Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

26.12.1878 р. До О. М. Рошкевич

26 грудня 1878 р. Львів

Кохана Ольдзю!

Гурра, ти зробила з мене, ні сіло, ні пало, найбільшого руського писателя, немов мені й справді йде о то і немовби, навіть у такім разі, се могло мені до чого помогти! А з другого боку, ти з своєю ворожкою noch einmal Hurra! Ce мені гарно! Знаєш, прочитавши вчора твій лист, я й справді розвеселився, мов дитина! Ми, закохані, справді діти, і то діти в найкращім (так мені здається) значенні того слова, хоть не в ідеальнім. Що-небудь нас веселить і ще більше «що-небудь» смутить або роз’єднує між собою. Як то мило бути такою дитиною, от як, приміром, я вже років зо штири. Християнин то розцвітає, то ув’ядає – ganz nach der Liebe Laune.

Правда, ти, Олю, може, не така дитина – ти дивишся серйозніше на все діло, і для того в моїх очах ти видаєшся все якоюсь дозрільшою, розумнішою від мене. За се я й люблю тебе так дуже, так несказанно сильно. Знаєш, вечором я, правда, не вчасно йду спати – о десятій, одинадцятій (П[авли]к не дозволяє довго сидіти), але відтак, як почну думати о тобі, так до дванадцятої, до першої і сон мене не береться. Любцю моя, я аж тепер чую, яка ти мені дорога, який би я був без тебе бідний, самотній, опущений. Мої приятелі, правда, люди добрі, щирі, в разі потреби не пощадять нічого для мене, але вони люди реальні, сентиментальності не люблять, а хоч і люблять, то тишком, кождий для себе, а з другого сміються, так як і я, – звичайно, мужчини, для котрих нема нічо «святого».

Правда, ми не раз цілою громадою зітхаємо, що в нас нема женщин, перейнятих нашою думкою, живучих у Львові, бо ти ж знаєш сама, що женщина далеко ліпше годиться на «Brennpunkt» для мужчин, ніж мужчина, що круг неї всі далеко радше збираються, громадяться, оживляються, ніж круг мужчин, будь вони й які розумні, веселі, люблені (пригадаю тобі лишень ті історичні славні кружки людей, які творилися довкола французьких геніальних женщин: мадам Роллан, Рекам’є, Сталь і др.). Такий кружок бажали б і ми утворити, та що ж, на тепер годі, але поки що ми призбируємо і приготовуємо матеріал.

Правда, з нами тут живе Анна, але їй дуже далеко до того, щоб стати осередком нашого кружка. Я вже характеризував тобі її усно, додам тільки то, що все вона й тепер така тиха, спокійна, неговірка, а як заговорить, то все о дитинствах і дрібницях, наших розговорів не слухає (а тими часами у нас розговори колективні, громадські ведуться досить часто і оживлено), а все більше в кухню; до ідеї має більше щирої волі, ніж понімання, читає дуже мало і досить поволі. Може бути, що в селі між людьми вона зможе хорошо ділати, що зможе говорити понятніше і простіше, ніж з нас котрий, – але тутка вона зовсім не має поваги і на наших згромадженнях товариських ніколи не скаже й слова. О її руку старався якийсь мельник чи хто, але за нашою порадою відкинула його – чоловік, як видно з листа, писаного до неї, зовсім неотесаний, хоч письменний і ніби інтелігенція. Такі люди, маючі, а при тім зверху тільки полакеровані освітою, найгірші для всякого поступу і для життя.

Відтак підкусило Терлецького старатися о її руку – не по любові, а по ідеї, – почав говорити з братом, а брат з нею, – ну, і відмовила, вже не по нашій раді, а по власній охоті. Терлецький чоловік трошки старший (27 літ), поважний, образований, а ще до того слабий – ми й радили йому оженитися з нею, – ну, але їй, видко, страшно його слабості (він має епілептичні напади), каже, що їй би тре чоловіка живішого, котрий би міг і її трохи оживити. Але, знаєш, чого-м ся сподівав, а того ніколи, щоби панна Анна вміла говорити компліменти. Ну, а воно так часом, коли християни розійдуться, а ми тільки двоє дома, – вона шиє, а я пишу що-небудь, відтак встану і почну бурчати собі під ніс різні мелодії, а вона: «У вас такий голос приємний». Я зразу взяв та повернув у жарт – «такий, кажу, як у молодого вовчика», абощо, але се повторилося кілька раз, так що далі мені почало ставати трохи неловко. І я тепер стараюся ніколи не лишатися так tête à tête.

На другий рік обставини в нас трохи зміняться. П[авли]к, бачу, поїде з на рік до Женеви, а Терлецький до Одеси, лишуся я сам у Львові (Анна за тиждень їде до Косова). Може бути, що на весну перенесуся з на два місяці жити до Стрия – там і дешевше вийде, і здоровіше буде жити, і ближче тебе, моє серце, борше може бути надія бачитися з тобою. Видавати таких книжок, як сього року, нарік не будем – увесь наш матеріал буде друкуватися в «Громаді», а тут у Львові будуть виходити самі легальні, чисто наукові брошурки, котрих би поліція не могла конфіскувати. «Katechizm» уже готовий, і, чень, ще з тим листом зможу ти го післати, – як ні, то в другій коверті. Всі тутка говорять, що доста зрозумілий, а робітники дуже хвалять.

«Молот» вийде незадовго, ще лиш кінчиться друк «Пропащого чоловіка», з котрого П[авли]к зробив огромну повість. На кінці буде ще надрукована моя рецензія на другий том літературної «Правди» (перший, бачу, є у тебе), а іменно на статтю Левицького (автора «Хмар», «Джері», «Причепи») «Літературне прямування новіших літератур» – п. Левицького сокрушаю вельми і висказую рішуче деякі думки, щоб покінчити спори з нашими естетиками-правдянами.

Що ж тобі сказати більше (Die Gedanken sind so gewissermassen springativ – говорить у тій хвилі Терлецький) про наші літературні та товариські діла? Ах, люба Олю, чому тебе нема тутка, ти віджила би, набрала би більше енергії, рухливості, розвинула би свою спосібність до праці серед нас! А так що говорити!..

Ти боїшся, чи мій ідеал женщини не є женщина-писателька, – а ти, значить, не знати, чи зможеш стати таким ідеалом. Любцю моя, тим не журися ані капинки. Ідеал мій є женщина в повнім значенні слова, женщина – чоловік, женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана, а таким ідеалом ти можеш бути, – впрочім, до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру – і се ввесь мій ідеал, – а таким ідеалом ти, конечно, будеш. Коли я налягаю на то, щоб ти трібувала своїх сил у літературній роботі, так се не для того, щоби женщина-літератка була моїм ідеалом, а скорше для того, що думаю (так як і П[авли]к), що на тім полі найшвидше будеш могла з часом дещо заробити і що на всякий спосіб робота, подібна до моєї, зближує тебе зо мною, може вказати нам більше спільних інтересів, ніж усяка друга, і тим самим скріпити нашу любов і збільшити наші сили. Але коли по пробах покажеться, що твоя сила замала до подібної роботи, то вір мені, серденько, що, занимаючися всякою другою працею, будеш мені так само дорога, як і тепер.

А знаєш, чому я би ще дуже бажав, щоб ти трібувала зайнятися літературною роботою? От чому: тота робота щонайбільше веде з собою свободи, розвою думки, незалежності, вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені. Се немала річ. Для того тепер в Англії, Франції, Німеччині всяка розумна і спосібна женщина (а таких є стосунково небагато, котрі би при тім, розуміється, були належито образовані) кидається на поле літературне, і рідко котра з них не вспівае добитися поважного місця в сучасній літературі.

Замічу тобі ще, що роботи тих, голосних на всю Європу женщин, дуже плохі, не раз такі плохі, що ми не друкували б щось подібного, і що всі майже женщини-писательки на Заході (з винятком хіба Уйди, Джордж Еліота, Жорж Занда) – таланти дуже невеликі, з котрими ти при достаточній вправі технічній та язиковій і при житті серед хорошого, оживленого товариства, без сумніву, зможеш зрівнятися і котрі зможеш далеко перегнати знанням життя народного, серйозним відношенням до свого предмета і простотою стилю. Ось чому я думаю, що писательство для нинішньої женщини образованої – єдиний заробок, котрий при тім запевнює їй поважане ім’я, узнання в товаристві і не робить її невільницею. Ти се понімаєш, Олю?

Бачиш, проте, що не ідеалізування писательського життя (терни його ти пізнаєш опісля), але любов для тебе, бажання, щоб ти була якнайвільнішою, якнайщасливішою, щоб ти була чоловіком у повнім значенні, розвивалась і поступала раз у раз наперед, – ось що склонюе мене до того бажання, щоб ти була писателькою. Впрочім, я вже говорив тобі дещо, а тепер скажу обширніше, що я розумію під талантом писательським. Ти сумніваєшся, чи є в тебе талант? Позволь, розберім, що се такого талант?

По півгодинній перерві сідаю знов до писання. Ми з Терлецьким і Павликом розібрали се питання, кілько мож найдокладніше. Хоч Т[ерлецький] і каже, що безперечно певної відповіді на нього дати не мож, – то, прецінь, по ближчім розборі ми згодилися на то, що талант – се, властиво, більша вразливість нервова на певні враження і більша спосібність задержувати ті враження і викликувати їх наново, се значить, талант – се темперамент. На тім пункті ми зійшлися з думкою Золя, котрий каже, що повість се певний кутчик, певна частка світу, оглядана крізь окуляри темпераменту. Значить, треба передусім уміти обсервувати життя, видіти більше і живіше, ніж другі, – а відтак треба уміти відживити і впорядкувати тоті враження на папері. Ось і талант повістярський.

Перший пункт далеко важніший від другого. Хто ясно видить і живо чує певне враження, у того швидше найдеться спосіб його й виразити відповідно. При тім штука виражування тепер чимраз більше улегшується, вона становить науку стилю, і, правда, не дається відразу, але кождому, хто має охоту і терпеливість до вправи, дається в достатній мірі. Стилем може владати кождий, і не писатель. Писатель, талантливий писатель видить ясніше від других, чує живіше, переймається, переконує других. Видиш з того, що на тім пункті поняття таланту сходиться з образуванням, працею в певнім напрямі і довшою вправою. І сесю думку висказують деякі знані таланти (Мікеланджело: талант – то праця). Передумай докладно се все і не знеохочуйся ніколи, коли не раз перший крок тобі не вдасться. Не раз і не десять треба блудити, заким раз вийдеться на добру дорогу, – а там, де нема ніякої дороги, де самому треба і собі, і другим стежку прокладати, там, Оленько, кождий крок може бути хибний і кождий може вести до цілі, там, значить, ніщо казати: я дійду або я не дійду, – а сміло рушити в дорогу і не зраджуватися одним або другим хибним кроком.

При тій спосібності скажу ще слівце про шкіц панни Михайлини, – се буде найдоступніший примір. Я не знаю, чи панна Михайлина дуже мучилась над ним, чи робила обширні студії над стилем, пластикою, вірністю представлення, перспективою і т. д., чи попросту тільки вміла живо підхопити живу сцену чи там, властиво, різні враження, котрі живо вбилися їй в тямку, зложити в один образ. Се, любко, талант. А тепер скажи, чи нема його і в тебе, – ні, не кажи наперед, а трібуй. У твоїм шкіцу, котрий ти мені прислала вперед, я бачив його проблески, і то дуже живі, я бачив місця, при котрих якось дивно скімить у серці, – се мова таланту, по котрій мож його пізнати. Стрібуй тільки вибрати собі один предмет і представити його живо – а побачиш сама.

Ах, я розбалакався про талант, а забув відповісти ще на одно твоє запитання, – як бачу, дуже люте. Ах, ти заздрісна! «Чи не зіпсули мене тоті женщини, що тут бували?» Хто ж так питається на світі? Що значить тото слівце – «зіпсули», що воно значить, прошу мені сказати, і тоді аж розповім, які женщини бували і бувають у мене. Ах, що за женщини!.. Жаль, що не бувають часто!.. Але ні, прошу сказати, що се за «зіпсули», – тоді розповім усе до цоту, висповідаюся (тямите, ласкава пані, як ми колись-то сповідалися, колись, колись!) і покаюся, але швидше ні.

А тепер скінчу. Колись тут вночі снилося мені, ласкава пані, що я ніби сплю, ніби не сплю, а так-таки дрімаю, а тут двері тихесенько шелеснули (у нас вони не скриплять) і Ви (я знав у сні добре, що то Ви, не хто другий, розумієте) прийшли стиха-стиха, стали надо мною і відтак поцілували мене так любо та солодко, що Христос його знає, як так могло бути. Я ніби крізь сон простягаю руки, щоб обіймити вашу прекрасну шийку і лап – хопив Терленького (ми спимо оба разом за недостачею місця) за бороду. А ви десь щезли! Що з вас за псотниця! Фе, прийшли, поцілували – та й втекли! Се негарно, не робіть того на другий раз. Цілуєте ви – дайте ж і себе поцілувати, не раз, а сто, тисячу, – за сей один раз бігме варто. Так справедливість каже, правда?

Іван.


Примітки

Вперше надруковано: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5, с. 82 – 87.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1200.

Роланде ла Платьер Манон Жанна Марі (1754 – 1793) – французька мемуаристка, діячка Великої Французької революції, салон якої відвідували видатні діячі революції.

Рекам’є Жюлі (1777 – 1849) – дружина паризького банкіра, салон якої був модним політичним і літературним центром, що поступово об’єднав опозиційно настроєних щодо Наполеона І людей. Була вислана з Парижа (повернулась у 1814 р.). В 1819 р. переселилась в монастир Аббе-о-Буа, де в її салоні збирались політичні діячі, літератори, вчені.

Сталь Анна Луїза Жермена де (1766 – 1817) – французька письменниця, історик літератури.

…тут живе Анна… – Йдеться про Г. Павлик.

«Пропащий чоловік» – повість М. Павлика, вперше надрукована в «Дзвоні» і «Молоті» за 1878 р.

…моя рецензія на другий том літературної «Правди»… – Мається на увазі стаття І. Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи» («Молот», 1878, с. 209 – 215), що була відповіддю на публікацію в «Правді» («Правда», Часть літературно-наукова. Книжка друга) статті І. С. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування» (1878, № 11).

Джордж Елліот – псевдонім Мері-Анн Еванс (1819 – 1880), англійської письменниці реалістичного напряму.

Мікеланджело – Мікеланджело Буонарроті (1475 – 1564), італійський скульптор, живописець, архітектор і поет, представник Високого і Пізнього Відродження.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 131 – 136.