11

Іван Франко

Ясна ніч. Не чути грому. Не здригається земля.

Небо чисте, фіолетом місяць землю освітля.

Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;

Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях,

Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.

Ряд домів високих в тіні, другий ряд – одна, ціла,

Нерозривная фаланга сотнями скляних вікон

Вниз поглипує тривожно: бач, надходить похорон.

Зразу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви,

Білі мундури кроваві і оружжя всі в крови.

Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,

Та не чути ані згука, хоч, здається, грать хотять.

Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,

Та ні ржання, ні коменди, ані стуку їх не чуть.

Далі котяться гармати, чорний ще від диму спіж,

Та пливуть так тихо-тихо, тіні не плили б тихіш.

А за ними знов піхота, знов кіннота, наче дим,

Знов музика, генерали, офіцери, піп один;

А за ним чотири коні, чорні, темний мов туман,

Тягнуть тихо, наче тіні, величезний караван.

Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,

А наверху домовина, таємниця мов німа.

Величезна, чорна – тільки металеві окуття

Блискотять – остатні іскри знівеченого життя.

Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід

Не ступа за караваном, не рида мерцеві вслід,

Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:

Ті волосся рвуть на собі, сі, мабуть, хотять ридать,

Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;

Але тихо! Ні ридання, ані шелесту не чуть.

Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;

Тільки дзвони все голосять, зорі глипають з небес.

І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,

Що така народу сила тихо так іде за ним.

І почув я, що чимсь близький він мені, що к тим юрбам,

К похоронному походу прилучиться мушу й сам.

І почув я, що на серці мені важко, тисне грудь,

Наче в сьому похороні винуватий я чим-будь.

«Хто ж сей мрець?» – хтів я спитати, та боявся, що згрішу,

Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.

Але в серці те питання все клубилося, мов гадь:

«Хто ж сей мрець, кого такії маси вийшли проводжать?

Хто ті люди, що, здається, сотні тисяч їх ідуть,

Ані гомону, ні стуку, ані шелесту не чуть?»

Дарма зиркаю в їх лиця: щось знайоме є у всіх,

Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.

Де в кого отверті очі, та без блиску, мов скляні;

Та затулені у інших, мов ідуть в глибокім сні.

Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;

Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла.

Два ряди домів без прорви, наче гвардія німа,

І здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.

«Хто сей мрець?» – клубиться в серці те питання, наче гадь.

«Хто сей мрець?» – свого сусіди врешті зваживсь я спитать.

Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,

Відповів сусід мій глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».

«Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волів!

Але чом же серце в мене похололо від тих слів?

Чом уста мої поблідли, і трясуться, і мовчать,

Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?

Я підводжу очі вгору: ось вже й вулиці кінець;

Величезна чорна брама, а на ній з огнів вінець;

Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:

«Хто сюди ввійде, надію най навіки попроща».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 82 – 84.