Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Похорон / 8

Похорон

8

Іван Франко

«Коли по битві коло Саламіни

Щасливі греки почали шукати,

Хто з них найбільше заслуживсь Елладі,

Кому би першу надгороду дати,

То по глибокій, мудрій застанові

Рішили: кождий так боровся сміло,

Таким палав чуттям патріотичним,

Всю силу й душу клав у спільне діло,

Що надгороди першої нікому

Народ признать не може й не бажає,

Бо надгороди тої справедливо

Сам себе кождий гідним уважає.

От так і в нашім тім остатнім бою,

Коли вже ворог бив без застанови

Не в армію, не в вежі, ані в мури,

А в нашого існовання основи,

Коли здавалось, що на нас повстали

Не люди, але всі живла природи,

Земля, повітря, і вода, і скали,

Що вже остатній нам кінець приходить, –

В тім бою кождий з нас стояв так твердо

І сили й ум сплітав в одно огниво, –

Що надгороду дать комусь одному

Було б несправедливо й неможливо.

Най кождий сам собі таку признає,

Якої варт перед самим собою.

А другу надгороду тим признаймо,

Що головами полягли у бою.

На третю надгороду, панство любе,

Є тут аж два між нами кандидати:

Заслуги їх усім вам добре звісні,

Тож розсудіть, кому її признати.

Один в момент найтяжчої зневіри,

Коли топір уже блищав над нами

І, бачилось, нема для нас рятунку,

З біди нас вивів хитрими словами.

Не військовою штукою, не жаром

Чуття на подвиг він підняв громаду,

А ворогові труту влив у душу,

Його спокусив на відступство й зраду.

Се правда, ворог сяк чи так побитий,

Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди, –

Та я міркую, що гнила побіда

Хіба гнилої варта надгороди».

Між панством шум. Всі лиця простяглися.

Князь кинувся, мов голий у кропиві.

Та генерал немов того й не бачив

І далі лив слова медоточиві.

«А другий кандидат – той, що недавно

На нас провадив армію ворожу,

Топтав, і бив, і гнав нас без пощади,

І впер нас у залізну огорожу;

Той сам, що нас притис на край загуби,

В остатній хвилі відмінив свій намір,

До нас пристав, нам видав сили й плани

Противників і став для нас як шамір,

Як камінь той чудовий, що від нього

Скляні й залізні прискаються стіни,

Додав нам духу, насталив нам руки

І вивів нас із згуби і руїни.

На трупах тих, що вчора звав братами,

Плебей здвигнув тріумф аристокрації;

Свою вину змазав він морем крові, –

Взір дивної, страшної абнегації.

Не входжу в наміри його – хай судить

Їх бог! Його ж страшне, велике діло

Придавлює мене своїм розміром, –

Йому признаймо надгороду сміло!»

Грім оплесків. Гучні, скажені брава.

Всі встали. Генерал пугар подвійний

У руки взяв, до мене наблизився

І так сказав – блідий та супокійний:

«Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,

За те від нас вам слава і подяка.

Ще хвилечку заждіть, хай щире слово

Вам висловить старий, тупий рубака.

Ви демократ, плебей і консеквентно

Робили те, що мусили, мій друже.

Ви підняли на нас народ розжертий, –

Як ворога я поважав вас дуже.

Як зрадили свою ви рідну справу,

Як перейшли до тих, що хоч приймають

Услугу вашу, але вам чужії

І рівним вас ніколи не признають –

Тоді для мене вмерли ви, мій пане,

Сплили, мов гук нестрійного акорду;

Ми визискали вас, та нині маєм

Для вас лишень обридження й погорду.

Не вірте усміхам і компліментам!

Для нас ви ворог, зрадник і простак.

Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!

А се здоров’я ваше п’ю ось так!»

І о поміст пугар з усеї сили

Він кинув, і пугар лиш бренькнув раз

І прис на тисячі дрібних відломків,

Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.

Мертва тиша. Ніхто з присутніх там

Такого, знать, не надіявсь фіналу.

Тривожне «ах!» почулось з-поміж дам.

Забувся й князь, музикам дать сигналу

Не змігся; клопітно панове вниз

Схиляли очі, боячись скандалу.

Лиш я стояв спокійний. Перун блис

І вдарив, – більш чого мені бояться?

Безмірний холод, мов кліщами, стис

У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!» –

Лунало десь – чи в мні, чи то вокруг?

Уста ж безстидно почали всміхаться.

В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,

І сей підбіг до мене й нахилився.

«Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»

Почувши се, князеві я вклонився.

Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».

Всім важко стало, вид у всіх змінився –

І скрізь тиша мертвая залягла.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 74 – 77.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1799

Модифіковано : 3.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.