Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

14.08.1878 р. До О. М. Рошкевич

14 серпня 1878 р. Львів Львів, дня 14 серпня 1878

Кохана, дорога Ользю!

І знов мені приходиться писати до тебе вечірньою порою, коли, як сама знаєш, находить на мене звичайно якийсь сум, якась туга, – одним словом, погань, романтизм. А ще нині у мене й пора саме до того пригідна. П[авли]к виїхав на провінцію – до Коломиї, на кілька день (щоби не дивитися своїми очима, як будуть конфіскувати «Дзвона», – однако донині його не конфісковано); саме вчора (в вівторок рано) приїхав був Терлецький, а нині «предася в руці мучителям своїм» – пішов, бідолаха, відсиджувати декрет. Я сиджу сам-самісінький, виглядаю змроком через вікно на вулицю – з сусідного дому насупротів роздаються звуки фортеп’яну, і я пригадав собі тебе і тоті любі хвилі, коли ми, бувало, сиділи в четвертім покої, мало говорили, а помимо того чулися щасливими, – правда? Дуже щасливими. Я починав робитися таким розлізлим, як у попереднім листі, але, пригадавши собі, що треба до тебе писати і работати над одною критикою до «Tygodnia», я відійшов від вікна і засвітив світло. Світло проганяє всякі розлізлі думки так, як розум і наука проганяє догми і віру.

Твій лист я получив і признаю ти ся – мені задрожали руки, коли-м побачив твоє письмо. Я довго ждав того письма і думав, що ти на мене на смерть загнівалася та хочеш мені гуртом відплатити за всі «несообразности», до яких не раз пре мене моя глупа, гаряча голова. Ну, але я не вірив сам насерійо в то, щоб ти могла так загніватися на мене, і твій лист переконав мене, що о тобі плохо думати – гріх.

Але гов, що се я тебе до етики вмішав! Стій, сей час почну ругатися, почну «воздавати поділом». Що се Ви, панно Ольго, – відколи навчилися говорити компліменти, та й то ще кому? Хто Вам давав на то концесію? За якою порукою Ви пускаєте в курс таку монету? Ага, знаю! Се ми, грішні, винні! А чому ми не навчилися говорити женщинам компліментів? А то тепер маємо!

Правда, ми люди смирні, привикли більше чути, ніж говорити, дрібною монетою бідні, а то, чим другі милять довкола себе без оглядки, – у нас дорога штука. Ми, бачу, тим і до смерті будемо грішити, що не потрапимо говорити, н[а]пр., о красоті, доброті і т. д. живих женщин, як о образах або інших божих сотворіннях. Правда, в серці ми, грішні, собі можемо думати, що, н[а]пр., панна Ольга – дівчина дуже хороша і розвита фізично і духовно, що вміє бути дотепною і гризкою, що очі в неї «прелестні», чоло «чаруюче», ніс «пречудно-типічний», уста «allerliebst» і т. д. – хочете, щоби-м далі літанію читав?..

Даруй мені, кохана, се, що я іменно написав. Я ж застерігся, що хочу «ругати». По-мойому, говорити комусь о його красоті – дуже недобре, і мені бачиться, що нічо так не деморалізує чоловіка, як похвала його красі, іменно похвала такої речі, котру він не набув ні працею, ні знанням, ні нічим. Ось Славкову красоту розхвалили до тої степені, що тепер став просто бридкий. Я би й тобі не говорив ніколи чогось подібного, якби-м не знав, що ти надто чесна і розумна до якої-небудь деморалізації.

Та цур їй, філософії компліментів! Тепер про наше звидання.

Пишеш мені, що 28 (в вівторок) я маю вечером виїхати зо Львова, а рано в середу вирушити через ліси-гори «do kraju obiecanego». Хорошо! Якби в середу не мож про сльоту, то я буду ждав два-три дні в Долині. Тільки щодо місця звидання замічу тільки, що ліпше би було на Грабівській дорозі межи лісами, бо мені через Грабів з Долини ліпше йти. Так же ви й зробіть і вийдіть туди.

Пам’ятай, що ти понаобіцювала мені з півтори копи поцілуїв! Cyce-Христе, то буде празник! Надіюся, що й панна Міня не відмовить мені бодай одного мізерненького поцілуя, – адже тепер, яко особа солідна, «z zapewnionym losem», не потребує боятися того страхопуда «nie wypada», котрий видуманий тільки для молодих пансіонерок! Жаль тільки, що панна Міня готова віддати руку якомусь там старому, лисому чи глупому! Я думав, що й вона познакомиться з яким-де соціалістом, най уже з роду не виходять.

Ах, якими-то чарівними красками малювали ми собі не раз з П-ком будуще життя на селі. Збереться нас кількох (П-к, я, Бандрівський, Полянський, Олеськів, Білецький, Озаркевичі, Дідицький, Мох, ще деякі), поженимося, закупимо на зложені гроші хороший кусень грунту і обширний фольварок і почнем господарити. Літом мужчини працюють з християнами в полі, жінки в городі та саду, а зимою студії, література, в разі потреби парами за чергою переносяться на якийсь час до Львова. Розуміється, Міню також втягали ми в тоту щасливу фамілію, так само Анну Павликівну. Чи буде що з того, хто знає! Прежде всього треба грошей, а за них-то іменно дуже трудно. Але все-таки шкода би була, якби Міня вийшла замуж за якого-небудь стовпа Русі абощо.

Ідучи до Долини, хтів би-м ще побачитися з Петриком Шанковським, котрий здав власне матуру. Для того може бути, що виїду зі Львова вчасніше. Я вислав «Дзвін» на ім’я Олеськова. Думаю, що, прочитавши «Вісті з Галичини», будеш знати, в який спосіб писати для нас кореспонденції. Розуміється, о чім писати – се вже ваша річ, найліпше, якби-сте позаписували слово в слово оповідання деяких жінок про власне життя (Анни або др.), так само про господарювання їх, про бійки, одним словом, про тисячні дрібні факти щоденного сільського життя. Записуйте, кілько мож, власними словами оповідаючих і все, без розбору, – най вам ніякий факт не видається пустим або маловажним: іменно не раз найменший факт, найменша фраза може бути цінним матеріалом до психології і судження о речах у люду.

Щодо статистичної табелі, то думаю, що вона сама собою досить ясна. Над кождою рубрикою є питання, на котре треба відповісти цифрою, напримір, скільки душ в селі? Заглянути до метрики і зрахувати. Впрочім, се ліпше потраплять зробити хлопці. Крім того, як будемо бачитися, я скажу вам, котрі питання особливо важні і цікаві для нас і за котрими вже треба розпитувати по селі. Як котра дата буде не повна або тільки в приближенні подана, то треба й се занотувати.

Натепер, однако, головна річ кореспонденції – факти. Передовсім просив би-м о слідуючі речі:

1) Докладне оповідання про лолинську школу і лолинських професорів – се, може би, записав Олеськів, аби розпитав де в якого селянина.

2) Відпис таткових рахунків приходу і розходу – цілу книжечку. О яку там компрометацію не маєте що боятися, бо все ж таки ти Рошкевича донька, а я тебе люблю і не подам ім’я Рошкевича на поруганіє. Рахунки публікуються яко факт без назви осіб і місця, а певна річ, що ніхто не стане доправдуватися, бо се потягло би за собою не висказання імен, за котрі ручить редакція, а тільки скомпрометування того, хто би нам що-небудь закидував. Там тільки ми друкуємо імена, де кореспонденти самі того хотять.

3) Обширнішу хроніку сільських випадків в Лолині – на ню зложитеся ви обі з Мінею. Там можуть бути різні розмови, оповідання про життя і т. д., щось подібного до Анниної хроніки «Мої й людські гріхи». Знаєш, се прехороша річ, а місцями навіть глибоко патетична. А спосіб писання чисто жіночий: логіка в кут, наглі скоки з факту на факт, а все навіяне якимось дивним духом, котрого й означити годі.

Ах, я й забув, що ти заздрісна, та хвалю перед тобою Аннину хроніку. Заздрісним людям усе – одна пісня! Ти хвали літературний твір, вони скажуть – є, то любов крізь слова промелькує! Не бійся, на щастя, не так воно! Від похвали літературної до любові далеко!

Ха-ха-ха! Але то десь твоя заздрість росла вгору, якесь читала в попереднім листі про «тоту женщину», що мене так любила, – про бідну, нещасливу Марисю Франко! Я навмисне замаскував початок, знаючи, що кінець аж надто тя розчарує, а тим самим трошки й улічить, обіллє холодною водою.

Але що як що, а уступ о сльозах ти, відай, не порозуміла. Закидаєш мені, що я ніби жалуюся на ті сльози, що вони мене в’яжуть. Воно так, але цілий тон листа, удано патетичний, говорить, що я іменно вдячний тобі за ті сльози, що се одна з найкращих пам’яток нашої любви, що ті сльози прив’язали мене до життя і до тебе! А ти ще жалуєшся, говориш, що «я не хотіла і не хочу тебе в’язати»! А се по-якому? Хіба ж ми не зв’язані, хіба не залежимо одно від другого, хіба, як що лучиться одному – і друге не терпить? Любов же ж недурно назвали путами! Ніщо того й відпиратися, тільки треба о то дбати, щоб ті пута не стали твердими сирівцевими шнурами, що проїдають тіло, а тільки приємним, хоть і сильним вузлом, що в’яже двоє людей, щоб вкупі надати їм більше сили до спільної праці.

У нас у Львові погань. Нашого коханого приятеля Лімановського виганяють з Австрії. Се чисте свинство. Бідний чоловік! Згризся, хоть і не показує того по собі, а пані Лімановська то трохи не плаче!

Ту[т] ві Львові нема тепер нікогісінько знакомого Не раз цілий (день) слова до нікого не говориш, окрім у друкарні. Погано, навіть робота голови не береться.

Вже пізно, час кінчити се письмо. І чим би то скінчити? Хтів би я виповісти тобі короткими, поетичними словами свою любов, свою тугу за тобою, свої бажання – все, чим серце повне, та що ж, коли се такі речі, на котрі ще слів не повинаходжено, котрі говоряться очима до очей, груддю до груді, але не словами! А швидко прийде час і на таку розмову. Тепер поки що прощай, серденько!

Іван.

Твій суд о «Une page d’amour» зовсім східний з моїм. Читаю власне в польськім переводі і дивуюся, чи се той сам Золя, що так чудно описав абата Муре та Єжена Ругона? Приходжу до того переконання, що він, неборака, заки напише всіх 20 томів про тих варіятів, то й сам візьме та зваріює. «L’Assommoir» переводи; є надія, що з початком слід[уючого] року почнем друкувати Золя, і то нараз кілька куснів. У «Отеч[ественных] зап[исках]», котрі я передав О[лесько]вим, є прехороша повість Едмона Гонкура «La fille Elisa», котру тобі рекомендую добре прочитати.

Як приїду, то надіюсь, що привезу ти деякі хороші книжки. Я сам, попри інші роботи, переводжу велику поему Гейне «Німеччина», котра належить до найкращих творів німецької і всесвітньої поезії і відзначується дуже оригінальними думками. Та, впрочім, ніщо й говорити, ти її читала. Видаємо тепер маленьку брошурку про «нову віру (штунду), на Україні», котра, чень, зробить трохи руху і між галицьким людом і галицькою інтелігенцією. Скоро вийде (десь позавтра), то пришлю й вам.

Читайте, сходіться з людьми сільськими, студіюйте типи, записуйте оповідання і поєдинчі фрази – се вам усім на добраніч, а тобі сердечне: до звидання!


Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 56 – 60.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1194.

…над одною критикою до «Tygodnia»… – Йдеться про статтю «Emil Zola i jego utwory», надруковану в журналі «Tydzień literacki….», 1878, № 44, с. 123 – 124.

…28 (в вівторок)… – 28 серпня 1878 р. була середа.

Полянський Василь, Білецький Василь, Озаркевичі Євген і Лонгин, Дідицький Богдан – товариші І. Франка по університету.

до Анниної хроніки «Мої й людські гріхи»… – Мається на увазі нарис «Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда» Г. Павлик, надрукований у «Дзвоні», Львів, 1878.

Лімановський Болеслав (1835 – 1935) – польський історик, громадський діяч, один з перших учасників соціалістичного рyxy в Польщі. Автор одної з перших робітничих брошур («Про робітниче питання»). В середині 1870-х років навколо Лімановського у Львові вперше склався гурток польських соціалістів.

«Une page d’amour» («Сторінка любові») – твір Е. Золя, 1878.

…брошурку про «нову віру» (штунду) на Україні… – Йдеться про працю М. Павлика «Нова віра на Україні», видану під псевдонімом М. Ткаченка у Львові 1878 р. М. Павлик писав М. Драгоманову, що він «зладив» переклад з «Отечественных записок» про штунду з своїм переднім словом [див.: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 2, с. 311]. Була конфіскована (там же, с. 315).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 98 – 102.