Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

19.06.1878 р. До Я. М. Рошкевича

19 червня 1878 р. Львів Львів, дня 19/6 1878

Коханий Славку!

Іно що получив ваші листи, і сей час відписую. Пишу тільки до тебе, і то ще з тою просьбою, щоби-сь сього письма не показував сестрі. Надіюсь, що сповниш мою просьбу!

Щодо словаря – то я ж тобі казав, що вже спроваджений у книгарні, але коштує 4 fl. 80, на що 2 fl. заплачені. Як буду мав чим викупити, сей час пришлю на твоє ім’я. В найближчім листі напиши ми, чи мож посилати на твоє ім’я листи і книжки? Констанкевич поїхав до Моха – не знаю, на як довго.

Тепер щодо О[льги]. Її лист гнівний, але, признаюсь, лагідніший, ніж я надіявсь. Що діяти! Вона має рехт, зовсім рехт, – і я не буду й одним словом відповідати, толкуватися, уневиннятися перед нею! Не в тім біда, що вона має рехт, а в тім, що й моє поступування в грунті речі (не так, як я замаскував го листом) також справедливе. Я, може бути, незручно замаскував себе в посліднім письмі, не вмів належито зложити кількох фраз, – ну, зовсім проста річ – не в такім я й настрої був тоді!

А чому я маскувався? Чому не говорив правди? Суди сам. Адже знаєш, що як християни хоть що-то любляться, то у них живе фатальна склонність серед найгіршого положення все ще робити собі надію, думати, що ось-ось лихо мине, добре буде. Ти знаєш, що я се говорю не тільки про О[льгу], але і про себе самого. Адже ти чув не раз моє фантазування, знаєш, як я хотів уладити життя і т. д. Тим часом діло пішло не туди – надія одна за другою пропадала, відкриваючи за собою тільки чорний, поганий горизонт, унижения, нужду, гризоту. А при тім всім мене гризла не тільки моя власна доля, скільки доля О[льги], – я цілими ночами не спав, та й ще перед другими мусив сміятися, жартувати, щоб не показати своєї слабості.

І ось мені прийшла в голову думка – для діла, великого, святого діла, котрому я посвятив своє життя, відректися тої слабості, розірвати послідню нитку, «що в’язала мя з давнім життям». Як розірвати? Подумавши, сам признаєш, що вибраний мною спосіб був єдиний, – впрочім, недавній час, коли й сам ти радив мені щось подібного: показати наглу зміну, неконсеквенцію, несправедливі закиди, – словом, показати себе самого малодушним, несправедливим, мізераком. Я зробив сесю штуку, і ти признаєш, що з мого становища я не міг інакше зробити.

Бо й до чого ж, впрочім, довше в’язатися? Становища ніякого я не получу, життя ні собі, ні їй не забезпечу, родичам гризоти ще більшої нароблю, а коли б вкінець і прийшло сполучення наше до скутку, то боротьба за кавалок хліба серед загальних противностей швидко охолодить любов і надломить сили.

О[льга] думає, безперечно, що причиною мого наглого відказу – мої стосунки з якою другою особою, може з А. П[авли]к. Коли-інде я би гнівався на таку догадку, але тепер вона навіть потрібна, вона веде до цілі, і я думаю, що ти окажеш їй тоту прислугу і скріпиш в ній таку думку, – швидше забуде мене, менше буде терпіти.

Зразу я хотів писати і до неї, але відрадився, – по якого чорта усправедливляти брехню брехнею, розпутувати путанину ще більшим путанням. Що ж, раз прийшлося пропадати нам в тій путанииі, так пропадаймо ж! Пригадай собі слова Гейне «Mein Lieb’, wir sollen beide elend sein!». Я для того й передав тобою такий лист, щоб ти по можності старався розірвати її і не дав багато о тім думати. Чорт побери всю штуку! Як кожда любов мусить у чоловіка коштувати стільки кусників серця, стільки лиха та грижі, то й пек-запек тій любві, нехай її ніхто в світі не знає!

А щодо другого пункту з листу О[льги], а іменно, чи зістанемо ми собі приятелями, так тут ніщо було й питатися. Як мож буде присилати книжки і що там треба, я посилати буду й щотижня. А щодо того, що ніби я боюсь, щоби мені книжки не попропадали, то се, бачиться, вже непотрібна стріла, щоб мене тільки лишній раз уколоти. Ну, але й се нічо, воно без того, видко, не мож, – так нехай же й так.

З усього листа бачиш, що нехороше було б показувати О[льзі] сей лист, тому що помогти він нічо не поможе, а тільки пошкодить, бо продовжить гризоту. Ліпше би було, якби ти старався говорити на мене всяку погань, представити мій характер і життя в властивім мізеріяцькім світлі, – чень, легше піде то, що мусить піти.

Напиши мені о своїй подорожі до Л[олина], о тім, як там поживаєте, що поробляєте. Як буде треба книжок, то пришлю, так само і 3 і 4 ніомеїр «Гр[омадського] друга», скоро вийде, так само і «Війну за волю» та «Виховання феодала». Добролюбова читай, особливо «Темное царство» і «Луч света в темном царстве», «Когда же будет день?» і проч. О[льгу] проси, щоб не писала до мене, – мені тяжко й так, що хіба взяти та втопитися або якого чорта з собою зробити. Якби не робота, то би давно плюнув на все і пішов світ за очі.

Бувай здоров!

Ів. Франко.


Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 45 – 47.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1219.

Констанкевич – особа не встановлена.

Mein Lieb’, wir sollen beide elend seinцитата з 19-ї поезії циклу «Ліричні співанки»: «Обоє, люба, ми нещасні мусим буть» ()

«Війна за волю» – оповідання російського письменника, революційного демократа Г. І. Успенського (1843 – 1902) (під псевдонімом Г. Іванов) «Не воскрес (Из разговоров про войну)», видане українською мовою у Львові 1878 р. (започаткувало собою серію «Дрібної бібліотеки»). І. Франко написав до нього «Переднє слово». Авторство перекладу підтверджується І. Франком у його книзі «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», Львів, 1910, с. 249.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 86 – 88.