Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Похорон / 9

Похорон

9

Іван Франко

І я почав: «Шановний генерале,

Позволь, щоб я тобі сказав два слова.

Твоя правиця – хай і так, залізна,

Та думка в тебе, вибачай, – дубова.

Ні премії від тебе, ні догани

Я не жадав і о твій суд не стою, –

А те, що ти сказав ось тут, се доказ,

Як мало ще знайомий ти зо мною.

Один мій вчинок своїм ліктем зміряв

І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».

От так сліпий в слона обмацав ноги

І мовить: «Слон подібний є до стовпа».

Та не в докір тобі се я говорю,

Ти висловив лиш те, що дума всякий;

Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,

Ти виявив і варт за се подяки.

Тож не тобі одному – як на теє

Пішло вже, що сказати правду мушу –

А всьому сьому збору, всьому світу

Правдиво я свою відслоню душу».

(При тих словах душная атмосфера

Прояснилась, розтаяло студене

Пригноблення, повеселіли лиця,

Цікаво позверталися до мене.)

«Я є плебей, – сказав наш генерал, –

Що вів і зрадив хлопськеє повстання

І на плебейських костях допоміг

Здвигнуть аристократів панування.

Чи справді так? І чим же я плебей?

Тим, що родивсь у низькій, хлопській хаті?

Немов і князь не міг родиться там?

Не родяться плебеї і в палаті?

Чи є плебейське що в моїм лиці,

В моїх чуттях, і помислах, і мові?

Ні, зроду я плебейства ворог, рад

Його знівечить у самій основі.

Від перших літ, коли в мні тямка встала,

З плебейством я воюю без упину.

І я плебей? Ні, я аристократ!

Таким родився і таким загину.

Я з тої раси, що карка не гне,

Глядить життю і смерті в очі сміло,

Що любить бій, що просто, грімко йде

На визначене їй судьбою діло.

Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,

Що вів жидів з неволі фараона;

З тих, що їм дана власть і ціль висока, –

Життя чи смерть, все є для них корона».

(На лицях моїх слухачів заблисне

Де-де легенький усміх іронічний;

Мене, мов прутом, він по серці цвіга,

Та я спокій ще вдержую стоїчний.)

«Се правда, я сей хлопський бунт підняв,

Щоб люд сей вирвать з вашої неволі,

Щоб збуркати його з важкого сну,

Зробити паном на свойому полі.

Я гнав його, немов лінивий скот,

В огонь і в січу, в труди й небезпеки,

Щоб знівечить плебейські всі інстинкти,

Щоб гартувались лицарі-запеки.

І близька вже була моя побіда,

Та я пізнав, що се побіда мас,

Брутальних сил, плебейства і нетями,

А так не хтів я побідити вас.

О, я пізнав, що, так вас побідивши,

Своєї місії я не сповню,

Що ворога я посаджу на троні,

Під власний дім підкину я вогню.

Я бачив, як ті лицарі завзяті,

Що йшли в огонь, що бились, як орли,

В душі своїй були і темні, й підлі,

Такі ж раби, як уперед були.

Я бачив, що якоїсь іскри треба,

Щоб душі їх розжеврить, запалить,

Щоб вуголь їх в алмаз перетопився, –

З такими б тільки міг я побідить.

І я зламав той знаряд непридалий,

Спокусу дешевих побід відверг,

Бо краща від плебейської побіди

Для них була геройська смерть тепер».

(Всміхались дами. Де в кого з панів

Явились знуджені, кваснії міни, –

Сказати б то: «Бреши собі здоров!»

Ей, грубшим вас кінцем заїду для відміни!)

«Народну справу мав я погубити,

А вашу власть скріпить від того дня?

Невже ж ви так сліпі, що власний розум

Вам не кричить на се: брехня! брехня!

Чого не мав сей люд для повної побіди?

Фізичних сил? О ні, він мав їх тьму.

Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри, –

І се, панове, се я дав йому.

Всі ті, що згибли у остатній січі,

Ну, чим були б вони в спокійний час?

Раби, воли, що прожили б весь вік свій,

Хиляючись, працюючи на вас.

Тепер вони погибли як герої

І мученицький прийняли вінець.

Їх смерть – життя розбудить у народі.

Се початок борні, а не кінець.

Тепер народ в них має жертви взір

І ненастанний до посвят підпал;

Їх смерть будущі роди переродить,

Вщепить безсмертну силу – ідеал.

А ви – ну, що дала вам ся побіда?

Зміцнила вас? О ні! Зміцнила ваші пута!

Для вас вона сим пам’ятна одним,

Що зрадою і підлістю здобута.

Для вас вона – пухкий, затрутий хліб.

Гнилі – ви гнитимете дальш від неї.

Я – вас скріплять? Я викопав вам гріб,

Бо я – аристократ, а ви – плебеї.

О так, стискайте зуби й кулаки!

Я гордо се говорю вам, без ляку:

Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,

Ви парфумовані плебеї в фраку!

Ви паразити з водянистим мозком,

Ви неробучі, загребущі руки,

Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих

Лишились тільки хитрощі гадюки!»

Тут гамір, крик скажений заглушив

Мою промову. З місць усі зірвались,

І против мене тлум цілий спішив.

Сі за склянки, ті за шаблі хапались,

Ревли: «Мовчать! Розсічемо! Проч з ним!»

Блідії дами за мужчин ховались.

Я не дрогнув між натовпом грізним.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 77 – 81.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2063

Модифіковано : 15.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.