3. Як Зайці покликались на Місяць

Іван Франко

Було то не в нашім краю, а далеко, далеко, в гарячих сторонах. У однім величезнім лісі жило стадо слонів і мало собі свойого війта Чотирозуба. Жили вони в тім лісі віки вічисті супокійно, аж ось раз настала велика посуха. Всі калюжі, стави, озера і болота повисихали: слони не мали де не тільки купатися, але навіть раз угасити свою спрагу. В такім клопоті зібралася вся громада довкола свойого війта і говорить до нього:

– Слухайте, дядьку Чотирозубе, чи ви не бачите, яка біда притисла нас? Води нема ніде, хоч гинь. Ми всі ходимо вже по тижневі немиті, а наші діти в’януть та гинуть зо спраги. Адже твоя річ дбати, щоб нам була вода!

– Я й дбаю, дітоньки, – промовив Чотирозуб. – Я вже перед тижнем вислав на всі боки післанців, щоб розвідали, де тут близько чи далеко є погожа вода, щоб нам була для нашої потреби.

Ще він не докінчив своєї промови, коли ось надійшли післанці і говорять:

– Маємо воду! Маємо воду! Ходіть!

Недовго думаючи, зібралися слони і рушили в дорогу. Ішли вони не довго й не коротко, а п’ять днів і п’ять ночей, поки не дійшли до великого а неглибокого озера, що лежало серед лісів на широкій рівнині, порослій корчами та травами. Слонам страшенно подобалася нова домівка. В озері могли купатися і плюскотатися цілісінький день, а вечором знаходили собі багату пашу на рівнині і в околишніх лісах.

Але трафилося так, що на тій самій рівнині здавен-давна жила незліченна сила зайців і кріликів. Під кождим корчем були їх ямки, випорпані в м’якій, пухкій землі. Легко зрозуміти, що як слони закватирувалися сюди, то зайцям прийшлося круто. Зараз у перших днях слони своїми ножищами порозтолочували багато заячих гнізд, подушили багато молодих зайченят, а й старим зайцям не одному допалося: сьому відтолочили одну ногу, другому дві, а вже котрому відтолочили голову, той був щасливий у бога.

Бачачи таке своє нещастя, збіглися всі зайці на раду. Там-то було йойкання, плачу та нарікання! Одні радили забиратися з сеї рівнини і тікати щодуху, куди ноги несуть, бо де ж таки! Слони такі великі і міцні, що зайцям навіть не думати проте, щоб їм опертися. Але інші, розумніші, кажуть:

– Та чекайте ж бо! Ще не амінь, щоб ми так ні сіло ні пало покидали свою рідну батьківщину. На кождий спосіб є таки спосіб. Треба тілько подумати.

Довго вони думали сюди і туди й не могли нічого видумати. Далі виступив один заєць, Довгослух називався, і мовить:

– Чекайте, браття! Я маю спосіб і надіюся, що ще нині позбудемося тих непрошених гостей.

І, не говорячи нічого більше, він пішов у гущавину, де паслися слони. Наблизившися, він привітав їх чемненько і мовить:

– Заведіть мене до свойого війта, маю йому сказати щось дуже важне.

Слони завели його до Чотирозуба. Ставши перед ним на задні лапки, Заєць мовив:

– Великоможний пане! Приходжу до тебе не з власної волі, а яко післанець нашого ясного і безсмертного царя Місяця.

– Так? То Місяць є вашим царем? – мовив Слон.

– Так, є, він наш цар і наш патрон. 1 він посилає мене до тебе і велить заявити тобі ось які слова: «Моє серце засмучене, моє лице затемнене, моя душа в тяжкій жалобі. Бо прийшли слони, не питавшися, заняли мою рівнину, не просившися, збовтали моє озеро, не дозволявшися. І своїми ногами вони потолочили домівки моїх підданих, повбивали невинних дітей, покалічили старців і жінок, пролили на землю кров неповинну». І говорить тобі наш ясний цар Місяць моїми устами: «Загніваюсь тяжко на тих злочинців, переміню їм усю воду в кров, а всю пашу в бодяки, напущу на них тяжкі хороби і зарази, коли захочуть довше противитися мені».

Почувши сю промову, Слон Чотирозуб аж освіті нестямився. Як кождий такий валило, він був добродушний і м’якосердий.

– Ой господи! – скрикнув він. – Та ми ж і не знали нічогісінько. Ой лишенько, і так ні з сього ні з того, чи бач, у які тяжкі гріхи вскочили. Ще й гнів святого Місяця на себе навели! Що ж нам тепер робити?

– Ходи, великоможний пане, – мовив далі Заєць Довгослух, – ходи зо мною! Стань перед ясним лицем нашого патрона, перепроси його, може, він тобі скаже, що маєш робити.

Слон з тяжким серцем пішов за Зайцем. Була ясна місячна ніч. Місяць вповні стояв на небі, а Заєць попровадив Слона просто до озера.

– Ось бач, великоможний пане, – мовив він, – наш патрон власне купається в своїм озері. Поклонись йому здалека, але не говори до нього нічого! Бачиш, який він сумний, які зморшки на його лиці! Се він гнівається на вас.

Слон поклонився Місяцеві і стояв тихо на березі озера.

– Доторкнися трубою до сього посвяченого озера, – мовив далі Заєць. – Може, святенький Місяць дасть тобі який знак, що маєш робити далі.

Слон послухав Зайцевих слів і встромив свій хобот у воду. В тій хвилі гладка поверхня озера зморщилася, захвилювала, і з нею разом захвилював також образ місяця, відбитий у воді.

– Ну, тішся, великоможний пане! – радісно мовив Заєць. – Наш цар приймає твій поклін – бачиш, як прихильно похитав головою! І велить тобі з твоєю громадою йти далі на схід сонця. Пройдете три дні дороги і знайдете там інше озеро і іншу рівнину і будете там жити щасливо.

Радісно поклонився Слон ще раз Місяцеві і пішов. Ще сеї самої ночі всі слони забралися з сього місця, а зайці живуть там і досі в спокої.

– Отсе, мої любі, – мовила далі Ворона, – що значить мати сильного опікуна. Само його ім’я, сам його образ може відстрашити ворога. Ну, а Совою кого ви відстрашите? Та й ще якби ви знали, що то за погана, злодійська, підла та підступна птаха! Недаром вона боїться денного світла! У неї сумління злодійське, он що! А мати такого злодія царем, то се вийде на те саме, як Воробець і Костогриз, що до Кота на суд ходили.

– А се як було? – гуртом запитали птахи.

– То ви не знаєте сього? – мовила Ворона. – Ну, добре, то слухайте ж, я вам оповім.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 132 – 135.