з поручения Сахера відправився на тамтой світ. А хоч все те були тільки домисли, то все ж таки мусили вони кинути на околичну шляхту чималий страх. Аж в кільканадцять літ опісля вияснилася та темна справа отільки, що один із убійців на смертній постелі признався до вбійства і признав заразом, що зробив се з другим товаришем, бувшим льокаєм Голейовського, іменно за порадою того жида, що отруївся в Тернополі, і за порученням з його сторони, що їм нічого не станеться. Чи жид зробив се на власну руку, чи з якого вищого поручения, се остаточно ніколи не було вияснено.

Другий подібного роду голосний факт був такий, що інший бутний і «по-старопольски дотепний» дідич Віктор Розвадовський з Рожиська казав по кілька годин замкнути до хліва «яко арештантів» двох урядників з староства, котрі прибули до нього в якійсь немилій йому урядовій справі i почали собі згорда поступати в його присутності. Розвадовського на розказ старости ув’язнено і тягано цілий рік в кайданах з одного арешту до другого, аж поки здоров’я його не було до остатку зруйноване і маєток також. Жінка його мусила продати Рожиськ і перенестись в інші сторони, а сам Розвадовський швидко по випущенні на волю помер.

Серед таких обставин приготовувалося повстання. Коли надійшла вість, що речинець вибуху означав центральний Rząd Narodowy на 21 лютого 1846 року, то Вишньовський скликав до Грималова, де жив Антим Никорович, генеральну раду сприсяженої шляхти. Розложено на столі мапу і поозначувано місцевості, в котрих в означенім до вибуху дні мали згромадитися повстанці, кинутися на стоячі там залоги військові, а роззброївши або поборовши їх, опанувати уряди, захопити в свої руки власть, каси і папери, а уконститувавшися, яко власть провізорична в імені польської Речі Посполитої, покликати до оружжя народ і з так зміцненими силами спішити до центрів, т. є. до міст повітових, а відтак до столиці, котра після уложеного плану мала бути рівночасно окружена зо всіх боків і без опору заллята повінню повстання. Іванові Федоровичеві приділений зістав на тій раді повіт Заліщицький, в котрім він повинен був станути на чолі повстання. Але він оперся тому планові, котрого головна сила лежала в тім, щоб підступно, ззаду напасти на людей, не надіючихся нічого, і побороти, а то й вимордувати їх.

«Яко русин я не годжусь з вашими цілями, – сказав Іван Федорович при кінці своєї довшої промови, в котрій критикував план повстання, – а яко вояк і чесний чоловік, я не годжусь з вашим способом розпочинання війни і ніколи руки до нього не приложу. Поставте мене в рядах військових, – я радо згину в одвертій і чесній боротьбі за свій край, але підступно нападати, мордувати нікого не буду!»

Можна собі представити, яке враження мусили на присутніх, сфанатизованих революціонерів, зробити ті тверезі слова! Докори і погрози посипались градом на голову смільчака, котрий поважився в такий спосіб осудити план вибуху, уложений «самим» Мерославським і цілою премудрою централізацією.

«Піднялась така страшна буча, – пише в своїм пам’ятнику пані Кароліна Федорович, – якої я ще зроду не чула. Слухаючи тих криків і погроз в сусідній світлиці, я тільки дрижала, плакала і молилась. Але він не піддався. Загрозили йому революційним судом і на тім розійшлися. Місяць опісля Вишньовський був уже арештований».

Ми не знаємо, як порадив собі опісля Вишньовський, коли Іван Федорович відказався приняти на себе начальство в повстанні Заліщицького повіту. Здається, що повіт той так і оставлено без начальника і що в Східній Галичині таких повітів було досить много.

Тим часом наближався лютий 1846 року. Глухі вісті о повстанні ходили поміж народом; уряд метався сюди й туди, прочуваючи лихо а не знаючи, як і з якого боку йому запобігти. Почалися систематичні загальні арештування: забирано і везено до повітових арештів усіх шляхтичів, спосібних до ношення оружжя. Але се не відбирало позіставшим відваги. Кілька разів були визначувані дні, коли має вибухнути повстання: первісно 21, потім 19 лютого.

Ті дні були для Івана Федоровича правдивою тортурою. Жона його в половині лютого виїхала до Галущинець до брата Аріана, щоб пильнувати його жону, а свою сестру при її наближаючімся розв’язанні. Але поліція, мабуть, добрих мала повірників по селах і бачним оком слідила діяння федоровичівської родини, бо швидко донесено до Тернополя, що жона Івана Федоровича двома саньми заїхала до Аріана Федоровича: в одних санях сама з дітьми, а в других санях великий куфер – очевидно, повстанське оружіє!

Тої вісті досить було для комісара Орловського: він пудом полетів до Галущинець, велів перешукати, перетрясти весь дім, а хоч і нічого на найшов, хоч страшний куфер показався наповнений жіночим шматтям і білизною, то все ж таки він, не теряючи доброї нагоди, велів закувати в ланцюги не тільки господаря дому Аріана Федоровича, але і гостячого у нього брата Антонія, і під ескортою відставити їх обох до Тернополя. На плач переляканих женщин він відповів брутальними насмішками, а побачивши паню Кароліну, сказав до неї злобно: «Ого, пані тут, а вашого чоловіка вже так само окованого повели до Тернополя!»

Се була свідома брехня Орловського, але вона до смерті перелякала бідну женщину. Орловський, не дбаючи о те, поїхав, не принявши навіть гербати, котрою його честовано, запевно боявся, щоб кому-небудь не прийшла охота отруїти такого потентата, як він. Але зараз по його від’їзді пані Кароліна, не зволікаючи ані одної хвилі, в смертельній тривозі сіла на свої сані і веліла везтися додому.

Був се страшний час. Природа і люди гідно зложилися на те, щоб увіковічнити його в історії. Страшенна буря і сніговійниця шаліла надворі; вітер обалював з ніг пішохода, засипував його цілими горами снігу; студінь була нестерпима. Ціла подільська рівнина виглядала як одно величезне снігове море, розбурхане виючим вихром і повстаючими аж під небо непроглядними туманами снігу; світу не було видно. Серед того реву і тої метелиці Іван Федорович, травлений пекучою гарячкою і неспокоєм, дожидав речинця вибуху повстання. Він не міг заснути вночі перед 19 лютим, не міг усидіти весь той день, ждучи умовлених знаків, ждучи яких-небудь вістей. Нічого не було, крім невтихаючої бурі.

Надходила ніч, страшна, бурлива, але Іванові Федоровичу навіть на думку не приходило лягати на спочинок. Він виліз на дах свого дому, щоб відтам визирати умовлених огневих знаків вибухаючого повстання. Помимо страшенної бурі і заметі, котра тої ночі дійшла до найбільшої сили і своєю лютостею головно, як стверджують многі очевидці, перепинила вибух повстання в тих сторонах, Іван Федорович пробув цілу тоту ніч на дасі свого дому, безсонний, в тисячних мислях, визираючи знаків серед пітьми. Але знаки не показувались, тільки буря вила, котячи цілими сугробами снігу та свищучи поміж берегами.

Знов один день гарячкової ожиданки. Знов ніч безсонна, на дасі, серед сніговійниці, в визиранні умовлених знаків. Нема й нема. Ціле Поділля мов вимерло; з села до села всякий слід проходу щез до неслідності. Ніякої вісті, ніякої новини, ні доброї ні злої! Іван Федорович запевно й не догадувався, які криваві новини діялись в тім самім часі в Західній Галичині!

Аж ось на третій день що се чорніється серед непереглядної снігової площини? Що се за поїзд копається і з трудом двигається через глибокі замети сипкого снігу? Поїзд наближується до Білитівки звільна-звільна; спінені коні важко дишуть, грязнучи по черева в снігу. Простують до двору. Уже недалеко, може, яких тисячу кроків, коли, втім, сані западають в заміть, коні, шарпнувши, ламають дишель – дальше їзда неможлива! Із саней вискакує молода женщина, скидає з себе тяжке хутро, котрим була обвита, і в легкій сукні, в черевиках, пускається щодуху бігти до двору. Але ноги, її в’язнуть в глибокім снігу, котрий тає на її черевиках, обліплює їх грубою верствою, тамує її хід. Добуваючи послідніх сил, вона спішить дальше, через сугроби і замети, не зводячи очей з двору. Один черевик її загубився в снігах, – вона біжить далі, не чуючи навіть, що ступає в снігу босою ногою. Ось вона добігла – двері відчинилися – і напівомліла кинулась Кароліна Федорович в обняття свого любого мужа: «Так ти ще вільний, – прошептала вона, – тебе ще не взяли!» Більше сказати не ставало їй голосу.

Глибоко задумався Іван Федорович, коли по довгій хвилі жона його, успокоївшися трохи після страшної перебутої тривоги, розказала йому, що сталося в Галущинцях і що їй лучалося по дорозі. При в’їзді в кожде село стрічали її узброєні в коси і вили варти мужицькі, і хоч всюди, чи то були знакомі, чи то незнакомі мужики, її сані пропускали без задержки, то все ж таки не в одній групі мужиків лучилось їй почути насмівання, а навіть і погрози. Тоді Іван Федорович пригадав собі, що ще з початком лютого чув він від деяких старших громадян білитовецьких, що з циркулу прийшов до громади наказ – держатися на осторожності і не перепускати нікого чужого через село.

Хоч, може, й знав він, що так дуже строго наказ той – впрочім зовсім не новий і не надзвичайний в тих часах, коли-то без паспорта не можна було поїхати зі Львова до Тернополя, – не виповняється, то все ж таки, пригадавши собі непоявления умовлених знаків, мусив доміркуватися, що ціла революція або зовсім не зачиналася, або коли й зачалась, то не удалась. А тут ще жона розповіла йому, що Орловський говорив о його ув’язненні, розповіла о недузі і розпуці сестри своєї, а жони Аріанової, по арештуванні Аріана. Сього було досить, і Іван Федорович в одній хвилі рішився, що має робити. Він казав запрягти легкі саночки і як стій поїхав до Тернополя, прямо до самого Сахера.

Дуже мусив здивуватися Сахер, коли той, кого він уважав одним з головних верховодників революційного руху в повіті, сам приїхав ставитися під арешт. Се мусило йому подобатись, – тож коли Іван Федорович, віддаючись рядові добровільно в руки, попросив Сахера о часове випущення брата його Аріана, котрого жінка хора, близька розв’язання, а до того лишена сама, без помочі, то дерев’яне серце бюрократа порушилось, і він, арештуючи Івана, випустив Аріана на вільну стопу.

В в’язниці тернопільській застав Іван Федорович уже більшу часть шляхти, мандаторів і посесорів з цілого повіту, – а ще день в день приходили нові арештанти. Назбиралось їх около 500 люда. Що там не обійшлося без криків і голосних проклять, що доходили й до слуху самого Сахера, се розуміється само собою. Гордий повітовий мандарин не стерпів того і, щоб показати арештантам ad oculos свою верхову власть, велів одного дня в присутності всіх арештантів за якесь непокірливе слово насеред в’язничного подвір’я простягнути на лавці одного з «політичних арештантів», якогось судію домініального чи посесора, і врізати йому цісарських двадцять і п’ять.

Але сей брутальний поступок Сахера не присмирив, тільки обурив всіх арештантів. А коли ще до того зо світу надійшли страшенні вісті про різню мазурську в Західній Галичині, вісті, розуміється, вдесятеро побільшені, то в мурах тернопільської в’язниці почався правдивий бунт. Всі політичні арештанти бігали і кидались мов божевільні, кричали, кляли і плакали, мучені страшенною тривогою о свою родину, полишену без охорони на волю збунтованого – як думали – народу. Найтвердіші в тім притиску тратили свою твердість, найсміліші терпіли.

Лиш у одного Івана Федоровича найшлось досить сили і твердості, щоб не тільки самому не піддатися розпуці, але потішити і успокоїти по можності прочих товаришів недолі. В їх і своїм імені написав він письмо до Сахера, представляючи йому страшне положення ув’язнених в виду того, що діється по селах.

«Не доводіть нас до розпуки, – писав він в тім письмі, – бо в розпуці чоловік тратить і застанову і кидається не раз на таке діло, о якім би в звичайнім стані ледве й подумати смів. Наші жінки і діти, наша рідня і наші маєтки – все те полишене без опіки і охорони; вважайте, що вже те саме єсть в стані збудити між темним та розворушеним народом жадобу легкої добичі, рабунків, а далі й убійств; єсть в стані розгнітити пожар, котрий потому нелегко буде вгасити і котрий, заким його вгасите, може цілий край, вас разом з нами довести до руїни і погибелі!»

Таке сміле і, певно, що небезпідставне слово не пропало даром. Сахер хоч нібито й робив вид, що не піддається ніяким намовам ані погрозам, то прецінь почав випускати щодень по кілька й по кільканадцять арештантів на вільну стопу, і то тим безпечніше, чим більша була певність, що в Західній Галичині і народ успокоївся, і всі проби повстання остаточно придушені і розбиті.

Одним з перших випущених на волю був Іван Федорович. Ув’язнення його тривало около восьми неділь, бо випущений був аж в половині цвітня 1846 року. В марті писав зі Львова щирий друг його Гіцкевич лист потішаючий до пані Кароліни, з котрого наводимо слідуючий цікавий уступ:

«Одержав я відомість о ув’язненні коханого Яся. Хоч чуття моє переповнене болем над безміром горя нещасної нашої вітчини вже майже задеревіло, то прецінь сей свіжий удар болісно діткнув мене зразу. Але коли перша тривога о судьбу найдорожчого з моїх другів минула, коли з спокійнішим умом почав я розважати знані мені обставини і Ясів спосіб мислення, то швидко набрав я потішаючої надії, майже внутрішнього переконання, що він не може бути дуже скомпромітований і що затим його ув’язнення не потриває довго…

Адже ж до того вже дійшло у нас, що в’язниці стаються місцем охорони. Говорять тут також, що вже прийшов до тутешньої власті з Відня розказ, щоб швидко – запевно д[ня] 19 сього місяця, в день цісарських уродин, – повипускати всіх ув’язнених з в’язниць. Бо ж неможлива річ, щоб з так величезним числом ув’язнених в цілім краю – а має їх бути звиш 4 000 – мали переводити звичайні інквізиційні процеси і всіх карати. Я більше того боюся, щоб не справдилися ті вісті, котрі тепер всюди даються чути, о взбуренні умів і відгрожуванні ся хлопів».

Що вісті ті, о котрих згадує при кінці сього уступу Гіцкевич, а також і інші непокоячі вісті між шляхтою і хлопами держались уперто ще довгий час після страшної різні, се показує нам наглядно слідуючий уступ з листа Адама Ковальського, друга Іванового, а властителя місточка Бірчі [Єсть се той Адам Ковальський, котрий в лютім 1846 року здобувся на відвагу – уоружити своїх хлопів насупротив мордуючих і рабуючих банд мазурських. І справді, удалось йому таким способом спинити розширення убійств і рабунків дальше на схід. Бірча, з переважним населенням польським, і Бахур, село тож в Сяноцькім, я переважним населенням руським, се були єдині місцевості, де хлопи стали в обороні панів против хлопів-мазурів].

«Дня 15 жовтня, – писав п. Ковальський Іванові в листі з 18 жовтня, – був відпуст на Кальварії, де зійшлося з 80 000 людей, а третя часть усіх їх тягла через Бірчу. Можеш собі подумати, який то був приємний вид придивлятися тим убійцям, що йшли на Кальварію позбуватися своїх кривавих гріхів, поповнених перед кількома місяцями, та щоб при найближчій нагоді могли знов те саме повторити.

На Кальварії було би, безперечно, дійшло до якогось забурення, але в близькості були 4 компанії війська і 4 гармати. Але одної ночі, здається, злодії наробили тривоги і всі давай утікати, куди хто міг. Ні з сього ні з того розійшлася вість, що ріжуть – хто? кого? – о те питали. Ріжуть! Вирізали десять люда! сто люда! тисячу люда! – ну, і можеш поміркувати, який там заколот мусив зробитися серед такої маси народу! Комісари, що повинні були дозирати порядку, так ті перші повтікали; попи уніатські і ксьондзи латинські аж патинки погубили удираючи, куди очі видять, а панни львівські в одних сорочках блукали по лісах і дебрах та ховалися по гущавинах. Опісля військо хвалилося, що «якби, мовляв, не ми, то були б вас тут всіх полюси вирізали» (?) – а се, як бачиш, навмисно, щоб ще тим більшу ненависть збудити між народом».

Оповідання се барвне, хоч очевидно пересадне, характеризує прецінь досить добре погляд панів на хлопів після кривавої різні. Ще досадніше малює успособлення панів взглядом хлопів-«різунів» слідуючий уступ з листа того самого Адама Ковальського, писаного до Івана Федоровича дня 18 лютого 1848 року, в два роки по різанині:

«Знаєш о тім добре, які страшенні кари зіслав бог на західні повіти, на тих розбійників і різунів, котрі допустилися таких нечуваних проступків. Гинуть, як мухи, аж страх бере дивитися. Зараза страшенна, немов морове повітря, багато сел таких, в котрих мало хто живий остався. І у мене вимерло їх чимало, хоч і як ми старалися зо двора їх рятувати; в дворі майже всі хорували, а вмер лиш окомон і двоє челяді. В наших сторонах обивателі вирізані або зрабовані, не чувати, щоб які-небудь інтереси робили. Всі гроші з сих західних повітів вивезено на Поділля, а тут пустка. Бірчу зовуть в Сяноцькім золотим яблуком».

Примітки

Білитівка – нині село Гусятинського району Тернопільської обл.

Грималів – містечко , нині Гусятинського району Тернопільської обл.

Рожиськ – , нині Підволочиського району Тернопільської обл.

Галущинці – , нині Підволочиського району Тернопільської обл.

Бірча – , нині Перемиського повіту Підкарпацького воєводства Польщі.

Бахур – мабуть, того ж повіту.

Кальварія – село , нині Перемиського повіту Підкарпацького воєводства Польщі. Там знаходиться славний кляштор францисканців, у якому власне був той відпуст. Епізод з приходом різунів на відпуст ліг в основу оповідання І.Франка «Різуни».