6
Іван Франко
«Що тут довго міркувати?
Чи міркує той, хто мусить
З диким звіром воювати?
Б’є і дусить.
Дав нам бог минути смерті,
Непокірних дав побити, –
А що з рештою робити?
Тільки дерти.
Всякий спосіб тут придалий:
Сила слова і жандарма,
Щоби тлум отой зухвалий
Гнути в ярма.
Перша річ – щоб був він голий!
З бруду, голоду, хробацтва
Щоб не вибився ніколи
І з жебрацтва.
Друга річ – щоб був він темний,
Знав, що думать – смішно й підло,
Що він раб, хробак той земний,
Панське бидло.
Третя річ – щоб був безличний.
Дав собі плювати в морду,
Знав, що всі для нього мають
Лиш погорду.
Хлопську як зігнеш натуру?
Гладь смирніших і бідніших,
Щоб з багатших і бутніших
Дерти шкуру.
А тим псюкам, недоукам,
Що хтять люд підняти к собі, –
Куку в руку або буком
Бух по лобі!
А ті школи, відки вийшла
Лютих псів на нас когорта,
Всіх докторів, професорів –
Геть до чорта!
Ті газети, що до бунту
Піднімали люд той клятий –
Видушити, зруйнувати
Всі до шпунту.
Ті спілки, крами і каси,
Зсипи, читальні громадські, –
Все те – зборища лайдацькі,
Без прикраси.
Вийняти їх з-під закона!
Лиш один для них – до ката!
Дать параграф: заборона,
Конфіската!
Або згинем по-жебрацьки,
Або сильними руками
Виб’єм дух з них гайдамацький
Канчуками.
Жадних прав! Ні навіть шепту
Про якісь новії ери!
А на бунт одну рецепту:
Манліхери.
Хлоп до праці, не до ради,
До податків, не до складок,
До грабель, а не до шпади –
Се – порядок.
Його річ – покора й жертва,
Як лиш бульбу, хліб і борщ ма;
Його святощі – то церква,
Двір і коршма.
Се наш грунт. Пожруть дракони
Нас, коли зійдемо звідсі.
Лиш держімо ті закони
Твердо! Dixi».
Музики грім. Панове плещуть браво,
До графа тиснуться і гратулюють,
З усіх боків стискають руки жваво,
Лиш дами трохи кривляться, вахлюють
Гарячі лиця. Чути десь: «Fi donc!
Брутально! Нас вони компрометують!
Які принципи! Що за грубий тон!»
В тій хвилі князь потис за срібний дзвоник –
Се знак тиші. І з місця встав барон.
Щоб говорить. Він скочив, наче коник,
І випрямив свою дрібну фігурку
(Його здрібніло й кликали «бароник»).
Меткий, верткий, мов лялечка на шнурку,
Він славився між панством лібералом
(Недаром дід його носив ярмурку!).
Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом
І фирка, рже, біжить, копитом гряне;
Тут пафосом сипнув, там комуналом,
Вертівсь, як вуж, коли на хвіст хто стане.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 68 – 71.