Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Життя Івана Федоровича і його часи / 9. Повстання 1846 р. / Виступ у Горожані

Життя Івана Федоровича і його часи

9. Повстання 1846 р.

Виступ у Горожані

Іван Франко

Перейдім тепер до подій в Горожані, на котрих і закінчимо перегляд тих невдалих, не то сумних, не то смішних вибухів. Душею сприсяження в тій околиці Львівського повіту, що припирає до Дністра, був, як ми вже сказали, брат пані Кароліни Федоровичевої, ксьондз Август Наглик, латинський парох в Рівнім. Він ще в семінарії духовній в 1830-их роках належав до тодішніх семінарських конспірацій, тож не диво, що й тепер Вишньовський по старій знакомості частенько гостив у нього і поручив йому єднати людей для справи задуманого повстання.

І справді, удалось кс. Нагликові поєднати поперед всього мандатора в Горожані Фердинанда Чаплицького і його двох братів, а відтак ще кількох околичних посесорів, писарів, мандаторів і прочих офіціалістів. А позаяк кс. Нагликові годі було самому взяти на себе привід вибуху, то Вишньовський назвав на привідцю повстання в Горожані львівського техніка Маврикія Сікорського, чоловіка гарячого і талантливого.

Сікорський прибув д[ня] 19 лютого до Горожани в супроводі Макса Міллера, концептового практиканта при прокуратори камеральній і Йосифа Велигорського, маніпулянта при «Газеті Львівській». Рівночасно також надоспів молодший Чаплицький, діюрнист при Львівськім магістраті. Слідуючого дня поїхав Сікорський з двома своїми товаришами до кс. Наглика до Рівного, де вже застав давнього конспіратора, кс. Кинцля, що 1843 р. засуджений був на смерть, а недавно разом з Гіцкевичем і другими уласкавлений і випущений на волю. Тут також був революційний емісар Ян Валигорський, котрий днем перед тим приїхав туди з Любіня з великою скринею, повною шабель і старих карабінів. З тою скринею всі революціонери, крім кс. Наглика, вернули до Горожан. Наглик мав прибути на другий день.

Рівночасно з тою поїздкою Сікорського до Наглика об’їздив наймолодший Чаплицький Владислав сусідніх спропагованих окомонів і офіціалістів, сповіщаючи їх, щоб сейчас їхали до Горожан. Прибули туди: Николай Бучинський, окомон з Горвачів, один там же працюючий швець і Ян Кузян, писар при ґуральні в Угерцях. А обіцялись на другий день (і прибули, справді) Тома Лапчинський, посесор з Опарів, льокай Казимир Вайда, домінікальний писар з Щирця Йоганн Бредемаєр і горожанський лісничий Тадей Лашкевич.

Тоді мандатор Чаплицький видав наказ, щоб як стій явились в його канцелярії війти з сіл, належачих до панства Горожан, а іменно з сіл Ричигова, Горожани, Новосілки і Саського. Коли війти зійшлися, то Чаплицький, перший раз назвавши їх «панове», наказав їм, щоб слідуючого дня (21 лютого) всі мужчини з усіх громад, а особливо урльопники в мундирах, зібралися перед канцелярією, дальше, щоби прибули «форшпани» і то з живностею і пашею на 2 або 3 дні. Між тим війт з Горожан, Митро Кухар, котрий ще днем перед тим мав якесь діло у мандатора, завважив, що коїться щось нечистого, і догадався, що тут, мабуть, чи не готовиться повстання против цісаря. Сю його догадку скріпив свіжо одержаний від Чаплицького наказ, і, вийшовши з канцелярії, він розповів свої догадки другим війтам.

Не видячи іншої ради, всі чотири таки тої ночі удалися до поблизького місточка Дроговижа, де стояла військова залога, просячи о поміч для запобіження повстанню. Але начальник дроговизької залоги, майор Екерт, відповів їм, що помочі дати не може, і радив їм послухати наказу мандатора і донести йому о тім, що станеться завтра. Від себе ж зробив Екерт лиш те, що сейчас вислав кінного післанця з докладною звісткою о тім, що чув від війтів. Післанець прибіг до Львова аж слідуючого дня в полуднє; командуючий генерал, прочитавши депешу, поручив сейчас концептовому практикантові Сумперові в супроводі 50 люда війська удатися до Горожан, арештувати повстанців і приставити їх до Львова. Сумпер справді прибув до Горожан вечором, коли вже було по всьому і кривава драма скінчена.

Дня 21 лютого зібралися повстанці в канцелярії домінікальній, з червоними кокардами на грудях, поприпоясували собі шаблі, взяли до рук карабіни – готові рушити в похід. Але рівночасно подвір’я заповнилося народом; селян зійшлось дві до три тисячі, між ними багато жінок і дітей. Поки повстанці зброїлися в канцелярії, Митро Кухар сповістив громаді, що по наказу майора з Дроговижа треба буде задержати повстанців доти, доки не прийде військо і не забере їх. Затим народ густими товпами стиснувся около мандаторського двірка, ждучи, що далі буде. Аж ось вийшов мандатор Чаплицький з якимсь папером в руці, підняв руку до неба і присяг, що буде говорити саму чисту правду. Затим він голосно сповістив зібраним громадам, що від нинішнього дня нема ані панщини, ані ніяких податків, що сіль і тютюн будуть дешевші, що всі будуть рівні, свобідні і браття між собою, і що нехай усі беруться до кіс, сокир і ціпів, а хто має стрільбу, нехай хапає стрільбу, щоб прогнати з краю німців і цісарських урядників, котрі суть причиною всеї хлопської недолі.

На те відповів Чаплицькому Митро Кухар, що «так воно не буде, як пан мандатор каже, бо ми не хочемо, щоби до нас вернулися назад часи старої Польщі, коли-то пан міг хлопа забити і заплатити за нього, як за пса». Зчинився страшенний крик між народом, – роздавалися прокляття на стару Польщу і погрози на тих, котрі тепер хотять її повернути. Се трохи охолодило революціонерів; вони пізнали, що поступили нерозважно, громадячи таку многоту противного їх намірам народу. Мандатор Чаплицький і лісничий Лашкевич почали тепер просити хлопів, щоб розійшлися спокійно додому, але се були пусті слова. Хлопи закричали: «Ні, панове, ми вже тепер не вступимось, поки не надійде військо цісарське, – то собі з ним поговорите!»

Щоб окружені в дворі повстанці не могли порозумітися з своїми спільниками, вислали хлопи на всі дороги сильні варти з наказом – арештувати кождого чужого, що буде зближався до села, а рівночасно вислали аж трьох післанців до Дроговижа з просьбою о поміч військову. І справді, варти швидко з усіх сторін поприводили арештованих повстанців, що їхали на збірне місце, а іменно: кс. Наглика і його візника, Вайду і Бредемаєра, а також батька мандаторового, старого Чаплицького. Всіх їх заперто в домінікальнім арешті насупротив канцелярії. По довгій хвилі важкої і понурної ожиданки, під час котрої уоружені повстанці нараджувалися в канцелярії, прибіг в кінці з Дроговижа післанець, війт Яцько Телех, з наказом від майора, що війська прислати не може, але нехай хлопи візьмуть повстанців і відставлять до Дроговижа.

Тоді Митро Кухар сказав зібраним в канцелярії повстанцям, щоб зложили оружжя і піддалися, а коли вони сього не слухали, казав поперед всього взяти тих, що були заперті в арешті, в’язати одного за другим і везти до Дроговижа. Виведено насамперед старого Чаплицького і зв’язаного положено на санки. Тоді мандатор і брат його Владислав стрілили з вікна на хлопів і положили двох з них трупом. Щоб стріляння їх зробити не так шкідливим, запалили хлопи загату з гречаної соломи, котрою для зими обложена була стіна канцелярії, а щоб дим ішов до внутра канцелярії, то повибивали всі вікна. Але се не відстрашило повстанців, – посипались дальші вистріли, і знов два хлопи лягли трупом. Тоді хлопи запалили солом’яну стріху мандаторського будинку, так що повстанці мусили або згоріти в огні, або вихапуючися з хати, попасти в руки стовпленого народу. Але і те страшне положення не зламало відваги повстанців; коли вже верх горючого будинку туй-туй мав завалитися, вирвались вони стисненою купою, мов камінь з пращі і, протиснувшися крізь уступаючий народ, дісталися до домінікального арешту. Там, крім названих вище, заперто ще й свіжоприбувших: Лагонського, Антикарчука зі Львова, і Білевича, касієра з Комарна.

Продершися туди з горючої канцелярії, повстанці увільнили пов’язаних арештантів і не переставали завзято боронитися. Се розлютило хлопів до крайності, вони запалили й арешт і змусили тим способом повстанців знов показатися надвір. Тільки ж тим разом утікати було нікуди. Хто тільки вихопився з горючого будинку, падав трупом під ударами розлюченого народу. Так погибли: Фердінанд Чаплицький, Лашкевич, Велигорський, Бредемаєр, Лагонський і Білевич. Наймолодший Чаплицький, Владислав, поляг, трафлений случайно кулею свого власного брата Генріха. Тільки два повстанці, Сікорський і Міллер, вихопившись ще перед тим з горючої канцелярії, звернулися в інший бік, в сторону поблизького лісу. Втікаючи, вони раз за разом оберталися, цілячи своїми набитими карабінами до мужиків, що гнались за ними в погоню, і тим зупиняли їх. Вже було близько лісу, коли в тім з противного боку показалась друга товпа хлопів, женучи за ними. Бачачи, що нема рятунку, вони намірили свої карабіни один на другого і вистрілили. Сікорський на місці упав трупом, а Міллер дістав тяжку рану, з котрої опісля вилічився.

Прочих повстанців, котрі не ставили ніякого опору, хлопи більше або менше побитих пов’язали і передали вечором в руки Сумперові, що прибув з військом на місце бою. Трупів, ранених і здорових арештантів відставлено затим до Львова. Ксьондз Наглик зістав завезений на Шпільберг до в’язниці, відки повернув 1848 року. Умер недавно, в році 1881.

Се були головні революційні події в Східній Галичині пам’ятного 1846 року. Коли порівняємо величезні приготування, ненастанну 15-літню пропаганду, многоту всяких конспірацій і таємних зв’язків, велику силу найдорожчих жертв з самого цвіту молодежі, арештованої, гоненої, мореної і катованої по тюрмах, – коли порівняємо всі заходи з тими аж до смішності малими здобутками всеї тої праці, то справді сумно нам стане, і ми питаємо самі себе: що за фаталізм якийсь завше був тоді над тими людьми, провадив їх так уперто на манівці і злорадно обертав на зло й найщиріші не раз наміри, найчистіші чуття?

Але, приглянувшися критично всім тим подіям, ми побачимо, що зароди злого лежали в самих намірах, в самих ідеях і поглядах, з котрих вони виплили. Сам ентузіазм, самі чисті і щирі чуття не здужають ще повернути коліс історії в інший, новий бік; до того треба твердої, систематичної праці на самім грунті, треба поперед всього докладного знання того грунту і його властивостей, а всього того, як ми бачили, у тодішніх революціонерів і конспіраторів не було. «Mierz silę na zamiary, nie zamiary podług sił!» повторяли вони враз із Міцкевичем, і чи ж диво, що виконання великого заміру – подвигнення народу до боротьби за свою громадську і політичну самостійність – показалось не під стать їх слабим силам?

«Pracy naszej – писав в фатальнім якімсь омані Теофіл Вишньовський 1843 року в статті «Pansławizm czyli wszechsłowiańszczyzna» – szukać należy nie w czynach, ale w pismach, jakie w tym czasie pojawiły się, i w myślach, jakich z pism domniemywać sie można». І чи ж диво, що коли всі письма зміряли до викликання загальнопольського повстання, що коли в мислях люд польський був народом вибраним, народом – спасителем світу, народом – Христом, розп’ятим і погребеним, і воскресаючим із мертвих, на ділі широка революція явилася яко смішний по своїй безсильності «путч» нараївський, а польський люд показався лютим звірем, видвигнув наверх такого репрезентанта, як Якова Шелю!…

А герой наш, Іван Федорович, перебувши разом з цілим краєм тяжку кризу 1846 року, не переставав трудитися дальше в своїм тихім домашнім крузі, конечно, не спускаючи з ока загальнокраєвих справ. Доля його відтепер рішуче поправляється. Пора боротьби для нього минула. Дня 23 червня 1846 року записує він в своїм дневнику слідуючі цікаві слова, котрими ми й закінчимо сей і так надмірно довгий розділ нашої повісті:

«Днесь кінчу 35 літ. П’ять літ тому назад писав я також свого дневника. Тоді був я залежний, терпів багато, без певної будущини, окружений клопотами. Через п’ять літ я терпів, боровся, змагався, але не впав ніколи і сповнив, що обіцяв. Ціль моя була – статися ліпшим, чеснішим – і ось нині, по так многих і так великих терпіннях, по лютім сього року, стою під кождим зглядом ліпше. Становище моє красне – трудне, але високе! Душа моя чиста і спокійна, будущина, правда, непевна, але повна розумних і ясних надій. Так, значиться, за тих п’ять літ я поступив морально і матеріально… Ліпше мені єсть, – так се свідчить, що дорога, котрою я йшов була добра. Значиться, нею треба йти дальше. Вірний богу, собі, чесності і гонорові – сміло наперед! Коли і так скінчиться се життя – що мені до того! Я вояк, бо борюсь. Моє діло – дбати лиш о те, щоб в кождій хвилі міг я гідно смерть зустрічати!»

Писано у Львові від 15 жовтня до 20 падолиста.


Примітки

Горожананині село Миколаївського району Львівської обл.

Рівне, нині Дрогобицького району Львівської обл.

«Gazeta Lwowska» («Львівська газета») – щоденна офіційна газета галицького намісництва. Виходила у Львові в 1890 – 1914, 1918 рр.

Любіньнині м-ко Городоцького району Львівської обл.

Горбачі, нині Пустомитівського району Львівської обл. У виданні 1985 р. помилково стоїть «Горвачів» замість Горбачів.

Угерціпоблизу є три села: (нині Зелений Гай, Городоцького району Львівської обл.); (нині Угри того ж району); (нині Нагірне Самбірського району).

Опарінині Дрогобицького району Львівської обл.

Щирецьнині Пустомитівського району Львівської обл.

Ричагівнині Миколаївського району Львівської обл. У виданні 1985 р. помилково стоїть «Ричилова» замість Ричагова.

Новосілканині Миколаївського району Львівської обл.

Саськенині частина села Миколаївського району Львівської обл.

Дроговижнині село Миколаївського району Львівської обл.

Mierz silę na zamiaryслова з поезії А.Міцкевича «Пісня філаретів».

Шеля Яків (Якуб; 1787 – 1866) – керівник селянського повстання 1846 р. у Західній Галичині. Інтернований австрійськими військами, був висланий на поселення в Буковину, де й закінчив своє життя.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1506

Модифіковано : 26.12.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.